РОЗШУКАЮ ЛЮБОВ
Іду полями вдалечінь,
Навіщо? І сама не знаю,
Любов до ближнього шукаю,
А на губах – гіркий полинь…
Що ж сталося під зорепадом?
Піднявся вітер, шкварить градом,
Покривсь туманом світлий день,
Не чути радісних пісень…
Відколи не знайду розради,
Куди не гляну – барикади,
Стою глуха, неначе пень.
Надвечір, ніби то в долині
Засяяв промінь на калині,
А на полях жовтіє колос
І ледве-ледве чую голос,
І миттю падає зірниця,
Чаклунка то, чи чарівниця
Так гаряче мене б’є в груди
І тихо шепче: «Лихо буде!»
Любов пропала, всі байдужі,
А розшукають тільки дужі…
Вже виснажена, йду вперед,
В самотності і жах, і брід…
Іду, неначе Лимерівна,
Немов казкова королівна,
Немов цариця Несміяна
Закохана в життя, рум’яна,
задумлива, не гордовита
Та людським горем оповита.
Любов вселенська білосніжна,
Красива, лагідна і ніжна,
Згорьована, як та лебідка,
Любов страждальниця, сирітка.
Ти пахнеш, ніби мед, суниця,
Сказала так мені зірниця,
Знайти Тебе й поговорити
І між народом розділити.
Спинилася, дивлюсь – ріка,
Тече, неначе з молока.
І так схотілося напитись,
Скупатися, хоча б умитись…
І чую голос: «Не спіши,
Пиши правдиво у вірші:
Про матерів усіх-усіх,
Про той великий їхній гріх:
Це материнське молоко
З грудей жіночих потекло,
Бо не давали діткам пити,
Тепер з маститом мусять жити.
Кидають в смітники малят
Їх черстві душі не болять,
І підкидають людям, душать,
А скільки в «зонах» мамок грішних?
І там народжують дітей,
А для яких таких ідей?
Який же час настав брудний?
І вирішальний й роковий.
Болить у діток голова,
Бо в пам’яті брудні слова.
Виховуються з страшним матом,
А п’яна мати – гірше ката…
Таких тепер, ой, як багато!
Якого ждати результату?
Не до колисані в любові
У материнськім сильнім слові…
Іду по волошковім полі,
А навкруги сирітські долі…
І враз спускається гора,
І де взялася дітвора.
І хлопчики й малі дівчатка,
Переполохані курчатка,
Заплакані до мене йдуть
І жалуються: «Мами п’ють
І палять цигарки»…
Які то є дурні батьки
Народжують діток, навіщо?..
Голодні діточки втікають
Від матерів, мене питають:
«Коли скінчиться лихо, жах?»
Їх обняла й поцілувала
З любов’ю й ласкою сказала:
Любов! Зродися в цій дитині,
У рідній вільній Україні.
…Саджаю з дітками калину,
А думами далеко лину.
Вмить відрізаю диво-гілку,
Роблю і скрипку, і сопілку,
Сопілка грає, скрипка плаче,
А в річці молоко гаряче,
Мов піднялося і кипить,
В цивілізовану цю мить.
І розгулявся вітер знову,
Далеко чую десь розмову:
Любов зів’яла, наче квітка,
А в небі високо лебідка
Крильми махає, тріпотить,
Я їй кричу: « Душа болить!
Давай з тобою вдвох полинем
По нашій вільній Україні,
По рідних берегах Дніпра –
Любові й мудрості – пора!
Зберемо в купку діточок
І вивчимо святий урок!»
