15.01.2014 16:52
Для дорослих (18+)18+
114 views
Rating 0 | 0 users
 © Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

ХІІІ продовження

- Ого!.. То, певне, годен-єс продеклямувати, чи давай затягнемо дуетом, але pianissimo[1]…

                Уявляю собі його forte[2], коли делікатне і виважене pianissimo виявилося на всю пельку...

                І ми співали, діловито всівшись на перила затоптаної лавки - є в наших краях таке давнє правило етикету. Вірніше, співав Мицьо, мій тесть; його голос – пропитий, прокурений і вишколений - лився стрімким потоком, наче долав пороги, дзюркотів, витьохкував, зашморгом охоплював свідомість і невпинно, незворотньо затягувався, огортав, сповивав з підступною наполегливістю річкового виру. Мої вокальні намагання видавалися хіба відчайдушними стогонами потопельника, оповитого бурхливими водами тестевого баритону...

                Після безстрашно-безсмертних лицарів ми раптом взялися бубнявим тоном переповідати трагічну долю опришківського ватажка[3], стверджувати, нібито “знову цвітуть каштани” і “цвіте терен”[4] та водночас ціпеніти від ранньо-осіннього приморозку, а далі тільки взялися до аналізу історичної ролі гетьмана Дорошенка і необачного Конашевича-Сагайдачного[5], як обурений чоловічий голос вистрелив:

                - Цитьте! Розспівалися, якби когути у час гону.

                - Ой, на, ой, на... хер, - зненацька проспівалося у відповідь; проспівалося дуетом, чи радше у півтора голоси. Як називається колектив із півтора виконавця? Я також не відаю...

                - Стули свою поросячу пельку! - наказав чоловічий голос.

                - Поцілуй себе в ... - тесть перейшов на речитатив.

                - ...вухо, - додав я.

                - Коли зможеш, - то знову Мицьо, проказав, але співучим тоном.

                - Я міліцію викличу, - пригрозив чоловічий голос з питальними нотками.

                - Настрашив курву пальцем, - тесть раптом облишив історичну дискусію і взявся до улюбленого заняття, але вже сольно... – Я щойно звідти, свободу святкую…

                - А ну вас на сер-р-редину, - стиха резюмував чоловічий голос і вмить змінився не менш чоловічими кроками...

                А Мицьо співав і виспівував. Виявляється і над ним, цим довершеним пияком з Орфеєвою душею, ночей не досипала його рідна мати[6]. Знала би небіжка, то вишивала би рушника на щастя не такими вже чорними стьожками...

                А співав він так як може волати хіба найталановитіший птах. Ні, зовсім не так, принципово не так, діаметрально не так, бо солов’ї співають маючи на меті звабити свою посоловілу слухачку, а Мицьо насправді звільняв, виливав нужденну душу. Його душа випливала з-під горілчаної зливи, лилася над осінніми калюжами, бриніла пожовклим листям, мерехтіла поодинокими підсліпуватими ліхтарями, вдарялася в холодні стіни, вкрадалася до бездушних вікон.

                - Чуєш кру-кру-кру?  - навиворіть, як стара заношена панчоха, виверталася Мицева душа. - В чужині умру-у-у!..

                - Заки море перелечу, - грудне соковите, ніби пізньоосінній криваво-червоний виноград, контральто приєдналося до нашого хору. - Крилонька зітру[7]...

                - Хресна? - упізнав я.

                - Знаєте, хлопці, я залюбки би з вами поконцертувала, - вона здригнулась пазухою. - Але не зараз, бо там, через дві хати, лежить на катафалку небіжчик.

                - Зразу би сказали, - знітився Мицьо...

                Бачили би ви мою хресну!..

                А на неї, чесне слово, дивилися всі: дорослі чоловіки, оглядаючись і  проковтуючи тягучу слину, недієздатні дідусі виключно як непрагматичні естети, молодиці заздрісно, жінки зріліші з неприхованою цікавістю: “Зажди – і ти колись будеш старою”; малюкам вона здавалася чарівною феєю з доброї казки про злу мачуху і ненажерливих сестер; десятикласниці кривилися: “Як можна накладати так мало пудри і рум’ян? Навіть своя шкіра проглядає!”, а м’яковусі десятикласники признавалися, що вона виглядає куди влучніше невміло потинькованих школярок, і не признавалися, що потайки від інших мастурбують на її образ; пубертатні восьмикласниці – цей справжній копіювальний папір, в якому вже прокинулось жіноче єство - переймали її манеру ходити так, аби привернути шанобливо-хтиву увагу до того, що було у пазусі і під спідницею, дивитися широко розплющеними і в міру дурнуватими очима просто у перенісся співрозмовника, слухати з ледь помітною усмішкою, говорити настільки неголосно, аби тебе слухали, і не настільки тихо, щоби дратуючись перепитували - одне слово, переймали талант, навчалися мистецтва бути Жінкою...

                ... То не я, Надіє Семенівно...

                Взялася звідкілясь і безсовісно стверджує, ніби то саме я навалив купу у тому куточку, що коло м’якого стільця. Так у вічі і каже: “Крім вас, тату, нікому. Смердить бігме як у хліві, і мух стільки поналітало, що не злічити”... Перестаньте мене називати татом, Надіє Семенівно!.. Чи вам до снаги, коли я гладитиму вас по сивуватій голівоньці, ставитиму у куток і величатиму донечкою?.. Уявляєте?.. Але мені не смішно, бо уявляю собі – якою буде ваша старість і моя плідно-осіння зрілість, то аж здригаюся... Не дай бог...

                Отакої вигадати...

                Ось де мій татко, той насправді гадив по закутках і навчився так справно приховувати скоєне, що диву даєшся... То певне школа фронтових снайперів...

                Того року з нагоди чергового майже круглого ювілею перемоги нове правління удостоїло старих солдатів  бойових нагород. Хтось – одиниці – відмовлявся.

                - Це блюзнірство, - стиха обурювався колишній льотчик Безбородько, він жив навпроти нашої школи й неохоче розповідав школярам про свої подвиги. “А щó я? - перепитував. - Ось в шестаковському полку[8] були справжні аси...”

                - Інфляція, по-іншому не назвеш, - пошепки і на болгарську манеру заперечливо хитав головою його співрозмовник. - Ось цю саму медаль за фінську мені вручав сам Калінін. А тобі її у сорок п’ятому вже, напевне, командир полку, коли не старшина роти виписував.

                І кривим прокуреним пальцем тицьнув у груди третього.

                - Хіба я винен, що віком не вдався? - обурився дідусь. - У Берліні вперше пороху й нюхнув. Але ні в полонах не відсиджувався, ні з Власовим до оточення не йшов.

                - Буде вже вам... Де таке бачено? - це знову Безбородько. - Оцим самим орденом колись нагороджували тих, хто відмовлявся рятуватися на парашуті.

                - Твоя, Григоровичу, заслуга в тому, що живеш довго, - зіронізував другий, по-болгарськи кивнувши, а третій промовчав.

                - Іду я звідси, - вирішив Безбородько перед дверима військкомату і пішов собі геть.

                - І я також, - другий втім залишився стояти, певне зі солідарності з третім.

                Таткові, як розкрученому в газетах забутому героєві, ордена принесли додому. Ото порадіє старий!.. Такого почту давно не бачив: кульгавий районний воєнком підполковник Петров з блакитними льотними погонами; піхотний гвардії капітан Захарченко, також алкоголік; а ще купа цивільного люду - з райкому, з комсомолу, кілька жовторотих піонерів та їхня пласкогруда вожата, а ще неймовірно цицьката журналістка з обласної молодіжки у супроводі дивовижно нахабного і невблаганно косоокого фотографа.

                Говорили мало, переважно базікали, теревенили, промовляли, варили воду на густо. Райкомівський підлабузник переповідав історію другої світової так барвисто, ніби і справді там був; комсомольський функціонер також розраховував на фронтові сто грамів; воєнком Петров намагався командирським голосом зорганізувати штурм, натиск на скомпрометовану таткову психіку, навіть апатичний – це вже не перша хата за сьогодні - гвардії капітан Захарченко пробував бурмотіти до себе; хронікерша з обласного часопису не зводила фарбованих вирячених очей з красивого мене; поміж рейваху зі слів, фраз, натяків і волань спритний фотограф примудрявся вставляти свої традиційні зауваження: “Усмішку!.. Пташка!.. Ні фіга-а-а!..” і блискати в очі сліпучими мирними спалахами.

                Татко, не знаючи такої уваги з часів спілкування зі смершівцями[9], боязко сховався під столом. Ні, відважний воїн не відступить. Ні кроку назад. Він зиркатиме сірим оком, яке від катарактного більма здавалося ще сірішим, усе вишукуючи ціль.

                Постріл...

                А воєнком Петров і не думає падати. Його однією півлітрою не здолаєш. А, може, не влучив?..

                Постріл...

                Гвардії капітан також у сорочці народився...

                Постріл... Постріл... Постріл...

                Невже порох настільки відсирів?.. Ні, пороховим запахом просякло усе. Онде, неймовірно цицьката журналістка виразно стулила ніздрі наманікюреними пальцями і піонерів наче вітром здуло, тільки престаріла за кілька митей чотирнадцятирічна піонериха з бутафорно-червоним барабаном і пуп’янковими циценятами залишилася на довіреному посту...

                Постріл... Це вже щось... Знудило гвардійського капітана...

                Постріл... Стоклятого косоокого лазутчика з фотоапаратом на грудях просто так не підстрелити...

                Постріл?.. Осічка... Закінчились набої...

            Певне, відстріляв цілу обойму просто у штани, а зараз сидить під столом і по-дитячому плаче, гучно шморгаючи носом та облизуючи тягучі драглисті соплі...

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Роман "Альцгеймерова соната" (XIV) | Сорок Восьмий 18+». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Роман "Альцгеймерова соната" (ХІІІ) | Сорок Восьмий 18+».

[1] Pianissimo – найтихіше (італ.)
[2] Forte – голосно (італ.)
[3] Тобто Олекси Довбуша (1700-1745) – ватажка карпатських повстанців
[4] Рядки з відомих пісень „Київський вальс” (муз.П.Майбороди, сл.А.Малишка) і народної пісні „Цвіте терен”
[5] Дорошенко Петро (1627-1698) – український державний і військовий діяч, гетьман Правобережної України (1665-76), прадід дружини О.Пушкіна. Оповідач помиляється, бо в нижчевказаній пісні мова йде про його діда – гетьмана Михайла Дорошенка (-1628). Конашевич-Сагайдачний Петро (1570-1622) − український військовий діяч, кошовий отаман Війська Запорізького. Мова йде про сюжет української народної пісні “Ой на горі женці жнуть”
[6] Тобто пісня “Рідна мати моя” (сл.А.Малишка, муз.П.Майбороди)
[7] Рядки з пісні “Чуєш, брате мій” – народного варіанту вірша Б.Лепкого „Видиш, брате мій”
[8] 9 гвардійський винищувальний авіаполк під командуванням Лева Львовича Шестакова (1915-1944).Третій за кількістю збитих літаків полк у радянській авіації. Підрозділ сформували 1942 р. з льотчиків-асів, котрі мали не менше п’яти повітряних перемог, для завоювання переваги в повітрі. В його складі воювало 25 Героїв Радянського Союзу, в тому числі четверо – двічі Героїв.
[9] Співробітники радянської служби контррозвідки СМЕРШ – СМЕРть Шпигунам


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Сорок Восьмий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 19
Автор: Сорок Восьмий
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Альцгеймерова соната;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;