Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.01.2014 00:51Оповідання
Про життя і смерть  Про волю  Про війну  Про зраду  
20000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Євангеліє від Пилипа

52

ВИСОТА 908

Сорок Восьмий
Опубліковано 19.01.2014 / 21294

Ну хто, ска¢іть, таким недолугим на світ народився, що додумався назвати це село Озерянами? Тут ніякими озерами, навіть нікчемним озерцем, ні ставком чи греблею не пахне, хіба сяка-така загата на дорозі в струмчака, де голопузі дітлахи талапаються поміж качками-гусьми, та облюбовані жабами і п¢явками хронічні калюжі. Не склалося в Озерянах з озерами. Зате вже є гори, хай невисокі, хай миршаві, але гори безсумнівно справжні і тільки з першого погляду приручені, свійські. Котрась вершина вкрита смерековими заростями, котрась лисуватіша, котрась має свою назву, а котрась іменується цифрами, як, приміром, висота 908. Чи то вона так називалася у військових зведеннях. Коли настало щось схоже на мир, чекісти і стрибки називали її просто – Та гора, а вже коли мій стрийко в його малолітні роки якось спробував біля її підніжжя накласти ватру, то й з того часу стали величати Погорільцем.

Під самою горою, там, де норовистий потічок намагається підточити кам¢яне тіло велета, стояла собі хатинка. І досі стоїть...

Може, спробуєте завітати?

То зайдіть на обору, ступіть сміливо, бо вас нізащо не зустріне оскаженіле гавкання безпородного кобиздоха; можете вільно постукати, погамселити в двері чи цікавим нишпірським оком потривожити павутиння на давно не митих шибах, вам ніхто не відчинить; можете нахилитися і по-хазяйськи скуштувати опалу грушу, вибрати саму ту, яка до смаку, її жовтаві плоди десятками стрибають до потічкової холоднечі; можете зупинитися і, придивившись, зрозумієте, що струхлявілого у копиці сіна не хочуть навіть дикі кози у дуже голодну зиму, там зараз живуть хіба джмелі – он чується їхнє баритональне дзижчання.

- Тьфу! – сплюнете гнилаве нутро з вигляду пристойної груші. Як неквапом покинете подвір¢я, то ж неодмінно зупиніться на зарінку; там лежить колода, тіло покійної верби. Вона втомилася протидіяти повеням, впала і лежить собі накрита кронами дерев живих, де вдень сусідські кози полюбляють ласувати гіллям живої верби, а ввечері... теж без діла не лишається... Та не зважайте на козячі бібки, спробуйте присісти. І з мирного дзюркотіння потічка, з вербових хащ, з нудотного запаху груш, котрі розкладаються, як непоховані солдати, до вас з¢явиться дух, привид старого Чепиги...

- Ти щось може куриш? – він зазвичай так вітався без огляду на вік чи стать співрозмовника, а зачувши моє ввічливе “Так, прошу пана пригощатися”, неодмінно відрізав: - Нє-а, я свої маю, ось тільки поміг би прикурити каліці...

Аж тоді придивитеся й зауважите, що його ліва рука як рука – з міцними натрудженими пальцями, спритна і вправна, а правиця якась нежива. Ні, вона також має пальці, але тоненькі і майже не рухомі.

Дивно, зовні нормальним людям властиво смакувати не зовсім привабливими подробицями. Такі цікавляться фатальними подробицями автокатастрофи чи якої іншої трагедії, їм розкажи про останні слова, вчинки, передсмертні хрипи і закочені посоловілі очі небіжчика. Відраза скрутить їхні уста, голови співчутливо похитуватимуться, але волога сльоза і співчутливі “матко боска!” і “най Бог боронить!” лише підкреслюватимуть збочену естетичну красу непривабливого. Світ воістину схиблений на дрібницях, епізодах!.. Але тут шанувальникам мертвячини, цим зовні пристойним кондорам, урветься. Старий міг би розповісти про своє життя, але не їм, але не вам, навіть мені не розповідав докладно, а так, кидав по осколку з різнокольорового пазла...

От досі не відаю, що то занесло молодого Чепигу до вільного міста Данціга[1]. Ніби і в людей всезнаючих намагався довідатися, але й ті нічого ймовірного не говорять, за те ка¢уть ніби там, у німецькому  порту, його спіткала любов до залізяччя. В його руках бездушні детальки ставали дієвими механізмами, ніби за його, Чепижиним, велінням рухалися впорядковано, злагоджено, як їм і належиться рухатися, обертатися, вертітися, створювати належний обертальний момент, а не тільки дзвінкоголосу мелодію. Та і лише вслухавшись у цю дисгармонію Чепига з поважною скромністю лікаря ска¢е що, де і як треба направити, налаштувати, аби механізм діяв належно, не  димів, не гарчав, не скрипів, не жер забагато мастила...

- Прошу пана Михайла, - звертався мій дідусь до Чепиги, - чи не могли би-сте збадати мого моторовера, бо щось він, холєра, тільки дирчати вміє, а їхати нíгде не хоче аж не хоче...

По полудні Чепига приходив до нас на обору. Вітався. Поважно одягав окуляри в поламаній роговій оправі; рештки дужок було скріплені звичайного гумкою. Він присідав коло нечемного механізма, зазирав з одного боку, з іншого, прицмокував язиком, заглядав і через скельця окулярів, і неозюроєним оком, принюхувався, прислухався як працює вередливий двигунець, тицяв чорнезним нігтем на великому пальці здорової руки, а потім знаком наказував дідусеві заглушити механізм і підказував яку таку дрібницю треба усунути, щоб техніка ще сто літ прослужила.

- Файний виріб, - резюмував Чепига, коли бабця пригощала його квасним молоком; усі знали, що він не п¢є навіть на великдень. - Видко, що німець робив, душа вчувається.

Усі, крім колгоспного парторга Вася, знали, що Чепига обов¢язково похвалить німецьку техніку, навіть якщо вона поламана безнадійно. А парторг, якому після чергового звернення майстер знову радив викинути геть “диво москальської техніки”, себто його мотоцикл двоколісний “Восход”, і купити щось таке, що коло німецького крутилося, спалахнув:

- Та що ви, товаришу Чепига, так німецьке вихваляєте?

- Я з такими перекінчиками як ти не товаришую...

- То що? Як вас називати? Може паном?

- Може... Бути паном треба не для когось, а панувати над собою... Ти так не годен-єс... А про німецьке, то босяк ніколи не зробить так, як німець...

- А Т-34?

- А який толк з того панцирника, коли навіть твій тато свині коле німецький багнетом?

- А космічні кораблі хто запустив? Скажіть, що німці ваші?..

- Кораблі може, пушку на п¢ятдесять люф може, танки може той босяк склепати, але для простого чоловіка хіба чоботи з прошмірованої мішковини. Он роззувся би ти, най люди подивляться, що і в тебе капці німецькі.

Недавно його жінка на все село хвалилася, що “саламандри” по блату викупила для чоловіка...

... Після Данціга молодий Чепига потрапив до польського війська, де зовсім скоро з капральськими відзнаками зробився авіамеханіком.

- PZL[2] тої душі не має, а ніби й непоганий виріб.

Коли під укусами двох дружелюбних сусідів та одного юного сусіденяти Річ Посполита знову впала[3], капрал Чепига мав щастя потрапити до німецького полону, а його єдинорідний брат – мобілізований до війська цивільний хірург – мав нещастя захищати Берестя і стати одним з тих нуликів, якими аж кишать звіти про роботу НКВС...

А влітку 44-го Чепигу разом з іншими озерянськими чоловіками забрали на фронт. Та вже на різдво вже повернувся. Навіть не встиг пороху нюхнути, а повернувся. На котрійсь з фронтових доріг у колону новобранців поцілив приблудний снаряд. Кого відразу навпіл, хто ще встиг “Отченаш” про себе промовити, хто вперше з дурною смертю як очевидець зіткнувся. А Чепига? Ворожий осколок вибив йому кістку в плечі і відтоді права рука висіла на непотрібних рештках м¢язів та клаптику пошрамованої шкіри і безвольно теліпалася у рукаві. Часто її чоловік заправляв за ремінь, щоб не заважала...

- Снаряд певне був не німецький, - якось прохопився Чепига. - Бо німець такого браку не наробить, німецький зразу би на той світ спровадив, а від цього лише поневіряюся калікою...

 - То ви хочете сказати... - колгоспний парторг Васьо мав звичку підслуховувати крамольні вислови. Професіонал! Як справжній папарацці знає опинитися в потрібному часово-просторовому вимірі заради скандального кадру, так і досконалий стукач вміє почути навіть те, що не звучало.

- Так, пане товаришу...

- Але ж...

- Та звідки ви можете знати, що проти нас стояли мадяри?..

У перші повоєнні роки, які важко назвати повоєнними, до хатинки під висотою 908 навідувалися і ті, що поза законом. Чимало механізмів перебрала, перечистила, привела до смертоносного пуття Чепижина лівиця. Сам сотник Пугач, якого з отсрахом шукали і червонясті, і червоні, і біло-червоні, шанував його металоприборкувальний талант. І ви гадаєте, того ніхто не знав, не бачив, а з тих, хто бачив, далеко не всі були німими.

Облаву наднесло не те щоб несподівано, бо солдати вже котрий день зі стрибками і собаками нишпорили околицями, перестрівали кожного, ретельно обмацували, обшукували, уважно дивилися на пальці і на рамена, чи там бува немає слідів пороху або мозолів від рушниці. Не проминули й Чепижиної оселі. Перевернули хату, стодолу, стайню, льох, перебрали дровітню, перекидали купу гною, тицяли довгими щупами і в сіно, і в збіжжя, і в уборні через бінокль зазирали туди, де люди задницями заглядають, ледве що гноївку не процідили. Усе підозріле скидали на чималу купу посеред подвір¢я.

- Что ето? – питався Степан Доброжинський, шмаркатий односельчанин і за покликанням головний стрибок. – Как ето понімать?[4]

- А ти смикни за шворку і зрозумієш, твою пані мать...

Бачили би ви посеред дерев¢яної селянської хижі саморобний ватерклозет! Вода з гірського струмочка через дерев¢яний акведук потрапляла у невелику діжку, просто під стелею в сінях, а звідти вже через трубу, зроблену з гаубичної люфи, потрапляла в мідний горшик і разом з нечистотами текла собі геть. Виявляється, зі зброярського залізяччя можна запросто спорудити такий сантехнічний ансамбль. Дивовижний взірець народної конверсії.

- Отакої! В хаті срати! - материнською мовою дивувався стрибок Доброжинський.

- То ліпше як по хатах гадити, Штефцю...

Виявляється, з купи кулеметних нутрощів умілець мав намір зліпити хатній водогін і шмайсерові тельбухи для конверсії пасували куди ліпше дегтярьовських[5]...

Забрали пана Чепигу. А як без того? Але ненадовго. Відтоді районне начальство освоїло звичку випорожнятися в хаті. Казали, що навіть перед гостями демонстрували Чепижині винаходи...

Та статків ніяких не заробив каліка...

Втім, мало хто знає, що цінні речі в Михайла Чепиги таки були...

Як звали того адмірала в білосніжному форменому кафтані не знає і сам Чепига. Уявіть собі, просто посеред міста, неначе віслюк зупинився білосніжний автомобіль з відкритим верхом. Водій ледь не до пояса заліз у роззявлений капот, адмірал нервує під балтійським сонцем і насмішкуватими поглядами роззяв, а машина не заводиться. Усе грає, пальне є, хромовані вилиці блистять, шини накачані, постаті перехожих догори цапки відбиваються в колісних ковпаках, а воно, гидь несусвітня, їхати не хоче. Молодий Чепига разом з іншими експертами також заглядав у нутрощі розкішного авта, а потім якось непомітно забрав у запрілого водія інструмент – і вже за три хвилі білосніжний корабель асфальтного моря голосно чхнув, як старий хлоп ввечері, пустив хмарку смердючого диму, як той самий хлоп вранці, і його серце запрацювало рівно, злагоджено, мовби то не воно поставило в незручне становище чоловіка з рейхсмаріне[6]. Не інакше як в заклинаннях знався той Чепига.

Кишеньковий годинник, якого подарував адмірал, був справді гарним. Срібний корпус з сапфірооким пруським орлом на кришечці, напрочуд точний і тихий, фосфорні лампаси на позолочених стрілках. Одне слово, швейцарці ніби й не зовсім німці, але німецькою розмовляють...

З тим дзигарком пройшов Михайло Чепига і польське військо, і німецький полон, і радянське слідство, аж поки влітку 45-го...

Тоді за селом чаїлося чимало юнаків, шмаркачів. Близько до села вони не підходили, бо відразу ж загриміли б до червоного війська, котре збиралося з силами проти японців, а коли віком не вийшли – то ополченцями-стрибками. Далеко в ліси йти боялися, щоб не стати повстанським поповненням. Отак і жили в лисячих норах і незвіданих дірах, якими кишить тіло висоти 908.

Того вечора зграйка юних дезертирів перестріла самотнього перехожого. То дарма що його кулак відразу ж вибив тяму з першого. Куди ти прешся єдиним кулаком проти цілою дюжини?..

Тоді Чепига позбувся окрайця хліба і того дзигарка...

В червонопрапорні часи Михайло і далі чаклував над залізяччям. Мало що сільську залізницю не зробив, мало до ліспромгоспівської вузькоколійки не приєднався, але ті категорично відмовилися.

В останні роки стали славити як ветерана, до школи запрошували. Односелець, можна сказати, пороху нанюхався, ще би вуса запустив – і викапаний Чапай. А він взяв і відмовився стати героєм:

- Та який з мене герой? Я навіть того снаряда не видів...

Коли фронтовики перестали бути в надмірній пошані, стали вінчувати повстанців.

На святу Покрову на півсторічний ювілей звідусіль приїхало чимало люду на висоту 908. Фанфари і фани, співи і промови, молебні і стяги, а ще спомини героя.

То був єдиний справжній герой.

Мар¢ян Макарович Доброжинський, троюрідний брат головного стрибка, з непідробними сльозами зображав радість повернення на батьківщину. Він, виявляється, весь вік працював у далекому Бодайбо. Він, виявляється, неповнолітнім був правою рукою напівлегендарного сотника Пугача.

- Неправда! – заволала стомлена жінка з божевільними очима, сестра того повстанського ватажка. - Ти зрадив його!..

- Води!.. Людині зле! - заволав церковний староста, в котрому впізнаєте постарілого парторга Вася.

Фанфари грали, юрба гула...

Промовець, він справді герой, усміхнувся і завершив промову тим, що припав навколішки і масними губами поцілував стяг...

Юрба гула...

- Я вклався в час? – запитав герой і закрив циферблат кришкою з сапфірооким пруським орлом. - Ха!..

                А висота 908 і досі стоїть. Просто на узліссі осипаються афини...

Старий Мізунь 2011
___________
[1] Данціг – німецька назва нині польського міста Гданьськ. У 1919-1939 рр. мав статус вільного міста й управлявся безпосередньо Лігою націй
[2] PZL – Państwowe Zakłady Lotnicze – серія літаків польського виробництва
[3] Тобто у вересні 1939 р., коли на суверенну Польщу напали війська відразу трьох держав – Німеччини, СРСР і Словаччини
[4] Що це? [...] Як це розуміти? (рос.)
[5] Шмайсер Гуго (1884-1953) – німецький конструктор стрілецької зброї, зокрема штурмової гвинтівки StG-44; у повоєнні роки працював в Іжевську, існує думка про те, що він є автором ідеї знаменитого радянського АК-47. Дегтярьов Василь Олексійович (1879-1949) – російський конструктор зброяр.
[6] Офіційна назва військово-морських сил Німеччини у 1918-1935 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
18.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (39)
19.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (61)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Євангеліє від Пилипа
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (1)
17.01.2014
Євангеліє від Пилипа (24)
19.01.2014
Євангеліє від Пилипа (52)
02.05.2014
63. Булочка
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 80  Коментарів:
Тематика: Проза, оповідання, село, гори, сміливо, жовтаві плоди, Данціг, німець, авіамеханік, на фронт, німецький
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
12.04.2014 © СвітЛана
09.12.2016 © Маріанна
05.04.2012 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди