Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.01.2014 16:52Роман
Про зраду  Про життя і смерть  Про друзів  Про дитинство  
00000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

ХІІІ продовження
Сорок Восьмий
Опубліковано 15.01.2014 / 21241

- Ого!.. То, певне, годен-єс продеклямувати, чи давай затягнемо дуетом, але pianissimo[1]…

                Уявляю собі його forte[2], коли делікатне і виважене pianissimo виявилося на всю пельку...

                І ми співали, діловито всівшись на перила затоптаної лавки - є в наших краях таке давнє правило етикету. Вірніше, співав Мицьо, мій тесть; його голос – пропитий, прокурений і вишколений - лився стрімким потоком, наче долав пороги, дзюркотів, витьохкував, зашморгом охоплював свідомість і невпинно, незворотньо затягувався, огортав, сповивав з підступною наполегливістю річкового виру. Мої вокальні намагання видавалися хіба відчайдушними стогонами потопельника, оповитого бурхливими водами тестевого баритону...

                Після безстрашно-безсмертних лицарів ми раптом взялися бубнявим тоном переповідати трагічну долю опришківського ватажка[3], стверджувати, нібито “знову цвітуть каштани” і “цвіте терен”[4] та водночас ціпеніти від ранньо-осіннього приморозку, а далі тільки взялися до аналізу історичної ролі гетьмана Дорошенка і необачного Конашевича-Сагайдачного[5], як обурений чоловічий голос вистрелив:

                - Цитьте! Розспівалися, якби когути у час гону.

                - Ой, на, ой, на... хер, - зненацька проспівалося у відповідь; проспівалося дуетом, чи радше у півтора голоси. Як називається колектив із півтора виконавця? Я також не відаю...

                - Стули свою поросячу пельку! - наказав чоловічий голос.

                - Поцілуй себе в ... - тесть перейшов на речитатив.

                - ...вухо, - додав я.

                - Коли зможеш, - то знову Мицьо, проказав, але співучим тоном.

                - Я міліцію викличу, - пригрозив чоловічий голос з питальними нотками.

                - Настрашив курву пальцем, - тесть раптом облишив історичну дискусію і взявся до улюбленого заняття, але вже сольно... – Я щойно звідти, свободу святкую…

                - А ну вас на сер-р-редину, - стиха резюмував чоловічий голос і вмить змінився не менш чоловічими кроками...

                А Мицьо співав і виспівував. Виявляється і над ним, цим довершеним пияком з Орфеєвою душею, ночей не досипала його рідна мати[6]. Знала би небіжка, то вишивала би рушника на щастя не такими вже чорними стьожками...

                А співав він так як може волати хіба найталановитіший птах. Ні, зовсім не так, принципово не так, діаметрально не так, бо солов’ї співають маючи на меті звабити свою посоловілу слухачку, а Мицьо насправді звільняв, виливав нужденну душу. Його душа випливала з-під горілчаної зливи, лилася над осінніми калюжами, бриніла пожовклим листям, мерехтіла поодинокими підсліпуватими ліхтарями, вдарялася в холодні стіни, вкрадалася до бездушних вікон.

                - Чуєш кру-кру-кру?  - навиворіть, як стара заношена панчоха, виверталася Мицева душа. - В чужині умру-у-у!..

                - Заки море перелечу, - грудне соковите, ніби пізньоосінній криваво-червоний виноград, контральто приєдналося до нашого хору. - Крилонька зітру[7]...

                - Хресна? - упізнав я.

                - Знаєте, хлопці, я залюбки би з вами поконцертувала, - вона здригнулась пазухою. - Але не зараз, бо там, через дві хати, лежить на катафалку небіжчик.

                - Зразу би сказали, - знітився Мицьо...

                Бачили би ви мою хресну!..

                А на неї, чесне слово, дивилися всі: дорослі чоловіки, оглядаючись і  проковтуючи тягучу слину, недієздатні дідусі виключно як непрагматичні естети, молодиці заздрісно, жінки зріліші з неприхованою цікавістю: “Зажди – і ти колись будеш старою”; малюкам вона здавалася чарівною феєю з доброї казки про злу мачуху і ненажерливих сестер; десятикласниці кривилися: “Як можна накладати так мало пудри і рум’ян? Навіть своя шкіра проглядає!”, а м’яковусі десятикласники признавалися, що вона виглядає куди влучніше невміло потинькованих школярок, і не признавалися, що потайки від інших мастурбують на її образ; пубертатні восьмикласниці – цей справжній копіювальний папір, в якому вже прокинулось жіноче єство - переймали її манеру ходити так, аби привернути шанобливо-хтиву увагу до того, що було у пазусі і під спідницею, дивитися широко розплющеними і в міру дурнуватими очима просто у перенісся співрозмовника, слухати з ледь помітною усмішкою, говорити настільки неголосно, аби тебе слухали, і не настільки тихо, щоби дратуючись перепитували - одне слово, переймали талант, навчалися мистецтва бути Жінкою...

                ... То не я, Надіє Семенівно...

                Взялася звідкілясь і безсовісно стверджує, ніби то саме я навалив купу у тому куточку, що коло м’якого стільця. Так у вічі і каже: “Крім вас, тату, нікому. Смердить бігме як у хліві, і мух стільки поналітало, що не злічити”... Перестаньте мене називати татом, Надіє Семенівно!.. Чи вам до снаги, коли я гладитиму вас по сивуватій голівоньці, ставитиму у куток і величатиму донечкою?.. Уявляєте?.. Але мені не смішно, бо уявляю собі – якою буде ваша старість і моя плідно-осіння зрілість, то аж здригаюся... Не дай бог...

                Отакої вигадати...

                Ось де мій татко, той насправді гадив по закутках і навчився так справно приховувати скоєне, що диву даєшся... То певне школа фронтових снайперів...

                Того року з нагоди чергового майже круглого ювілею перемоги нове правління удостоїло старих солдатів  бойових нагород. Хтось – одиниці – відмовлявся.

                - Це блюзнірство, - стиха обурювався колишній льотчик Безбородько, він жив навпроти нашої школи й неохоче розповідав школярам про свої подвиги. “А щó я? - перепитував. - Ось в шестаковському полку[8] були справжні аси...”

                - Інфляція, по-іншому не назвеш, - пошепки і на болгарську манеру заперечливо хитав головою його співрозмовник. - Ось цю саму медаль за фінську мені вручав сам Калінін. А тобі її у сорок п’ятому вже, напевне, командир полку, коли не старшина роти виписував.

                І кривим прокуреним пальцем тицьнув у груди третього.

                - Хіба я винен, що віком не вдався? - обурився дідусь. - У Берліні вперше пороху й нюхнув. Але ні в полонах не відсиджувався, ні з Власовим до оточення не йшов.

                - Буде вже вам... Де таке бачено? - це знову Безбородько. - Оцим самим орденом колись нагороджували тих, хто відмовлявся рятуватися на парашуті.

                - Твоя, Григоровичу, заслуга в тому, що живеш довго, - зіронізував другий, по-болгарськи кивнувши, а третій промовчав.

                - Іду я звідси, - вирішив Безбородько перед дверима військкомату і пішов собі геть.

                - І я також, - другий втім залишився стояти, певне зі солідарності з третім.

                Таткові, як розкрученому в газетах забутому героєві, ордена принесли додому. Ото порадіє старий!.. Такого почту давно не бачив: кульгавий районний воєнком підполковник Петров з блакитними льотними погонами; піхотний гвардії капітан Захарченко, також алкоголік; а ще купа цивільного люду - з райкому, з комсомолу, кілька жовторотих піонерів та їхня пласкогруда вожата, а ще неймовірно цицьката журналістка з обласної молодіжки у супроводі дивовижно нахабного і невблаганно косоокого фотографа.

                Говорили мало, переважно базікали, теревенили, промовляли, варили воду на густо. Райкомівський підлабузник переповідав історію другої світової так барвисто, ніби і справді там був; комсомольський функціонер також розраховував на фронтові сто грамів; воєнком Петров намагався командирським голосом зорганізувати штурм, натиск на скомпрометовану таткову психіку, навіть апатичний – це вже не перша хата за сьогодні - гвардії капітан Захарченко пробував бурмотіти до себе; хронікерша з обласного часопису не зводила фарбованих вирячених очей з красивого мене; поміж рейваху зі слів, фраз, натяків і волань спритний фотограф примудрявся вставляти свої традиційні зауваження: “Усмішку!.. Пташка!.. Ні фіга-а-а!..” і блискати в очі сліпучими мирними спалахами.

                Татко, не знаючи такої уваги з часів спілкування зі смершівцями[9], боязко сховався під столом. Ні, відважний воїн не відступить. Ні кроку назад. Він зиркатиме сірим оком, яке від катарактного більма здавалося ще сірішим, усе вишукуючи ціль.

                Постріл...

                А воєнком Петров і не думає падати. Його однією півлітрою не здолаєш. А, може, не влучив?..

                Постріл...

                Гвардії капітан також у сорочці народився...

                Постріл... Постріл... Постріл...

                Невже порох настільки відсирів?.. Ні, пороховим запахом просякло усе. Онде, неймовірно цицьката журналістка виразно стулила ніздрі наманікюреними пальцями і піонерів наче вітром здуло, тільки престаріла за кілька митей чотирнадцятирічна піонериха з бутафорно-червоним барабаном і пуп’янковими циценятами залишилася на довіреному посту...

                Постріл... Це вже щось... Знудило гвардійського капітана...

                Постріл... Стоклятого косоокого лазутчика з фотоапаратом на грудях просто так не підстрелити...

                Постріл?.. Осічка... Закінчились набої...

            Певне, відстріляв цілу обойму просто у штани, а зараз сидить під столом і по-дитячому плаче, гучно шморгаючи носом та облизуючи тягучі драглисті соплі...

___________
[1] Pianissimo – найтихіше (італ.)
[2] Forte – голосно (італ.)
[3] Тобто Олекси Довбуша (1700-1745) – ватажка карпатських повстанців
[4] Рядки з відомих пісень „Київський вальс” (муз.П.Майбороди, сл.А.Малишка) і народної пісні „Цвіте терен”
[5] Дорошенко Петро (1627-1698) – український державний і військовий діяч, гетьман Правобережної України (1665-76), прадід дружини О.Пушкіна. Оповідач помиляється, бо в нижчевказаній пісні мова йде про його діда – гетьмана Михайла Дорошенка (-1628). Конашевич-Сагайдачний Петро (1570-1622) − український військовий діяч, кошовий отаман Війська Запорізького. Мова йде про сюжет української народної пісні “Ой на горі женці жнуть”
[6] Тобто пісня “Рідна мати моя” (сл.А.Малишка, муз.П.Майбороди)
[7] Рядки з пісні “Чуєш, брате мій” – народного варіанту вірша Б.Лепкого „Видиш, брате мій”
[8] 9 гвардійський винищувальний авіаполк під командуванням Лева Львовича Шестакова (1915-1944).Третій за кількістю збитих літаків полк у радянській авіації. Підрозділ сформували 1942 р. з льотчиків-асів, котрі мали не менше п’яти повітряних перемог, для завоювання переваги в повітрі. В його складі воювало 25 Героїв Радянського Союзу, в тому числі четверо – двічі Героїв.
[9] Співробітники радянської служби контррозвідки СМЕРШ – СМЕРть Шпигунам
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
14.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (ХІІІ)
15.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (XIV)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Альцгеймерова соната
10.01.2014
Альцгеймерова соната (І)
14.01.2014
Альцгеймерова соната (ХІІ продовження)
15.01.2014
Альцгеймерова соната (ХІІІ продовження)
15.01.2014
Альцгеймерова соната (ХV)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 68  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, голос, співали, міліцію викличу, медаль за фінську, постріл
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
06.01.2012 © Т. Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.03.2012 © Піщук Катерина
11.12.2016 © Панін Олександр Миколайович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди