Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
11.01.2014 21:48Роман
Про друзів  Про дитинство  Про зраду  Про життя і смерть  
10000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

V
Сорок Восьмий
Опубліковано 11.01.2014 / 21195

У кожній жінці проживає сука, хай у вигляді дробового числа, як домішка чи істотна частина, але проживає. В одних – пресуча тисячоголова Керберова мати[1], в інших – осліплена селектованою люттю хортúця-пітбулиха або оскаженіла від мініатюрності кишенькова вівчарка; навіть декоративна болонка чи вівцеподібна пуделиха і ті не позбавлені присмаку сучості; бодай крихта цієї риси знайтися мусить, бо, мабуть, так повелося генетично, що жіночність і сучість – то різні боки однієї монети, чи пов’язані з подвійною Х-хромосомою[2] риси...

                Ні, це зовсім не я додумався... Так резюмувала Оксана Петрівна вже на четвертій годині нашого знайомства.

                Зустрілися ми за драматичних, як на мене, обставин...

                Високосний ранньовесняний місяць у метушливій білокам’яній столиці проминув, як перший статевий акт, - швидко, емоційно, але категорично без розуміння його суті. Начитки лекцій змінювалися чи замінювалися виснажливою нераціональною біганиною по московських магазинах - Галя наказувала купити сього й сього, того й того і ще “на що натрапиш”, а теща склала скрупульозний каталог на трьох дрібно списаних аркушах у косу лінійку; було і просто вештання гранітними набережними, поклоніння державним святиням - це ж просто навпроти ГУМу[3] - з обов’язковим даремним підсвідомим загляданням у тоновані шибки “членовозів”; а може мені пощастить і впізнаю когось із тих можновладців, чиїми портретами кишить ціла країна і кому за певний час - кому скільки куревськими мойрами[4] відміряно - ґарантоване місце ось тут, поруч, у помпезному фортифікаційному колумбарії кремлівської стіни. Велелюдно: люди, море люду і просто люди... Відверті в емоціях витрішкуваті й галасливі приїжджі зайди - їх напівофіційно заведено йменувати гостями столиці. “Ого, а куранти насправді б’ють,  якби оце навіжені” – відверто дивується огрядна, але зі слідами неписаної краси, ніби зійшла з восьмиберезневої листівки, полтавчанка; земляк Ходжі Насреддіна багатозначно прицмокує, так слов’яни зазвичай виражають жаль, а для середніх азіатів це звичний вигук-жест; гарячий джигіт звісно ж резюмує сакраментально-анекдотичним: “Вах!”; сповнена осуду калузька, калінінська, липецька, тульська, горьківсько-нижегородська чи владимирська рум’янощока тітка з цілковитим нерозумінням обурюватиметься: “Вахкайте себе, вахкайте, а там за углом варёную колбасу выбросили[5]”; корінні москвичі - їх небагато, хоч бірку до вуха чіпляй, ніби племінній корові, або до Червоної книги занось - абсолютно байдуже снують поміж усіма категоріями гостей; це хіба новоспечені мешканці столиці, учорашня провінційна лімітá, з нарочито-надмірним “аканням” презирливо виціджують із поморщеної пики: “Па-ана-а-ехало[6]”...

                Москва – цей золоточолий новий вавилон на кисільних берегах – захопила і закрутила голову, забрала усі сили, виснажила до останку, завертіла у чудернацькому вирі людей, персон і коліс, дбайливо пережувала у переповненій підземці, оберегла від арбатських наперсточників та філігранних шахраїв, аж поки не виплюнула мене на другу полицю купейного вагона.

Весняна ніч минула у царстві шизофренічних сновидінь, аж під ранок сизий приморозок змусив тіло здригнутися, але з першими сонячними промінцями оклигала втомлена враженнями душа.

                У Києві стояли довго, хвилин зо двадцять, ніяк не менше... Мені раптом закортіло приїхати додому з пам’ятним сувеніром. З Тули заведено привозити самовари, заряджені обоймою пряників, з перлинової Одеси – романтичні спогади і венеричні хвороби, а з Києва - звісно ж, торти... Хай навіть їх перепродують вчотиридорога панове спекулянти, але відвідати усім сімейством хрустке солодке тіло, приправлене багатокаратними горішками, це ж істинне блаженство. “Це наш татко привіз зі столиці!” – Галя манірно куштуватиме солодощі, поки малесенька Олечка темлевитиме за обидві щоки. А мені наостанок зостанеться хіба просочений водянистим кремом пергамент.

                Це ж так солодко, коли даруєш, даруєш навіть копійчану річ, але твій подарунок сприйнятий щиро, а не з банальними люб’язностями, передбаченими складними правилами етикету...

                Та не судилося, бо поки я штовхався у юрбі таких самих ласих на солодощі, кудись поділися останні гроші з ненадійної кишені. Врешті я спантеличений втратив відлік часу і спізнився на поїзд. Ось тобі й маєш, залишитися в середині квітня на київському пероні, маючи на собі благеньку бавовняну футболку придуркувато-канарково-жовтого кольору і такі ж благенькі спортивні штани з відвислими колінами, без шкарпеток, без цигарок і в подертих кімнатних тапках зі загнутими задниками, зате без копійчини коштів. Майже тобі хрестоматійний інженер Щукін, але тому  господь надіслав великого комбінатора... 

                Коли крокувати пішки і жваво – відповідно до кліматичних умов - за світловий день можна добратися ледь не до самого вузлового Фастова. Можна спробувати подорожувати зайцем на електричках і мотрисах, в такому разі за тиждень може доїду. Не виключена подорож у товарних порожняках чи в кабіні машиніста, який голосно сміятиметься, надриватиме тельбухи і поблажливо обіцятиме довезти до наступного перегону. Є ще кілька варіантів: вижебрати пару п’ятнадцятикопійчаних монет, телефоном повідомити жінку про свою недолугість, особливо потішити цим Гáлину маму, і дочекатися на терміновий грошовий переказ. А можна здатися на милість міліції...

                - Не роби цього, - зненацька промовила брюнетка, яка сиділа в залі очікування по сусідству.

                - Ви читаєте думки?

                - Ага, - усміхнулася нахабно і приязно. - Особливо, коли їх висловлюють вголос.

                - Даруйте, забувся...

                - Байдуже, - вона усміхнулася ще нахабніше і приязніше. - Ось нá, поживися, а там щось придумаємо...

                Незнайомка поділилася кількома ліверними пиріжками.

                - Спасибі, я не голодний.

                - Але й не ситий... Їж! Не смій перечити мамці...

                - Але ж...

                - Я – Оксана, - усміхнулася. Вона була круглолицею і круглозадою, солодкогубою і солодкоцицею, верхня губа ледь помітно відкопилена і погляд – пронизливий, ніби холодний вітер, такого ж насиченого кольору снігової хмари; він, здавалося, проникав під канарково-жовту футболку, під занедбані штани, під відсутність шкарпеток й обпікав шкіру льодяною прохолодою, штрикав дрижаками, хапав крижаними кліщами.

                При згадці про студінь, мене взяла трясця.

                - Та ж ти наче у пропасниці! - помітила Оксана і миттю загорнула мене куфайкою з власного плеча; мене оповило напівтваринне живе тепло, від якого відгонило запахом суки. Я усміхнувся.

                - Ну ось, так краще.

                - А ти як? - зігрітому мені раптом стало соромно за її довгі соски, котрі просвічували і крізь льняний бюстгалтер, і крізь ситцеву чоловічу сорочку.

                - Байдуже, я ж міцна, я – чоловік.

                - Кхе! - ледь не вдавився пиріжком. - Як так?

                - Згодом розповім... може. До речі, тобі куди їхати?

                Я назвав.

                - Чесно? Без «пе»?

                Ствердно киваю головою.

                - Мені також...

                - Так не буває.

                - Звісно, квитка ти сам не купиш, не зможеш купити, - твердила Оксана. - Не біда. Я скоро...

                - Стривай, - підхопився. - Я з тобою.

                - Сторожуй речі, - нібито і м’яко сказано, але я чомусь підкорився.

                А речей у неї було чортма. Хіба старомодна картонна валіза з обкованими кутами, пофарбована охровою фарбою для підлоги; з такими іноді проводжали до війська молодих колгоспних спеціалістів. Хочу сказати, що на стежі я став поволі чманіти - може далася взнаки утома, може від чарів, а може то від відьомського сучого тепла. Гадаю, заплющу очі рівно на півтора миті і...

                Прокинувся від різкого стусана:

                - Ваши документы, гражданин!?[7] - то був смаглявий, золотозубий, ніби наполовину циган, міліціонер зі сформованим пильно-ласим поглядом голови житлового кооператива і пикою алкоголіка.

                - Розумієте... - я став, збиваючись і перестрибуючи з п’ятого через десяте, розповідати про свою трагікомедію.

                - Соловей, соловей, пташечка!.. Брешешь ты… А в саквояже-то что?..[8]

                - Та не знаю...

                - То не його валіза, а моя.

                - А вы кто такая? Документы есть?

                - Есть справка об освобождении… Вот…[9]

                Оксана, навмисне торкнувшись чіпкими пальцями моїх грудей, дістала з внутрішньої кишені своєї-моєї куфайки якісь офіційні папери і передала охоронцеві суспільного спокою. Той хитрувато примружив очі, майже як наш голова кооперативу, коли дуже хоче отримати хабаря, а таке бажання в нього перманентне.

                - Валяй, чтобы духа твоего здесь не было![10] - випалив, коли мрія збулася.

                - Ти сиділа? - невідомо для чого перепитав я, коли нахабний сержант з виглядом і гонором портового буксира міряв фарватер залу очікування. - За що?

                - За що сиділа, за то вже відсиділа. Яке твоє діло? Я зечка-самаритянка, а ти – фраєр, лох, ніщо, пшик... І взагалі, краще би не базікав, а дожовував і рухаймося до перону, адже за п’ятнадцять хвилин прибуває наш потяг.

                - Як це тобі вдалося?

                - З перекупниками трохи побóтала по фені[11].

                - Що зробила?

                - От дурник… Тобто поговорила по-злодійськи - і домовилася. Поїдемо в купе. Тільки удвох, ти зверху... а я навколішки.

                - Зрозумієш вас, говорили би по-людськи. Ні, вони, мовби ті цигани, - самі розуміють усе, а їх не розбереш. Законспірувалися... Вчися бути людиною і говорити по-людськи…

                Оксана зовсім не слухала, а вчепилася за ручку валізи і пішла, я крокував слідом, насолоджуючись глевким ліверним пиріжком і коливаннями соковитич сідниць. Час, норовистий і невблаганний час завше зупиняється, коли його потрібно вбити; секундна стрілка шпортається, хвилинна – неначе заіржавіла, але я в Оксаниному товаристві часу не помічав, хотілося слухати її балачки, бачити вправні рухи чітко окреслених губ, ловити хмаробарвний погляд...

                У купе ми виявилися удвох, так як обіцяла попутниця.

                Вона навпомацки, не відкриваючи навстіж, залізла до своєї охрової чудо-валізи і дістала звідтіля банку консерви, тушкована яловичина, а слідом – пляшку вина.

                - Масандра! - прочитала Оксана. - За зустріч?

                Я спробував заперечити, що краще б за зустріч закусити, але пручатися спасительниці не міг. Знову стало тепло, спочатку в тельбухах, а згодом і в закляклих тапочках…

                - Давай, в карти перекинемось? - підморгнула попутниця. - На просто так…

                - А що? Давай!..

                Ось тут мені й пощастило. Грали спочатку в дурня – простого, підкидного, погонного і перевідного, грали відьми і бика, намагалися на станціях і відносно рівних ділянках колії спорудити туалет, бавилися, мов дітлахи, які вирвалися з-під всевидячого ока материнства, тільки в двадцять одне я навідріз відмовився, бо був наслуханий про картярських шулерів. Але, яку би ми гру не починали, я виходив переможцем… А вона посміювалась і  знову перепитувала:

                - На просто так[12]?

                - Угу.

                І знову піки, бубни, черви і купа хрестів…

                - Слухай, Василю: звідки ти взявся на мою погибель? - раптом цілком серйозно перепитала злодійка. - Чому я тебе хочу?

                - Ти справді?

                - А що мені кидатися на тебе? Ходи сюди…

                - Ні, - а штани з випуклими не тільки колінами красномовно промовляли про протилежне. - Я ж одружений.

                - Я не хочу заміж, навіть за тебе, але я хочу тебе… Чуєш?.. Кому кажу?..

                Вона присунулася впритул, стала навколішки…

                О, які це солодкі губи… Гарячі і вправні…

                - Ти хотів чути про мене? - раптом запитала Оксана, коли я був за мить до катапультування.

                У відповідь я бурмотів щось невиразне і жестом вимагав продовження.

                - На зоні, себто у в’язниці, є свої закони, свої порядки, понятіями зовуться. Там виживає сильніший, міцніший, хитріший, розумніший. Там свої розпорядки, ніби за гратами світу зовсім не існує і не звідтіля ми усі родом. Але іноді не розумієш, з якого боку колючого дроту існує справжній світ...

                Пауза… Солодка пауза… І далі, за мить до фіналу:

                - Гадаєш, нібито нам, жінкам, там дуже солодко?.. Там я була одружена, мала жінку. Вона звалася Поліною, Полечкою, Полею… Крихітна така, маленька, чепурненька, з густим білявим волоссям і незліченною кількістю ластовиння, з виду зовсім як перепелине яєчко. Зовсім дівчинка, хоча вже достатньо зріла жінка. Тричі мама, але з дівочими грудьми і трохи відвислим животиком. Встигла піти, вступитися від першого чоловіка, а другого зарізати; зарізати невміло, але рішуче, без вагань і жалю, навіть запрограмовану на мученицьку погибель свиню професійний різник убиває з більшим жалем про скоєне; а ця зарізала, спочатку вдарила між ребра, а потім дорізала, негостреним лезом перерізала клято-кохане неголене ненаситне до оковитої горло. Бо набридло терпіти постійні п’яні чвари, нещадні побої та занадто часті ночівлі у сердобольних сусідів зі зміїними язиками… Ти дубасиш свою?..

                - Н-н-н… так!

___________
[1] Кербер (Цербер) – у давньогрецькій міфології триголовий пес зі змією замість хвоста; охороняв вхід до царства мертвих. Взагалі, його матір’ю була Єхидна – істота з обличчям жінки і тілом змії
[2] Жіночий генотип характеризується двома Х-хромосомами
[3] ГУМ – головний універсальний магазин. Розташований практично на Красній площі в Москві
[4] Мойри – у давньогрецькій міфології три сестри, богині долі: Клото – пряла нитку людського життя; Лахесіс вела її крізь усі мінливості долі; Атропос перетинала нитку у момент смерті
[5] Вахкайте собі, вахкайте, а там за рогом варену ковбасу викинули (рос.)
[6] Понаприїжджало (рос.)
[7] Ваші документи, громадянине!? (рос.)
[8] Соловей, соловей, пташенька!.. Брешеш ти... А у валізі що?.. (рос.)
[9] “А ви що за одна? Документи є?” - “Є довідка про звільнення... Ось...” (рос.)
[10] Шуруй, щоб духу твого тут не було (рос.)
[11] Феня – кримінальний жаргон. По фені ботати - говорити на жаргоні
[12] На кримінальному жаргоні (фені) це означає на статевий акт
[13] Перефраз відомого вислову Р.Декарта: “Cogito ergo sunt” - Мислю, отже існую (лат.)
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (IV)
12.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (V продовження)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Альцгеймерова соната
10.01.2014
Альцгеймерова соната (І)
11.01.2014
Альцгеймерова соната (ІІІ)
11.01.2014
Альцгеймерова соната (V)
12.01.2014
Альцгеймерова соната (VI)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 60  Коментарів: 1
Тематика: Проза, роман, Москва, з Києва, чвари, міліціонер, ривіз зі столиці
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 14.01.2014 03:13  Тетяна Белімова для © ... 

Не можу не відзначити: "Велелюдно: люди, море люду і просто люди..."
У вас, авторе, своєрідний гумор, місцями смішний, місцями гротескний. Але найбільше імпонує, що основним об`єктом ваших кпинів все ж є ваш ЛГ! Це знімає деяку напругу, яка у мене, відверто зізнаюся, виникла від прочитання першого абзацу "про сук".
Вже думала сьогодні спинитися. Але дуже цікаво, чим там усе завершиться? Йду далі. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди