Недомовлена
Прости мені, мій батьків спадку.
Твої сади квітучі поливала я солоними сльозами.
Бо сонце так палило білу землю,
Що в попіл оберталися квітки.
Прости мені, мій мужів коню,
Що випасала я тебе на попелищі.
За те, що посивіла в тебе грива
Од попелу квіток нещасних.
А ти, мій ворон, що мені дістався
З колиски, виплетеної з лози
Із того саду сивого на попелищі –
Прокляв мене, накаркавши біду.
І, чорний, серед білого начиння думки молодої
Ти сивину вплітаєш у моє волосся.
І Бог з тобою, лети, куди маєш,
А тільки і я
Тебе закляну: щоб ти
Перекотиполем
Шукав край землі,
І розсипався порохом, не знайшовши.
