17.01.2014 11:56
Для дорослих (18+)18+
134 views
Rating 0 | 0 users
 © Сорок Восьмий

Євангеліє від Пилипа

24

ПІДКАБЛУЧНИК (ПРОДОВЖЕННЯ)

Бойові ряди повій рідшали. Ось доволі пристойно одягнений молодик якось несміливо домовився і посадив до своєї „копійки”[1] поношену товстуню з повною пазухою драглистих грудей. Слідом підкотив криваво-вишневого кольору „Форд”, куди після нетривалих перемовин всілося відразу троє продажних дівчат. Потім над’їхав міліцейський патруль, і живий товар спритно заховався під прилавком. Залишилось тільки біляве худорляве дівчисько. У відповідь на запитання стражів порядку воно дзвінко засміялося і мовило:

                − Гуляйте, панове! Я їду додому! На цьому таксі!

                Дівчина ще дзвінкіше засміялася, її сміх на морозному повітрі, на холодній привокзальній площі здавався срібним дзвіночком.

                − Поїхали, пане майстер! − вона всілася на переднє сидіння і дихнула смородом перегару.

                − Куди? − поцікавився Рикульський.

                − Вперед! А там побачимо.

                Побачили вони через два квартали, коли повія попросила зупинитися, знову дзвінко засміялася і, виходячи, кинула: „Не забувай”.

                Вже коли стояла глупа ніч, Богдан Іванович знову опинився біля вокзалу. Молодий аспірант проводжав на київський потяг поважного і п’яного, ніби чіп, столичного професора. Той усю дорогу розмахував руками і наголошував на тому, що Рикульський мусить їхати уважно, бо везе вченого-економіста зі світовою славою, хоча за проїзд платитиме переляканий аспірант. Нарешті розпрощавшись із шановним науковцем, який виявився охочим до п’яного лобизання, таксист знову причаївся в очікуванні пасажирів. Дзвінкоголосе дівчисько самотньо мерзло на тротуарі.

                − Сідай, погрійся, − за якийсь час промовив таксист.

                − Не заважай працювати, − насмішкувато мовила робітниця, цокочучи зубами.

                − Не дуркуй, дитино, − наполягав Богдан, − бо ще яйники застудиш.

                − Кому вони треба? − невесело мовила дівчина, але погодилася і наповнила авто перегаром.

                Спочатку сиділи мовчки. Та незабаром шльондра пригрілася і, шморгаючи кирпатим носом, стала випитувати Рикульського про будь-що.

                Дивно, але Богдан Іванович зробився відвертим, наче на сповіді. Навіть у Німеччині всесильний особіст[2], вдаючи з себе доброзичливого слідчого, не досягнув такого результату. А п’яному дівчиськові зі шмаркатим носом, дзвінким голосом і величезними насичено-синіми очима зрілий чоловік довірився. Розповідав про дитинство і службу, про сім’ю і дім, куди повертатися неохота.

                − Так усі дядьки плачуться, − підсумувала повія. − Жінка – стара карга, що у печінках сидить, а діти розбещені, непутящі і жити не дають. Чую цю казочку щоночі, але тобі чомусь вірю.

                Їхню бесіду перервали запізнілі пасажири...

                Наступного вечора Рикульський знову застряг на привокзальній площі. Про вчорашню холоднечу ніщо не нагадувало. Хаотичний стрій дівах пропонував свої принади. Дзвінкоголосого дівчиська не було.

                − А де така білява дівчинка? − поцікавився таксист. − Зовсім дитина.

                − Ги-ги! − повеселішала трудівниця з драглистими грудьми.

                − Де ти тут дівчаток бачив? − запиталася інша.

                − Працює, напевне, − сказала третя.

                − Я теж нічого, − стала залицятися зодягнена в чорні лосини хвойда з кобилячим лицем.

                − І я, − процідила алкоголічка в літах. − Не бецалка[3], а жінка.

                − Дешево бере, − втрутилася драглистогруда.

− І дешево дає, − додала зодягнена в лосини, і всі дружно зареготали...

За кілька днів Рикульский доставив на вокзал ціле сімейство з хворою на параліч дитиною, навіть грошей запросив небагато і зупинився на стоянці.

− Пусти погрітися! – куці кістляві пальчики забарабанили по шибці. Дівчисько кліпало синіми очима і приязно посміхалося, виставивши напоказ щербатого переднього зуба.

Півночі проговорили. Розказував переважно Богдан Іванович, а повія тільки вправно спрямовувала бесіду в потрібне русло.

− Добрий ти, − несподівано мовила дівчина, − тому і їздять усі на тобі. Отак помреш підкаблучником, і ніхто не заплаче.

− Не знаю, − задумався Рикульський, але стук у вікно перервав ідилію самоаналізу.

− Незабудко! − гукала драглистогруда. − Тебе питають!

− Мені пора, − промовила дзвінкоголоса хвойдочка. − Спасибі за тепло.

− Стривай, тебе звати Незабудка?

− Ні − Наталкою, а Незабудка − то як творчий псевдонім. Кажуть, що я роблю міньєти, які не забувають.

− Дивно, − прошепотів таксист.

− Хочеш спробувати? Я зроблю за так, для інтересу, але пізніше. Пора мені, клієнти питають.

Ближче до світанку Рикульському зробилося погано. Раптово заболів живіт, наче хто терпугом штрикнув. Ледь кермо з рук не випустив. З останніх сил замовлення виконав, висадив пасажирів коло під’їзду, ще витягнув з багажника безрозмірну дорожню течку, розпрощався з балакучою молодичкою і зомлів.

Прийшов до тями у лікарняній палаті. Поруч за ширмою метушилися медики, кидали якісь незрозумілі фрази, аж потім низький захеканий голос вичавив:

− Нема змісту, давайте свічку...

Богдан Іванович роздивився довкола, обмацав себе. Руки є, ноги є, черево страшенно болить і заліплене марлевою пов’язкою, з-під якої стирчить кілька трубочок. Така ж прозора трубка муляє в горлі і заважає ворушити язиком. „Боляче”, − надумав пацієнт, але сказати не міг.

На світанку, коли з-за ширми винесли мертвяка, рожевощока товста медсестра звернула увагу на ще живого Рикульського.

− Оклигав? − запитала. − Будеш довго жити!

Згодом надійшла Галюня. Холодно поцілувала в чоло, манірно застигла в скорботній позі і повчально продекламувала:

− Казала: харчуйся правильно, а ти все на шкварки налягав. От і виразка трісла.

Рикульський хотів виматюкатись, але ще не мав сили.

− Добре, − продовжувала Галюня. − Видужуй, набирайся здоров’я, бо сім’ю треба утримувати. Завтра може провідає Наталя. Тримайся!

Знову прилипла помадою до чола і пішла, не озираючись. День, насичений тілесним болем і душевною порожнечею, тривав довго. Спочатку ранковий обхід, потім знову якась біганина, вештання, голосні розмови і невмотивований сміх юних медсестричок просто над головою. І цілий день – тупий біль в прооперованому череві та ще страшенна, виснажлива спрага. За ширмою по-тваринному ричав молодий мотоцикліст. „Помре”, − впевнено говорили лікарі, а він усе ричав. Аж пізно ввечері заспокоївся.

Після полудня приязний хірург зробив перев’язку. Трубку з горла він назвав зондом і розпорядився забрати.

− Дякую, лікарю, − промимрив таксист.

− На здоров’я, Богдане Івановичу, − усміхнувся той. − Я з вашим Святославом у паралельних класах вчився. Як він?

− П’є, − схлипнув пацієнт.

− О’кей, − відказав хірург. − Видужуйте, завтра переведемо до хірургії. Все буде добре!

− Хто такий Рикульський?  − вигукнула санітарка, немолода жінка з брудними литками.

− Тут, − показав пальцем хірург.

− Вам передача, − санітарка поставила на тумбочку штучну незабудку. − Певне від доньки...

Чернівці 2007



Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання, Про душу, Про добро, Про кохання, Про землю, Про життя

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Оповідання "Євангеліє від Пилипа" (39) | Сорок Восьмий 18+». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Оповідання "Євангеліє від Пилипа" (24) | Сорок Восьмий 18+». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Сорок Восьмий.

[1] „Копійка” − жаргонна назва автомобіля ВАЗ-2101
[2] Особіст – офіцер особливого відділу, який відав питаннями безпеки, контррозвідки тощо
[3] Бецалка − малолітня повія (жарг.)


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Сорок Восьмий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 10
Автор: Сорок Восьмий
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Євангеліє від Пилипа;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;