Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.01.2014 00:59Роман
Про дитинство  Про зраду  Про життя і смерть  Про друзів  
00000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

Х продовження
Сорок Восьмий
Опубліковано 13.01.2014 / 21202

То було дивовижне спілкування з ріднею.

Дмитро Данилович люб’язно дозволили мені добровільно виставитися з приводу його звільнення з-під варти, де вони провели останні п’ятнадцять діб.

Ми сиділи удвох на березі річки; праворуч здіймалися первісні зарості рогозу, де здавна не ступала нога людини, бо нормальним людям там робити нічого; позаду красувалися ошатні, зодягнені у білі вапняні підколінки деревця, вони вже вкрилися юними листочками, але бджоли все ще юрбилися над зів’ялим цвітом; ліворуч з невеличкої бухти боязко визирали найсміливіші жаби. Вони бачили двох дорослих чоловіків, які сьорбали оковиту вприкуску з плавленим сирком і копченою скумбрією, і чули їхню бесіду.

- Е-е-е, знав би ти, зятику, як то воно буває...

Зятик коли й намагався вставити слово, але однозубий Мицьо на правах казкового персонажа свистів сольно та ще постукував мене по плечі. От дурнувата звичка!..

- В мене, зятику, скоріше виростуть ікла, мов у вепра, але ніяк не мудрі зуби, - зіронізував мій співрозмовник. - Бо розуму мені здавна бракувало, було тільки серце...

А коли в Миця ще не було ні поросячих ікол, ні запізнілих кутніх зубів, зате інші дружно росли собі не хитаючись, то трапилося те, що трапилось.

Син голови сільської ради, Дмитро Топорницький тоді навчався в консерваторії. Чемно провідував батьків на вихідні і залюбки грав у клубному оркестрі. Вартувало Топорницькому з’явитися в селі, як на танці збиралися парубки з навколишніх сіл, а дехто навіть з райцентру на мотоциклах приїжджав. А сільські музики – в них душі куди відкритіші, ніж у музик навчених, – дивувалися: як він кожен інструмент неначе серцем чує. То, певне, спадковість, бо і дід його – спочатку служив економом на панському фільварку, а згодом працював колгоспним обліковцем - замолоду ходив із троїстими музиками, вигравав на скрипці так, що навіть жидів заздрість розбирала, і в зрілі роки іноді брався за смичок; тато теж при нагоді охоче дудів у тромбон і робив це надхненно та вміючи. Повідають, що на Воркуті він вправлявся, граючи на замотаному в клапоть паперу гребінці, розвіював смуток чи навіював – як уже йому заманеться. І мати голосиста, ніби горлиця, - буцім і неголосна, але як стане до співу, то на протилежному куті села чути; ще й зараз, хоч і в роках жінка, але спробуйте зачіпити на свою голову, хай вона розверзне пельку на повний калібр, то ангели кінцесвітішні і ті затремтять; та навіть вітається вона так, що за тридев’ять земель чути. То ж мав у кого вдатися Дмитро – і потяг мав до музики, і хист до неї. От не знати чи вже ходив до школи, коли допетрав, що різна дощечка і звучить по-різному: березова ось так, соснова ось як, а букова зовсім по-іншому; тільки-но послухайте, чуєте? Хіба вух не маєте?.. Отже, у зрубаному дереві оселяється музика, а може вона там живе, коли дерево зеленіє, і тільки печальним реквіємом озивається з дерев’яного цурпалка. Хто його знає?.. Не дивина, що незабаром Мицьо змайстрував такого собі ксилофона, тільки люди здивлялися і дивувалися: “Дарма, що таке мале, але щось пробує розумітися!”. Коли випадала вільна хвилина, хлопець підбирав відомі мелодії, які тільки міг чути сільський парубійко: “Прощання слов’янки”[1], без неї не обходилась жодна офіційна урочистість - чи то першотравнева демонстрація, чи то останній дзвоник, чи то загальні колгоспні збори; “Гуцулка Ксеня”, що її на трембіті, лиш одну в цілім світі[2] постійно грозився старенький дідів патефон; популярний мотив про вікна московських друзів, його без перестанку аж до оскомини крутили по радіо; жок, бо дуже сподобався Мицьові, коли він їздив на весілля до родичів у далекі Бричани. А ще - геніального Моцарта, його реквієм; сільський оркестр немилосердно фальшивив, коли ховали партійного мерця або небіжчик доводився родичем поважному державному мужеві. Переказують, що у сусідньому селі секретар парткому ховав свого діда, який служив у церкві дяком, і не дав священикові відспівати новопредставленого. Що поробиш, такі прийшли часи...

Після саморобного ксилофона і дримби, купленої у проїжджого цигана за півдесятка качачих яєць, Мицьо пересів за піаніно; спочатку брав уроки у завклуба Петра Степановича, а потім татко, розпізнавши у дитини божу іскру таланту, мотоциклом возив його до міста, адже там була музична школа. Поки вундеркінд вправлявся в сольфеджіях-арпеджіях, татко не гаяв часу в компанії симпатичної золотозубої хронічної удовиці. За якийсь час Топорницький став душею сільського духового оркестру - кілька труб, альти, тенори, бубен, валторни і незамінний Петро Степанович, оперізаний велетенським геліконом[3].

А вже з консерваторії Мицьо щоразу привозив новий шедевр. Ось і цього разу танці почалися з “Червоної рути”[4], а закінчилися традиційною бійкою між місцевими парубками і солдатами, які вдавали що працюють у колгоспі на збиранні врожаю. До такого сценарію звикли, адже стосунки з’ясовували не ради принципу, а щоб розім’яти руки й ноги. Бійка розпочалася з першими акордами циганського танго[5] і тривала під його мотив, хоча мала би за задумом маестро спалахнути під запальні латинські ритми “La Cucaracha”[6]; солдати міцно стояли в архаїчному каре й оборонялись, Петро Степанович бабським голосом волав: “Лишенько! Господи! Б’ються!”, дільничний міліціонер в цей час у бузкових корчах мацав котрусь зі скороспілих десятикласниць, а Мицьо сидів під вишиваним портретом Леніна у вишиванці і вдаряв по фортепіанних клавішах. Він знав, що варто витримати занадто тривалу паузу чи взагалі припинити гру, як бійка одразу припиниться, бо в їхньому селі заведено товкти одне одному пики тільки під живу музику. Від нього і тільки від нього залежало, чи перепаде сьогодні отому рудому довготелесому сержантові, чи знову Мицьо припинить розвагу за мить до того, як селяни озброяться штахетами і ланцюгами від бензопилок. Але не зараз, стривайте, ще мить, ще кілька тактів і з останнім акордом пролунає й останній ляпас, аж раптом рудий сержант вистрибнув на сцену і пряжкою від ременя зачіпив музиканта.

Крах... Кров... Пауза...

- Лікаря! - скерував звичний до форсмажорних подій завклуб; хтось хутконогий побіг за молодесенькою фельдшерицею, яка цілий місяць як одноосібно працювала в медпункті і мешкала там же; якась миловида дівчинúна з солодким, якби праздниковий пряник, личком дивовижно-бабським голосом заголосила: “Заби-и-и-ли!”, її завивання підхопили інші сопрано і контральто, вони збилися в нестрункий жіночий хор, якби не ліричний баритон прибиральниці цьотки Яруськи, аж за невеликий проміжок часу Дмитрова мати дізналася, що її сина разом з іншими оркестрантами та завклубом заїжджі військові, мабуть дезертири, зачавили гусеницями справжного танка; котрийсь із солдатиків з чималим ризиком для себе кинувся допомагати пораненому музикантові; дільничний міліціянт у бузкових корчах майже до очманіння замацав скороспілу десятикласницю, ще мить – і стало б на світі жінкою більше, але його сьогодні не мелеться...

Фельдшерицю Надю розбудив голосний стукіт у шибу. Хутконогий Штефцьо прибіг першим і хотів було сказати, випалити, що П-п-петро Степ-п-панович наказували п-п-пані дохторці негайно п-п-прийти, п-п-прибігти до клубу аби надати доп-п-помогу п-п-потерп-п-пілим, та оскільки він з народження затинався, а ще й пробіг чимало – цікаво, а Фідіпід[7] часом не був затинайком? − то чулося тільки:

-  П... п... п...

- Що?

- П... п... п...

- Не розумію нічого.

- П... п... п...

- Що трапилось?..

- ...здець, - гонець пішов простішим шляхом.

Юна Надійка відчула, як затремтіли коліна. Мерців вона боялася панічно, бо ще ніколи-ніколи їй не доводилося торкатися неживого тіла. Що ви собі гадаєте? Це ж не так легко стояти на сторожі життя, здоров’я і працездатності цілого, хай і не дуже великого, села? Пришелепкуватого колгоспного комірника зуб мудрості ще у середу заболів, цілими днями горілкою полоскав його, аж посеред ночі на неділю зважився розбудити зеленооку медичку; шкільній завучці - не якійсь кукурудзоводи сі, доярці чи телятниці - одна дотепна бабуся порадила, що елементарну пароніхію найкраще вилікувати компресами з коров’ячого, а, краще, чоловічого лайна - то ж зараз майся з повноцінним, певне вже кістково-сухожильним, панарицієм[8], доведеться завтра до району відправляти, хай там хірурги забавляються; дід Прокіп щодня дорогою з коперативи[9] вступає до медпункту, аби похвалитися перед крихітним дівчиськом своєю гігантською пропуклиною[10], яку носить і плекає ще з довоєнних, або й кайзерсько-королівських часів: “Що, перепудилася? На, помацай! Де ще таке зовидиш?”; головиха напередодні Спаса віднайшла різдвяну кров’янку і перекусила так, що два тижні хатня челядь не могла до виходку потрапити і сусіди озвіріло хрестилися як там щось підступно гуркотіло, ватага чортів феєрверки пускала; агрономша з отрутохімікатів ходить вагітна на восьмому місяці, вся опухла, якби скажені бджоли закусали, а не хоче лягати до шпиталю, каже: “Мене мама настоячки врóдила, а я чим гірша?”; тракторист видудлив пів цеберка самогону, на все горло співає і категорично стверджує, нібито струївся польовими печерицями, і вже готовий до найгіршого, навіть лежить зі схрещеними на грудях руками, а жінка в надії завпопадливо відчинила настіж браму[11]. Поки в таких думках Надійка збиралася, встигли перехопити лісника Миколу, який на казенній бричці повертався з кавалерки, і приблизно тоді ж на лавці за парканом стали лунати слова “танк”, “переїхали” і “най Бог боронить”. Наложницю ескулапового храму затрясло...

- Що сказати? - задумалася Надійка. - Треба зашити...

- Зашивай, - простогнав травмований музúка.

- То боляче, - дівчина дивилася на глибоку дугоподібну рану на тім’ї. - Треба до лікарні.

- А ти що сама не вмієш?

- Вмію, але ж я закінчувала акушерський відділ. Зашивала один раз... на державній практиці... і не зовсім голову...

- Ший, - і наставив голову.

- Перевезіть його до медпункту, - врешті розпорядилася Надійка, намотала на понівеченій голові майже мусульманську чалму і сама подалася до лісникової брички.

Мицьо слухав незвичне гудіння у своїй голові і, ніби задаючи такт, стогнав. Він не сприймав нічого, не відчував як крива хірургічна голка впивалася в його тіло, не слухав теревенів роздратованого дільничного міліціянта, якому не дозволили спокійно домацати скороспілу десятикласницю, бо перед ним постав янгол у закривавленому халаті. Янгольські зелені очі - великі, виразні, вологі, як весняне листя. В міру ластовиння. Русяве пасмо, яке неслухняно вибилося з-під лікарської шапочки. І миловидий носик. Дивно, але саме такого дива він не бачив ніколи: акуратна, навіть тендітна, ледь приплюснута спинка носа і жваві широкі крила, як у мультфільмівського каченяти. Пацієнт навіть спробував усміхнутися...

За кілька днів сільське радіо передавало екстренне повідомлення, нібито Топорницький Мицьо зробив з юною качносою дохторицею те, чого дільничний міліціянт ніяк не міг витворити зі скороспілими десятикласницями, хоч як того не домагався.

Переполох!..

За кілька тижнів маестро Мицьо перш ніж розпочати суботній танцювальний бал взяв слово.

- Мурмáне! Друже генацвалі[12]! - він тримав за руку чарівну качконосу Надійку і від імені обох звертався до рудого довготелесого сержанта. - Дякую тобі, братику, спасибі велике, за те, що твій ремінь звів мене з моєю долею.

- Гмертма мзе да мтваресавет шегаберот[13]! - відповів Мурман.

- І для тебе звучить наша музична подяка.

Ви колись чули мхедрулі[14] на акордеоні?..

- Не віриш, зятику? - перепитав однозубий Мицьо і показав дугоподібного рубця на тім’ї. - Звідси все й почалося... Наливай!..

Бувальщина з казковим сюжетом про молодого музиканта і качконосу красуню якось непомітно отруїлася, стала неживою, рутинною, аж поки не перетворилася на сумно-трагічну казку про рибака і рибку. І тоді мені раптом спало на думку, що, виявляється, найогиднішим, стократ найнегативнішим, бридким і непотрібним персонажем є старий рибалка. Це в його мовчазній підлабузницькій завпопадливості зародилася бабина вседозволеність...

Цікава видалася казочка...

___________
[1] “Прощання слов’янки” – популярний марш, написаний В.Агапкіним з нагоди російсько-турецької війни 1912-1913 рр.
[2] Правильніше: “Я тобі на трембіті, лиш одній в цілім світі”. Тут перефразовано слова з пісні Р.Савицького “Гуцулка Ксеня”
[3] Гелікон – мідний духовий музичний інструмент
[4] “Червона рута” – відома пісня на слова і музику В.Івасюка
[5] Циганське танго - популярна мелодія О.Егена
[6] “La Cucaracha” − мексиканська народна пісня
[7] Фідіпід – грецький воїн, який у 495 р.до н.е., подолавши 42 км 195 м, повідомив афінян про перемогу над персами під Марафоном
[8] Пароніхія – гнійне запалення нігтьового ложа. Панарúцій - запалення, часто гнійне, пальця
[9] Коператúва – магазин (діал.)
[10] Пропýклина - кила, грижа (діал.)
[11] Звичай відчиняти настіж всі двері і браму, коли в хаті лежить небіжчик
[12] Генацвáлі - друг (груз.)
[13] Дай Бог вам постаріти разом, як сонце і місяць (груз.)
[14] Мхедрýлі - грузинський народний танець
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (Х)
13.01.2014 Поезії / Любовний вірш
Колискова №7
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Альцгеймерова соната
10.01.2014
Альцгеймерова соната (І)
13.01.2014
Альцгеймерова соната (ІХ)
13.01.2014
Альцгеймерова соната (Х продовження)
13.01.2014
Альцгеймерова соната (ХІ)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 61  Коментарів: 1
Тематика: Проза, роман, найсміливіші жаби, вигравав на скрипці, Гуцулка Ксеня, ксилофон, талант, музика, сільське радіо
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.01.2014 08:55  Тетяна Белімова для © ... 

А хіба Мицьо - то Дмитро? Я чогось була переконана, що Мицьо - то скорочено від Михайло. Хіба ні?
Знаєте, прекрасно розумію автора, який описує родича зі звичкою про розмові смикати за рукав))) Це таки бісить. Факт.
Сподобалася історія Миця, особливо те місце, де йшлося про саморобні інструменти.
Сільські забави - падала від сміху! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
05.04.2012 © Т.Белімова
20.05.2015 © Журналіст
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди