Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.01.2014 11:52Оповідання
Про життя  Про друзів  Про добро  Про зраду  Про життя і смерть  
10000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Євангеліє від Пилипа

24

ПІДКАБЛУЧНИК

Пісня венеціанського гондольєра
Ф.Мендельсон
Сорок Восьмий
Опубліковано 17.01.2014 / 21284

Життя, коли ретельно заглядати в його глибинну сутність, є постійний щохвилинний, щомиттєвий вибір. Це мовби той казковий витязь на перехресті без світлофора, регулювальника чи знаків пріоритету. Щоднини, коли не щохвилі, кожен із нас стоїть перед вибором: по-чорному трудитися чи нахабно байдикувати; рухатися пішки або пересуватися автобусом; з ким жити, з ким дружити і з ким дітей хрестити, а кого десятою дорогою обминати; якого пива випити – оболонського чи львівського... Ось я залюбки покуштував би микулинецького, коли б яка мерза щедро почастувала... Чули-сте, що ка’у?..

...Питаєшся, які жінки кращі?.. Маєш із кого вибирати?.. Цікаво, цікаво... Відразу так і не ска’у... Загнав ти мене в кут, кордуплю ниций... Втім, яка різниця – білявка вона чи сухоребра?.. Що головне у жінці?.. Жінка, сама жінка, а не те, що теперечка ти так нефайно озвучив. Тьфу на тебе!.. Стидайся, хлопче, агій!..

Маленька жінка нагадує малогабаритну квартиру – коли там затишно, оселя нагадує невеличкий клаптик раю, а коли там немає ладу, то схожа на тісну труну. Велика, статна, огрядна жінка прикрасить найошатнішу домівку, але палаци будують саме для невеличких.

Та не займайтеся рукоплесканням, бо то не мої слова. Так колись промовив сам Богдан Іванович Рикульський. Був то чоловік глибоко шляхетний, надмірно вихований та невиправно інтелігентний, невеличкий на зріст, худорлявий, із глибокими залисинами, виснажений життям відставний полярний льотчик, якому перед схилом віку довелося відсьорбнути гірко-солодкої таксистської юшки...

                Життя допекло Рикульського так, що він за останні парканадцять років жодного разу не відмічав власні дні народження, а коли хтось із рідні чи просто знайомих намагався привітати іменинника, той лише ввічливо бурмотів:

                − Не з власної волі я живу, бо ненька мене породила, попередньо не поцікавившись, хочу я на світі білому бути чи ні.

                Рикульський з’явився на світ у розквіт золотої осені. Того дня[1], щоправда, рідний татко – сільський кіномеханік та відлюдькуватий дивакуватий радіоаматор − не проймався криками новонародженого продовжувача роду, але намагався крізь сторонні шуми почути голос першого штучного супутника − оте „бі-бі!”, яке нагадувало вереск захриплого бекаса. Так і повелося: рідний батько жодного разу не чув сина, може й не помічав, та за ціле життя промовив до нього тільки два слова − „Погано!”, коли малолітній Богданчик осмілився захворіти на несправжній круп[2], і „Добре!”, коли квітучий юнак оголосив про свій намір одружитися. Усе сидів у своїй кінобудці-радіорубці і спілкувався з цілим світом – навіть із молодим хашемітським шейхом на ймення Хусейн, який мав коронованого таточка несповна розуму[3], − та тільки не з власним сином.

                Ненька спочатку переводила балачки на жарт, коли сусідки напівсерйозно стверджували, що маленький Богдась більше схожий на колгоспного коваля, ніж на Івана Рикульського, а потім також зробилася похмурою та мовчазною. Зате коли вщент напивалася, то починала голосно співати, і з кожним роком співала усе частіше і голосніше. Вона й досі співає собі, але, певне, у супроводі херувимського хору.

                То ж виховувала Богданка його бабуся Текля, яка не вміла ні читати, ні писати, ні помовчати, ні заспівати, але була жінкою хазяйновитою, побожною, хоча й дідька не цуралася. Усе говорила, навіть при наймізернішій нагоді:

                − Курва твоя мама, Богданчику, хоча й донька мені рідна! Най Бог тебе боронить, дитино, отак по-чорному пиячити, чорти би тебе забрали!..

                Для баби Теклі що Господь Бог, що його пекельний суперник були рівновеликими, рівнопоклоняємими, і з ними поводилася вона як, із рівними. Казала:

                − Бозьо казав мені, що бачить, як тобою чорти товчуть!..

                І загрозливо-повчально кивала натрудженими кривими, наче ятаган, селянськими пальцями, чим нагадувала розпатланого Пантократора[4] на старовинній, почорнілій від часу і хатньої кіптяви, іконі. Єдиний, кого баба Текля насправді боялася і поважала, був дід Тереньо – молодий блакитноокий красень із миршавими, модними в довоєнні часи гітлерівськими вусиками та в червонозоряній будьоннівці. Принаймні так він виглядав на єдиній не зовсім вправно відретушованій фотографії, яка собі жовтіла поміж образами. Він і сам зробився канонічною іконою, бо власне таким його запам’ятали родичі, сусіди і баба Текля, яка ніяк не гадала, що далеке, досі не відоме озеро Хасан[5] зненацька зробить її молодою вдовицею...

                Богданчик зростав під бабиною опікою й однаково боявся що Бога, що чорта, що голови колгоспу. Навіть уночі він бачив не солодкі кольорові дитячі сни, а жахливі сновидіння. Хлопчині ввижався старезний гладко поголений чорт, схожий на головного зоотехніка після штучного запліднення, якому прислуговувало нахабне голомозе хлопченя та благословляло на усе лихе кривими, як у баби Теклі, пальцями. Потім усі персонажі зненацька зникали, та уві сні чи крізь нього вчувався мамин спів та бабине: „Смоли би вже тобі чорти напитись наварили, най мене Бог простить!” і чорт-зоотехнік знову вилазив із закутків дитячого мозку.

                Понад усе Богдан мріяв покинути рідне село, не бачити батька в навушниках, не чути маминого співу і бабиних голосінь. Після восьмого класу марно вступав до технікуму, де вчать на завклуба, після десятого − подавав документи до медінституту, але завалився на першому ж іспиті. Зате після першого року служби в армії єфрейтор Рикульський став курсантом військового училища. Він добре вчився і щороку на кілька днів приїздив до села похизуватися блакитними погонами, але у бабиній хаті йому знову і знову снилися жахи родом із дитинства.

                Перед п’ятим курсом Богдан приїхав у супроводі чорноокої жвавої дівчини на ймення Галя. Невдовзі батько мовив сакраментальне: „Добре!” і молодята одружилися...

                Галюся виросла в ошатному маленькому містечку, яке пережило свій розквіт ще у часи Бучацького миру[6] і зараз жевріло собі як свічковий згарок. Дівчина потайки заздрила подружці Люді, яка пишалася тим, що була майже львів’янкою, а коли хтось натякав, що з її стайні Високого замку не видно, вона презирливо цідила крізь тонкі губи: „Хм, теж мені місто! Хочете знати, то це – найбільше село в Пустомитівському районі[7]”. Це вона навчила Галю пити з філіжанки каву не сьорбаючи і пускати сизий дим кільцями, після чого зажовувати цигарковий запах вербовим листям, а ще тайкома показала непристойні польські журнали, де зображалося таке відверте неподобство, яке породжувало цікавість і викликáло жваві дискусії та обговорення. Втім, кожен дослід вважають науковим тільки тоді, коли його можна відтворити, чим Галюся залюбки і займалася на дозвіллі. Сухорлявий курсантик, який проходив практику на Скнилівському летовищі[8], здавався чудовою партією для майбутньої випускниці училища, яку попередньо розподілили акушеркою до найглухішого карпатського села.

                Богдан закохався нестямно і незворотньо. Так просто − кілька кокетливих пострілів чорними очима, вимовлене з хтивим придиханням: „Бохтанчику!” і відвертий тілесний контакт у першому ж танці − і цей вояка твій навіки, бери його виделкою чи навіть і голими руками. А він, лейтенант недороблений, навіть цілуватися по-дорослому не вмів, вперше чоломкнув її в чоло, якби небіжчика. Тоді Галюся в сльози: „Як ти посмів? Це ж треба було додуматись!.. Я ж не якась там діваха непутяща! Я порядна! Це вам, офіцерам, лиш би натішитися і кинути!”

                За півтора місяця народилася нова сім’я. Їхній первісток, Святослав, побачив світ у Львові, а ось донечка Наталя вже у Німеччині, куди направили служити молодого військового пілота. Що би там не говорили, але де зараз оті вчорашні правильні цнотливиці? Розриваються між виводком шмаркатих дітлахів, п’яним чоловіком і занедбаним ФАПом[9], навіть не відаючи, що таке справжній оргазм. Хіба в книжках вичитали, але в підручниках про це написано мало. А тут – закордон! Правдива Європа! Та й чоловік − і закоханий по самісінькі роги, і заробляє пристойно, і на люди є з ким показатися, особливо в парадному синьому мундирі із золотими погонами! Ще би його якось приструнчити, об’їздити, приручити − і нехай собі говорять, що офіцери – санітари міста...

                Біда трапилася зненацька. Вона завжди приходить у ясну погоду...

                Подружка Люда якось написала листа, де повідомила, що нарешті збирається заміж. Обранець її – перспективний аспірант із політехніки, дуже розумний, не дуже красивий, але має власне житло на Кульпарківській[10], бабуся перед смертю заповіла. Далі подружка детально описувала фасон весільної сукні і делікатно цікавилася, що німецькі фрау носять під спідницями. „Бо в наших магазинах або рейтузи з начосом, або майтки до колін із ґумками внизу, або станіки з куфайкової тканини, − писала Люда. − А хочеться здивувати коханого такими атласами, шовками і мереживами, які ми колись у польському журналі роздивлялися”.

                Ось ті панталони і принесли нещастя. Грошей забракло, бо скільки тих дерев’яних марок чоловік заробляє. А так хотілося зробити найкращій подрузі весільний подарунок − то й надумалася поцупити, але через невправність і незграбність стався переполох, мовби то були не жіночі підгузники, а якась ювелірна цінність. Отож, набігли німці – продавці, поліцаї, перехожі, щось ґелгочуть не по-нашому, пальцями тикають. Стільки рейваху зняли через оті злощасні труси. Не мають Бога ні в животі, ні в серці...

                Справа скінчилася тим, що міжнародного скандалу не сталося, про Галинин вчинок наче забули, але старшого лейтенанта Рикульського перевели служити далеко на схід і ще далі на північ. Незабаром, щоправда, відправили його і він став полярним льотчиком у цивільному кожусі. Отак і життя, здавалося, минуло, діти повиростали і зосталися тільки дитячі жахливі сни...

                Щодня йдучи з хати, Богдан Іванович не хотів туди повертатися. Набридло все... Син − пияк. Вже йому за тридцятку перевалило, а він ні руками, ні головою, працювати не хоче, ні женитися, тільки до випивки хист має і все повторює: „Вмру і не оженюся”. Ось учора: тільки полудне, а він уже так на корку спіткнувся, що ледве язиком ворушить.

                − Може, вже спинишся? − питає Богдан. − Пора вже самому на себе заробляти! Чи женися нарешті, най тебе жінка на шиї возить...

                − Зле мені, а тут ще ти зі своїми повчаннями, − ліниво промимрило чадо.

                − Чи тобі подобаються жінки, які замість цицьки плящину мають?

                − Відчепися! − Галюся кинулася захищати синочка. − Це твоя дитина! Яка вже є, але твоя!..

                З Наталею, донькою, також не все гаразд, хоча неабияка красуня з неї виросла. Змалечку хворіла ледь не щоднини − кашляла так, що грішним ділом подумували про сухоти, кров носом ішла, як тільки на сонці перегрівалася, а мліла за кожної нагоди або й безпричинно. Та бачте стала такою кралечкою, як оранерейна квітка. Щокварталу знайомить з іншим зятем, а визначитися ніяк не годна. Вся в маму. Зроду стільки чоловіків не бачив, навіть у війську, як у ліжку власної донечки. І все женихами перебирає, ніби вередливий покупець у сільському склепі: той, бачте, товстий, лисий і потом тхне, той – у найбільшу спеку не пере шкарпеток і скупуватий, той – багатий, але гидкий і лінивий до злягання, той – кохався би день і ніч, але після всього голосно та бридко хропе, а той чорнявий – просто ідеальний, але наполовину єврей...

                Галюня змінилася також. Непомітно проминула молодість, а разом із нею краса. Тепер увесь вільний час присвячує соляріям, косметичним масажам, очисним клізмам, омолоджувальним маскам, навіть пробувала говорити про якусь ліпосакцію, але то задорога процедура. Та найгірше, коли жінка впадає в голодування. Тоді вона за цілий день випиває склянку кефіру і з’їдає одне яблучко, обов’язково „йону”[11], яке ще й перетирає на спеціальній фірмовій терочці, ніби беззуба. Втім, нехай би гралася зі своїм організмом, але ж Богдан, на її думку, мусить харчуватися аналогічно. Ка’е: „Не подобається – вари сам!”

                Зате вгомонилася і не заглядає за іншими чоловіками, нібито порядна черниця. Так би замолоду поводилася!.. А говорить на людях так, ніби не було ні її високоповажного шефа, ані диспетчера Петрова, ні багатьох інших – слов’ян і комі, механіків і різноробочих, чиї імена встигли забутися за північною хугою і заховатися за личиною добропорядної сімейної мотрони та берегині родинного затишку...

                Ні, крутити кермо куди спокійніше і затишніше, ніж сидіти коло Галюні і слухати мудрування на теми пристойності й моралі. Баба Текля, якби жила, то сказала б: „Негоже чоловікові підкаблучником бути, бо то гріх від Бога і для чорта втіха”.

                Одного пізнього вечора Рикульський доставив пасажирів до залізничного вокзалу – породисту і ще красиву жінку середнього віку з молодим жевжиком, певне альфонсом. Вони всю дорогу на задньому сидінні чмокали одне одного та цілувалися по-дорослому, ганяли слимака, як на півночі казав один бригадир-нафтовик. Збоку здавалося гидко, але, коли подумати, вони ж нікого не займають. Хай мандрують собі з Богом.

                Після цього довго не було жодних пасажирів. Спокій порушив один сивобородий череватий дядько, який, опустивши тоноване скло позашляховика, тоном професійного начальника питався дорогу до якогось нововідкритого ресторану. Довелося мовчки чекати своїх клієнтів. Інші таксисти в такий час дивляться портативні телевізори, читають газети, рідше – книги, а Рикульський навіть радіо не слухав, бо зненавидів його через помішаного татка, а тихенько сидів у старенькому авто і думав. Бігме як дівка на виданні − чекай, грибе, зак тебе хто здибе...

                Поруч на тротуарі розташувалася в бойовому порядку зграйка розпусних дівах. Біля них іноді пригальмовували автомобілі – від занедбаних стареньких „Москвичів” із заклеєними на зиму вікнами аж до новинок нещодавніх автосалонів. Біологи мають рацію, твердячи буцім ніщо не об’єднує чоловіцтво так як статевий інстинкт, і в стані, коли очі вилазять, ніби в рака, а незадоволена плоть заважає вільно пересуватися, самці агресивні та небезпечні. Для гарантії суспільного спокою слугує управління внутрішніх справ і ще каста повій. Уявіть, що би трапилося зі спокійним містечком, якби вмить щезли усі хвойди, жриці кохання і просто курви? У нашому місті, слава Богу, вони ніколи як клас не зникали. Були часи, коли їм доводилося причаїтися, законспіруватися, змінювати професію, але куревство вічне і невикорінюване, як і саме життя...

                Ближче до ночі прохолода перетворилася на справжній морозець, калюжі прихопилися крижаною емаллю, а змарніле листя вкрилося сизою памороззю. Богдана в металевій скриньці на чотирьох колесах рятувала пічка та ще справжні унти. „Нехай, − думав собі таксист, − а хтось із пасажирів неодмінно знайдеться. Незабаром прибуває московський потяг, ще недовго тут скнидіти без діла”.

Чернівці 2007
___________
[1] Тобто 4 жовтня 1957 року
[2] Несправжній круп – ускладнення хвороб дихальних шляхів, яке супроводжується звуженням просвіту гортані і може призвести до смерті від задухи; трапляється частіше в дітей дошкільного віку
[3] Хусейн (1935-1999), король Йорданії (1952-1999) з династії Хашимітів, котрий посів трон після того, як престолу відрікся його батько – принц Талал (1909-1972), який страждав шизофренією
[4] Пантократор (Вседержитель) – канонічний тип християнської ікони, де зображено Христа, який в лівій руці тримає звиток Євангелія, а права перебуває в благословляючому жесті
[5] Хасан – озеро в Приморському краї Росії, де влітку 1938 року відбулися бої між радянською та японською арміями через взаємні територіальні претензії
[6] Бучацький мир – укладений 1672 р. між Польшею та Туреччиною у місті Бучачі, за яким українським землям надавалася широка автономія в межах Османської імперії
[7] Територія, підпорядкована Львівській міській раді, практично звідусіль оточена землями Пустомитівського району
[8] Військовий аеродром на околиці Львова
[9] ФАП – фельдшерсько-акушерський пункт (абр.)
[10] Кульпарківська – вулиця у Львові
[11] „Йона” − народна назва яблук сорту „Джонатан”
[12] „Копійка” − жаргонна назва автомобіля ВАЗ-2101
[13] Особіст – офіцер особливого відділу, який відав питаннями безпеки, контррозвідки тощо
[14] Бецалка − малолітня повія (жарг.)
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (14)
17.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (24)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Євангеліє від Пилипа
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (1)
17.01.2014
Євангеліє від Пилипа (11)
17.01.2014
Євангеліє від Пилипа (24)
18.01.2014
Євангеліє від Пилипа (39)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 84  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання, сутність, рукоплескання, допекло, намір одружитися, балачки, перед смертю, черниця
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.01.2014 17:35  іміз 

ах) ото вже Пилип як ска"е))))) попри веселу манеру оповідати усіляку бувальщину, в творі зображенно проблему дитячих невіджитих комплексів, недолюбленості батьками, обділеності увагою...цікаво... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
17.04.2013 © Тетяна Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
22.09.2013 © Тетяна Белімова
27.11.2014 © Серго Сокольник
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди