Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.01.2014 18:28Роман
Фантастика  Для дорослих  Про душу  Про війну  Про минуле  Про життя і смерть  
10000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

І
Сорок Восьмий
Опубліковано 10.01.2014 / 21177

Обманюють мене, у білий день за носа водять, відверто намагаються в остатні дурні пошити. Вочевидячки дурять... Більше того, я би сказав, що нахабно брешуть.

Тільки-но уявіть, як уявляти годні-сте й уявлялку воші гнидами не пообкладали: щойно понаходило, приперлося до моєї хати сила силенна усілякого народу, підігрітого позитивними емоціями і зміцненого належним до того пійлом: незнайомі дорослі різнокаліберні дядьки – пузаті, прокурені, протокольно при краватках і переконано не роззуваючись; купа аморфних цьотечок і засушених старушенцій, ніби вони готуються стати експонатами чудернацького гербарію; з-посеред цієї клумби відцвілих квіточок знайшлася лишень одна в міру приємна молодичка, але й та густо присипана солодкавою пудрою і з грубо та недбало напомадженими губами; її ритуальний, запланований недолугим сценарієм поцілунок мерзотною кляксою прилип до моєї не вельми охайної щоки. Що не кажіть, але голитися не любив ніколи, навіть у юності, коли невиразний, але вже насилу голений пушок на губі означає куди більше ніж просто гоління…

Маленький лисий опецькуватий чоловічок, якого усі, мабуть, за попередньою змовою, називали Мером – теж мені кличку придумали, трибуквенну, ніякої тобі фантазії! - без упину говорив, ораторствував, промовляв, базікав. Аж потім, коли слова зробилися дефіцитом, пришпилив мені до лацкана блискучого значка. Такий – знаєте? – стилізований під медаль: жовто-блакитна, наче орденська, стрічка, й емальоване брязкальце. Це, мабуть, провокація.

Той, що називався Мером, виявився добрячим актором; він і зовні разюче походив на того, що в кінотеатрі Фантомаса[1] грав. Так ось, оцей гіпотетичний мер мав такого ж костюма, як і наш колишній головний лікар, але тільки краватку зав’язав по-сучасному та ще й пришпилив заколкою із тризубом; наш екс-головний, поза очі підсміюємось, носить таку куцу і широчезну краватку, немовби це дитячий слинявчик. Та він і сам, як ілюстрація приказки “що мале, що старе”, - ніякий, беззубий, говорить слиною бризкаючи, а як їсть, то усе з нього сипиться. Якось навіть не доніс золотавої рідини і помочився просто у рентгенкабінеті, завбачливо увімкнувши світильник з написом “Не входити”... Тьфу!..

Гаразд, повернуся до мера, чи того хто вдає із себе мера. Це вже робиться цікавим. Що ж це насправді - недолугий розіграш або ж стовідсоткова провокація? Він, котрого звали мером, помпезно й урочисто зачитав якогось документа, буцімто якийсь там президент зі смішним прізвищем нагородив мене орденом... ой, забув... ні, не “Знак пошани”... якось по-іншому, вперше чую. Усі, якби за повелінням закулісного ляльковода, раптом зааплодували, стали тиснути мою правицю, невідомий активіст тицьнув мені в руки оберемок гладіолусів, а напомаджена молодиця приклеїла свій бридкий поцілунок до іншої щоки... Але ж мене, облеслива кицю, на голу-голісіньку сідницю не впіймати - усім відомо, що присудження державних нагород це компетенція верховної ради, а президента у нас немає взагалі. А ще ніяка така верховна рада навіть зібратися докупи не може без вельможного дозволу і повеління великого партійного татка.

Дивно, могли би придумати щось оригінальніше. Виявляється, цю подобу ордена мені вирішили присудити нібито за визначний внесок у розвиток вітчизняної літератури. Навіть – мабуть, задля правдоподібності –намалювали якусь подобу документа, печатку прибили і вишукано-вензлюватим підписом оздобили. Але ж мене важко похитнути у сприйнятті й переконаннях, не на простачка натрапили. Шукайте йолопів і дурнів деінде, а тутечки такі зроду не водяться. Інші регулярно писали анонімки чи сигналізували відповідним інстанціям, моя жінка завзято дописувала до друкованих органів різного рівня – від восьмиколонкової районки до поважних республіканських газет і журналу “Перець”[2]. А я в житті нічого, крім кількох десятків заяв, поодиноких любовних послань і кількасот пояснювальних записок та ще оцього щоденника, не написав. Але ж хіба може зрівнятися моя сумбурна писанина з життєписом того француза, який любив чоловіків і чомусь ненавидів радянську владу[3]? Він став зброєю капіталістів, а я просто фіксую свої думки і спостереження.

Ні, це таки серйозна провокація, але дзуськи вам! Викусіть!..

Нехай тільки візитери вступляться, треба не забути і відразу зателефонувати куди слід.

Пильність!.. Пильність насамперед… Хто це замислив? Яка така лиха натура? Що за ідіотська гра? Що за пекельна карусель? Перевірка, недолугий розіграш чи спланована провокація?...

Навіть не здогадуюсь... Певне, хочуть мене проштовхнути по комсомольській лінії. Пробують перевіряти на міцність, стійкість і почуття гумору.

Ось учора ввечері Анатолій Іванович, секретар райкому комсомолу, продукував захриплі істини з коньячного туману: “З тебе, Василю, великі люди будуть, коли до першоджерела частіше прикладатимешся”.

Ні, ми з ним зовсім не на короткій нозі. Випадково чи ні, але стрілися ми на поминках по Володі Камінському. Здалека привезли того в цинку. Поховали з усіма військовими почестями і недарма, адже цілого лейтенанта похоронили.

А ми з ним в одному класі навчалися. Особливо ніби не колегували, але й жодного разу не чубилися. Навіть в одну дівчину були закохані – він у десятому класі, а я в сьомому. Він узагалі завше знав, чого прагнув; шкільні предмети вивчав вибірково – фізику, хімію, математику зубрив, як навіжений; гуманітарні предмети проходив заради оцінки, атестату; а над тілом знущався так, що аж самому моторошно – на боротьбу ходив, бігав, якби справжній лось, боксом займався, навіть карате пробував самотужки освоїти, перефотографовував невідомо де позичені стократ перефотографовані посібники і маківару[4] товк щосили і щовечора. Говорить: “Як собі хочете, але як сказав, що стану офіцером-десантником, отже стану ним”. З першого разу не вдалося, то пішов до автопарку працювати помічником автослюсаря. Ходив із чорними нігтями й у зашмірованому авіаційному бушлаті, але мав снагу і спортом займатися, і книжки читати, і маківару добивати. Я тоді вже студентом був, приїжджав на вихідні додому, але кожного суботнього вечора і на дискотеки встигав, і з дівчатами розважався, і з парубками спілкувався. А небіжчик тільки і знав, що досвіта крос ганяти, цілісінький день заскниділі шрубки крутити, а по вечорах учитися і лупашити багатостраждальну маківару.

                І поступив. Вже з армії, але поступив. Добре пам’ятаю, як він приїжджав у курсантському мундирі – тільняшка блакитна на всі груди, хвацько заломлений небеснобарвий берет, цілий іконостас відзнак на кітелі. Дівчата за ним аж піяли навстоячки, навіть Ольга Гнатівна, шкільна піонервожата, і та мліла, хоча хто-хто, а вона пречудово зналася на чоловіцтві. З Камінським тайкома листувалося пів міського дівоцтва, на вакаціях[5] від милих і привітливо-солодких голосочків розжарювалася набіло телефонна слухавка, а на відверті пропозиції провести разом найближчі вихідні Володя усміхався і промовляв: “ВДВ розшифровується як «выходные дни выбрось[6]”. Парубкам з приводу цієї ж абревіатури він з гордістю пояснював: “Це ж війська дяді Васі” і переповідав життєвий шлях хороброго генерала Маргелова[7], я й сам після тих розповідей перевернув міську бібліотеку. Іншим разом, коли матиму ліпший настрій і в голові розвидниться, то розкажу про цього воєначальника.

                Хороший був хлопець той Володя, зосереджений, міцний, правильний. Але вже нема, поховали учора. А за кілька місяців його мали б вивести з тієї гірської країни.

                Пом’янули по-правильному. Не знаю, чому церква ніяк не хоче  примиритися з державою? Якось тайкома прочитав Біблію. Казочка казочкою. Перебрав усі десять заповідей і дійшов висновку, що то один в один як моральний кодекс будівника комунізму. Хіба що викинути постулати про єдиного бога, а так усе, як під кальку написане: не вбивай! не кради! не бреши! не чини перелюбу!

                Певне я вчора трохи чи й добряче перебрав, іноді таке зі мною трапляється. Почуваюся, як корова по теляті, - кволість у тілі і бачити став погано, онде ніяк не можу роздивитися того провокаційного значка на своєму піджаку.

                Попрошу дитину, нехай зрячими оченятами роздивиться і розповість мені:

                - Олю!..

                Ні, за кого ви мене тримаєте? За напівпридурка чи за повного ідіота. Не встиг я покликати доньку, як надійшла моя теща і запитує: - Що, тату?

                Як вона змінилася... Видко, не довго їй у тілі грітися. Постаріла, посивіла і чомусь із зеленими, а не карими очима. Хочуть з мене посміятися з перепою. Але мене просто так не проведеш, бо чув я – люди переказували, - що вже є такі лінзи, які начебто колір очей змінюють; я, правда, сам не бачив, але від тещі усього можна чекати. Говорю їй:

                - Надіє Семенівно, та зрозумійте ж: не щодня однокласників ховаю. Може і трішки перебрав. Але для чого Галя з донькою до вас утекли? Ось від рання не бачу їх. Та ще й вас надіслали...

                А вона тільки очі відвертає і схлипує.

                Та ви що? показилися?

                - Ніби старша жінка, а такими дурницями проймаєтеся.

                Але що дивуватися? Краще би женитися на сироті.

                - Надіє Семенівно, киньте бузька грати. Мені й без вашого кривляння недобре...

___________
[1] Фантомас – вимислений на початку 20 ст. французькими письменниками П.Сувестром і М.Аленом геніальний злочинець. Його роль у кіно виконував Жан Маре
[2] “Перець” - український сатирично-гумористичний журнал
[3] Тобто Анрі Мішель Жід (1869-1951) – французький письменник, Нобелівський лауреат (1947)
[4] Маківара - тренажер для відпрацювання ударів у карате
[5] Вакації – канікули (діал.)
[6] Вихідні дні викинь (рос.)
[7] ВДВ - повітряно-десантні війська (рос.абр.) Маргелов Василь Пилипович (1908-1990) – радянський воєначальник, генерал армії, “десантник номер один”; стояв біля початків формування радянських повітряно-десантних військ та тривалий час очолював їх (1954-79, з перервами)
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.01.2014 Поезії / Філософський вірш
Понтій Пилат
11.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (ІІ)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Альцгеймерова соната
10.01.2014
Альцгеймерова соната (І)
11.01.2014
Альцгеймерова соната (ІІІ)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 78  Коментарів: 5
Тематика: Проза, роман, приємна молодичка, мер, лиха натура, ВДВ, моральний кодекс
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 11.01.2014 14:10  іміз 

почала читати Вашу "... сонату" - дуже подобається і Ваша мова, і стиль, і гумор і певні філософські умовиводи. Усе вкупі справляє на мене, як читача, хороше враження...Читатиму далі... 

 11.01.2014 10:58  Тетяна Белімова для © ... 

Цікавий початок! Тягне на "чудово")).
Як на мене, посилання в кінці тексту зайві. Але то право і вибір автора.
Вітаю у нашому товаристві! 

 10.01.2014 18:46  © ... для Каранда Галина 

А хто сказав, що то гумореска? Альцгеймер це, на жаль, наші реалії... Можу з усією відповідальністю підписатися під цим і як приватна особа, і як лікар зі значним досвідом 

 10.01.2014 11:13  Каранда Галина для © ... 

да... альцмегер - то вже не смішно. Подобається стиль. 

 10.01.2014 09:57  Олександр Новіков для © ... 

Пішло. Цікаво, прикольно. А назви які. З машини тре якось дібратись. Вітання ТУТ =) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
02.01.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди