Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.05.2014 15:39Культура та мистецтво
Про Україну  Про сучасність  Про перемогу  Про літературу  Про час  
90000
Без обмежень
© Тетяна Белімова

Концепт самоідентифікації України як елемент "нав’язаної" дискусії

Іван Нечуй-Левицький і Микола Хвильовий

Тетяна Белімова
Опубліковано 21.05.2014 / 23482

«Геть від Москви!» – колись закликав невтомний романтик і адепт Загірної комуни Микола Хвильовий своїх співвітчизників, тим самим агітуючи їх шукати й розбудовувати власну українську ідентичність. І це гасло Миколи Хвильового було чи не основним його письменницьким і громадянським посилом у другому циклі памфлетів «Думки проти течії», написаним у період з 22 вересня по 13 грудня 1925 року. Це був розпал літературної дискусії 1925 – 1927 років, яка поступово набирала рис гостро актуального політичного діалогу між тодішньою УРСР і керівництвом Радянського Союзу, основними питаннями у котрому були статус України як незалежної республіки чи перспектива нової Малоросії, колонії у межах оновленої Російської імперії. Проголошена ультра-радикальна теза Миколи Хвильового, як і інші, висунуті ним у серії памфлетів гасла, були своєрідним обґрунтуванням власного шляху розвитку України без втручання Росії. Не менш радикальними виглядали і думки Івана Нечуя-Левицького, проголошені ним у трактаті «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», котрий видавався зі значною перервою з 1878 по 1884 роки. У цій праці теж стверджувалася українська ідентичність і окреслювалися шляхи самостійного культурного розвитку України. Сьогодні, коли вже минуло понад двадцять років від проголошення незалежності України, гасла Івана Нечуя-Левицького та Миколи Хвильового, зважаючи на реалії сьогодення, набувають нової актуальності. З огляду на військову агресію зі сторони РФ, стає зрозуміло, що одним із найбільш негативних проявів постколоніального статусу сучасної української держави є саме невизнання її самостійності з боку колишньої метрополії і бажання останньої і далі тримати усе під «контролем» на давно вже чужій території. Таким чином, знову має місце колізія «нав’язаної дискусії», коли Україна змушена доводити свою національну самоідентифікацію, захищати статус власної мови, культури (а останнім часом боронити територію), проте насамперед утверджувати власну політичну волю. З огляду на такі обставини, варто знову згадати погляди учених і письменників, культурних і громадських діячів Івана Нечуя-Левицького і Миколи Хвильового, які набули сьогодні нової актуальності й ваги.

Протягом трьох останніх століть Україна не мала державного утворення, а перебувала у складі сусідніх імперій (особливо тяжким у плані національного самовизначення, як відоме, було становище українців у межах Російської імперії). За цих умов художня література, вже починаючи з ХІХ століття, взяла на себе функцію акумуляції, єднання та просвітництва українського народу. Не зважаючи на вкрай несприятливі умови розвитку (Валуєвський циркуляр 1863, Емський указ 1876 року, численні заборони і переслідування усього, що мало будь-який натяк на розвиток української національної ідентичності аж до повної заборони слова «український» і підміни його новотвором «малоросійський», що вже саме собою вказувало на другорядність і меншовартість усього українського) художня література України ХІХ сторіччя є самобутнім і самодостатнім явищем, яким по праву міг би пишатися будь-який із тогочасних «державницьких» народів Європи. Цілком не випадково питання, якої ж бути українській літературі і в якому напрямку їй розвиватися, набуло у ІІ половині ХІХ століття загальнонаціональної ваги. Дискусія про шляхи розвитку художньої словесності, яку започаткував Михайло Драгоманов у 1874 році своєю статтею «Література російська, великоруська, українська та галицька», поступово перейшла у поле політичної полеміки, бо так чи інакше, питання розвитку української літератури впиралося у питання визнання чи невизнання українців як нації. З кута бачення ХХІ століття подібна постановка питання виглядає абсурдною, але у ХІХ столітті знаходилося багато «бажаючих», особливо із числа російських «учених» (згадаймо хоча б сумнозвісного Михайла Погодіна із його псевдотеоріями), заперечити існування українського народу хай навіть і шляхом проголошення примітивного імперативу Валуєвського циркуляру: «…Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Таким чином, український народ втягувався у безпрецедентну за безглуздістю дискусію, коли мав своє самобутнє існування та наявність власної історії, мови і літератури постійно відстоювати і обороняти від ксенофобської політики царської Росії.

Один із активних учасників літературної дискусії 1873 – 1878 рр. відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький не зміг обмежитися лише навколомистецькими міркуваннями, бо почував певну покладену на нього місію. Письменник взявся шукати вагомі докази, аби спростувати безпідставні шовіністичні теорії російського самодержавства щодо самобутності українського народу.  «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» – такою гостро радикальною була перша назва трактату Івана Нечуя-Левицького, в якому він окрім питань щодо шляхів розвитку українського художнього дискурсу, підіймає також питання національної самоідентифікації, протиставляючи український етнос і утворену ним культуру російському етносу із його культурою. Пізніше ця праця увійшла до історії українського радянського літературознавства під іншою назвою «Сьогочасне літературне прямування» (підназва трактату, яку дав сам письменник). Зрозуміло, що назва «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», як і друга частина трактату, де ця теза широко відстоювалася, були небажаним свідченням потужного національного руху в Україні, а також тим доказом, який спростовував «дружні і братерські» стосунки між українським і російським народами. І перша назва, і друга частина трактату були старанно заретушовані. Радянські історики української літератури наголошували на суто мистецькому звучанні перейменованої праці класика, старанно оминаючи згадки про будь-які національні підтексти у ній.

Розпочинає Іван Нечуй-Левицький свій трактат історичною довідкою про численні російські утиски щодо української освіти і культури, окреслюючи послідовну політику русифікації, що її здійснював царський уряд в Україні: «Стару київську академію переробили в 1825 році, вивели виклади на латинській мові, і замість українського язика, як було б дуже натурально й розумно, завели виклади на великоруському язиці. Так само російський уряд реформував і духовні семінарії, завівши на місце латинських великоруські виклади. В 1806 році Каразин виклопотав право на закладини в Харкові університету, так само великоруського. З великоруськими школами потяглася на Україну і великоруська література всякої масті…»[1]. Але не зважаючи на таке скрутне становище, наголошує далі письменник, українцям вдалося створити цілком самобутню літературу, яка аж ніяк не може бути «відгалуженням» чи «філією» російської літератури. Згідно із виведеною Іваном Нечуєм-Левицьким тріадою, кожна національна література має базуватися на трьох принципах – реалістичності, національності і народності, які він обґрунтовує і роз’яснює. Так от, на думку письменника, українська література не лише відповідає цим критеріям, а й дійшла у своєму розвитку до цієї тріади значно раніше за російську: «А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальнанаціональна й народна»[2]. Існування української літератури є безпосереднім свідченням того, що існує і мова, якою вона твориться, а значить існує і народ – носій цієї мови і творець літератури. Абсурдне твердження, що «нема, не було і бути не може» відпадає саме собою.

Здавалося б, доказова «база» недолугості усіх великоруських претензій більш, ніж достатня. Але письменник від питань літератури переходить до висвітлення особливостей українського менталітету, які не можуть залишитися непоміченим для етнографа (Іван Нечуй-Левицький і був таким уважним вченим-етнографом, який набуті знання втілював у художній дійсності). Існує цілий ряд рис, який свідчить на користь унікальності, самобутності українського народу, і який, безумовно, різнить його із російським народом. «В українській народній поезії ми бачимо широку свободу серця, свободу кохання і повну свободу особості. Давня вічова та козацька соціальна рівність, не придавляюючи особості, виявилась в народній поезії і досі виявляється як прикмета національна і народна. Хто читав козацькі думи, той знає, яка рівність, яка свобода особості виставляється в їх, як народний ідеал: в думі козак Голота знущається над багатою козацькою старшиною, над дуками-срібляниками, хоч у його шапка з діркою зверху, одежа вітром підбита, а з сап’янців виглядають пальці. Така сама рівність товариства виспівується і в чумацьких піснях, в котрих отаман не чваниться своїм отаманством, а бере чумака за рученьку й жалує його, а чумак зве отамана своїм батьком. В ліричних українських піснях ми бачимо широку свободу дівочої й жіночої особості, рівність права в коханні та в жениханні дівчини з парубком, бачимо протест сина й дочки проти батька й матері, невістки проти свекрухи. В ліричних піснях дівоче кохання вільне, як пташка в небі: його не можна ні купити, ні задарити. Дівчина вибирає собі парубка, як парубок дівчину»[3], – таку коротку, але дуже влучну характеристику усній народній творчості дає Іван Нечуй-Левицький і далі, порівнюючи її із подібними проявами російського фольклору, приходить до висновку, що йдеться про два різних народи, які мають відмінні менталітети, що й проявилося на дописемному рівні народного мистецтва.

Друга частина трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» становить стислий аналіз творів чільних представників тогочасного російського письменства. Іван Нечуй-Левицький послідовно доводить, що Микола Гоголь (українець за національністю), можливо, сам того не бажаючи, виводив у своїх творах колоритні українські типажі й видавав їх за російські: «Гоголева Коробочка нагадує скоріше старосвітську полтавську поміщицю, а ще більше стару попадю, а не кацапку, а його московська сваха в "Женитьбе" говорить і лається зовсім так, як київська або полтавська міщанка на базарі, а не московська сваха. Собакевич – це чисто полтавське або чернігівське неповертайло, тільки не великоруське. Так й хочеться вкласти в його уста українську мову»[4]. Водночас твори Лева Толстого, Івана Гончарова, Івана Тургенєва репрезентують ті самі три принципи, яким, згідно уявленням Івана Нечуя-Левицього, має відповідати художня література, виражаючи свій народ.  Творчість цих письменників репрезентує російський народ, через це вона може бути не до кінця зрозумілою, стверджує Іван Нечуй-Левицький, представникам інших народів. Зокрема, драми Олександра Островського, які є, на думку українського письменника, правдивим свідченням самодурства і деспотії, що процвітає серед різних верств російського суспільства і є національної особливістю росіян загалом, не лише не даватимуть жодної користі українській публіці і будуть викликати щире подивування, а й репрезентуватимуть негативний приклад негідної поведінки. Оскільки Іван Нечуй-Левицький вважає, що основною функцією художньої літератури є просвітництво і дидактика, то, згідно із його спостереженнями, українській народ  має читати твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка. Художня дійсність, створена цими авторами, формує в українців національне самоусвідомлення, роз’яснює наявний соціальний стан речей, оповідає про героїчне минуле, тоді як: «Україна не може знайти ніякої користі для себе в творах Григоровича та в "Записках охотника" Тургенєва»[5].

Цілком зрозуміло, що такий радикалізм суджень Івана Нечуя-Левицького  був продиктований  ситуацією тотального національного нищення, яке спіткало Україну в лабетах російського колоніального поневолення. Шукати альтернативні шляхи розвитку і не розчинитися у «великій» російській культурі – ось що мав на увазі класик української літератури. Його слова звучать сьогодні майже пророчо, адже попереду будуть і Ленін із Муравйовим, і Сталін із Постишевим, і ще чимало катів українського народу (невже Іван Нечуй-Левицький геніально передбачив неминучість приходу таких «вождів»?): «Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних... Великоруська нація молода, з диким консервативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед – і в свойому старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливості. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки...  Наші московські брати-слов`яни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народу, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській»[6].

Минуло півстоліття, але Україні, не зважаючи на героїчну боротьбу і чималі зусилля, так і не вдалося здобути омріяну незалежність. У межах нової Радянської імперії Україні дозволено було мати державницьке утворення УРСР (із непомітною приставкою псевдо-, оскільки про справжню незалежність чи державний статус української республіки не йшлося). Ідея великоруського месіанства нікуди не зникла, а лише трансформувалася у комуністичний інтернаціональний посил. Розгорнута на початку 20-х рр. ХХ ст. політика українізації поступово денонсувалася, поступаючись місцем новій хвилі тотальної русифікації під приводом «просвітницької та інтернаціональної діяльності КП». Багато культурних і громадських діячів не змогли залишитися осторонь і просто спостерігати за новим нищенням української ідентифікації і самобутності. Микола Хвильовий був одним із перших, хто вголос заговорив про нову загрозу нищення української нації. Протягом 1925 – 1927 років він написав цілу низку памфлетів, основні з яких – «Камо грядеши» (30.04.1925 – 21.06.1925), «Думки проти течії» (22.09.1925 – 13.12.1925) й «Апологети писаризму» (28.02.1926 – 28.03.1926).

«Крик серед півночі в глухім околі» — я не знаю слів, які б краще характеризували нашу літературну суперечку цього року, а власне — листи Хвильового, що дали їй привід. Можна ще сказати інакше, — як сказав на диспуті Могилянський: «В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря». Правда, поміж першим і другим означенням різниці по суті немає»[7] – так коротко і дуже влучно схарактеризував Микола Зеров суть поглядів Миколи Хвильвого, викладених ним у його памфлетах. Так несподівано байдужий до політики поет-неокласик Микола Зеров підтримав переконаного комуніста й експериментатора у творчості Миколу Хвильового. Вчорашніх негласних опонентів об’єднало прагнення бачити українську культуру й літературу рівною серед рівних у загальноєвропейському гуманітарному просторі, а для цього треба було впроваджувати не просто просвіту у вигляді лікнепу, а якісну освіту, базовану на кращих здобутках тогочасної науки, тобто повернутися Ad fontes – до джерел!

Колізія подій 1925 – 1927 рр. в УРСР є для сьогоднішньої ситуації в Україні близькою і зрозумілою. Фактично тоді були ті самі передумови конфлікту й подібні фігуранти: з одного боку – «всефедеративне міщанство», зрусифіковане, денаціоналізоване, досить часто малоосвічене, яке боялося і не бажало змін, і було цілком задоволене із колоніального статусу України, з іншого боку – свідома частина українців на чолі із митцями, науковцями, політичними діячами, які бачили свою Батьківщину сильною, самостійною, процвітаючою, гідною і рівною серед інших європейських держав.

«Європа чи «просвіта»? (Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку хочете: минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу)», «Зеров чи Гаркун-Задунайський?» – ці перші гасла Миколи Хвильового, кинуті ним у самісіньку гущу червоних проросійських «просвітян» нібито розгорталися цілком у культурологічній площині. «Європа» розшифровувалася як освіта, культура і література високого рівня, здатні піднести Україну на небачені висоти, і відповідно «просвіта» як халтура, графоманство, безграмотність і неписемність, прикриті класовою належністю і з претензією утворити власну низькопробну, освячену з Москви, культуру. На Миколу Хвильового посипався шквал критики «культурних діячів», чиїх імен зараз ніхто вже й не пригадає, настільки мізерними і незначущими вони були для української історії (якби не участь в дискусії поруч із великим Хвильовим, прізвища цих «опонентів» давно канули б в лету). Така «реакція» численних захисників низькопробного стандарту в культурі була підтримана й схвалена у Москві. Дозвіл і заохочення до цькування Миколи Хвильового головним чином були пов’язані з тим, що у його принциповій позиції кремлівські керманичі прозорливо розгледіли не лише бажання підвищити культурний рівень українського гуманітарного простору, а небезпечне й небажане нагадування, що українці – одна із європейських націй. А це аж ніяк не вписувалося в  плани цілковитої колонізації тодішньої УРСР і розчинення українців, як етносу, у єдиному радянському «народові».

Питання культурного самовизначення і самоідентифікації українців уперлося в решті решт у моноліт великоруського месіанства (для чого розвивати культуру і літературу мовою, яка немає такого «ареалу» поширення, як російська, і з кута бачення партійного служіння може бути лише «регіональною», а у майбутньому, цілком можливо, що й поглинутою російською мовою?). На противагу таким шовіністичним ідеям великоруського месіанства Микола Хвильовий висуває культурну концепцію «азіатського ренесансу». Мрійник і романтик, він вірив, що ідеї комунізму у поєднанні із національним відродженням народів Азії, як тих, що заселяли колишню Російську імперію і її повторену копію СРСР, так і великих народів Індії та Китаю,  врешті призведуть до небаченого ніколи в світовій історії явища процвітання і піднесення цих народів! А провідною ланкою, яка має освітити шлях сходження цих народів, стане південно-східна республіка комун! Тобто, Україна! Тому УРСР має обрати Європу як духовний і культурний орієнтир, стати своєрідним містком між розмисловим досвідом Заходу і стихійною силою Сходу. «Азіатський ренесанс і надалі залишається прекрасною поезією наших днів При чому ж тут Україна? А при тому, що духовна культура більшовизму може яскраво проявитися тільки в молодих радянських республіках і, в першу чергу, під блакитним небом південно-східної республіки комун, котра завжди була ареною горожанських сутичок і котра виховала у своїх буйних степах тип революційного конкістадора»[8] – такі заяви і думки, викладені у забороненому і фактично знищеному памфлеті Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?», написаному напочатку 1926 року, цілком зрозуміло, не могли залишитися без реакції з боку відповідних органів. Цього романтикові вітаїзму аж ніяк не могли подарувати! 15 червня 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, де було ухвалено «Тези про підсумки українізації». Імені Миколи Хвильового не назвали, але й так було зрозуміло проти кого спрямовано вістря реакції комуністичної влади: «Кинуті у пресі гасла орієнтації на Європу, «Геть від Москви» і таке інше в значній мірі показні, хоч поки що стосуються питань культури й літератури. Такі гасла можуть бути тільки прапором для української дрібної буржуазії »[9].

Це був початок кінця! Довгого і болючого дійства, під час якого вимагали самозречення і покаяння, висловленого відкрито (відповідні публічні листи друкувалися у центральних газетах великими накладами) аж до того фінального, смертельного пострілу, який фактично став спростуванням усього «покаянного, вимушеного намулу» і водночас остаточним ствердженням того самого Плужниківського-Галілеєвського: «І все таки обертається!». Тобто, Україна є і буде! Жодна Малоросія за жодних обставин не заступить українську націю! Культура є і буде базисом нормального цивілізованого суспільства! І не інакше!

 Історію не має умовного способу дії, проте вона вчить нащадків. Уроки історії мають бути добре проговорені нами і засвоєні, аби мертві петлі часу не повертали нас раз по раз до висхідного моменту «нав’язаної дискусії», безглуздої з огляду на винесені до розгляду питання нашої національної ідентичності. Нав’язаний диспут про українську самоідентифікацію, в якій періодично втягувався український народ в особі його кращих представників, має нарешті бути закритим. У тій інформаційній війні, що її проводить сьогодні керівництво РФ проти української держави, кращою зброєю має бути слово правди, проголошене і вписане в українську історію кращими представниками України. Хочеться завершити словами Василя Симоненка, поета і громадянина: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»

Київ 21 травня 2014 року
___________
[1] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 69.
[2] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 73.
[3] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 87.
[4] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 99.
[5] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 107.
[6] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 124.
[7] Зеров М. Євразійський ренесанс і пошехонські сосни// М. Зеров. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. –Т. 2. – С. 492.
[8] Хвильовий Микола Твори. В 5 томах. Том ІV. – Нью-Йорк – Балтимор – Торонто, 1983. – С. 422.
[9] Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Хвильовий Микола Твори. В 5 томах. Том ІV. – Нью-Йорк – Балтимор – Торонто, 1983. – С. 17.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.05.2014 Поезії / Патріотичний вірш
До брата
24.05.2014 Поезії / Патріотичний вірш
Пам`яті загиблих під Волновахою
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
30.11.2016 © роман-мтт / Культура та мистецтво
Глядачі, упередженність і зомбі (і ще про гроші та смаки)
22.09.2016 © Ольга Шнуренко / Мова та література
Вступ до поетичної майстерності
03.07.2016 © Вікторія Івченко / Журналістика та ЗМІ
ВИПРОБУВАННЯ ЧАСОМ І ОБСТАВИНАМИ
03.07.2016 © Галина Галіна / Політика та суспільство
Спадок (31)
01.07.2016 © Галина Галіна / Політика та суспільство
Спадок (30.)
Культура та мистецтво Про час
29.08.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Штепсельтарапуньство – модна підступність
21.05.2014
Концепт самоідентифікації України як елемент "нав’язаної" дискусії
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 9 (9+0+0+0+0)
Переглядів: 247  Коментарів: 23
Тематика: Публіцистика, культура та мистецтво, Микола Хвильовий, 1925 – 1927, УРСР, Емський указ, Іван Нечуй-Левицький, Україна
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 11.06.2014 09:34  © ... для Віталій Перетятько 

дякую, пане Віталію))) 

 10.06.2014 19:25  Віталій Перетятько для © ... 

Таня, вітаю з перемогою на конкурсі "Коронація слова", у Вас гарна усмішка. 

 24.05.2014 01:00  КАТИНСЬКИЙ ОРЕСТ для © ... 

З божим Благословенням... 

 23.05.2014 10:44  © ... для Деркач Олександр 

Дякую, Олександре Івановичу! Ціную вашу думку! ))))))))))))))))) 

 23.05.2014 10:37  © ... для КАТИНСЬКИЙ ОРЕСТ 

дякую, пане Оресте! ваші слова надають наснаги! буду старатися і далі, якщо є такі професійні і зацікавлені читачі)))))))))))))

 23.05.2014 10:36  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Дякую, Олександре Миколайовичу! Ми ж колеги! Ви - англійський філолог, я - український! Від цього і взаєморозуміння! У нашій професії інакше не буває!

 23.05.2014 10:32  © ... для Оля Стасюк 

Олечко! Справа дуже і дуже шляхетна! Я не заперечую, аби лише ті, кого просвічують, це сприймали)))
Я думаю, що якщо хтось би замовив із МОН, то написала б! Обов`язково! 

 23.05.2014 10:31  © ... для іміз 

Так! На жаль! Мала мрію поїхати до урочища Сандармох на Соловках, де було розстріляно кращих наших письменників, культурних діячів, в`язнів радянського тоталітаризму, але зараз як подумаю, що треба їхати до Росії... аж зуби зводить! Може, як настануть кращі часи.
Дякую за високу оцінку! Знаю, що ти теж виступаєш із лекціями, тому розумієш, що навіть невеличкий науковий дискурс вимагає серйозної підготовки! 

 23.05.2014 05:28  Деркач Олександр для © ... 

Класна робота! 

 23.05.2014 00:43  КАТИНСЬКИЙ ОРЕСТ для © ... 

Шановна пані...немає слів захоплення Вашою працею --- потрібна і надзвичайно своєчасна тема просвітництва нашої свідомості актуалізацією історичної справедливості нашої історії літератури і культури, забутих сторінок чи прихованих...

Від щирого серця --- низький уклін Вам за цю працю...не покладайте рук --- продовжуйте почате надалі для нащадків...це вартує нашого життя...

З повагою і нащирішими побажаннями плідної роботи в майбутніх пошуках істини українського Ренесансу Відродження 1920-1928рр. --- ваш М-О. 

 22.05.2014 22:17  Панін Олександр Мико... для © ... 

Дякую на доброму слові, Пані Тетяно! Окремо дякую за розуміння.
Мушу зазначити, що деякі Ваші теми співпадають з моїми, різниця лише в тому, що Ваші теми реалізуються, а мої занедбані, відкладені. Причина, мабуть, у лінощах.
Я вже згадував Ваш вірш про місце публічної страти. Так цей сюжет присутній у моїй ненаписаній повісті. Так як і у Вас, героїню катують морально.
Ще насмілюсь порадити не дуже заглиблюватись у містику: це надзвичайно небезпечно, затягує.
З повагою, бажаю творчіх успіхів. 

 22.05.2014 21:17  Оля Стасюк для © ... 

*))) зате корисна))) просвітляти молодь - хіба не благородна справа? ... *) 

 22.05.2014 11:42  іміз для © ... 

важка робота зроблена - наукова праця того варта.
Читаю зараз Бориса Гривачевського "Листи з Соловків" - скільки письменників розіп`ято на хресті Історії?! 

 22.05.2014 08:42  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Дякую, Олександре Миколайовичу! Хто його знає, що це за така особлива українська карма?)))))))))) Але шляхом "без держави" пройшло багато європейських народів, зберігаючи, як і ми, свою національну ідентичність у надважких умовах! Так що все буде гаразд! У нас усе буде добре!

Ціную вашу думку! Почуваю, що добре знаю і розумію вас, навіть не знаючи! І мені здається, це - взаємно!

 22.05.2014 08:39  © ... для Ігор Рубцов 

 Дякую, Ігоре! Дякую за такі твої високе схвалення і оцінку! Роблю свою роботу))))) Стараюся!

Ця стаття - це виступ на Всеукраїнській конференції в університеті!

 22.05.2014 01:43  Панін Олександр Мико... для © ... 

Дуже змістовна, грунтовна праця. Тема, проте, невичерпна.Мені здається, що все почалось, коли брат пішов на брата, закликаючи на допомогу Степ (тобто монголів, а потім будь - яких чужинців).
Після роздроблення Київської Русі князівствами керували близькі родичі, брати. Вони не знали милосердя один до одного, а кара за це досі не полишає нас.
Творчого Вам натхнення та нових гарних творів. З повагою.  

 22.05.2014 00:09  Ігор Рубцов для © ... 

Вітаю кожного з тих, хто забиває свій цвях у домовину імперії брехні. Оті, які не мають до слов`янства навіть права підступитись, створили міфи про супернацію і тепер нам треба пильно вчити дітей, щоб здорова відраза до перевертнів не вивітрювалася ніколи. Таню, ти можеш. У тебе науковий спосіб мислення, здатність скомпілювати і осмислити не донищену до кінця правду. Суд над неофашистами-рашистами має пройти легко під тиском неспростовних доказів, щоб ніхто не міг засумніватися: найбільша диктатура ХХІ століття під нашим боком, раби диктатора, які готові вилизати чоботи своєму кату і віднайти для нього нових рабів. Ми мало і погано вчили нашу історію. Не могли інакше, не мали доступ до істиної науки. Дуже важливо те, що ти робиш тепер. 

 21.05.2014 19:12  © ... для Оля Стасюк 

Дякую, Олю! Про підручник поки не замислююся, сказати чесно))) Маю один посібник для студентів гуманітарних спеціальностей. Називається "Проза українського модернізму" (у нас є лекції з нього у вигляді "біографій")))))
Далі видно буде))) Поки мене більше захоплює написання художніх творів. Писати щось наукове, хай навіть публіцистично-наукове - то складна робота, скажу відверто((( Тяжка шахтарська праця! 

 21.05.2014 19:09  © ... для СвітЛана 

Дякую, Світланко! Боялася, що буде складнувато для людей непідготовлених! Але ти мене заспокоїла! 

 21.05.2014 19:08  © ... для ГАННА КОНАЗЮК 

Дякую! Немало сил поклала при написанні! Сподіваюся, завтра студентам і викладачам теж сподобається))) 

 21.05.2014 13:06  Оля Стасюк для © ... 

Дуже цікаві думки. Ніби все і так ясно, але сформульовано досить цікаво. Про Хвильового ми вчили, а от про унікальну роботу Нечуй-Левицького, зізнаюся, чую вперше. А жаль, адже його твори є навіть в програмі ЗНО. Ще дуже сподобалася замітка щодо Гоголя - не знаю, чи Собакевич з Полтави, мені завжди здавалось, що у нього чисто російський загребущий менталітет; але дійсно багато образів цього письменника - істинно українські. Дійсно хороша і велика робота))) може, колись підручник для шкіл напишете? А то зараз вони не найкращі...) браво! 

 21.05.2014 10:22  СвітЛана для © ... 

Просто захоплююсь тобою! Стільки корисного для душевної рівноваги зібрала до купки! Правда. Теж читала на одному подиху. Це той випадок, коли читала б і читала... 

 21.05.2014 09:56  ГАННА КОНАЗЮК для © ... 

Чудова, актуальна праця!!! Цікаве обгрунтування і виклад!... Таню, супер! Прочитала одним подихом...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +32
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди