21.02.2014 02:25
Без обмежень
240 views
Rating 5 | 3 users
 © Світлана Нестерівська

Мойсей

Із Білої книги

Все дійсно відбувається за планом. Божим!

Був прохолодний квітневий ранок боротьби. Ніхто цього так надовго не планував. Зло подовжувалось в собі, а добро систематизувалося, упорядковувалося, організовувалося. Він лежав на ліжку з перебинтованими очима – не проходило. Мабуть, назавжди. Вийти на вулицю! Дихати! Таким повітрям не можна досхочу надихатися – ним хочеться жити: навіть без рук, без ніг, без очей – байдуже, яке каліцтво – жити хочеться, бо душа нарешті здорова і у колі інших таких же душ, а «все інше відросте».

Він приїхав декілька днів тому – значить, прийшов час і він став потрібен. Київ, як і всі інші обласні центри, був у руках народу – нова держава функціонувала, як мурашник, відбувалися нові процеси: творилася нова самостійна незалежна соборна козацька патріотична українська Держава – були, звісно, труднощі, як і при творенні всього нового, але все формувалося одностайно, проблеми вирішувались шляхом обговорень. Залишився півострів. Останній крок – останній прорив, щоб допомогти українським татарам.

Піднімалася сусідня Білорусія.

З доброю заздрістю дивилось Придністров’я, піднімаючись з-під печей.

Грузія спокійно відібрала свої знекровлені... та... від Росії.

Вбили чеченського лідера – ампутували Путіну руку.

Після Сочі Росію закрили для усіх журналістів; відключено мережі інтернет; фото із супутника показували окремі спалахи на Кавказі; культурний спротив у Санкт-Петербурзі; вогняний прорив на кордоні з Китаєм… Та все-таки Путін основні садистські загони кинув на Крим – надто багато грошей, сил – та що там казати, ціле життя – він інвестував у маразматичне знищення українців. Не вийшло! Та він, у агонії, цього не бачив: духи, яким він продав свою душу, вимагали сплатити ціну.

… Він лежав на ліжку з перебинтованою головою та долонями рук обмацував простір навколо, читав – перед очима стояли сторінки його віршів - здійснилося майже все: залишилась остання крапка.

Він читав, з очей котились сльози: все пройдено, майже всі у безпеці, окрім ще одного народу – ще однієї частини нашої нації. Плече до плеча. Тільки мирний захист та поступовий наступ. Іншим вже давно займаються світові стовпи… прав людини.

Він любив море – він приїхав до моря. Переправу почали будувати ще до підписання сумних угод минулого наступу:

- Спецам для відступу, - подумав.

По тому, що почали бити барабани, відчув, що наступив вечір.

- Відведіть мене до моря.

- Там бої.

- Відведіть, я маю щось … - замовк.

Підвели до моря, далеко від сутички – і залишили дихати морським повітрям: щогодини підвозили ранених, так що бавитись з ним не було кому.

Він йшов поволі на стук барабанів : спочатку хвилювався, але чим ближче, тим більше заспокоювався.

- Сука, на колєні! – почув. І майже одночасно:

- Хлопче, ти куди?!! Втікай!!!! Це ж ОМОН!!

Не встиг він осмислити сказане, як хтось « допоміг» стати «на колєні» - на мокре холодне каміння.

- Раздєвай, пасмотрім, какой пєсюн у байовіка. – Нікого не хвилювала його сліпота, перев’язані очі. Можливо, сліпі сліпих бачити не можуть.

- Ніх..я сєбє! – всі остовпіли. Він скористався цим, щоб попросити ламаною російською:

- Мнє нужен пєрєводчік – маю важную інформацію для вашево главного.

- Нє с Украіни что-лі… Давайтє, завітє. Камєри нє забудьтєвключіть – хохма будєт. А главний нє вийдєт – по запісі посмотріт.

- Какой язик – запитав один, штовхнувши його в груди: - Да ти єдва стоїш, птічка.

- Українська мова. Я зі Львова, - усміхнувся.

Ці слова спрацювали, як детонатор – десятки псів кинулись люто на нього і – ще мить! – роздерли б його на шматки: «Львів», «Українська мова» - подразники, які асоціювались у них зі свіжою людською кров’ю (Суди кожного дня оприлюднювали покази заарештованих «беркутівців» про теяким способом проходили їхні навчання: рефлекси собаки Павлова отримали підтвердження). Та їхній керівник(яких поміняли після втрати більшості України на диктаторних прибічників Путіна, замінивши спинних кров’ю жорстоких псів) зупинив їх, бо розумів, що війна майже програна – і зараз кожна дрібниця матиме значення.

- І зупиніть бій!

- Харашо. Пєрєміріє на какоє-то врємя, - оголосив по рації.

Прийшов перекладач(до війни вони готувались ретельно), включені були камери:

- Гаварі, сволачь! – рикнув.

- Україна – не Московія! Та ми, як древня нація, просимо пробачення у нащадків князя, який був вигнаний нашими предками з Русі, змушений був скитатися по світу. Тоді ми помилялися: не потрібно було його виганяти, залишаючи сам-на-сам зі злом – потрібно було допомогти! Вибачте! - сльози котилися по його щоках – історія стояла перед очима.

Перекладач отетерів – після секундного мовчання переклав. Головний тут же отримав дзвінок по рації.

- Ще не все, - продовжив він, відчувши наближення кінця: Господь Бог, Бог моєї країни, Бог добра каже: «Залиши мій народ, бо для нього добрі плани я маю!»

Перекладач ледве закінчив, як він підняв руку, промовляючи:

- «Якщо ослухаєшся і серце твоє твердим буде, знищу з лиця Землі твій Содом і звільню всі народи у твоїй тюрмі страху.»

- Убіть! – закричав головний, не чекаючи перекладу.

- Першого удару було б достатньо – тендітне 30-річне тіло, втомлене холодом та ранами. Раптово всі кинулися врозтіч – українці пішли в наступ. З покинутої рації чувся голос Путіна: «Нє отступать, гади! Мочіть всєх!»

- Втікаючий потік ОМОНу попереду щось зупинило – з боку Росії на ОМОН рухалися російські озброєні загони. На підмогу?! Ні, це були вільні повстанці прикордонного краю.

- Не стріляти, - кричали українці: Злом не переможеш зло!

… Вона відкрила очі – і перше, що побачила, - це його заплакані очі:

- Вибач, що покинув тебе, кохана…

- Я – бачу, - усміхнулася вона. Побите тіло боліло. Душа ж була здоровою.


…Через два тижні їй покращало: море, коханий, татарська кухня.

Вони сиділи під будинком, розмовляючи з сім’єю, що поселила їх. Вона сиділа в нього на колінах. І вони, обнявши одне одного, підтримували розмову, паралельно розмовляючи очима.

- А зараз куди? – запитав господар.

- До Львова, - усміхнулися.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Вірш "Так дивно, що тебе уже немає..." | Індіго Лана». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Вірш "ВВ!" | Індіго Лана».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.03.2014 00:31  © ... => Ірина Затинейко-Михалевич 

Думаю, час прокоментує :) 

 25.03.2014 19:53  Ірина Затинейко-Миха... 

приголомшливо!!! Судячи з дати публікування твору - навіть не знаю, як прокоментувати... 

 03.03.2014 16:40  © ... 

"Переправу почали будувати ще до підписання сумних угод минулого наступу:
- Спецам для відступу, - подумав."

А тепер - сьогоднішні новини:  

 19.02.2014 11:50  Тетяна Ільніцька => © 

Подивилася на дату написання.... Ви знали. 

Публікації автора Світлана Нестерівська

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 10 | Знайдено: 56
Автор: Світлана Нестерівська
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Україні;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;