11.12.2013 01:45
Для дорослих (18+)18+
203 views
Rating 5 | 6 users
 © Олена Вишневська

А тепер ти будеш гратися такою лялькою?

Коли твої холодні льодяні очі пронизують наскрізь мою оголену душу мільйонами колючих уламків від розбитих дзеркал наших мрій, я просто стою і босими ногами топчуся по гострому лезу скла, аби щось відчувати в цьому світі, щоб переконатися: я ще жива…

 Коли у погляді  вже неможливо прочитати будь-що, крім всеохоплюючої ненависті, я шукаю в ньому крихти відблисків почуттів, що згасли, мов жаринка від ледь відчутного вологого подиху раптового дощу.

Коли в повітрі утворюється небезпечна вибухова суміш від спільної втоми і постійного напруження тіл, від важкості думок, мої крила ховаються, кутаючись в теплий шерстяний жакетик, бо крім нього тепла вже не дарує ніхто і ніщо.

 Коли я, твоя лялька, знесилено опустила руки і байдужими рухами намагаюся відтворити танок божевілля під стогін скрипки, що оплакує наше минуле, ти розгублено в півподиху ковтаєш повітря, бо не знав, що іграшка знесилена і ледве здатна розплющити заплакані очі, щоб поглянути на тебе знову.

Коли натягнуті струни рвуться, а ми з останніх сил намагаємося зв’язати їх в єдине ціле, утворюючи заплутаний клубок суцільного нерва, біль розчарування пронизує нашу свідомість, і ми починаємо тонути в життєвому океані  бермудського трикутника…

Ми йдемо на дно. Вперто, упевнено повільно опускаємося в  імлисту темряву безодні на відстані нерозділеного кохання один від одного. Я ж казала, що буде боляче… Знаю, що боляче… Але вже не відчуваю…

Ми з’єднанні невидимими металевими ланцюгами по руках і ногах, і  я все намагаюся похапцем відчути їх на дотик і звільнити нас від цього зв’язку. Відпусти мене, чуєш? Не можеш? І я не можу…

Якби це було мені під силу, я б розірвала їх, але сили давно вже покинули залишки тіні від минулої мене, і ми продовжуємо занурюватися в безодню пустоти разом. Звільнися, чуєш? Не можеш? І я не можу…

Якби це було можливо, ми б спробували це в двох… Можливо? Можливо!

Давай зберемо залишки волі в кулак, акумулуємо все напруження між нами і направимо в єдине русло, щоб нарешті спали тісні ланцюги, що душать наші тіла. Зібрали і… направили, єдине що не врахували наше невміння рухатися в одному напрямку: я – на захід сонця, бо не хочу зажмурюватися від його яскравого проміння, відвикла від світла; ти – на схід, бо, попри все, відблиски надії пробиваються з твоєї душі, не зважаючи на мою байдужу темну складову…

Щось тягне між ребрами, наче стопудова гиря, я задихаюся від болі. Болить? То я ще жива? Останній спільний ривок – моє серце виривається з грудей і падає під наші ноги. Тук-тук… Тук-тук… І відгомін брязкання залізного ланцюга, який путами сковував його, ехом відзивається в нашій пустоті. Але зв’язок не розірвано. Руки і ноги досі прикуті міцним металом між нами. І ми продовжуємо йти на дно. Вперто і упевнено… Разом… Але тепер я точно знаю, що життя в мені немає, бо всі наші намагання змінити щось на краще просто вирвали з мене його дух назавжди.

А тепер ти будеш гратися такою лялькою?

 10 листопада 2013 р.



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Есе, Для дорослих (18+), Про кохання, Про життя, Про душу

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Вітання в днем народження для Ганни Коназюк! | Оленка Зелена». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Новела "Почуття в банальних фразах" | Оленка Зелена 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Олена Вишневська.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.12.2013 11:07  © ... => Тетяна Ільніцька 

Мабуть, так іноді має бути (я про дно) )))
Дякую, сонечко! 

 12.12.2013 10:59  Тетяна Ільніцька => © 

Чудовий твір попри безнадію... Найбільше сподобалася метафора про захід-схід! Винесена в ній полярність така наочна і осяжна!
Просто фізично відчувала ці муки неможливості роз`єднатися... Це потоплення у водах власного безсилля, впертості, нерозуміння. І все таки ЛГ є сильнішою і мудрішою - вона офірує коханому останнє цінне, що залишилося (а можливо, єдине цінне, яке вона мала!) - СВОЄ КОХАЮЧЕ СЕРЦЕ (тук-тук). Чи поможе? Руки-ноги припнуті, а дно так близько... Але іноді варто досягнути дна, щоб мати від чого відштовхнутися, аби спливти на поверхню)) 

 11.12.2013 10:29  © ... => Деркач Олександр 

Дякую, що без слів)))
Та то я не, то мене ЛГ потягнув, а я піддалася її бажанням, як справжня емоційна жінка, в якої емоції часто перемагають розсудливіть... але потім вона ще прокинеться і буде совість мучити )))) 

 11.12.2013 09:28  Деркач Олександр => © 

щось наших молодих, красивих митців потягнуло на такі щемливі, проникливі одкровення в прозі, що в мене слів бракне...Класно написано...дуже-дуже... 

 11.12.2013 01:08  Лана => © 

ой, знаю...))))

 11.12.2013 01:05  © ... => Лана 

Не ховаю, сонце! То ЛГ приховав, ти ж знаєш, вони іноді живуть окремим від автора життям )))) 

 11.12.2013 01:02  Лана => © 

Не вбивай! І не ховай крила під шерстяним жакетиком) Вони ще пригодяться!!! Якби ми не відчували смаку гіркоти, ми б не  змогли оцінити солоду))) Звучить дивно, але є сенс у тій гіркоті... А щось змінити - ніколи не пізно!!!

 11.12.2013 00:44  Лана => © 

чомусь пригадалась...

 11.12.2013 00:43  © ... => Лана 

Сама себе вбивала по-трошки з кожним словом...

Дякую, сонечко, за таке сприйняття мене і за глибоке розуміння!

 11.12.2013 00:39  Лана => © 

Вечір сильної і тяжкої прози...
Ти мене добила. Кожним словом. Дуже потужно. Вразила. Навіть не візьмусь щось виділити для себе, бо зачепило усе. 

Публікації автора Олена Вишневська

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо