Відчуття невагомості і свободи… впевнено балансую на гладенькій поверхні досконало відшліфованої кулі. Десь у глибині душі відчуваю страх. Страх падіння, болю, нездійснення мрій. Мовчки борюся сама з собою.

А небо стає все важчим і важчим. Між білосніжними хмаринками купається у прохолодній блакиті круглощоке сонце. З блакитноокої криниці вихлюпується ніжний оксамит. Ось як заховається сонце за небокрай, тоді одразу ж небо стане легшим. А зараз треба трішки потерпіти. Відчуваю, що у моїх руках зосередилася вся міць тендітного тіла. Подих вітру, необережний рух – і я похитнуся. Всередині все похололо. Якщо впаду, то… Кришталева чаша небес розіб’ється на мільйони уламків. Загине небо, загинуть люди, загину я…

Міцна опора його погляду допомогла втримати рівновагу. Мармурові очі ніби говорять: «Не бійся! Ти не впадеш! Я поруч!». Впевненість теплою хвилею огортає тіло, повертається витримка і відчуття свободи.

Черевань-сонце кумедно котиться по золотій драбині додому. Небо стає все легшим і легшим. Останні промені перетинають межу реальності і небуття. Я витримала!!!

«Ельзо, Елю додому!» - луна покотилася долиною. Граційно зіскакую з кулі і прислухаюсь до рідного голосу. Ще раз оглядаюсь…

Сидить він – величавий, гордий, мужній. Незворушний, наче висічений з граніту. На камені виблискує напис: «Атлет готується до метання кулі». Мимоволі усміхаюсь. Єдина знаю, хто він насправді. З дитячою безтурботністю, наче ластівка лечу додому. Не переймаюся завтрашнім днем. Знаю, що є кому тримати небо. А буде жити небо, буде жити все…