Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.05.2010 16:52Оповідання
Для вчителів  Для мами  Для бабусі [для дідуся]  Для коханої [для коханого]  Для дорослих  Для школярів  Для дітей  Для студентів  Про любов  Про кохання  Про життя і смерть  Про щастя  Про життя  Про час  
Пафі
60000
© Кристина Есприт

Пафі

Кристина Есприт
Опубліковано 21.05.2010 / 2022

Вона жила у власному світі, до якого могли потрапити лише обрані. Їй було легко знайти підхід до будь-якої людини, завести розмову з будь-ким та будь-де, вона жила заради себе, своїх думок, своєї неординарності, адже в неї більше нікого не було. Ні! Батьки в неї були, та не такі люблячі й уважні, як їй хотілось; вони постійно заглиблені в роботу, у власні «важливі» справи, і через це вона постійно запитувала у своєї м’якої іграшки-ведмедика, якого звали Пафі: 

- А хіба я не важлива в їхньому заклопотаному житті? Ну чому ти мовчиш? Чому пронизуєш мене своїми пустими очима?  

А він справді мовчав, та поглинав кожну фразу, сказану її устами. Деколи їй було важко розібратися в чомусь дуже простому. 

Кожного вечора вона сідала в куток свого улюбленого диванчика, включала маленьке світло і тихенько занурювалась у день, який пройшов, робила висновки і записувала їх у грубий зошит. Їй ніколи не набридало згадувати те, що вже пройшло, навіть якщо воно було сповнене нудьги. Вона завжди сприймала життя таким, яким воно є. Її не лякали різкі зміни, їй часто доводилось змінювати себе, як зовнішньо, так і внутрішньо. Вона не міняла свій стиль, а навпаки, додавала до нього щось новеньке. Ще вона мала зошит, у який записувала людей, які їй не довподоби, це був у неї чорний список. На даний момент у ньому 221 недруг. Не може бути, стільки людей її зрадили, а вона натомість усіх любила, бо розуміла, що ідеальних людей не буває. Вона була одна і водночас зі всіма. Її серце було сповнене самотності, вона не кохає нікого, як свою другу половинку. Дівчина не могла віддатися в руки будь-кому, оскільки сама не була закохана, та й свого єдиного принца вона не шукала й не чекала… 

Осінь. Вона поверталася зі школи одна, як завжди, і поспішала додому, адже її там чекав Пафі, і по скоріше хотіла розповісти йому, як провела сьогоднішній день. Ідучи під сильним дощем та стаючи кедами в калюжі, вона поринула в глибокі роздуми про життя…Дощ продовжував падати, на вулиці похмуро, і майже жодної живої душі не було. 

Жуючи цукерки та ішовши по калюжах, втикаючись дзеркальним поглядом у землю, вона спіткнулась й упала, і таким чином сумка її опинилась в калюжі, а сама дівчина поряд. Коли вона падала, то правою рукою натрапила на маленькі й гострі камінці, які порізали їй руку, і з неї потекла кров. В цей час мимо проходив парубок, він старший за неї на п’ять років, на вигляд хлопець був високий, у нього були тоненькі чіткої форми губи, очі - темно-карі; він мав гострий погляд, від якого постійно хотілось тікати. Хлопець вирішив допомогти дівчині та подав їй руку, щоб вона піднялась, і тихо прошепотів: 

- Вставай! А то промокнеш та простудишся… 

Вона сліпо подала йому руку, з якої лилась кров, та прикусила губу: 

- Ой, вибач! Умм… 

- Болить? Давай допоможу?! 

Він підняв її сумку, зняв зі своєї голови бандаму, складену у пару раз, та перемотав дівчині руку. В той час її увага була зосереджена тільки на болю, якого завдав їй поріз. 

Ось вони і дійшли до його будинку: 

- Я тут живу. Проходь! Зараз промиємо тобі рану, - без хвилювань сказав хлопець. 

Їй хотілось по швидше змити з руки кров і піти додому. Хлопець провів дівчину в вітальню, дав їй рушничок і ретельно промив ваткою та йодом її рану. В той момент вона почала розглядати хлопця, їй було дуже приємно, що він так за нею доглядав. Дівчині на деяку мить здалося, що він їй не байдужий, і вона вже й забула, що тут робить…їй вже зовсім не хотілося додому… 

- Ну що ж, давай знайомитись? – сказав хлопець. 

- Давай, - хвилюючись, відповіла йому. 

- Я – Саша, а ти? 

- А я – Ліка, - трішки розслабившись, відповіла дівчина. 

Вони цілий вечір просиділи у нього вдома. Ліка весь час дивилась на хлопця великими та сяючими очима. Вони довго говорили про все на світі, весь час сміялися. Але в більшості він їй щось розказував, а вона мовчала, бо боялась, що своїми словами все зіпсує, розрушить те, чого й немає. Вона ще ніколи в житті нічого подібного не відчувала. Їй дуже не хотілось повертатись додому, але вже час… 

- Знаєш, мені вже пора йти. Дуже дякую тобі за допомогу. Сподіваюсь, що ми ще зустрінемось! – сказала дівчина, ідучи до виходу. 

- Зачекай, - зупинив її хлопець. Ліка обернулась і знову глянула на нього своїми сяючими очима. – Скажи мені, де ти живеш? 

- А це обов’язково? 

- Та як хоч…але знай, я завжди буду радий тебе бачити, можеш приходити до мене в будь-який момент. А давай я тебе проведу? – спитав Саша. 

- А давай… - усміхнулась дівчина. – Заодно будеш знати, де я живу. 

На вулиці було темно, дощ уже не падав. 

- Чому ти мені нічого не розказуєш? Я тобі стільки вже розказав, а ти мовчиш… - зауважив хлопець. 

- Мені просто дуже цікаво слухати, що ти розповідаєш…Правда,…ти дуже цікава людина… 

- А розкажи ти щось про себе, - запропонував Сашко. 

- З часом сам все про мене дізнаєшся, якщо захочеш, - відповіла Ліка – Ось ми і прийшли…Спасибі за те, що провів, і ще спасибі за те, що допоміг мені. Бувай! – і дівчина миттю обернулась до дверей свого будинку. 

- Бувай! – сказав Саша і довго дивився їй вслід.  

Прийшовши додому, вона зразу пішла в свою кімнату, батьків її не було вдома, цього разу їх відправили у відрядження в Австрію, сіла в куточок свого улюбленого диванчика і почала записувати враження про сьогоднішній день у свій зошит. Цілий вечір усмішка з уст дівчини не зникала. Вона лягла спати, але перед тим, як заснути, Ліка почала розказувати Пафі про сьогоднішній день: 

- Знаєш, я ще такого ніколи не відчувала, напевне це кохання. А він справді хороший хлопець,…. – і на цій ноті вона заснула. 

Пройшло два тижні. Ліка Сашка не бачила, та завжди згадувала про нього… 

Цей день, як і решту, був одноманітним. Надвечір у двері квартири хтось подзвонив, вона відчинила двері: 

- Не перебивай! Я довго думав про тебе. Мені здається, та ні, я впевнений…Одним словом, я тебе кохаю! Це тобі! – сказав Сашко, стоячи на порозі, і подарував їй п’ятнадцять троянд. Ліка довго стояла і дивилася на нього, в неї був легкий шок: 

- А чому….? – почала казати Ліка. 

- Чому я тебе кохаю? Ну, тому…тому, що ти не така, як усі….і не кажи, що ти дивна, ти просто не така….А ще тому, що любити можна шоколад, якусь річ, справу, а кохати тільки близьку тобі людину, з якою хотілося б прожити все життя, і це ти! – хутко перебив її Сашко. 

- Та ні….Чому п’ятнадцять троянд? 

- Це тобі за кожен день, який ми з тобою не бачились… 

- Але ж ми не бачились чотирнадцять днів. – виправила Ліка хлопця. 

- Значить, ти про мене теж не забула?  

- Не забула. Я теж тебе кохаю! – відповіла дівчина і обняла Сашу. 

Після цього вони цілу ніч бродили по вулицях міста. Але Ліка вже не мовчала, вона багато, багато розповідала. В той момент їй все здавалося не таким, навіть ведмедик їй здавався наповненим радості, і очі його вже не такі пусті, як раніше. 

Три роки щастя і неповторних моментів. За цей час дівчина встигла закінчити школу та вступити в престижний університет на факультет журналістики, а Саша закінчив факультет режисури і влаштувався на роботу. Та попри те, що Ліка з Сашком були щасливі, дівчина не забувала й про свого найкращого друга-іграшку ведмедика Пафі, кожну вільну хвилину, яку вона мала, присвячувала йому. 

Сашка запросили на проект у Київ, але він обіцяв Ліці повернутися. Пройшло ще пару років, Саша став знаменитим, виграв проект, і йому почали поступати дуже великі пропозиції щодо роботи. А дівчина в той момент сиділа в їхньому рідному місті та чекала на нього, але він їй не дзвонив, не писав… 

Та в один не дуже приємний день вона побачила одне з його інтерв’ю, де на питання: 

- Чи є у Вас зараз якісь стосунки з кимось? І чи, взагалі, ви колись любили? 

Він відповів: 

- Ні, ніяких стосунків у мене немає. Я ще ніколи в житті не любив, бувало просто захоплення людиною, але не більше…. 

Коли Сашко це говорив, у його очах уже не було тої чарівності, що раніше. Після цього інтерв’ю Саша зразу ж зателефонував Ліці: 

- Алло?! Ліка, сонце моє, ти завжди була, є і будеш моєю єдиною коханою в цьому житті, - сказав хлопець дівчині. 

- Не буду! З коханими так не чинять…- відповіла вона. 

- Та зрозумій, це гра на публіку, так треба! 

- Життя – це не гра на публіку. 

Життя – це гра для однієї, найдорожчої тобі людини, - відповіла Ліка і вимкнула телефон. 

Вона взяла свій чорний список і записала туди: «222. Олександр Пойніль». 

- Тепер у мене двісті двадцять два недруги, - промовила дівчина. 

Саша сів у свою нещодавно куплену машину і вирушив у рідне місто, до своєї Ліки…А вона дивилася на Пафі і плакала, часом її плач переходив в істерику: 

- В тебе знову такі пусті очі, пусті, як у нього. Та чому? Чому ти пронизуєш мене ними? – голос її підвищувався. – За що? – взяла та підпалила свого вічно коханого Пафі, він горів, а вона плакала, сильно плакала. 

Через годину по всіх каналах передавали повідомлення: 

- Сьогодні о 14:20 на шляху Київ – Івано-Франківськ раптово спалахнула машина, в якій їхав відомий режисер Олександр Пойніль. Він поспішав до своєї, дотепер невідомої нам, дівчини Ліки, яку, за твердженням його друга, дуже кохав. Причина спалаху машини невідома. На жаль Олександр помер… 

м. Івано-Франківськ
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Оповідання Про час
07.07.2010 © Олег Ангел
Послідній лист для ТЕБЕ!!
21.05.2010
Пафі
13.06.2009 © МОЛЧАЛИВАЯ
Рассказ 18 лет
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 6 (6+0+0+0+0)
Переглядів: 902  Коментарів: 1
Тематика: Оповідання, Пафі
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.05.2010 21:32  ЛІДІЯ 

Сказати „кохаю” займе декілька секунд, а показати як - ціле життя. На жаль, у житті ми часто робимо помилки, на виправлення яких буває надто мало часу. Можливо, не варто бути такими категоричними у своїх переконаннях, не робити поспішних вчинків, іноді слід поступитися, змовчати, перетерпіти... Кохати - це і розуміти, підтримувати, виправляти... Герої твору не вберегли цього почуття, яке, так гарно спалахнувши, раптово згасло, не досягнувши своєї вершини. А винні обоє. Пам’ятаймо, що „в коханні бувають і будні, і свята”, тому бережімо його! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +47
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
18.09.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
01.04.2012 © Каранда Галина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди