Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.01.2014 21:48Оповідання
Про добро  Про літо  Про душу  Про друзів  
20000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Євангеліє від Пилипа

39

РЕМІНІСЦЕНЦІЇ

Blue canary
V.Fiorino
Сорок Восьмий
Опубліковано 18.01.2014 / 21286

Рай – місцина воістину райська. Там вабить око, милує серце, зігріває душу насамперед розмаїття квіточок. Їх чимало, їх безліч і на всеможливі - найвишуканіші і найневибагливіші смаки та вподобання. Набувайте поважного вигляду, набундючуйтесь, ніби материй індик, і замовляйте, що праведній душі заманеться: воскова хойя, картата альстремерія, заяча капуста, мишачий горошок, відьомське зілля. І райські рослини зацвітають не почергово, як у нашому піднебессі, згідно з віками усталеним, завізованим і завіреним мокрою печаткою календарним планом, але усі нараз, одночасно, строєм, наче за чіткою фельдфебельською командою, і цвітуть постійно, не в’янучи, не відцвітаючи, не запилюючись, не приносячи плодів. Мовби їх вивів якийсь праведно-схиблений інженер-генетик і змусив жити на постійному форсажі у цій божественній оранжереї.

Квітне усе – підморгує вороняче око й цокотять зозулині черевички, хитається петрів батіг та майорить іван-чай, визирає з-під трави блакитна вероніка й, обіймаючись, похитуються братчики, усміхаються жовто-блакитний перестріч і різнобарвні фіалки, зацвітає навіть те, що, здавалося б, не вміє цього робити – пекельна папороть, престарезна праведниця-бабуся і плетений з прісної лози тин. Бо це – рай. Тут усюди – в квітучому різнотрав’ї, в садках, гаях, борах і луках – співають, кричать, верещать, надриваються птахи, пташки і пташенята: дикі, свійські і міфічні. Потіють скрипкоголосі шпаки, пихаті солов’ї виконують партію кларнета, за гобоїстку – яскраво зодягнена іволга, а ще рудо-патлатий одуд верхи на арфі і строкатий дятел на ксилофоні.

– Bravo! Bravissimo! – крикнете і здивуєтесь власного голосу.

Цілий оркестр! Справжній, навдивовижу узгоджений, налаштований, відрегульований, неначе автомобільний двигун після втручання совісного моториста. Слухайте, райські мешканці, праведні, святі, пресвяті і преосвященні! Бо завтра, тільки завтра, єдиний день, коли з єдиним концертом по дорозі в невідомо куди виступить іменитий і титулований зайшлий херувим. Поспішайте! Не спізніться! Не пропустіть! Кількість квитків, звісно, обмежена! А ще коли відкинути халявні контрамарки і запрошення для високопоставлених раян. Покваптеся! Бо, їй богу, будете вдовольнятися співом канарки…

Рай! Місцина райська і сонячна, де мешкають душі праведні, зодягнені в такі ідеальні тіла, що мимоволі піймаєш себе на грішних думках.

Рай! Суцільна нірвана! Пустка! Самотність! Але самому сумно і в раю!..

Рай на небі придумали для того, щоб виправдати пекло на землі…

Рай!..

Рай буває на землі, але тоді це уособлення пекла, пересторога, попередження чи різнокольоровий сон…

Про сни говорено і переговорено, придумано і перепридумано, хтось клянеться, присягається, божиться, що снів ніколи не буває, інший – розповість їх у загальних барвах, а трапляються й такі, що дивляться сни, неначе за телевізійною програмою. Між другим перевертанням і першим храпінням – захоплюючий бойовик, потім – якийсь тупомудрий побутовий серіал, ближче до світанку – останні вісті, вони, частенько буває, справджуються, а вже за мить до просинання – відверта еротика…

Він рідко дивився у сни. Втім, і з телевізором не особливо дружив, жили під одним дахом, співіснували мирно, немов міцне і зовні щасливе подружжя, не звертаючи уваги один на одного, не зачіпаючи, можна сказати, що стосунки були добросусідські, як і водиться в цивілізованому світі…

Коли нічний властитель і показував сон, Він нахабно розвертався задницею до сновидінницького екрану і голосно храпів. І від усіх старань кіномеханіка на ранок залишалася хіба важка голова й напівшизофренічні уривки, наче те нічне кіно супроводзжувалося підступним двадцять п¢ятим кадром...

Але вічно так тривати, звісно, не може…

Одного разу Він раптом зазирнув до власного сну. Зазирнув мимоволі, підглянув краєм зору  – і побачив клаптик раю…

В раю ніколи не буває зими, там не гніздиться літо, туди не пускають осінь, там – одвічна весна, отже немає і її, бо насправді неможливо пізнати світло, не відаючи про пітьму. Там не душно, не парко, не холодно, але так затишно і комфортно, немовби десь у приозерних верболозах спритно заховано дивізіон найсекретніших кондиціонерів. Вони працюють майже нечутно, і звуки, котрі породжують їхні механічні тельбухи, замасковані під звичне ідилічне гудіння і дзижчання комах. А хіба в раю не знайшлося місця бодай комарам? Авжеж, не знайшлося. Бо їхні самиці ненажерними хоботками надокучатимуть тамтешнім мешканцям. Немає мух, бо яка з них осмілиться приземлитися на котресь із праведних тіл, образивши їх аналогією з чимось нерайським. Немає джмелів, ос і шершнів, хіба що коло котроїсь квітки іноді пролітають приручені декоративні бджоли; їм хтось завбачливо манікюрними ножицями обрізав жала, щоби запрацьована трудівниця помилково не скористалася ним.

– А чим харчуються голосисті птахи? – поцікавився Він спросоння.

– А для чого їм харчуватися? – запитанням, як довершений одесит, відповів Хтось. – Їхня єдина функція – співати! А харчуються ті, кому слід!

Він захотів вилаятись – вилаятися смачно, голосно, брутально, з притиском, як завше лаявся, – але райське повітря розступалося, кудись зникало, робилося мертвим вакуумом, відмовляючись передавати немилозвучні акустичні хвилі.

– От ні … собі! – здивувався. І знову здивування, коли у заїждженій фразі раптом з’явилася пауза, в яку для цнотливих вух професійні телевізійники вставляють пискливий beep. – …, тут спробуєш …, себто випустити ґази, то … почуєш! … мене в …!

Захотілося перевірити експериментально, але відразу передумав – хтозна, чи раптом не оконфузиться. То як потім ходити райськими галявинами з повними штанами експериментального матеріалу. Ще, не приведи господи, пекельних мух накличеш у заповідну місцину, за що неприємностей не оберешся. Потім небесні асенізатори поналіплюють клейких стрічок на гілочках вічно квітучої сакури, чим попсують ідилічні пейзажі. Знову тяганина і відшкодування збитків. Або який лінивий яйцеголовий геній здогадається набризкати дихлофосу та оголосити в раю санітарний день, аби ця смердюча гидота вивітрилася…

– Добре, що передумав! – і заснув…

Приснився Йому, звісно, що рай… Маячня!.. Марево!..

Виявляється, до раю чи пекла ходити не варто, туди не продають квитків, не ходять поїзди, не літають чартерні авіарейси і Харонів човен куди алегоричніший, ніж видається з першого погляду. Ми, як той афінський мудрець[1], усе носимо з собою – і власного янгола, і власного дідька, і власні чесноти, і власні думки, мрії, проекти, задуми, наміри, як грішні, так і праведні. Хоча, коли покласти руку на серце, то частенько не помічаєш чіткої межі, різниці між грішним і не таким…

Втім, Йому у раю стало певним чином подобатись. Пахло липою, навколо її цвіту роїлися бджоли, справжні бджілки – з крилами, жалами і мініатюрним цеберком зібраного нектару.

– Може, приліг би в затінку? Перечекав спеку? – делікатно поцікавився Хтось.

Та Він ігнорував Когось, а той не вгавав:

– Напечеш тім’ячко!

Він усміхнувся.

– Ще знудить і стане тобі зле, кепсько!

Він усміхнувся ширше.

– Послухайся, віслюче! Тебé ж нудитиме і пропасниця трястиме! І ввижатиметься мара!

Він ледь стримував сміх.

– Та ну тебе до …! – акустичне табу на матюки поширювалось і на Когось, який демонстративно відкопилив губу й став картинно вдавати смертельно ображеного.

Він нарешті засміявся. Широкою, кривозубою, прещирою усмішкою. Так вміють робити хіба декотрі немовлята, але їм бракує жовтавих від кави, подекуди оброслих камінням зубів…

– Лишайся тут, – кинув Комусь, дбайливо посадив того у холодочку під квітучою липою. – Пиво будеш?

Хтось мовчки кивнув і спробував вичавити вдячну усмішку, бо завжди тяжко примирювався з Ним.

– Придумай собі повний кухоль! А я скоро буду!.. Тільки не поспішай хлептати, бо зопалу горлечко застудиш!..

Дорога давалася легко, наче цнотливиця, котру замучили всенічні сновидіння. Він тут уперше, але достеменно знав: треба подолати розжарений спекотливий луг з напівзотлілою травою; добратися до густезного лісу, він синіється коло обрію; і крокувати, крокувати, крокувати, слідувати за невидимим казковим клубком, за покликом Когось, який лишився полуднювати під липою і придумувати собі пиво.

– Знову нап’ється! – подумалося при згадці про Когось. – Напідпитку він добріший і лагідніший, але може …! Нічо’ – за такої спеки скоро обсохне, ось тільки смердітиме…

– …, … на …! – задумався й енергійним, майже стройовим, кроком влучив у центр добрячого коров’ячого млинця. – Добре, що босоніж! Звідкіля тут худоба?

Не так воно скоро діло робиться, як ладно про це говориться. До пралісу Він добрався, коли стало сутеніти. Хижі пагони квітучої ожини, неначе молоде гаддя, чіплялося за литки; пишнотілі зарослі орляку шепотіли про своє; тьмяно виблискували м’ясисті спинки з-під яких видивлялася дрібнолиста квасениця.

Він рухався мовчки. Долав повалені букові стовбури, продирався крізь густі чагарники, обминав застояні лісові калюжі, звідки тхнуло тванюкою і чулося злякане хлюпання жаб. Він рухався, наче в його дорозі і крився смисл райського існування, рухався заради самого руху, приречено, безваріантно, запрограмовано, немовби племінний сперматозоїд.

– Ні, сперматозоїд має свою чітко окреслену мету! – подумалось. – Цікаво, а як у раю спарюються?..

Аж закортіло присісти на оббитий вогким мохом пень.

– Як спарюються?.. А ти, сердешний, не знаєш?

Він і не думав дивуватися, зачувши праворуч себе насичений, мовби запах квітучої липи, голос. Здається, навколо цього липового голосу роїлися райські бджоли...

– Ти завше приходиш без вітання, – звернувся Він. – Радий тебе бачити.

– Спробуй, може й побачиш, – засміялася Вона вже по ліву руку. – Зазвичай я не показуюсь нікому…

– Але я зможу тебе побачити. Це так просто!

– Та ну!? – глузливо. – Перш ніж взятися, подумай!

– Подумаю згодом. Коли говорить серце, мізки мовчать!

– Дивися скільки дерев навколо! Бачив? Це ті, хто намагався побачити мене справжню! Не боїшся?

– Ні! Бо знаю, де шукати!

– Не зарікайся! Мене знайти неможливо, як і не дано забути!

– Я знаю: ти можеш бути отим сонячним зайчиком, котрий лоскоче мої вії, але це не ти! ти можеш ховатися у фортепіанному відгомінні лісового струмка, його чути, він живе, він зовсім поруч, просто під ногами, лише нахилися і зачерпни повну пригорщу кришталевої прохолоди, але це не ти! ти можеш блукати відлунням, але це не ти! ти можеш жити у судомному скреготінні одвічного дуба, а й це не ти!

– Ов-ва! Начувайся!

– Чи може ти – це шелестіння засохлого листя? воно пережило себе і перетворилося на крихкий звук, але й це не ти! Може ти – нечутні пахощі барвінку, вабиш око і марно дразниш ніздрі, але й це не ти! Може ти – розмірена шестинога хода жука-оленя, грізного з виду, але цілковито безпечного красеня, але й це не ти!

– Ой, хлопче, зі смертю граєшся…

– А ще ти хотіла би здаватися сліпуче-білою вершиною, клаптиком високогірної свіжості на тлі низинного літа! так? Чи розміреним коливанням малинових ягід, котрі вальсують під порухами вечірнього вітерця; принаймні так мали би рухатися ягідно-ніжні жіночі груди! так? Чи здичавілою голодною плоттю, нанизаною на шампур первісного інстинкту! так? Чого замовкла!?

– Гм…

– Чи тобі закортіло перетворити мене в лісового привида? кам’яного боввана? кого там іще? Але щоб тебе побачити – це так просто! – варто лишень заплющити очі! Ось так! Бо насправді ти – і сонячний зайчик, і відгоміння лісового струмка, і лісове відлуння, і скреготіння, і шелестіння покійного листя, і барвінкові пахощі, і шестинога хода, і засніжена вершина, і малиновий вальс, і здичавіла голодна плоть – ти усе це, яке мешкає у хащі моєї душі!..

– Я?..

– Обіймú мене, притулися, поцілуй – ти ж цього прагнеш…

– Розплющуй очі – не бійся…

– Знаю, що лісу вже нема, натомість – галявина, поросла мохнатим росянистим різнотрав’ям…

– … оточена жорсткими китицями деревію…

– … то наче свічки навколо любовного одру…

Він оп’янів… Знав, що Вона поруч, Вона торкається його тіла, дозволяє цілувати свої губи, зазирати в очі, робити усе…

Вона сп’яніла… Знала, що Він поруч, Він бентежить коліна своїм неголеним диханням, підкоряє своїм примхам, бажанням і нашіптує такого…

– Люблю!..

– Хочу!

– Буду!

– Мрію!

– Прагну!

– Обожнюю!

– Кохаю!

– Хочу …!

Вона, йдучи назустріч його перченому хотінню, припала на коліна просто перед Ним. Правда, і Жінка, котра мешкала в Ній, не пручалась.

– Як солодко! – простогнав, немов читаючи її слова.

– Ой! – зненацька зверещала Вона.

Усе клята кропива…

Він прокинувся посеред ночі. Проклятий Хтось! Це ж він просився зводити  його в належне місце, бо з вечора понапридумував собі забагато пива…

– Ненавиджу, – прохрипів Він…

Вона довго не просиналася, усе чухала пожалене коліно, намагалася перетерпіти кропив’яну отруту.

– Казав тобі: включи «Raid», – глухо процямкав Той, хто спить поруч…

А може це справді була кропива?..

Чернівці 2009
___________
[1] Біант – один з семи афінських мудреців, якому належить відомий вислів omnia mea mecum porto – усе своє ношу з собою
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (24)
19.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (52)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Євангеліє від Пилипа
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (1)
17.01.2014
Євангеліє від Пилипа (24)
18.01.2014
Євангеліє від Пилипа (39)
19.01.2014
Євангеліє від Пилипа (61)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 115  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання, вподобання, вороняче око, пташки, рай, побутовий серіал, сон, малиновий вальс, прокинувся
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 02.02.2014 12:55  іміз 

)))))))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди