Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.10.2013 00:08Оповідання
Для дорослих (18+)  Про час  
30100
Для дорослих (18+)
© Ірина Червінська-Мандич

Завіса часу

частина 3
Ірина Червінська-Мандич
Опубліковано 18.10.2013 / 19822

День вісімнадцятий експерименту.


Все. Це щось неможливе. Усе неможливе. Абсурд. Тотальне непорозуміння – то є моє життя протягом останніх днів. Та яких днів? Годин, а може навіть і секунд.

Як можна було так безглуздо забути на прилавку пачку вже проплаченого чаю? Ніколи не страждав на склеротичні відхилення головного мозку. Та тільки не цього разу.

Я повернувся до крамниці. Привітна продавчиня впізнала мене і, чемно й трохи винувато посміхаючись, простягла придбаний мною скарб з далеких плантацій Цейлонського царства.

Я вже майже вихопив жаданий пакунок з її рук, як відчув, що мене огортає щось вогке та холодне. Пообзирався, та нічого підозрілого не побачив. Я знову націлився на свою крупнолистовий об’єкт, який тепер покоївся на подушці зі змій замість руки дівчини. Мимоволі від несподіванки я позадкував до виходу. Це була маленька крамничка, з тих, які тепер модно називати прижилим словом мінімаркет, тому досить скоро опинився на сходах, перечепився, не втримав рівновагу і покотився вниз. Продавчиня голосно скрикнула: «Обережно!», а коли її крик розбився об холодильники з хімічно-кислотними  напоями, котрі стояли якраз біля дверей, молодою, граційною ланню поскакала мені на допомогу.

-          З вами усе добре? Ви не сильно забились? Може, швидку..? – бідна

дівчина намагалась мені допомогти. Щиро так, перестрашено. Навіть спробувала підняти з асфальту.

            А з рукавів її одягу вилазили павуки та змії і повзли по мені, намагаючись дістатись до голови. Звісно, я почав щосили відмахуватися від такої допомоги.

-          Геть від мене, плазуюче поріддя! – гаркнув я щосили, від чого вона

застигла здивованим,  витонченим манекеном.

Я забув про чай, про те, що перебуваю надворі, де перехожі мають звичку прискіпливо обдивлятись кожного зустрічного і тут же ставити психічні діагнози досліджуваному об’єкту. Поставивши тіло на опору твердих ніг, стараючись не обертатись назад і не дивитись у налякані та «нев`їхавші» очі продавчині, щонайшвидше пішов додому.

Перевів подих тільки тоді, коли за спиною зачинились коричневі двері під’їзду. Я піднявся на ліфті на сьомий поверх без пригод. Зате, коли вийшов на сходову клітку, зумів по-дурному зашпортатись на рівному місці якраз у момент витягування ключів з кишені на світ Божий.    

Так вже сталось, що жовто-блискуче металічне тіло відмикача дверного замка вирвалось із руки. Воно жабою підскочило вгору, відбилось від поруччя і впевнено спланувало десь на перший поверх, коротко дзенькнувши, немов дзявкнуло.

Отакої! Треба спускатись. Ще й ліфт, як на зло, перестав працювати. Знову десь кнопку затиснуло.

Пішов пішки. Але чомусь через чотирнадцять разів по десять сходинок я не побачив ландшафту першого поверху, а уже знайомі броньовані двері кольору меблів, які мали би бути з червоного дерева.

Я не розумію, що діється. Чотири рази намагався зійти вниз, щоб дістати ключі, та все марно. Я й далі опинявся перед власною зачиненою квартирою, завдяки якимсь незрозумілим мені обставинам.

Після восьмої спроби я втомився остаточно. Мені стало страшно. Та ще й спрага мучила мій пересохлий писок. Кутиками очей я побачив сірі тіні на стінах.

Що це? Галюцинації? Але ж я не пив сьогодні спиртного, не вживаю ні наркотиків, ні психотропних препаратів.

Все, що мені залишилося зробити – це від внутрішнього розпачу, наче перед камерою під час зйомки чергової сцени, демонстративно (напевно для тіней на стіні, бо більше нікого не було) сповзти спиною вниз по дверях, вмоститись якомога зручніше на бетоні і чекати, затуливши голову руками.

Я чув, як тіні шурхотіли і перемовлялись між собою, торкались моєї голови, співчутливо так, трепетно.

-          Хто ви такі? – луною покотилося по коридору, відбиваючись все

коротшими уривками від блакитнуватого вапна на стінах.

Відчинились двері ліфта. Цей скрегіт давно не змащуваного ліфтерами механізму прорізав стрілою простір навколо. Тіні щезли.

Це була сусідська дочка, дівчинка років одинадцяти. Вона помітила під дверми мою скоцюрблену фігуру.

-          Я знайшла на сходах ключі. То не ваші часом? – на ще таких

маленьких рученятах виблискував жовтий метал.

            А я ладен був ті рученята розцілувати! Одинока скупа сльоза проклала на щоці первозданну доріжку.

-          Вам погано?

-          Ні. Дякую. Я – додому.

Одинадцятирічне худюще тільце поглинула квартирна коробка навпроти.

Ключ без спротиву повернувся в замку. Двері відчинились. Чи я засильно смикнув ним, чи то цілісність його була порушена під час падіння, та частина ключа стала відтепер часткою дверей.

До ночі я тільки тим і займався, що намагався виколупати рештки відмикача із замкового прорізу. Та безрезультатно, він наче розплавився у ньому. А це був останній мій ключ від цих дверей, бо решта загубилися.

Ніч минула перед телевізором.


День дев’ятнадцятий експерименту.


Знаєте, я вже якось примирився із думкою, що змушений жити в квартирі з назавжди відчиненими дверима. Я навіть звик до сходів, які не закінчуються. Та залишити мене без хліба насущного – це жорстоко.

Віднині чарівна біла шафа на кухні стояла пусткою.

Намагався читати. Не дали, сволочі.

Прийшли з самого ранку і почали вимагати аудєнції.

Я відмовився, після чого з холодильника пропали УСІ харчі.

Щось у мені за цю ніч зламалось… щось, навпаки, виросло.

У що мені це виллється? Не знаю.

Після обіду вони знову прошмигнули у мій світ.

Я погодився на переговори…

Вони виглядали не так, як вчора. Це зовсім не тіні. І навіть не зелені чоловічки, як хтось скептично подумає. Ваш стьоб недоречний, панове! Ви не знаєте, з чим маєте справу.

Все… Ми дійшли до консенсусу. Більше я з Часом угод не вкладаю (це мої візії так називаються).

Після цього на столі в кухні я знайшов поп-корн та «Живчик».

Ну хоча б щось…

(Тут знову бракує кількох сторінок)


…не снилось, бо я зовсім не сплю. Не хочу.

Один поп-корн. Усюди один поп-корн, як я його ненавиджу! Я б не їв його, та жити хочеться.

Вони приходять, коли захочуть. Сторожі, щоб їх…

З дому не виходжу.

Скоро почну будувати барикади і рити траншеї. Я на війні.

З Часом усе, виявляється, не так просто. Вони його охороняють тепер від мене. Навіть годинники зупинили. Усі годинники в квартирі. Я навіть не знаю, який сьогодні день чи місяць.

Таке враження, що минуло сто років…

Може подивитись у вікно? Ні. Не дивитимусь. Страшно. А якщо надворі УЖЕ настала та бетонна пустеля?

По телевізору показують одну хрєнь. Там хтось когось убив, там – зґвалтували чоловіка посеред білого дня, а туди насовується Ендрю-дубль-два.

Інтернет відключили, бо їм потрібні від мене гроші, а я сиджу вдома.

Отак от.


День двадцять п’ятий з половиною експерименту.


Сьогодні висунув свого носа за вхідні двері, бо набридла захаращеність мого житла. А там – пусто, темно і затишно.

Одночасно з моїм носом із сусідньої квартири висунулась тьотя Клава. Вона мене не помітила спочатку, тому тихенько наспівувала чиюсь партію із «Норми» Белліні (звідки я знаю, що то таке?).

Це просто знущання! Її спів нічого не має спільного з високим мистецтвом! Це як виводити кола пінопластом по склу. Нерви і так, наче струни, та ще й оце виття!

Я не можу цього стерпіти…

-          Ви не знаєте італійської! – кричу я вслід купі гаркавого жиру. – Ваш спів скидається на скавуління недорізаного поросяти. Не мучте тваринку!

Тьотя Клава різко зупинилась. Я не став висовувати свого носа далі. Чекав.

Ой, а вона мене помітила. Підійшла, вирвала двері з рук і вліпила ляпаса.

Боляче ж…!

-          Пгидугок! Давно знала, що ти пгидугок недолугий. Паскудь немита…… пі-і-і-і-і-і…. І не попадайся мені на очі! Хам!

Я не спішив повертатись у свою конуру. Мені було навіть приємно, що мене обматюкали. Може вона й сама внутрішньо згідна із моїми словами? Г-г-г.

Біля ліфта жінка повернулась, тицьнула простір вказівним пальцем. Ну і нащо вона так? Мені здалось, що на якусь одну мить тоненьку смужку її сухих губ торкнула легенька посмішка. Загадкова.

Може вона заодно з тими тінями-нетінями?


День двадцять п’ятий експерименту. Повний. Ніч.


Нарешті я спав. Це зараз для мене реальна проблема. Я не хочу спати зазвичай, але сьогодні щось всередині мене вимагало сну.

Він, тобто Час, незважаючи на усі заборони, вирішив мене провідати.

Я знав… Я знав, що не все втрачено!

Я знову бачив у сні ті хмарочоси, тих зомбованих людей, які нічого кругом себе не помічають. Я гуляв пустелею, вигинаючись, просовуючись поміж ультрафіолетом, наче поміж штехетами паркану, щоби не згоріти.

А потім світ затрясся. Бетон потріскав, утворюючи глибокі розломи, звідки у мене на очах із шаленою швидкістю почали виростати дерева і кущі. Велетенські, такі ж, як і хмарочоси. А будівлі почали розсипатись. Падати і летіти скляними і сталевими уламками до землі, до неба, у космос. Я чув верески і зойки тих, що за власним бажанням стали заручниками світової інтелектуальної діяльності не однієї тисячі поколінь.

Я стояв і дивився на те, як білі обрії заповнюються живими тілами зелені, як цей зелений масив затуляє землю від сонця гігантськими листками. Відчував, як попри мене летять рештки цивілізації, як ластівки, граційно і красиво.

Це було повне і беззаперечне оновлення. Перезавантаження природи.

Напевно саме так і виглядали перші дні сотворення світу.

А потім хвилею увірвалось, мечем перетяло простір:

-          Тікай! Тікай! Чуєш?! Бо вони і тебе знайдуть!

Здалеку шаруділо. І цей звук наростав згідно із законами геометричної прогресії.

На мене летіли тіні. А я не міг ради дати з ногами – вони вросли в землю. Я щосили закричав і почав розмахувати руками.

Звідки цей шелест? Що він мені нагадує?

З мене посипалось листя.

А тіні перетворились на химерних синіх птахів і почали вити на моїх руках гнізда, відкладати у них яйця, дзьобати груди. Там, де серце.

Від того болю я прокинувся.

Я не міг дихати. Повітря товщею навалилось на мене.

Води…

Я думав, що помру сьогодні. Та відпустило.

Все, більше спати не буду.

До речі, чи знаєте ви, що слова змінюють форму, залежно від того, хто і коли їх вимовляє? Звідки я це знаю? Просто в голову прийшло. Само по собі.

А ви не знаєте? Я так і думав.


День тридцять восьмий експерименту.


Сьогодні мої уродини. Про це мені по-секрету розповів календар на стіні.

Отак от.

Я тепер розумію, про що думають речі. Вони зовсім не німі, як ми собі мислимо.

І вони нас ненавидять. Лютою ненавистю ненавидять за наше до них ставлення. А як я маю ставитись до своїх речей? Як до чогось проминаючого і такого, що має завершення. А вони, падлюки, хочуть жити вічно. Ну точно, як ми.

А як вони лаються! Смакота! Я такої лайки в житті ніколи не чув.


Через три години.


Звіздєц! Вони ще й рухаються! Мене телевізор мало не вдушив шнуром, коли я сів перед ним на крісло. А та плюшева облізла тварюка ще й обплела підлокітниками і не відпускала!

Заледве вирвався. Я ж – людина, я сильніший за них.


Ще через три години.


Все.

Більше у моїй квартирі речей немає. Я їх спалив. Розвів вогнище посеред кімнати і покидав туди усе, що мав.

Як вони кричали! Їм, напевно, теж боляче.

А що я мав робити? Пожаліти їх? А мене шафа шкодувала, коли перла в мій бік, щоби придавити собою, щоби я здох від її маси, бо ніхто не рятував би моє життя?

Всі ви такі. Однакові. Усім вам байдуже!

Треба виконати шаманський танець, щоби речі назад не повернулись.


День п’ятдесят третій експерименту.

Мене катували. Шприцами дряпали і кололи. А ще казали, що моє помешкання майже згоріло, а я заробив 25% обпеченої шкіри. Що мене лікує найкращий лікар у місті.

Брехня! Я відчуваю себе чудово, як ніколи.

Тіні мене і тут не полишили. Сновигали за мною всюди. Висіли сталактитами зі стелі, виростали джунглями з підлоги та стін.

Це вже нестерпно. Нестерпно страшно. Страшно. Страшно. Стра…

Я втік звідтіля. Ну скільки можна терпіти штрикання?

Якісь бинти на руках і ногах. Для чого? Мене нічого не болить. Болить. Болить. Бо… Боже, як пече!!!

Я все згадав!

Мене вбивали…

А, може, це ті, хто сторожать Час від мене, зіграли зі мною злий жарт. Що вартує тіні поселитись у речах?

Мушу сказати, що квартиру свою я застав такою, якою залишив – обгорілою. І речі уже не лаялись, не рухались, а просто стояли. Вірніше те, що від них залишилось – обвуглені дерев’яно-тканинні трупи. Вони вже, напевно, почали розкладатись, бо в приміщенні неймовірно смерділо.

Чому їх звідси ніхто не додумався винести? А сусіди. Хіба вони не чують того солодкаво-гіркого запаху тління?

Жах!

Але ж не буду я ночувати на вулиці.


День сто сорок дев’ятий експерименту.


З моїх ран тече сукровиця, а тіні її злизують. Як вірні собаки. Так.

Ви знаєте, це, напевно, кінець.

Я довго розмірковував і прийшов до висновку, що все ж таки, чорт забирай, нічого ціннішого за Час у світі нема і не буде. Тому тіні його так захищають. Від усіх сторонніх. Людство ще не готове зустрітись із ним віч-на-віч. Інакше воно здуріє на голову і запанує хаос. А так – хоч якась невизначеність і можливість все виправити.

От якби ви точно знали, що з вами станеться. Чи не прийшло б до вас відчуття приреченості? Ну і навіщо в такому випадку паритись, щось придумувати і кудись рухатись, якщо усе і так виповниться. Як страшний сон, у якому ви – тільки учасник, але аж ніяк не режисер.

Усе це немає ніякого сенсу. Усі ті намагання подолати часовий континуум, усі ці пошуки вчорашнього дня… Його і так не зміниш, а майбутнє і так за нами.

Ви знаєте, мені наче полуда з очей спала. Я розумію тепер. Та чи надовго?

Вони прийшли до мене з самого ранку. Ще сіріти надворі не починало, а сторожі Часу були уже тут. Так, саме так. Сторожі Часу.

-          Ти будеш покараний, - вони так говорять, немов шарудять молекулами повітря, майже невловимо, майже ультразвуками.

Я згідний. Я не пручаюсь. І так втрачати нічого. Кому я тут потрібен?

-          Сідай і пиши. «Я, Н. – невдаха і ніхто. Нікого у цьому не звинувачую. Коли я помру – залишіть моє мешкання без пожильця, а могилу – без квітів.»

Отож, виходить, що я приречений. Нехай…

Тільки мушу ще дещо згадати. Якось давно, здуру, я купив сейф. Міцний. Його не змогла зруйнувати пожежа. Може й тіні об нього свої примарні зуби поломлять. Я покладу туди цей документ.

Зараз якраз час. Зараз вони відсутні і тому не можуть бачити мої дії. Отож, я дописую і – в сейф.

Люди добрі! Якщо хтось знайде цей рукопис – не читайте його! Просто віддайте пану К., який живе за адресою …. Він зрозуміє.

І ніколи не переймайтесь псевдонауковими статтями. Бо ті сіро-вогкі тіні вас неодмінно знайдуть, і ви залишитесь без харчів та даху над головою.  Бо то не чорти, які бояться святої води і розп’яття. З ними боротись неможливо. Вони приходять, коли захочуть, і йдуть, коли заманеться.

Не грайте в ті ігри, в правилах яких ви не впевнені.

Це моє вагоме слово до живих. Бо я уже перетворився на трупний сморід, на мертву ганчірку, на місиво гною і кісток. Не треба було… Та вже пізно…

Так. Обережно. Чую знайоме постукування і шелест, начебто змії повзуть по зів’ялому листі.

Тіні повернулись. Мушу завершувати.

Все.


День шістсот шістдесят…


Я так тікав… я шпортався… я падав… а вони все одно наздогнали… батіг… удар… ще і ще.

Тіні… тіні вже всюди… вони наді мною… піді мною… на підлозі… в шлунку… нудить… швидше в…

Не добіг…

У моїй квартирі виросли джунглі. Ха-ха-ха! Джунглі! Ви це бачили?

Ви бачили ядерний гриб? А я бачив! Він такий красивий! От тільки хвиля збиває з ніг. Начисто…

А от прийшов до мене хлопчик… гарний такий, як ангел… що ти кажеш?

Хочеш їсти? Жерти! Жерти! Дайте жерти!

Що це в тебе таке? Це твоя плоть? А чому вона так звисає, як клоччя? Граната?

Це - війна… навіть вовки попри мене тікають світ за очі…

Я бачив будинки, розмальовані кров’ю… шиби в крові… голови на дахах, як флюгери.

Жа-а-а-ах! Хлопчику, що ти тут…? Де твої мама й тато? На тині порозвішувані, як новорічні…

Ти хочеш їсти? Шо тобі дати?  Я не чую… ближче… руку… на руку, бери…

А-а-а-а-а-а! Ти… ти… де мій палець? Ану виплюнь, я сказав!

Що ти головою хитаєш? Куди побіг? Вже вернувся! Суко, та я тебе зловлю, мать твою так…!

Кров… не бачив раніше власної крові. Вона така рідка… тече… пульсує…

Тіні… Ви щось до мене озиваєтесь?

-          Подивис-с-с-сь, придивис-с-с-сь, читай-й-й-й, не помилиш-ш-ш-ш-ся.

Вікно. Воно холодне… як лід… на тому боці – будинок. Колись це був гарний будинок… колись…

Це – війна. Моя з ними… цілого людства з ними… тіні непереможні… може…

Хтось шепоче і малює на стінах руїни… чорною фарбою… як ніч.

-          Війна. Майбутнє. Відлік. Нуль.

Старт!

І я полечу…



-          Це канал … Пане К., як так сталося, що пацієнт провідного фахівця в царині психіатрії покінчив життя самогубством?

-          Мені самому незрозумілі обставини такої безглуздої смерті, адже після пожежі, яку він сам влаштував у себе вдома, хворий пролікувався в лікарні і, начебто, почав потихеньку одужувати. День перед тим я був у нього вдома з візитом і він абсолютно адекватно себе поводив. Нічого не віщувало біди.

-          Кажуть, що в нього вдома знайшли рукопис, у кому він описує свої подорожі в часі. Згодіться, якщо це правда, то у вас в руках сенсаційний матеріал.

-          Гм. І ви вірити в маячню душевнохворої людини? Чи вам, журналістам, все одно що, тільки б сенсація? Я більше коментарів не даю.

Через годину К. розкрив невеликий зошит, у котрому рясніли нерозбірливі каракулі його колишнього, уже покійного, пацієнта. Чоловік почав читати, і чим далі, тим глибше занурювався у розповідь.

У кабінеті лікаря було тепло і затишно. В каміні легенько потріскували дровенята. На столі стояла чашка свіжозавареного чаю і тарілочка з печивом.

Чоловік навіть не помітив, як годинник пересунув стрілки за позначку «дванадцять». До кімнати увійшла дружина:

-          Ти спати йдеш?

-          Зараз іду. Дочитаю…

Двері кабінету зачинились і лікар залишився знову сам на сам із роздумами, які синім чорнилом мережили білий папір.

-          А щось у цьому таки є… - якось несподівано навіть для самого себе промовив К.

Десь іздалеку почувся незрозумілий шурхіт. Щось холодне і сіре прошмигнуло повз. Чоловік уважно оглянув кімнату, але нічого підозрілого не побачив.

-          Здалось…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
18.10.2013 Проза / Оповідання
Завіса часу (частина 2)
19.10.2013 Поезії / Ліричний вірш
Погляд-лазер прошиває наскрізь
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Оповідання Про час
26.12.2013 © Світлана Нестерівська Індіго Лана
Боятися ночі…
18.10.2013
Завіса часу (частина 3)
17.10.2013
Завіса часу (частина 1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (3+0+1+0+0)
Переглядів: 122  Коментарів: 5
Тематика: Проза, оповідання, мінімаркет, галюцинації, не сплю, уродини, часовий континуум, пацієнт
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.09.2016 22:28  роман-мтт для © ... 

Авторе! Дякую за враження: дивувався, іржав як кінь, боявся як миша, співпереживав як доктор, жалкував за героєм, як його мама не жалкувала, і був вражений його смертю. Звісно, до того все йшло - сам герой винний, але все дуже гарно написано! Сподваюся, що в вас ще залишилося декілька героїв на заклання? 

 18.10.2013 09:04  © ... для Каранда Галина 

ну поставила, то поставила ))) моя творчість не сто гривень, щоби всім подобатись))) 

 18.10.2013 09:02  © ... для Каранда Галина 

напевно забула написати. виправлю ))) 

 18.10.2013 00:42  Каранда Галина для © ... 

чи знаєте ви, що слова змінюють форму, залежно від того, хто і коли їх вимовляє? - так. знаю... згодна... 

Згодіться не впевнена. я звикла до згодьтеся...

 дочитала... добре, що ті сторінки на початку були вирвані))) а взагалі - питання  що таке божевілля  і кого саме вважати божевільним відкриті вже не одне тисячоліття... 

мені сподобалося. взагалі люблю таке) 

а де дата написання???:)))))))))))))))))

 18.10.2013 00:21  Каранда Галина 

блін, хотіла б я знати, яка редиска 3 поставила... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2014 © СвітЛана
05.04.2012 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
07.02.2014 © Суворий
09.12.2016 © Маріанна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди