В парку
Прохолодним літнім ранком, коли безкрає синє небо закривали сірі і тягучі хмари і сонця вже кілька днів не було видно, в парку недалеко від одинокої сосни стояло двоє. Можливо – пара а можливо й ні але вони перекидались зрідка словом і нервово палили. В нього в роті сигарета, з якої зрідка попихав сизий димок та запальничка в руках, що не на хвильку не заспокоювалась. В неї тонка і довга, з якої йшов якийсь голубуватий димок і мабуть настільки їдкий, що вона кривилась, коли затягувала чергову порцію тієї огиди.
В деталі розмови ніяк не можна було вникнути, адже розмова була на понижених тонах. Але зрідка лунали окремі, ледь чутні фрази:
- Та хто ти такий? Цар і Бог? Що ти приніс в сім’ю? Оті жалкі копійки, на які прожити неможливо!
…
- Чи може ти вмієш заробити більше? І нічого не кажеш… може в тебе там коханка десь?
…
- Та на що мені твоя любов? Чи зможеш ти колись подарувати жінці персня або хоч чоботи із шкіри?!
...
В якусь мить він викида недопалок та зразу ж тягне наступну з пачки. Підпалює, нервово затягується отруйним димом, омрійно і трохи здивовано але з краплиною смутку і розпачу на обличчі щось їй говоре, тихо, мабуть благає… І лише та сосна, яку дивом ще не зрізали на дрова взимку чула всі ті слова.
Дим відносило вітром на гілки, де найближча до тої пари - вже посивіла. Чи від їдкого диму, чи від тих слів, що так ганебно товкли бідного хлопця по голові, і навіть кострубаті голки, які пережили жорсткі морози якось похилились… зів’яли…
Вона пішла. Лишень сказав, що він у всьому винен. А я подумав – бодай хоч не згасила ту сигарету у нього на голові. А він іще сидів. Ще довго думав про сенс життя мабуть. І лише та єдина в парку сосна була його супутницею й розрадою.
