05.01.2014 00:54
Без обмежень
174 views
Rating 5 | 2 users
 © Буліна-Ющенко Юлія Юхимівна

ПРОКЛЯТТЯ

Сонечко сховалось і померкли квіти,

Сльози поливають мій стражденний шлях.

Як же без любові в світі буду жити?

Де ж ти моє щастя, на яких вітрах?

Прокляла сестрицю, мабуть й свою долю,

Боженько, помилуй, старість пожалій…

Все життя одна, як та билина в полі,

І зніми прокляття у душі моїй…

Якось йшла й зустріла я свою знайому,

Наче б то й весела, а в душі сумна.

Не розповідала про свій біль нікому,

По життєвім полі йшла завжди одна.

А мені сказала: «Напиши про мене,

Як же нерозумно поступила я.

Бо прокляття давить й досі, недаремно,

Ось тому й нещасна доленька моя.

Те моє прокляття на мені спинилось,

Напиши поему про моє життя.

Не кляніть дівчата, щоб не повторилось,

Бо не допоможе, навіть, каяття:

         «Було у юності, давно

         Ми молоденькі підростали,

         Ходили в клуб тоді, в кіно

         І під гармошку танцювали.

Яке то щастя – юна мить!

Кохання перше і останнє…

Як згадую, душа болить

Гуляли майже до світання.

         Не з парубком, а всі – гуртом,

         Веселі хлопці і дівчата.

         Переглядались із дружком,

         Та не любов, а дружба клята.

Він нічогісінько не знав,

Що я закохана по уші.

А він уваги не звертав,

Не танцював, а пісні слухав.

         Ще недозрілий був юнак,

         Хоч і було вже дев’ятнадцять,

         А я не подавала знак,

         Бо несмілива в вісімнадцять.

Ось так і пробігали дні

І швидко осінь наступила.

Подружка шепотить мені,

Повістку в армію вручили.

          На проводи зійшлось село:

         Дівчата й хлопці – повна хата,

         Запрошення й мені було

         І я щаслива і багата.

Була подружкою мені

Двоюрідна сестриця Люба,

На три роки і на три дні

Молодша, ще не йшла до клубу.

         Таке гиденьке каченя,

         Що форму дівчини вбирало.

         На проводи пішла й вона,

         Бо й молоденькі там гуляли.

Як весело було тоді,

Аж до світанку танцювали

І старші й дуже молоді

Й до воєнкому проводжали.

         Солдата з нашого села

         З гармошкою та ще й з піснями.

         Я розказати не змогла,

         Закохана аж до нестями.

Я нишком плакала за ним,

Прощалася аж на три роки.

І не помітила, що він

На Любу глянув ненароком.

         І посміхнувся їй, прощай!

         Сказав і швидко сів в машину.

         З машини крикнув – підростай!

         Через три роки я прилину. 

А я стою немов німа,

І моє серце обомліло,

Моя любов, її нема

До мене… все я зрозуміла.

         А роки швидко так летять,

         Малі дівчата підростають,

         А як за двадцять, ті сидять,

         Молодших заміж забирають.

Іванко з армії прийшов,

Такий красивий і змужнілий,

У клубі Любочку знайшов,

Як голубочки гомоніли.

         А Любка виросла умить,

         Їй вісімнадцять рівно стало.

         А як таку не полюбить,

         Вона красуня, наче пава.

Моя сестриця молода

В Іванка миттю закохалась,

В моїй душі журба й біда,

Про це вони не догадались.

         У них кохання розцвіло,

         Я не могла від болю спати…

         Проходить рік і все село,

         Загомоніло й каже мати.

Весілля скоро буде в нас,

Твоя сестриця наречена,

А твій не підійшов ще час,

Ти дружка в Любочки – Олена.  

         Ой, ледве не зомліла я,

         Трималась, щоб не здогадалась

         Моя матуся і рідня,

         Забудь, сама собі шептала.

Красива парочка, скажу,

Яке то щастя у любові

Пройти життя й свою межу

Поставити в коханім слові.

         Весілля! На усе село

         Гриміла музика й вітання

Я дружка в них, це так було,

         Я прокляла їх в даруванні.

Щоб не було у них діток,

Сама до себе промовляла.

Горілки випила ковток

І гірко сльози витирала.

         Який це гріх, чи знала я,

         Тоді, коли душа боліла.

         Ой, де ж ти, доленько, моя,

         Чому я Бога не просила?

І, так сестричку прокляла,

І все здійснилось, що бажала,

Діток їм доля не дала,

Хоч дім великий збудували.

         А я поїхала у світ

         Та не знайшла я свою долю,

         А на душі великий гніт,

         Тепер сльозам даю я волю.

У Церкву йшла на каяття,

Багато раз я сповідалась.

В самотності моє життя,

Діток прокляттям відібрала. 

Усе життя пройшла одна,

Ніколи хлопця я не мала,

Розплату маю я сповна»,

Ось так вона мені сказала.

Мене просила: «Напиши,

Щоб гріх другі не повторили,

Ти пишеш праведні вірші,

Від Бога твій талант і сила».

         Ну, що ж, дівчата, вам пишу,

         На все у світі Божа воля.

         Не розлучайте, вам скажу

         І не кляніть…це ваша доля.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Вірш "Я маю право на любов" | Буліна-Ющенко Юлія Юхимівна». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Вірш "Пророцький дар" | Буліна-Ющенко Юлія Юхимівна».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.01.2015 16:45  Дебелий Леонід Семен... => © 

Чудово написано! 

 04.01.2014 23:26  ГАННА КОНАЗЮК 

Сподобався Ваш поетичний твір. Життєвий і повчальний! 

Публікації автора Буліна-Ющенко Юлія Юхимівна

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо