Другу

з рубрики / циклу «Послання до коханого»

Так дивно.... Написала вчора вірш.... А сьогодні посварилися.... Ех... чоловіки)

Мій милий, хороший, замріяний друже!

Хтось бачить калюжі – хтось небо в калюжах,

Хтось дивиться в небо – не бачить дороги,

Хтось бачить – дорога іде мимо нього.

Хтось бачить грозу – наче символ страждання,

Хтось вірить у дощ, навіть, може, в кохання,

Хтось скраплену совість ховає під тиском,

Хтось – душу красиву свою, променисту.

Хтось бачить – ця доля щось дуже загальна:

Жорстоку створити? Чи сентиментальну?

А, може, та ну її? - Жити без цілі?

Комусь, може, чорне, комусь воно – біле…

Комусь воно, кажуть, брунатно-лілове.

Та, бачиш, брунатний – таки гоноровий.

І ти не зустрінеш у світі людину,

Що знатиме, як зацвітає калина,

Як зорі пашіють під ранок осінній,

Як душі ховаються в ранішні тіні, -

Якщо ти покинеш єдину надію,

Що хтось іще промені зоряні сіє,

Що хтось іще небо рахує по блискам,

Що хтось має душу іще променисту.

Шукай! І нехай тобі зорі ранкові

Покажуть людей, їхні вчинки і мову,

І, вірю, знайдеш ти між них, любий друже,

Оту, що ще бачить це небо в калюжах.