Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.06.2010 16:16Оповідання
Про любов  Про кохання  Про життя  Про щастя  Про дружбу  Про минуле  
42000
© Романтик

Хроніка шкільного кохання (частина І)

Романтик
Опубліковано 15.06.2010 / 2114

Хроніка шкільного кохання… 

Це історія мого кохання до однієї чарівної дівчини, яка вчилась зі мною у школі в одному класі. Я був дуже сором’язливим хлопцем, замкненим у собі. Не те, щоб я ні з ким не спілкувався, але мабуть ніхто так точно і не знав, що діється у мене в серці і голові. Так, я був веселим, душею компанії, коли збирався весь клас, постійно жартував і веселив інших. Та і в навчанні я досяг значних успіхів. Проте, закладена в мені ще з дитинства сором’язливість зіграла зі мною злий жарт… Не те, щоб я не вмів спілкуватись з дівчатами, просто це давалось мені нелегко. Дружні стосунки із ними - так, проблем із цим не виникало. Та як тільки діло доходило до симпатії або закоханості, то тут я був наче сліпе кошеня… Тільки потім я змінився. Як відомо, людина краще всього вчиться на власних помилках… Але усе по порядку…  

Закінчивши 9 клас, багато із моїх однокласників вирішили податися геть зі школи. Клас у нас був і так не дуже численний, а тут ще половина з усіх пішли. І нас, як завжди роблять після 9 класу, вирішили перемішати з паралеллю. Вийшло так, що до новоутвореного класу з нашого 9-А потрапило лише чоловік 8, і то із них пізніше пішло ще четверо. І ось почалось наше шкільне життя у новому класі. Адаптація пройшла на диво добре, і вже через дуже короткий строк ми почувалися своїми. Ось так і розпочалася ця історія…  

До цього вона вчилася в паралельному класі. На вигляд завжди виділялася з-поміж інших дівчат, була надзвичайно вродлива. Гарне личко, точена фігура, в міру розумна, і до того ж приємна у спілкуванні… Що ще потрібно дівчині? Хлопці за нею аж мліли. Я теж був у їх числі. Та в неї був хлопець, і ніхто не намагався приглянутись їй. Ми з нею спілкувались суто як знайомі, але коли потрапили до одного класу, то якось стали ближче… На цьому все і почалося…  

* * * 

Осінь позаминулого року 

«А й справді вона дуже вродлива… Шкода, що в неї є хлопець. Хоча на мене вона навіть не подивиться, коло неї так багато хлопців в’ється. Але я просто не можу відвести від неї погляд… Шкода, мабуть, такої дівчини в мене ніколи не буде. На мене такі як вона уваги не звертають… Хоча, я з нею не дуже й спілкуюсь, а хотілось би подружитися. Ну досить мріяти, все одно дарма…» 

Декілька місяців після початку навчання 

«Щастить же її хлопцю… Добре, що хоч ми почали з нею спілкуватись. Вона й справді дуже приємна дівчина. Тепер ми ходимо разом до їдальні, зранку домовляємось прийти раніше, щоб попити кави і потеревенити. Здається, їй теж подобається зі мною спілкуватись. Хоча напевне вона не знає, що подобається мені»… 

Так пройшов майже увесь навчальний рік. Вона мені подобалась, але поки що не більше… Почалось усе навесні… 

* * * 

 

 

Отже, весна, березень - початок квітня 

«Ми готуємо свято до 1 квітня. На репетиціях так весело, всі дружньо сміються і жартують. Свято в нас вийде точно чудове. Та й з нею можна спілкуватись частіше. Ех, чому ж я такий сором’язливий? Інший хлопець вже на моєму місці давно сказав би їй про те, що вона йому подобається, а я не можу. Все, треба буде сказати! І привід є добрий… У нас же дискотека буде після свята. Точно, там і скажу, запрошу на повільний танок… Вже не можу дочекатись. А вчора вона пофарбувала волосся, і тепер не світло русява, а темненька. Так мені вона здається ще гарнішою… Хоч їй всі кажуть протилежне… І чому хлопці її трохи недолюблюють? Мабуть так само як і я потай мріють про неї, та не можуть сказати про це, і тому бісяться… » 

«Ось і день свята… Остання репетиція. Поки всі збирались, ми сиділи з нею і просто розмовляли. Напевно я закохався… Я просто не можу відвести від неї очей, така вона гарна. Я переборов свою сором’язливість, і сказав її, що з темним волоссям їй надзвичайно гарно, і що вона взагалі дуже гарна. Мабуть коли казав це, то почервонів, бо вона якось подивилась на мене, і посміхнулась. Увесь час репетиції ми з нею поряд, бо ми ведучі свята. Поряд із нею я трохи ніяковію, але все одно дуже приємно стояти поруч. Якось, я трохи забарився з виходом на сцену, і вона, щоб трохи мене підігнати, взяла мене за руку і повела за собою. Від цього доторку у мене все аж перевернулось. Це було так приємно. Її ніжна і м’яка шкіра, маленька тендітна ручка, трохи холодна… Я просто втрачаю глузд…» 

«Дискотека була весела. Ми з хлопцями випили потроху після свята, аби було ще веселіше. Я танцюю, розважаюсь, і поглядом шукаю її. Вона майже увесь час поряд. Я, як зачарований дивлюсь на її посмішку, на її волосся, що вільно спадає на її обличчя, на її граційні рухи. Їй дуже личить посмішка… Таке враження, що вона просто світиться… Добре,що тут темно, а то мій погляд піймало б пів школи. Аж ось повільний танок… Я, трохи соромлячись, запрошую її потанцювати. Ура, вона погоджується. Ми рухаємось в такт повільної мелодії. Мої руки на її талії… Боже, як же добре, коли вона поруч, коли вона так близько. Хочеться закрити очі, і лише відчувати її у своїх обіймах. Усе навколо наче перестало існувати… Мені хочеться бути ближче до неї, я притискаю її до себе трохи сильніше. Те, що я не зможу вимовити зараз ті потаємні слова про мою закоханість, я зрозумів одразу… Але, о диво, вона також обіймає мене міцніше. Наші обличчя знаходяться поряд, я відчуваю її подих. Аромат, який іде від неї просто чарівний. У мене трохи паморочиться в голові. А ми танцюємо далі, і притискаємось все ближче і ближче… Я обіймаю її за талію, і відчуваю, як її груди притискаються до моїх… Вона обіймає мене за шию своїми тендітними ручками, і до кінця танцю ми повільно похитуємось під заспокоюючий ритм. Мені так не хочеться її випускати, але танок закінчився… Я беру її за руки, і трохи відходжу. Потім промовляю слова «дякую за танок», і після цього вона цілує мене у щоку… Мій глузд зник, перед очима потемніло, гормони,мабуть, заграли ключем… Я поцілував її у відповідь, торкнувшись губами її щічки. Яка ж приємна на дотик її шкіра. Після цього вона зникла у натовпі, який виник одразу, коли діджей ввімкнув веселу музику. А я все ще стою посеред танцмайданчика з дурною посмішкою на обличчі, щасливий як ніколи…» 

«Я прийшов додому, посмішка так і не зійшла з мого обличчя. Для мене це було нове відчуття. Так, мені подобались раніше дівчата, і мені здавалось, за однією я просто сохнув, але те, що я відчуваю тепер просто не можна ні з чим порівняти. Лежу вже на дивані, але сон до мене не приходить. Я все думаю про той чарівний танок. Всередині наче метелики літають, і по всьому тілу мурашки бігають цілими зграями. Ні, я їй також подобаюсь, це точно. Хоча, може мені просто здалося, може це все моя уява. І чи було це насправді? Може, я просто сплю… Е ні, не сплю. Подивимось, як усе буде… Скоріше б пройшли вихідні, я так хочу її побачити… А ще краще, почути її голос. Та ні, не треба бути дурним, цей танок може нічого не означає… Всі так танцювали, і що, кожен кожному подобається??? Щось я собі нафантазував. І поки мене терзали сумніви, десь біля вуха я почув якесь дзинчання… Вібрував телефон. Кому це в такий час захотілось пожартувати? І навіть на це не сподіваючись, бачу, прийшла смс, смс від неї!!! «Надобраніч» - усе, що написано… Як багато значать ці слова… Мабуть все ж таки мені не здалось тоді…. Пальці тремтять від збудження, серце калатає, вибиваючи якийсь шалений ритм. Набираю такий самий текст, відсилаю… «Повідомлення відправлено»…. Знову з дурною посмішкою на обличчі намагаюсь заснути. Але метелики всередині все метушаться…» 

* * *  

Місяць потому 

«Мобільний телефон став наче частиною мене. Щодня, протягом цього місяця, кожну вільну хвилину ми переписувались смс -повідомленнями. Звук телефону став мені ріднішим, ніж деякі мої друзі. Це був уже квітень-початок травня. Надворі буяє весна, все починає цвісти, пташки співають, сонечко світить, і я щасливий як ніколи… Але ми бачимось лише у школі, бо її покарано, і вона не може виходити на вулицю. Та і я трохи зайнятий… Кінець року, та ще й тренування, 3 рази на тиждень, а у вільні дні я роблю уроки наперед, аби потім, втомленим і обезсиленим не парити собі мізки. Тож виходить спілкуватись лише повідомленнями, або у школі. Але я через це не дуже переймаюся. Кожні 5 хвилин я чекаю нової фрази, нових слів, і якщо повідомлення довго не приходить, то смс з тексом «чого мовчиш?(», або «чому так довго не пишеш?» вже стала черговою. Вона так само напевно жила постійно разом зі своїм мобільним. Від цього спілкування я втрачаю розум, усе в мені просто тріпоче, думки плутаються. Куди не подивлюсь, про що не подумаю, все одно думки повертаються до неї... З кожним повідомленням серце калатає так, що, мені здається, одним своїм дотиком я б міг воскресити мертвого… Я навіть не рахував, скільки грошей витратив на таке спілкування, мені було байдуже, аби лише чути її, аби спілкуватись так і далі, наче й ні про що, проте настільки щиро… Щовечора, лежачи у ліжку, наші розмови закінчувались побажанням «Надобраніч, солодких снів». Мені чомусь дуже подобалось називати її «сонечко», бо справді, коли я дивлюсь на неї, то ніби все навколо меркне, стає менш яскравим, і лише вона виділяється на фоні усього… Так, щовечора лягаючи зі словами «Надобраніч*», і щоранку просинаючись разом з повідомленням «Доброго ранку*» мої думки були заповнені нею цілком і повністю… Не тільки на яву, але й уві сні… Снилось мені багато чого, але особливо запам’ятався мені сон про дискотеку… Знов уві сні я повертався у шкільний зал, ми танцювали, але закінчення було іншим. Уві сні я все ж таки щоразу наважувався поцілувати її… Надзвичайно, які ж реалістичні можуть бути сни… Просинаючись від таких приємних сновидінь, я наче відчував на губах той поцілунок, який, нажаль, був лише плодом моєї уяви…  

Якось, одного дня, перед тренуванням у мене з’явився вільний час… Вона була по своїх справах якраз у тій школі, куди я і прямував на тренування. Я набрав уже такий мені рідний номер, і запропонував зустрітись, трохи поспілкуватись. Точніше попрохав, щоб вона мене трішки почекала. І ось я прямую до школи… Ще здалеку бачу, що вона вже чекає мене, стоїть одна, посеред шкільного двору, з сумкою у руках, з розпущеним волоссям, яке розвіюється від кожного подиху вітру. Лише побачивши її, мої уста мимохіть розпливлись у щасливій посмішці. Не знаю, бачила вона її, чи ні, та це і не дуже важливо. Ми сіли на сходах біля школи… Як же приємно бачити її, відчувати її поряд із собою, досхочу милуватись її чистою, і такою жаданою красою… Я навіть не можу сказати, про що ми й розмовляємо… Так, теревенимо ні про що… Хіба закоханим потрібна тема для розмови? Хоча я не знаю, чи закохана в мене вона, чи ні, чи я їй просто подобаюсь… Мені так легко, слова просто ллються із мене, невимушено і просто. Я жартую, вона дзвінко і щиро сміється, і від цього мені стає так добре і тепло… Коли наші погляди зустрічаються, то ми, червоніючи, відводимо погляд. Серце зрадницьки відбиває чечітку, і, здається, можна неозброєним оком помітити, як здимаються мої груди від цих поштовхів… Якось ненароком я обмовляюсь про свій сон… Їй стає цікаво, тому вона просить мене розповісти, що ж там таке мені наснилось… Я довго вагаюсь, але все ж піддаюсь її цікавості. Розповідаю про те, як ми танцюємо, як я її обіймаю… Потім зупиняюсь трохи, переводжу подих, і розповідаю про поцілунок… Після цього трохи ніяково мовчу… Вона теж мовчить, ніяково посміхається, і червоніє… У цей момент вона виглядає настільки мило і невинно, що я просто не можу відвести очей… Дивлюсь на годинник, і розумію, що вже на 10 хвилин спізнююсь. Так не хочеться іти, але що ж поробиш… Ми прощаємось, і розходимось у різні сторони. Я проводжаю її поглядом, дивлюсь їй услід. Вона теж повертається, ловить мій погляд і махає мені ручкою… Хух, можна трохи перевести подих… Мені хочеться співати, танцювати, обійняти увесь світ, поділитись своєю радістю, а натомість я шмагаю кулаками грушу і суперників… Та посмішку в цей день з мого обличчя вже нічого не могло стерти…» 

* * *  

Кінець травня 

«Їй більше не доводиться сидіти вдома. Натомість майже увесь час вона десь гуляє, але все одно незмінно пише мені ці заповітні смски. Але гуляє вона постійно із якимось хлопцем, і мене це вже трохи непокоїть. Та я стараюсь не перейматись цим, адже не хочеться псувати собі такі дорогі хвилини щастя… 

У суботу усім класом ми збираємось у похід… Я, і ще двоє моїх товаришів, захищаючи честь школи на міських змаганнях, повинні під’їхати до класу трохи пізніше. Вона також трохи спізниться, бо бере участь у якомусь там святі на Хортиці. Але вчора вона пообіцяла що приїде, тому я спокійний. Передчуваючи зустріч із нею, трохи нервово і збуджено постійно кручу телефон у кармані, чекаючи на її дзвінок. Але його все немає. Ми вирішили іти в балку самі, аж ось, трохи спустившись по дорозі, чуємо, як ззаду хтось стрімголов біжить до нас… Звичайно, це була вона. Я пізнав її одразу, ще навіть не обернувшись. Я пізнаю її мабуть із натовпу навіть із заплющеними очима, бо мені вже серце підкаже… Вона підбігає, ні, навіть підлітає до нас, цілує мене в щоку, і так захоплено розказує про те, як у неї все пройшло. Я не дуже уважно слухаю, бо просто іду і милуюсь нею… Яка ж вона гарна, коли щаслива, коли на її обличчі сяє посмішка щастя… Так і ідемо по дорозі, весело щебечучи… 

На природі все проходить чудово… Все, окрім одного… Якщо я крім неї серед дівчат нікого і не помічаю, то вона спілкується абсолютно з усіма хлопцями… Ні, це звичайні безневинні балачки, але я відчуваю себе трохи збоку, коли б я хотів бути із нею… Найбільше мене бісить те, що ті, з ким вона спілкується за спиною кажуть про неї настільки погані речі, що й слухати не хочеться… Як людина може до такого доходити, щоб за спиною цинічно обливати людину грязюкою, і при тому нормально спілкуватись із нею, ніби нічого й не сталось… Потім ідемо всі до води, бо комусь захотілось поплавати… По дорозі я трохи відстав, і бачу, вона сидить на травичці, коло стежки… Чи мені здається, чи вона трохи засмучена. Я й сам трішки засмутився від того, що не став для неї центром уваги… Я сідаю поряд із нею… Так, мовчки, ми сидимо… Потім починаємо знов балакати, жартувати. Тепер наче все добре… Ось на її обличчі знов з’явилась та чарівна посмішка, яка полонить мене, і не дає мені думати більше ні про що…  

Після походу приходжу додому… Емоції знов прокручують у голові сьогоднішній день. Все ж як добре мені поруч із нею… І дарма, що не тільки зі мною вона спілкувалась, я все ж дорожчий для неї, аніж оті всі інші… Мені хочеться, щоб це було правдою, і я себе у цьому запевняю. Все ще перебуваючи у такому піднесеному настрої, розумію, що мені хочеться зробити щось таке, чого ще не робив. Напишу я їй вірша… Беру аркуш, олівець, сідаю на диван, і пишу… Пишу одразу, не задумуючись, бо слова линуть від серця, так легко, невимушено і головне щиро. Рима народжується сама собою. 10 хвилин - і вірш готовий. Перечитую його, передруковую на комп’ютер. Ні, надіслати його духу в мене не вистачає… Вийшов якийсь занадто відвертий, може ще злякається мене… Та й я точно не знаю, чи почуває вона до мене це ж саме… Боюсь почути у відповідь щось таке, що б зруйнувало моє щастя… Відкладаю вірш, з думкою про те, що обов’язково відішлю його на днях. Беру телефон, і пишу їй смс, хоча не бачились ми із нею лише якусь годину…» 

* * *  

Кінець навчального року, початок червня. 

«Після останнього дзвоника ми і не бачились… Вона постійно гуляє, та й я теж не відстаю від неї у цьому. Почалась пора футболу, і весь свій вільний час я проводжу з друзями. Та й через тиждень вона поїде… На канікули, до своєї мами за кордон, майже на все літо… Так, треба буде обов’язково з нею зустрітись до її від’їзду. Треба сказати їй про свої почуття. Сьогодні запропоную їй зустрітись у п’ятницю…» 

«Ось і п’ятниця… Ввечері вона уже виїжджає, а я, як на зло весь день зайнятий… Доводиться тягати речі, звільняти кімнати до ремонту, бо залишилось всього кілька днів… Роботи стільки, що й перепочити ніколи, не те щоб піти погуляти… А жаль, що так виходить… Дуже хочеться її побачити.. . За цими думками в мене і пройшов весь день, а ввечері вирішив їй хоч подзвонити. Натискаю кнопку виклику, і, затамувавши подих чекаю, поки вона, своїм дзвінким і таким приємним голосочком відповість. Нарешті в трубці почулось «Алло», і я говорю. Вибачаюсь, що сьогодні не зміг побачити її, бажаю вдалої дороги, кажу, що буду сумувати тут, і щоб вона мені писала по інтернету. І в кінці розмови, коли вже прощаємось, додаю «цілую тебе»… На мить вона замовкла, потім, майже шепочучи, мабуть, щоб не почула її мама, що там із нею поряд, відповідає мені теж «І я тебе цілую»… Все, вішаю трубку… Вийшло навіть краще, ніж я очікував. Ці останні слова наче стріла Купідона втрапили мені у серце. Всередині все тремтить, відчуваю таке піднесення, що мабуть ще трішки, і зі спини у мене точно вилізуть крила, і я полечу на цих крилах закоханості прямо до неї… » 

Невеликий ліричний відступ… Цікаво, як же легко мені це все зараз писати. Друкую навіть не задумуючись, бо ці спогади настільки в’їлися мені у пам’ять, що, мабуть, я їх ніколи і не забуду. Тепер я сумую за тим почуттям легкості, яке переживав тоді, за тим, як рахуєш кожну хвилину до того моменту, коли вона з’явиться онлайн… Та повернімось до розповіді… Майже все літо вона була за кордоном… І спілкувались ми лише через інтернет, рідше писали смс, бо це коштувало багато, та і взагалі я спочатку про телефон навіть не подумав. Тож, гайда до моїх спогадів: 

 

 

* * * 

Червень, липень, серпень…  

«Ось так і проходить літо… Першу половину дня я на пляжі, на футболі, коротше розважаюсь як можу, а ввечері сиджу біля комп’ютера, очікуючи, коли вона з’явиться… Сиджу до глухої ночі… Ми спілкуємось так, ніби між нами немає відстані у багато кілометрів, у мене таке враження, що вона поряд, і варто лише заплющити очі, щоб це собі уявити… Щовечора я малюю їй якісь картинки, надсилаю пісні… Стараюсь зробити це так, аби у кожному такому посланні був натяк на те, що я в неї закоханий. То намалюю сердечко, то пришлю романтичну пісню… Вона теж відповідає мені тим самим, тільки більш стримано… Я просто божеволію, у хорошому сенсі цього слова, якщо такий є. Кожне її повідомлення для мене – прискорення пульсу, незрозумілі приступи безпричинної радості, усмішка, що не сходить з обличчя. Зі сторони мабуть це виглядало трохи дивно… Та хіба мені була до цього хоч якась різниця? І тут я згадав про вірш, який так і залишився прочитаний лише мною. Але все одно відсилаю їй його анонімно, бо духу не вистачає. Хвилюючись, чекаю відповіді… Думав, доведеться хоч натякнути, щоб вона зрозуміла, хто це, але вона зрозуміла це одразу. Мабуть вірш її здивував, бо свої емоції вона висловлювала трохи тяжко… Вона написала, що їй це дуже приємно, і таке інше… Але заповітних слів про взаємне почуття я так і не побачив… А вірш був і справді відвертий, у ньому я не стримував себе, і розповів справді те, чого хотів. Ні, там нічого такого не було, лише зізнання, що я в неї закоханий, що дуже хочу її поцілувати, і хочу, аби вона була зі мною поряд… НУ принаймні тепер вона знає, що я до неї далеко не байдужий… я теж відчуваю, що я їй подобаюсь, але, мабуть, того що відчуваю я вона не відчуває… Нічого, я нікуди не поспішаю, часу ще багато, тому я переконую себе, що все добре. Все і так добре… Наше спілкування трохи змінилось. Тепер я став трохи відвертіший, мені хотілось, аби вона ще краще усвідомила моє почуття до неї. Я роблю їй компліменти, хоча, як на мене, вона їх заслуговує на всі 100%. Мені і не доводиться лукавити чи брехати, бо вона й справді настільки гарна, і зовні, і як людина, що й не треба нічого домальовувати… Так і спілкуємось… Я просто не можу дочекатись, коли вже вона приїде… Моя уява малює романтичні картини зустрічі, обійми, поцілунки… Від них очікування стає просто нестерпним… Але постійне спілкування із нею все ж полегшує мої дні… А ще я постійно пишу дня неї вірші… Закоханість, як виявилось, найкраще за все стимулює творчий потенціал. А вірші виходять справді романтичні. Я й не думав, що я такий романтик… Але виявилось, що так і є. Ну що ж, якщо так, то й добре. Якось на днях вона мені подзвонила, причому на домашній номер. Я спочатку дуже здивувався, бо й не очікував почути її, а потім здивування змінилось та такий дивний прилив ніжності і щастя… Ми розмовляли може навіть більше години, розмовляли по те, про се, про всілякі дрібнички. Чути її для мене було настільки приємно… Як співає Вакарчук у своїй пісні «… а голос твій — він вартий більше ніж мільйони слів… »Тільки тоді я зрозумів цей вислів у повному обсязі…Сталась ще одна дивна подія. Якось ввечері мені написав якийсь її знайомий чи друг. Попросив, щоб я нічого їй не говорив, і спитав у мене, хто є для неї, друг чи ще хтось… Я довго думав, і зрозумів, що й не знаю відповіді… А й справді, хто я для неї? Я відповів, що не знаю, хай краще у неї запитає… Після цього інциденту я ще не раз задавався цим питанням.. Вона ж натомість уникала будь-який висловлень своїх почуттів. Ну нічого, думаю, час покаже. Аби вона скоріше приїхала…» 

* * * 

Кінець серпня…. 

«Ось і кінець літа… Я збираюсь лягати спати, і ледь вмощуюсь на розкладушці, бо в моїй кімнаті триває ремонт. Коли це вже закінчиться??? Лежу, дивлюсь телевізор, і тут чую звук мобільного. Мабуть це мій друг пише, ми домовлялись, що на пляж поїдемо, ось він і каже, у скільки і куди приходити. Ліниво натискаю на кнопку, і…. Дивлюсь на номер, і не можу повірити своїм очам… Це ж її номер, той, що був відключений протягом цих 2-ох місяців… Значить, вона вже приїхала!!! Та чому ж мене не попередила, я ж просив… Ну це не важливо. Якось думки трохи плутаються. Вона вже поряд, тепер ми нарешті побачимось… Про сон я навіть забув. Телефон у руки, і нумо друкувати смски… Розпитую і як справи, і як самопочуття, і чому ж не попередила, і чим збирається займатись, і кажу, що дуже скучив… Але вона мабуть втомилась, і скоро сказала, що збирається лягати спати… Ну що ж, сонечко, відпочивай, солодких снів тобі… Я теж мабуть вже буду лягати. Надобраніч. Сподіваюсь, ми з тобою скоро побачимось…  

У цю ніч мені наснився чудовий сон про нашу зустріч… Вона була такою, як я її собі і уявляв. Ще здалеку побачивши її, я прискорюю крок, майже біжу, вона теж не може дочекатись…. Бачу ще здалеку, як сяє її усмішка, і сам не можу її стримати… Підбігаю до неї, обіймаю її так, ніби не бачив цілу вічність, а потім цілую, так ніжно, і в той же час пристрасно, ніби намагаюсь усю душу вкласти у цей поцілунок. І…. просинаюсь…» 

* * *  

Через тиждень 

«Ми з нею так ще і не побачились… То я зайнятий, то вона гуляє зі своїми друзями, наче щось заважає нам зустрітись… Та й спілкуватись стали трошки рідше… Єдине, що втішає, це те, що через 2 дні починається навчальний рік… От тоді ми обов’язково зустрінемось. А вчора, до речі, ми з нею таки побачились. Класний керівник наш вирішила зібрати нас за кілька днів до 1 вересня, аби розказати на скільки приходити, і вирішити деякі організаційні питання. Я проспав, і вже думав і не іти, коли дзвонить мобільний. Це вона… Знову дуже радію, що чую її, що цей чарівний голос просто звертається до мене… Вона каже, щоб я приходив. Мене довго вмовляти не доводиться, через 5 хвилин я вже прямую до школи. Чим ближче підходжу, тим сильніше хвилююсь… Моя уява малює різні картини зустрічі, від доволі стриманих до навіть трохи еротичних… Ось уже і клас, який мені потрібен. Відкриваю двері, заходжу… Шукаю поглядом її, і бачу, що вона сидить у компанії інших дівчат… Боже, яка ж вона гарна… Як я скучив за її милим личком, за її чудовими ясними очима, у яких мабуть можна потонути, і не виринути назад… Та вона на мене - нуль уваги… Взагалі може і не помітила, що я зайшов. Ну нічого, мабуть і справді просто не побачила… Проходжу на місце, сідаю… Вона все ж таки мене помічає, і замість тих картин, які малює моя уява, лунає лише «привіт». Якось не дуже, думається мені… Нічого, по дорозі додому поспілкуємось, може все ще буде так, як я очікував… Аж ось всі розходяться, мене підкликає класний керівник, і розказує щось, щоб я приніс якісь-там книжки, чи щось таке… Але думки мої не тут, я постійно оглядаюсь, аби вона не пішла без мене… Мені ж так багато хочеться їй сказати… Я відповідаю щось, і намагаюсь якнайшвидше піти, але запізно… Клас порожній, в коридорі теж нікого уже нема, і її я також не бачу… Якось неприємно вийшло, ніби й не вона зовсім… Може я собі все нафантазував, і про те, що їй теж подобаюсь, і про те, що вона за мною скучила, адже вона мені цього і не казала… В такому пригніченому настрої іду додому…» 

* * *  

Вересень, початок навчання 

«Перший тиждень проходить доволі добре. Навчання ще не грузить, та й весело з усіма побачитись знову. З нею ми спілкуємось як і раніше, але без прогресу вперед… Чомусь я не наважуюсь на якийсь новий крок, бо не впевнений, що вона взагалі цього хоче… Бо й на свій попередній крок кроку у відповідь я так і не дочекався… Аж ось її День народження. За день до нього шукаю їй подарунок… У бідного школяра грошей не так багато, тому щось справді корисне і цінне подарувати не вийде… Обійшов безліч магазинів, хотів подарувати їй м’яку іграшку, ведмедика, чи щось іще… Наче і знайшов потрібного в одному магазині, але потім побачив, що він якийсь трохи пожмаканий, і збоку надірваний… А інші виглядають так, наче якісь гібриди чорнобильські… Вирішую подарувати коробку цукерок і листівочку… Цукерки одразу вибрав, смачні, такі, що всі дівчата люблять. І листівку знайшов одразу, проблема тільки, як би її гарно підписати… У цей час, до речі, я ходжу із гіпсом, бо зламав собі праву руку на тренуванні… Ну наче подарунок вибрав, сподіваюсь їй сподобається… Скоріше б завтра, мені дуже хочеться її вже поздоровити… 

Суббота, а ми в школі… Ось так у нас завжди, всі відпочивають, а ми вчимось… НУ нічого, ми вже звикли… Вона також у школі, сьогодні просто у центрі уваги… Її всі вітають, а мені хочеться поздоровити її наодинці… Дочекався слушної миті, і ось ми стоїмо на сходах одні, поряд нікого… Ніяковіючи дістаю подарунок, промовляю вітальні слова… Не знаю, мабуть вона не очікувала, що я їй щось подарую… Здається, сюрприз все ж таки вийшов. Як же приємно дарувати подарунки, особливо людям, які тобі дійсно дорогі… Ось і зараз мені приємно, що їй приємно… Вона цілує мене у щоку, дякує за привітання… Я, радий що все так добре вийшло, всміхаюсь їй, і ми, жартуючи і розмовляючи ідемо на наступний урок… Пізніше вона запрошує мене на святкування Дня народження… Я, звичайно погоджуюсь… Щастя розливається всередині мене приємним теплом… Як же ж добре… » 

Знов невеличкий відступ від моїх спогадів. Не думаю, що розповідати абсолютно все, що відбувалось потім – хороша ідея. Тому ліпше розкажу в скороченому варіанті. Але спочатку повернімось трохи назад . Я забув згадати, що влітку ми з друзями потрапили до нової компанії, і проводили майже всі вечори разом. Там я зустрів одну дівчину, яка на перший погляд мені дуже сподобалась. Пізніше, коли ми почали спілкуватись, я побачив, що подобаюсь їй, проте я не міг відповісти їй взаємністю, бо серце моє вже належало лише їй, тій, якій і присвячена уся ця розповідь. І ось, у суботу того ж дня ця дівчина теж запрошує мене на День народження… Точніше вона запросила мене раніше, але я ж не знав, що отримаю запрошення на інше свято, яке мені значно ближче і важливіше… Тому, не вагаючись, іду на день народження до неї, до тієї, в яку закоханий по вуха…  

Свято пройшло чудово, ми веселились, гуляли до ночі, коротше розважались як могли… На цьому увагу зациклювати не хочеться… Цікавіше, точніше ніяк, розвивались події далі… Неспішно ідуть дні за днями, шкільні будні не дуже відрізняються одне від одного своєю одноманітністю і безбарвністю… А тут іще осінь надворі… Настрій паскудний і так… З нею ми спілкуємось менше. Не знаю навіть, що й сталось… Якось наче відносини наші, точніше мої почуття, заклякли на місці, і не знають, в яку сторону рухатись далі. Вона так само проводить свій вільний час з іншими, чим доводить мене до сказу… Та я їй про це не кажу… Не можу ж я їй докоряти тим, що вона спілкується з кимось, вона ж не моя дівчина… А шкода… Я б цього дуже хотів. Та останнім часом вона стала все рідше зі мною спілкуватись, і тепер я почуваю себе трохи ображеним і залишеним…Дивно, чому саме так усе вийшло? Я ж так хотів бути із нею, але бачу, що вона цього мабуть і не бажає. Такі сумніви терзали мене усю осінь, і не давали мені нормально жити. Не те, щоб прямо настільки все було погано, але якийсь гнітючий настрій щораз мене наздоганяв, і наче уся сірість і безбарвність осені, що за вікном, постійно була у мене всередині. Аж ось настав час мені їхати. На тиждень делегація від нашого району, у тому числі і нашої школи їздила до іншої країни, так би кажучи «обмінювалась досвідом». З цього моменту краще вдатись до більш детального опису… 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.06.2010 Поезії / Вірш
Чого являєшся мені (За І. Я. Франком)
15.06.2010 Проза / Оповідання
Хроніка шкільного кохання (частина ІІ)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання Про минуле
15.06.2010
Хроніка шкільного кохання (частина ІІІ)
15.06.2010
Хроніка шкільного кохання (частина І)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.67 (МАКС. 5) Голосів: 6 (4+2+0+0+0)
Переглядів: 1853  Коментарів:
Тематика: Оповідання, шкільне кохання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +57
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
05.04.2012 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди