20.05.2010 19:33
-
483
    
  1 | 1  
 © Хрустка Скоринка

Великий тягар... відпускаю. 

Ти ідеш і я не тримаю. 

Просто запалю вогонь, щоб зігрів. 

Трішки тепла затьмарити гнів. 


Боляче було, коли зрозуміла. 

Знала - підеш. Та так не хотіла. 

І я кохала відчайдушно і щиро. 

Твої слова сприймала вразливо. 


Іноді, хочеться вмерти. 

Й не жити без тебе взагалі. 

І мрії без тебе потерті. 

І повний безлад в голові. 


Говорять: "Заплач!". Та легше не стало. 

Горе не змити. Сліз тут замало. 

Казала: "Люблю", а ти лиш мовчав. 

Мабуть, ніколи кохання не знав. 


Мені завжди буде бракувати тебе. 

Хоть часу й подій багато пройде. 

Хоть світ поміняється й обіда мине. 

А я не забуду наше "есе". 


Я захворіла. Це хвора любов. 

А ти, мабуть, іншу собі вже знайшов. 

Теж закохаєш у себе її,  

А потім покинеш, як мене, в самоті. 


Адже для тебе, все це лиш гра. 

Граєш - то грай. Я буду твоя. 

Завжди успішна. Завжди весела. 

Формально, тобі лиш буду належать. 


І янгольські крила мої - забирай! 

Мені не потрібні без тебе вони... 

Важко на серці... Сумно в душі... 

Багато хотіла сказати тобі. 



Так я живу, та думками з тобою. 

І, навіть, з роками не знайду покою. 

Пробач мені все! Пробач, що хотіла усього тебе і всю твою суть. 

Не хочу в це вірити й чути, та все ж... тебе не вернуть! 



Коломия, 10.05.2010

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!