Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.11.2013 01:18Роман
Про життя  
30000
Для дорослих (18+)
© Володимир Пірнач

КП

1.1
Володимир Пірнач
Опубліковано 09.11.2013 / 20244

Мене сушило. То був найважчий ранок за останніх пару років. Я розплющив очі від того, що в них уперлось сонце. Крізь єдину маленьку шпарину у шторах сонце мулило мені око і тому довелось вставати. Підвести голову виявилось найважчим завданням. Було таке враження, що мене вчора лупили палками, причому всі удари цілили по скронях. Я знайшов свої труси і, натягнувши їх, підвівся з ліжка. Мене хитнуло. Я підійшов до вікна і глянув на вулицю. Була гарна погода, світило сонце і на вулиці бавились діти. Дивитись на відкрите світло я не міг, тому спішно відійшов від вікна і подався у ванну. Холодна вода прокотилась обличчям, воно було велике і важке, як кавун. Не витираючись, я вийшов на кухню, там сиділа вона і пила каву.

– Добрий ранок.

– Добрий, хоча справді доброго у ньому мало. – Я мутним поглядом дивився, як вона п’є каву і усміхається в газету, читаючи анекдоти.

– Ти паскудно виглядаєш, може вип’єш чогось?

Випити чогось у такому стані зранку, означало підписати собі вирок на кілька днів. Я добре знав свій організм, похмелятись я ще не навчився. Для того щоб нормально похмелитись, треба мати стаж, я такого стажу не мав, тому ризикувати не хотілось, але вибору у мене не було.

– А є ще коньяк?

– Ого! – здивувалась вона, – я хотіла тобі запропонувати чаю чи кави, а ти не шукаєш простих шляхів.

Повертати назад було пізно, тої ночі я вже вкотре став чоловіком, тому потрібно було тримати марку.

– Ні, я буду коньяк, – упевнено відповів я, – хоч і від кави не відмовлюсь.

Мені стало трохи не по собі. Я згадав випадок, коли мій дядько приходив похмелятись до нас додому. Він багато і важко пив. Це були дев’яності і причин шукати було марно. У нього завжди був жахливий вигляд і трусились руки. Коли він заходив до нас, мама, розуміючи все, ставила на стіл пляшку. Він брав стопку і йшов пити у ванну, повторюючи всього одну фразу: «Перша може не піти». Він випивав першу і блював, потім наливав другу, яка вже засвоювалась, і повертався на кухню. Мама дуже переживала за свого брата, але не наливати йому не могла – їй було його шкода.

І тепер я з такими веселими спогадами мав зробити такий самий маневр. Я наперед боявся того, як себе поведе мій організм зустрівшись з алкоголем. Але відступати не збирався.

Стан у мене був жахливий. Мені одночасно хотілося їсти і блювати. Мозок відмовлявся сприймати інформацію, яку збирали очі. Говорив я тихо і хрипло. Вона поставила переді мною кружку з недопитим коньяком. Я глянув на нього і згусток блювотиння підкотився до горла. Я важко ковтнув його. Взявши в руку коньяк, я видихнув.

– Можеш не пити, якщо не хочеш, я ж бачу – тобі погано, – спробувала вона мене відмовити від цього непередбачуваного кроку.

– Ні, треба похмелитись, бо я не доживу до вечора. – Не знаю, чому я так сказав, певно, мені хотілося виглядати дорослим в її очах.

За великим рахунком я вимагав від себе не так багато – я просто мав випити той бісовий коньяк. Мені його не хотілось, більше того, я знав, що наслідки будуть невтішні. Я взяв келих і одним махом влив його собі в горлянку. Лице скривилось. Носом пройшов нестерпний запах спирту, язик і горло почало щипати, і я відчув, що коньяк повертається. Не знаю, якими силами, але я не випустив його. Зупинивши десь біля кадика, я кількома ковтками повернув його назад у шлунок. Власне я навіть не був упевнений, що до того часу коньяк вже встиг добігти до шлунку. Все відбулось миттєво, але для мене ця мить розтягнулась на добрячий шматок життя. Запхавши в себе коньяк і відчуваючи, що назад він навряд повернеться, я всівся ближче до вікна і мовчки пив каву. Я пишався собою. Своїми титанічними силами, своєю мужністю і наполегливістю. Своїм умінням розуміти ситуацію і брати участь в житті. Мене тішили моя дорослість і жінка, яка готувала мені каву. Мене все влаштовувало.


Після тої ночі я став більш упевненим, навіть дорослішим. Ми періодично зустрічались і спали. Я вчився у неї не боятись жінок, вчився їх розуміти і вибачати. Вона була гарним образом і прикладом для навчань. Я вбирав від неї все, чого мені бракувало, все, що я вже мав би знати, але чомусь не знав. Я завжди буду пам’ятати її поради типу: «не говори так, це можна розцінити як…» або «навіть такі слова, сказані цим тоном, можна трактувати як…» і теде. Від усіх інших її приємно відрізняло те, що вона ніколи не нав’язувала своїх думок і позицій. Усе нею сказане зводилося до якихось дружніх порад чи консультацій. І як не дивно, мені справді було цікаво слухати її думку. Це була чи не єдина жінка в світі, думки якої мене цікавили. Вона навіть вабила своєю незалежністю, хоча я і розумів, що їй не треба цієї незалежності, просто по-іншому ніяк. Вона б залюбки віддалася, як то кажуть, у добрі руки, але не було справжніх чоловіків – перевелись, лишилися тільки гопники, гоміки і такі діти, як я, яких ще треба було виховувати і водити за руку. У неї просто не було іншого вибору, із усіх вищезгаданих вона обрала дитину, а і справді – де одна, там і друга.

Вона нагадувала мені янгола, який наглядає за мною. Певно, там, зверху, побачили, що у мене зараз не все складається у стосунках з життям, і вислали мені допомогу, аби я не наробив дурниць. Вона просто наглядала за мною, переживала, не давала мені втрапити в халепу. Халеп я тоді не бачив принципово. Все мене влаштовувало і все виходило. У мене був університет, який я відвідував у міру сил, була жінка, яка піклувалася про мене, і ще був гуртожиток, в якому я робив перші самостійні кроки. Самостійними кроками тоді були побутові проблеми: де взяти гроші на пиво і коли закінчиться цей грьобаний семестр. Так це все і тривало.

Я познайомився з її сином, йому було чотири. Ми гралися його солдатиками, і я постійно йому  про щось розказував. Вона стояла в дверях і спостерігала за нами. Така сама маленька дівчинка, з дуже дорослим поглядом. Вона стояла, склавши руки на грудях, і приємно усміхалась. Я часто розказував малому про якісь історичні події, навряд він щось розумів, але уважно слухав. Я на солдатиках показував йому війни, називав періоди, якісь епохи, розповідав про правителів. Малий мене слухав. Його мати теж мене слухала. Вона взагалі любила мене слухати. Хоча деколи мені здавалось, що вона слухає не мене, вона слухає тишу. Перебираючи в голові спогади, вона дивилась у вікно. Деколи я бачив на її очах сльози, вона сумувала за ним. І я точно знав, чого їй не вистачає.

Мені подобалось з нею. Вона не вимагала від мене постійної присутності. Не розказувала, коли і чим я маю займатись. Я був фактично вільний, це мені в ній подобалось. Ми зустрічались десь двічі на тиждень. Гуляли безлюдними парками, потім їхали до неї. До мене вона їхати не хотіла, щось її не влаштовувало в гуртожитку. У цьому я її цілковито розумів і ніколи не заперечував, коли вона хотіла піти.

Я не знав слова «проблема». Для мене проблем не існувало. Я не був тупий, щоб завалити екзамени, не був дурнуватий, щоб шукати проблем на вулиці, і не був занадто дорослий, щоб перейматись рутинним побутом.

Отак плавно протікали наші відносини. У якийсь момент я відчув себе зовсім дорослим, навіть став говорити іншими словами. Певно, давалася взнаки присутність справді дорослої людини. Звісно, ми час від часу бісилися – так, як це роблять усі, хто має якісь близькі відносини на перших етапах їх зародження. Ми мазались морозивом, обливались водою і цілувались у громадських місцях. Ще ми ходили на всілякі виставки, обговорювали творчість письменників, переплітаючи сюжети книжок з їхніми біографіями. Власне, все було чудово. Навіть у якісь моменти я відчував, що справді допомагаю їй. У чому саме я міг їй допомогти, я не знав, власне, як і не знав, що у неї трапилося того вечора, коли вона мене знайшла у парку. Але це було не важливо, важливим було саме ставлення до неї і її ставлення до мене. Вона мені якось сказала, що не варто шукати причини свого комфорту. Якщо він є – ним треба користуватися і не забивати собі голову якимись буденними проблемами. Треба розправляти крила, говорила вона, якщо у тебе є для цього простір; треба вдихати на повні груди, навіть якщо вже несила дихати; варто самому відчиняти ті двері, у які тебе не пускають, – так буде правильно.

Я її слухав. Мені з нею були відкриті усі дороги, їй зі мною – навпаки. Навіть зараз, коли вже пройшло  п’ять років з того часу, я не знаю, для чого я був їй потрібен, і скоріш за все, не дізнаюсь і в майбутньому, але це не так важливо, важливо що вона є.

Важливий етап і несподівана допомога ззовні. Напевно, мені варто було сходити в церкву і поставити свічку чи покласти на жертовник якийсь дар, щоб якось виказати вдячність світу і обставинам, які справді рятували мене від минулого, але я цього не робив.

І здавалося, що все так і мало бути, але був один момент. Я розумів, що не так давно позбувшись одних відносин, відразу втрапив в інші. Це, звичайно, повністю забрало мою пам`ять і я вже зовсім не згадував про минуле. Але разом з цим моя воля опинялась під сумнівом. Певно, за інших обставин я б відразу розставив всі крапки, як над літерами, так і під ними. Але за останні роки я настільки вимотався планами і прогнозами, що вирішувати бодай щось мені просто було лінь. Тому я віддався на поталу часу. Поки все нормально – заспокоював я себе – а коли щось зміниться, тоді і почну вирішувати. Така позиція мені підходила.

Час йшов, і все стало складніше. Двічі на тиждень я ходив на роботу. Вона не схвалювала моїх трудових поривів. Їй, звісно, подобалось, що у мене є хоч якісь гроші, але часу у мене ставало все менше, бо починалась сесія. Тільки один раз на місяць у мене випадали повноцінні вихідні. Всі інші тижні я працював у п’ятницю, суботу або неділю. Їй це не подобалося. Працюючи на нормальній роботі вона мала п’ять робочих днів і вихідні. І саме ці вихідні вона прагнула проводити зі мною. У мене було не так. Я намагався пояснити їй, що не все так погано, і я можу приїжджати до неї і в будні, але слухати вона мене не хотіла. Певно, саме в такі моменти їй хотілося справжнього, дорослого чоловіка, який не буде шукати причин і виправдань, а знайде варіанти. Він обов’язково щось придумає і з роботою, і з вихідними. Він зрозуміє, що у неї дитина, що у неї робота і власне життя. Зрозуміє тому, що він дорослий, зрілий чоловік. Я був не таким. Я це розумів, але якось боротися з цим мені не хотілось, мене все влаштовувало. І ми почали сваритись.

Спочатку це були дуже невеликі домашні інциденти. Ми говорили про це навіть не підвищуючи голосу, вона ображалась, я вибачався. Потім ми пили вино чи коньяк, курили і йшли спати. Через тиждень все повторювалось знову. Бували дні, коли мені вдавалось відпрошуватись, і я всі вихідні проводив з нею. Вона була щасливою. Мені важко сказати, що саме її влаштовувало у мені, але їй було добре. Її син до мене звик. Я приносив йому шоколад і цукерки, він в свою чергу дозволяв мені гратися його солдатиками. Вона дивилась на це все і все розуміла. Я ж тоді не розумів нічого.

Так пройшов місяць. Потім ще кілька тижнів. Нічого не відбувалось, взагалі нічого. Чесно кажучи, у наших відносинах я бачив тільки себе. Звісно, я переживав за неї, за малого, намагався якось підтримати їх. Але я не вмів цього робити, і певно збоку це виглядало дуже фальшиво. Можливо, вона занадто рано мене знайшла, і у той період я вже зовсім вичерпав власні ресурси по переживанню і турботі. Вона розуміла і тому намагалась не звертати на це уваги. Вона знала, що найближчим часом відбудуться зміни, і просто чекала. Чекати довелось не довго.


Одного разу вона подзвонила мені і попросила, щоб я приїхав. Її голос мене занепокоїв. Я приїхав як тільки зміг. Вона відчинила двері і відразу пішла на кухню. Вигляд у неї був не найкращий.

– Що сталось?

– Нічого, – сказала вона і відвернулась до вікна.

Вона плакала. Я підійшов до неї і обійняв її.

– Розказуй.

– Вчора приїжджав мій колишній, – говорила вона, витираючи сльози. – Він був настільки п’яний, що говорити майже не міг. Вломившись у квартиру, він пішов у кімнату, побачити малого. Я не хотіла його пускати, але це ж і його син. Він розбудив малого і почав йому щось розказувати. Малий злякався і заплакав. Тоді він вийшов з кімнати і повів мене на кухню. Сказав, що я виховую малого бабою, бо він боїться власного батька, і пригрозив, що розлучення за взаємною згодою він не підпише. Ще сказав, що у нього є адвокат, який залишить малого з ним.

Вона затулила лице руками і голосно заплакала. Я ніколи не бачив її такою наляканою.

– Не забере, я тобі обіцяю. Він нікого не забере, – сказав я, зціпивши зуби. Вона подивилась на мене, певно не чекала від мене такого тону. Я був злий. Мені хотілося знайти його і вибити з нього усе лайно, яким він був наповнений. Я відкрив вино, яке приніс із собою, і зробив пару важких ковтків, прямо з горла. – Де малий?

– Я завезла його до батьків.

– Цей підар нікого не забере! Чуєш мене! У нього нічого не вийде! – мене зірвало.

Я хотів пояснити їй, що суди у нас в країні не ідеальні, але у їх практиці дуже небагато було прецедентів, коли дитину залишали з батьком. Для цього потрібно було мати купу зайвих грошей, а у нього їх немає. Але моя злість мене не слухалась. Я не міг сказати нічого адекватного, тільки бігав по квартирі, махав руками, матюкався і хлептав з горла вино.

Насправді я був більше злий на себе. Я не міг нічого зробити. У мене не було грошей, щоб купити суд, не було друга-адвоката, крім тих, які вчилися зі мною, не було знайомих, які б могли порадити, як вчинити у такій ситуації. Я не міг навіть набити йому морду, бо не знав, як він виглядає і де його можна знайти. Я ніколи і не цікавився тим, хто він і чим займається, я був упевнений, що він невдаха. Він просто черговий блазень, якому пощастило у житті. Пощастило мати сина, пощастило мати таку жінку, пощастило привчити її до себе, але він усе зіпсував, бо він підар. Змішуючи всі ці слова, я носився по квартирі з пляшкою в руках і репетував на все горло. Вона намагалась мене заспокоїти, але марно. Я бігав, доки в пляшці не закінчилось вино. Потім я сів на диван і обхопив голову руками. Вона присіла поряд і притулилась до мене. Я заспокоївся так швидко, ніби у мене сіла батарейка, а вона просто дивилась перед собою.

– Ми щось придумаємо, – сказала вона мені, – все буде добре…


Після того випадку наші відносини змінились. Вона не бачила в мені захисника, опору, родинного оберіга, який би мав вирішувати її проблеми. Я, відверто кажучи, цього теж в собі не бачив, і наші відносини безапеляційно погіршились. Вона продовжувала виховувати мене, терпіти мої дитячі вибрики і просто наглядала за мною, не заохочуючи і не виганяючи на вулицю. Вона просто втратила до мене інтерес. Ми стали рідше бачитись і згодом перестали спати, якось автоматично переходячи у розряд добрих знайомих. У нас все закінчувалось – я це відчував, а вона знала напевно. Хоча ззовні нічого не змінилось: вона продовжувала вирішувати свій побут, я здавав сесію і ходив на роботу. Не можу сказати, що важко переживав це, скоріше я підсвідомо радів такому звільненню, мене знову оминали проблеми, яких я вже стільки часу так уміло тримався осторонь, але все ж у мені лишився якийсь важкий осад.

Все закінчилось через два тижні після того випадку. Ніхто з нас не був проти, та якщо чесно, ми про це і не говорили. Я за нею сумував. Навіть, здебільшого сумував за нею не як за жінкою, а як людиною – вона ж бо відкрила мені шлях до чогось нового і це я розумів. Звісно, у мене і до того були якісь почуття. У моєму житті до неї відбувались якісь жінки, але все це було не спражнє. Мені ще довго бракувало її дорослого погляду, її нестримних криків і її напіврозваленої квартири. З нею було добре, вона справді не вимагала від мене нічого матеріального, все, що їй було потрібно, вона могла від мене почути чи витягнути з моїх джинсів, а я, у свою чергу, ще навіть і не встиг визначитись, чого конкретно мені від неї треба, тому обмежився власною ініціацією на її теренах.

Я ніколи не намагався схилити цей світ на свій бік. Мені відверто подобались усі його заморочки і несподіванки. Мене навіть влаштовувало те, що я не міг вчиняти так як я хотів, це, певно, додавало мені якоїсь наснаги на майбутнє, не давало мені заспокоїтись і перепочити.

Повертаючись до звичного життя в гуртожитку, я знову відвикав від того, що за мене ще хтось переймається. Я навіть не знав, як правильно реагувати на подібні ситуації. Тоді я знав, що може бути всього два варіанти: кидаєш ти і кидають тебе – третього варіанта мій мозок не знав. І враховуючи наше плавне розставання, яке не вписувалось у жодну з категорій, я завис. Завис від того, що не міг збагнути: ніхто, нікого, нікуди не кидав, але все одно ми не разом.

Навіть приблизно не уявляючи наше подальше спілкування, ми порозбігались по своїх норах. Ми зникли на якийсь час із життя одне одного, для того щоб залишити по собі приємні спогади.

Здавши сесію і закінчивши другий курс, я видихнув. Попереду було два місяці літа і ще ціла купа несподіваних – приємних і не дуже – речей, які обов’язково мали зі мною відбутися, але я ще про це не знав.

Насправді вона дала мені набагато більше ніж усвідомлювала сама. Я вчився не тільки на її словах, рухах чи погляді. Я вчився відчувати і думати, спостерігати і пізнавати. І це все завдяки їй. Ще я впевнений, що якби у нас відбулась прощальна розмова, то вона б сказала приблизно так: «Дивитися уперед і не озиратися на минуле. Плануй життя на кілька кроків, прогнозуй майбутні події і будь готовим до всього. Захоплюйся тільки по-справжньому, але відпускай з легкістю. Завжди говори правду, особливо своїм жінкам. Не намагайся стрибати вище своєї голови і не дерись нагору, бо звідти боляче падати. Будь вибірковим і розсудливим у виборі знайомств. І головне – завжди знай, чого ти вимагаєш від цього життя».

Так я і зробив, зробив усе, що вона могла сказати.. тільки навпаки.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
05.11.2013 Проза / Роман
КП (1)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
КП (Роман)
02.11.2013
КП (***)
09.11.2013
КП (1.1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 129  Коментарів: 19
Тематика: Проза, роман, коньяк, з алкоголем, шматок життя, в халепу, колишній, відносини, приємні спогади
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 14.02.2014 12:15  © ... для Маргарита Проніна 

Дякую.
Приємно :) 

 03.02.2014 16:29  Маргарита Проніна 

Якщо вже я зі своїм ступенем заклопотанності спеціально цілеспрямовано шукаю "Володимир Пірнач. КП" - це щось таки значить. Колись я порівнювала вас із Дністровим, але от штука - його книжки мені не покишені, проте вам особлив дяка за безкоштовну насолоду. 

 11.11.2013 11:57  © ... 

Дякую всім за відгуки! 

 09.11.2013 23:03  Марієчка Коваль 

дива, мені найбільше сподобалось там про підара. воно грубо, але як найживііше місце. так дійсно тупо читати по частинах, я так не читаю, втрачається інтерес. буде все - тоді почитаю. 

 08.11.2013 23:28  СвітЛана 

і далеко не байдужого))) 

 08.11.2013 23:14  СвітЛана для © ... 

Вова, це любов) Якщо я , як читач, і маю уявити ЛГ, то я його уявляю тобою. Надто все по-справжньому! Класно. А слова: "Вона взагалі любила мене слухати. Хоча деколи мені здавалось, що вона слухає не мене, вона слухає тишу. Перебираючи в голові спогади, вона дивилась у вікно. Деколи я бачив на її очах сльози..." - прекрасні слова спостережливого і дбайливого хлопця.

+

 08.11.2013 18:27  © ... для іміз 

Дякую, Іринко,
вже вкотре чую від тебе гарні слова в адресу КП, дуже мені приємно, що тобі сподобався текст. 

 08.11.2013 18:21  іміз 

читала...усе-усе читала...філософія ЛГ мною була виписана (від руки) в робочий щоденник...чому в робочий - бо коли грузну в документи, рятує перечитування афоризмів на останніх сторінках...
найкрутіша цитата мені з роману: Ніщо так не забирає спокій, як втрата того, що ніколи не було твоїм. (В. Пірнач) 

 08.11.2013 15:21  © ... для Тетяна Белімова 

Та я теж подумав що це штука непотрібна..
От закінчив главу і перестану :)
Закинь в лічку в двох словах свій новий, цікаво.. :) 

 08.11.2013 15:14  Тетяна Белімова для © ... 

А от і не вгадав)))) Добре, скажу)))
Мій улюблений - про МЕТРО!!! Так ніхто ще не описував - із такого кута зору... Цілий день у метро із пізнавальною метою! А мета - пізнати життя в корню)))) Мені дуже цей момент сподобався! І як ЛГ дівчину порятував від злодія - так благородно!!!
Ні, я романи тепер не виложую))) 

 08.11.2013 15:10  © ... для Тетяна Белімова 

Тоді Гуртяга.
Який новий? якщо ти його тут виложувала то читав. Нагадай. 

 08.11.2013 15:05  Тетяна Белімова для © ... 

Це на другому місці)))) Вова, а звідки ти про Труханів??? Ти ж ще не читав мій новий роман????? Шок... 

 08.11.2013 15:03  © ... для Тетяна Белімова 

Труханів? 

 08.11.2013 14:59  Тетяна Белімова для © ... 

ага))) це така стратегія - для розширення сподівань читацької свідомості!!! але найулюбленіший мій уривок твого бестселера... здогадаєшся сам??? 

 08.11.2013 14:55  © ... для Тетяна Белімова 

Почекай :)
ломати буде в іншій частині..
Чи це ти так інтригуєш щоб тягнуло читати? 

 08.11.2013 14:40  Каранда Галина для © ... 

можна. 

 08.11.2013 14:39  © ... для Каранда Галина 

Нумерація це все та сама перша глава, але було б не логічно двічі ставити 1, то я викрутився :)
можу скинути текст на електронку, бо розумію що читати справді незручно. 

 08.11.2013 14:32  Каранда Галина для © ... 

цікава нумерація))) Вов, як все буде опубліковано - зберуся з часом, перекину на книжку і разом прочитаю). Бо "Прозу з монітора", та ще й шматками, я не потягну)))) 

 08.11.2013 14:30  Тетяна Белімова для © ... 

Від першої фрази починаю посміхатися))) хоч і знаю, що далі буде сумно... забігаючи наперед, знаю, як ЛГ буде ломати... як він буде розбирати мобільний телефон... Молодець! Вистояв! Не піддався "силі кохання" на шляху пошуків того самого "справжнього кохання"... Такими чоловіками завжди захоплюєшся))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди