Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.05.2014 15:39Культура та мистецтво
Про сучасність  Про перемогу  Про літературу  Про час  Про Україну  
100000
Без обмежень
© Тетяна Ільніцька

Концепт самоідентифікації України як елемент "нав’язаної" дискусії

Іван Нечуй-Левицький і Микола Хвильовий

Тетяна Ільніцька
Опубліковано 21.05.2014 / 23482

«Геть від Москви!» – колись закликав невтомний романтик і адепт Загірної комуни Микола Хвильовий своїх співвітчизників, тим самим агітуючи їх шукати й розбудовувати власну українську ідентичність. І це гасло Миколи Хвильового було чи не основним його письменницьким і громадянським посилом у другому циклі памфлетів «Думки проти течії», написаним у період з 22 вересня по 13 грудня 1925 року. Це був розпал літературної дискусії 1925 – 1927 років, яка поступово набирала рис гостро актуального політичного діалогу між тодішньою УРСР і керівництвом Радянського Союзу, основними питаннями у котрому були статус України як незалежної республіки чи перспектива нової Малоросії, колонії у межах оновленої Російської імперії. Проголошена ультра-радикальна теза Миколи Хвильового, як і інші, висунуті ним у серії памфлетів гасла, були своєрідним обґрунтуванням власного шляху розвитку України без втручання Росії. Не менш радикальними виглядали і думки Івана Нечуя-Левицького, проголошені ним у трактаті «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», котрий видавався зі значною перервою з 1878 по 1884 роки. У цій праці теж стверджувалася українська ідентичність і окреслювалися шляхи самостійного культурного розвитку України. Сьогодні, коли вже минуло понад двадцять років від проголошення незалежності України, гасла Івана Нечуя-Левицького та Миколи Хвильового, зважаючи на реалії сьогодення, набувають нової актуальності. З огляду на військову агресію зі сторони РФ, стає зрозуміло, що одним із найбільш негативних проявів постколоніального статусу сучасної української держави є саме невизнання її самостійності з боку колишньої метрополії і бажання останньої і далі тримати усе під «контролем» на давно вже чужій території. Таким чином, знову має місце колізія «нав’язаної дискусії», коли Україна змушена доводити свою національну самоідентифікацію, захищати статус власної мови, культури (а останнім часом боронити територію), проте насамперед утверджувати власну політичну волю. З огляду на такі обставини, варто знову згадати погляди учених і письменників, культурних і громадських діячів Івана Нечуя-Левицького і Миколи Хвильового, які набули сьогодні нової актуальності й ваги.

Протягом трьох останніх століть Україна не мала державного утворення, а перебувала у складі сусідніх імперій (особливо тяжким у плані національного самовизначення, як відоме, було становище українців у межах Російської імперії). За цих умов художня література, вже починаючи з ХІХ століття, взяла на себе функцію акумуляції, єднання та просвітництва українського народу. Не зважаючи на вкрай несприятливі умови розвитку (Валуєвський циркуляр 1863, Емський указ 1876 року, численні заборони і переслідування усього, що мало будь-який натяк на розвиток української національної ідентичності аж до повної заборони слова «український» і підміни його новотвором «малоросійський», що вже саме собою вказувало на другорядність і меншовартість усього українського) художня література України ХІХ сторіччя є самобутнім і самодостатнім явищем, яким по праву міг би пишатися будь-який із тогочасних «державницьких» народів Європи. Цілком не випадково питання, якої ж бути українській літературі і в якому напрямку їй розвиватися, набуло у ІІ половині ХІХ століття загальнонаціональної ваги. Дискусія про шляхи розвитку художньої словесності, яку започаткував Михайло Драгоманов у 1874 році своєю статтею «Література російська, великоруська, українська та галицька», поступово перейшла у поле політичної полеміки, бо так чи інакше, питання розвитку української літератури впиралося у питання визнання чи невизнання українців як нації. З кута бачення ХХІ століття подібна постановка питання виглядає абсурдною, але у ХІХ столітті знаходилося багато «бажаючих», особливо із числа російських «учених» (згадаймо хоча б сумнозвісного Михайла Погодіна із його псевдотеоріями), заперечити існування українського народу хай навіть і шляхом проголошення примітивного імперативу Валуєвського циркуляру: «…Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Таким чином, український народ втягувався у безпрецедентну за безглуздістю дискусію, коли мав своє самобутнє існування та наявність власної історії, мови і літератури постійно відстоювати і обороняти від ксенофобської політики царської Росії.

Один із активних учасників літературної дискусії 1873 – 1878 рр. відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький не зміг обмежитися лише навколомистецькими міркуваннями, бо почував певну покладену на нього місію. Письменник взявся шукати вагомі докази, аби спростувати безпідставні шовіністичні теорії російського самодержавства щодо самобутності українського народу.  «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» – такою гостро радикальною була перша назва трактату Івана Нечуя-Левицького, в якому він окрім питань щодо шляхів розвитку українського художнього дискурсу, підіймає також питання національної самоідентифікації, протиставляючи український етнос і утворену ним культуру російському етносу із його культурою. Пізніше ця праця увійшла до історії українського радянського літературознавства під іншою назвою «Сьогочасне літературне прямування» (підназва трактату, яку дав сам письменник). Зрозуміло, що назва «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», як і друга частина трактату, де ця теза широко відстоювалася, були небажаним свідченням потужного національного руху в Україні, а також тим доказом, який спростовував «дружні і братерські» стосунки між українським і російським народами. І перша назва, і друга частина трактату були старанно заретушовані. Радянські історики української літератури наголошували на суто мистецькому звучанні перейменованої праці класика, старанно оминаючи згадки про будь-які національні підтексти у ній.

Розпочинає Іван Нечуй-Левицький свій трактат історичною довідкою про численні російські утиски щодо української освіти і культури, окреслюючи послідовну політику русифікації, що її здійснював царський уряд в Україні: «Стару київську академію переробили в 1825 році, вивели виклади на латинській мові, і замість українського язика, як було б дуже натурально й розумно, завели виклади на великоруському язиці. Так само російський уряд реформував і духовні семінарії, завівши на місце латинських великоруські виклади. В 1806 році Каразин виклопотав право на закладини в Харкові університету, так само великоруського. З великоруськими школами потяглася на Україну і великоруська література всякої масті…»[1]. Але не зважаючи на таке скрутне становище, наголошує далі письменник, українцям вдалося створити цілком самобутню літературу, яка аж ніяк не може бути «відгалуженням» чи «філією» російської літератури. Згідно із виведеною Іваном Нечуєм-Левицьким тріадою, кожна національна література має базуватися на трьох принципах – реалістичності, національності і народності, які він обґрунтовує і роз’яснює. Так от, на думку письменника, українська література не лише відповідає цим критеріям, а й дійшла у своєму розвитку до цієї тріади значно раніше за російську: «А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальнанаціональна й народна»[2]. Існування української літератури є безпосереднім свідченням того, що існує і мова, якою вона твориться, а значить існує і народ – носій цієї мови і творець літератури. Абсурдне твердження, що «нема, не було і бути не може» відпадає саме собою.

Здавалося б, доказова «база» недолугості усіх великоруських претензій більш, ніж достатня. Але письменник від питань літератури переходить до висвітлення особливостей українського менталітету, які не можуть залишитися непоміченим для етнографа (Іван Нечуй-Левицький і був таким уважним вченим-етнографом, який набуті знання втілював у художній дійсності). Існує цілий ряд рис, який свідчить на користь унікальності, самобутності українського народу, і який, безумовно, різнить його із російським народом. «В українській народній поезії ми бачимо широку свободу серця, свободу кохання і повну свободу особості. Давня вічова та козацька соціальна рівність, не придавляюючи особості, виявилась в народній поезії і досі виявляється як прикмета національна і народна. Хто читав козацькі думи, той знає, яка рівність, яка свобода особості виставляється в їх, як народний ідеал: в думі козак Голота знущається над багатою козацькою старшиною, над дуками-срібляниками, хоч у його шапка з діркою зверху, одежа вітром підбита, а з сап’янців виглядають пальці. Така сама рівність товариства виспівується і в чумацьких піснях, в котрих отаман не чваниться своїм отаманством, а бере чумака за рученьку й жалує його, а чумак зве отамана своїм батьком. В ліричних українських піснях ми бачимо широку свободу дівочої й жіночої особості, рівність права в коханні та в жениханні дівчини з парубком, бачимо протест сина й дочки проти батька й матері, невістки проти свекрухи. В ліричних піснях дівоче кохання вільне, як пташка в небі: його не можна ні купити, ні задарити. Дівчина вибирає собі парубка, як парубок дівчину»[3], – таку коротку, але дуже влучну характеристику усній народній творчості дає Іван Нечуй-Левицький і далі, порівнюючи її із подібними проявами російського фольклору, приходить до висновку, що йдеться про два різних народи, які мають відмінні менталітети, що й проявилося на дописемному рівні народного мистецтва.

Друга частина трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» становить стислий аналіз творів чільних представників тогочасного російського письменства. Іван Нечуй-Левицький послідовно доводить, що Микола Гоголь (українець за національністю), можливо, сам того не бажаючи, виводив у своїх творах колоритні українські типажі й видавав їх за російські: «Гоголева Коробочка нагадує скоріше старосвітську полтавську поміщицю, а ще більше стару попадю, а не кацапку, а його московська сваха в "Женитьбе" говорить і лається зовсім так, як київська або полтавська міщанка на базарі, а не московська сваха. Собакевич – це чисто полтавське або чернігівське неповертайло, тільки не великоруське. Так й хочеться вкласти в його уста українську мову»[4]. Водночас твори Лева Толстого, Івана Гончарова, Івана Тургенєва репрезентують ті самі три принципи, яким, згідно уявленням Івана Нечуя-Левицього, має відповідати художня література, виражаючи свій народ.  Творчість цих письменників репрезентує російський народ, через це вона може бути не до кінця зрозумілою, стверджує Іван Нечуй-Левицький, представникам інших народів. Зокрема, драми Олександра Островського, які є, на думку українського письменника, правдивим свідченням самодурства і деспотії, що процвітає серед різних верств російського суспільства і є національної особливістю росіян загалом, не лише не даватимуть жодної користі українській публіці і будуть викликати щире подивування, а й репрезентуватимуть негативний приклад негідної поведінки. Оскільки Іван Нечуй-Левицький вважає, що основною функцією художньої літератури є просвітництво і дидактика, то, згідно із його спостереженнями, українській народ  має читати твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка. Художня дійсність, створена цими авторами, формує в українців національне самоусвідомлення, роз’яснює наявний соціальний стан речей, оповідає про героїчне минуле, тоді як: «Україна не може знайти ніякої користі для себе в творах Григоровича та в "Записках охотника" Тургенєва»[5].

Цілком зрозуміло, що такий радикалізм суджень Івана Нечуя-Левицького  був продиктований  ситуацією тотального національного нищення, яке спіткало Україну в лабетах російського колоніального поневолення. Шукати альтернативні шляхи розвитку і не розчинитися у «великій» російській культурі – ось що мав на увазі класик української літератури. Його слова звучать сьогодні майже пророчо, адже попереду будуть і Ленін із Муравйовим, і Сталін із Постишевим, і ще чимало катів українського народу (невже Іван Нечуй-Левицький геніально передбачив неминучість приходу таких «вождів»?): «Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних... Великоруська нація молода, з диким консервативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед – і в свойому старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливості. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки...  Наші московські брати-слов`яни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народу, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській»[6].

Минуло півстоліття, але Україні, не зважаючи на героїчну боротьбу і чималі зусилля, так і не вдалося здобути омріяну незалежність. У межах нової Радянської імперії Україні дозволено було мати державницьке утворення УРСР (із непомітною приставкою псевдо-, оскільки про справжню незалежність чи державний статус української республіки не йшлося). Ідея великоруського месіанства нікуди не зникла, а лише трансформувалася у комуністичний інтернаціональний посил. Розгорнута на початку 20-х рр. ХХ ст. політика українізації поступово денонсувалася, поступаючись місцем новій хвилі тотальної русифікації під приводом «просвітницької та інтернаціональної діяльності КП». Багато культурних і громадських діячів не змогли залишитися осторонь і просто спостерігати за новим нищенням української ідентифікації і самобутності. Микола Хвильовий був одним із перших, хто вголос заговорив про нову загрозу нищення української нації. Протягом 1925 – 1927 років він написав цілу низку памфлетів, основні з яких – «Камо грядеши» (30.04.1925 – 21.06.1925), «Думки проти течії» (22.09.1925 – 13.12.1925) й «Апологети писаризму» (28.02.1926 – 28.03.1926).

«Крик серед півночі в глухім околі» — я не знаю слів, які б краще характеризували нашу літературну суперечку цього року, а власне — листи Хвильового, що дали їй привід. Можна ще сказати інакше, — як сказав на диспуті Могилянський: «В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря». Правда, поміж першим і другим означенням різниці по суті немає»[7] – так коротко і дуже влучно схарактеризував Микола Зеров суть поглядів Миколи Хвильвого, викладених ним у його памфлетах. Так несподівано байдужий до політики поет-неокласик Микола Зеров підтримав переконаного комуніста й експериментатора у творчості Миколу Хвильового. Вчорашніх негласних опонентів об’єднало прагнення бачити українську культуру й літературу рівною серед рівних у загальноєвропейському гуманітарному просторі, а для цього треба було впроваджувати не просто просвіту у вигляді лікнепу, а якісну освіту, базовану на кращих здобутках тогочасної науки, тобто повернутися Ad fontes – до джерел!

Колізія подій 1925 – 1927 рр. в УРСР є для сьогоднішньої ситуації в Україні близькою і зрозумілою. Фактично тоді були ті самі передумови конфлікту й подібні фігуранти: з одного боку – «всефедеративне міщанство», зрусифіковане, денаціоналізоване, досить часто малоосвічене, яке боялося і не бажало змін, і було цілком задоволене із колоніального статусу України, з іншого боку – свідома частина українців на чолі із митцями, науковцями, політичними діячами, які бачили свою Батьківщину сильною, самостійною, процвітаючою, гідною і рівною серед інших європейських держав.

«Європа чи «просвіта»? (Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку хочете: минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу)», «Зеров чи Гаркун-Задунайський?» – ці перші гасла Миколи Хвильового, кинуті ним у самісіньку гущу червоних проросійських «просвітян» нібито розгорталися цілком у культурологічній площині. «Європа» розшифровувалася як освіта, культура і література високого рівня, здатні піднести Україну на небачені висоти, і відповідно «просвіта» як халтура, графоманство, безграмотність і неписемність, прикриті класовою належністю і з претензією утворити власну низькопробну, освячену з Москви, культуру. На Миколу Хвильового посипався шквал критики «культурних діячів», чиїх імен зараз ніхто вже й не пригадає, настільки мізерними і незначущими вони були для української історії (якби не участь в дискусії поруч із великим Хвильовим, прізвища цих «опонентів» давно канули б в лету). Така «реакція» численних захисників низькопробного стандарту в культурі була підтримана й схвалена у Москві. Дозвіл і заохочення до цькування Миколи Хвильового головним чином були пов’язані з тим, що у його принциповій позиції кремлівські керманичі прозорливо розгледіли не лише бажання підвищити культурний рівень українського гуманітарного простору, а небезпечне й небажане нагадування, що українці – одна із європейських націй. А це аж ніяк не вписувалося в  плани цілковитої колонізації тодішньої УРСР і розчинення українців, як етносу, у єдиному радянському «народові».

Питання культурного самовизначення і самоідентифікації українців уперлося в решті решт у моноліт великоруського месіанства (для чого розвивати культуру і літературу мовою, яка немає такого «ареалу» поширення, як російська, і з кута бачення партійного служіння може бути лише «регіональною», а у майбутньому, цілком можливо, що й поглинутою російською мовою?). На противагу таким шовіністичним ідеям великоруського месіанства Микола Хвильовий висуває культурну концепцію «азіатського ренесансу». Мрійник і романтик, він вірив, що ідеї комунізму у поєднанні із національним відродженням народів Азії, як тих, що заселяли колишню Російську імперію і її повторену копію СРСР, так і великих народів Індії та Китаю,  врешті призведуть до небаченого ніколи в світовій історії явища процвітання і піднесення цих народів! А провідною ланкою, яка має освітити шлях сходження цих народів, стане південно-східна республіка комун! Тобто, Україна! Тому УРСР має обрати Європу як духовний і культурний орієнтир, стати своєрідним містком між розмисловим досвідом Заходу і стихійною силою Сходу. «Азіатський ренесанс і надалі залишається прекрасною поезією наших днів При чому ж тут Україна? А при тому, що духовна культура більшовизму може яскраво проявитися тільки в молодих радянських республіках і, в першу чергу, під блакитним небом південно-східної республіки комун, котра завжди була ареною горожанських сутичок і котра виховала у своїх буйних степах тип революційного конкістадора»[8] – такі заяви і думки, викладені у забороненому і фактично знищеному памфлеті Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?», написаному напочатку 1926 року, цілком зрозуміло, не могли залишитися без реакції з боку відповідних органів. Цього романтикові вітаїзму аж ніяк не могли подарувати! 15 червня 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, де було ухвалено «Тези про підсумки українізації». Імені Миколи Хвильового не назвали, але й так було зрозуміло проти кого спрямовано вістря реакції комуністичної влади: «Кинуті у пресі гасла орієнтації на Європу, «Геть від Москви» і таке інше в значній мірі показні, хоч поки що стосуються питань культури й літератури. Такі гасла можуть бути тільки прапором для української дрібної буржуазії »[9].

Це був початок кінця! Довгого і болючого дійства, під час якого вимагали самозречення і покаяння, висловленого відкрито (відповідні публічні листи друкувалися у центральних газетах великими накладами) аж до того фінального, смертельного пострілу, який фактично став спростуванням усього «покаянного, вимушеного намулу» і водночас остаточним ствердженням того самого Плужниківського-Галілеєвського: «І все таки обертається!». Тобто, Україна є і буде! Жодна Малоросія за жодних обставин не заступить українську націю! Культура є і буде базисом нормального цивілізованого суспільства! І не інакше!

 Історію не має умовного способу дії, проте вона вчить нащадків. Уроки історії мають бути добре проговорені нами і засвоєні, аби мертві петлі часу не повертали нас раз по раз до висхідного моменту «нав’язаної дискусії», безглуздої з огляду на винесені до розгляду питання нашої національної ідентичності. Нав’язаний диспут про українську самоідентифікацію, в якій періодично втягувався український народ в особі його кращих представників, має нарешті бути закритим. У тій інформаційній війні, що її проводить сьогодні керівництво РФ проти української держави, кращою зброєю має бути слово правди, проголошене і вписане в українську історію кращими представниками України. Хочеться завершити словами Василя Симоненка, поета і громадянина: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»

Київ 21 травня 2014 року
___________
[1] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 69.
[2] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 73.
[3] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 87.
[4] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 99.
[5] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 107.
[6] Нечуй-Левицький Іван Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. – Львів: Каменяр, 1998. – С. 124.
[7] Зеров М. Євразійський ренесанс і пошехонські сосни// М. Зеров. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. –Т. 2. – С. 492.
[8] Хвильовий Микола Твори. В 5 томах. Том ІV. – Нью-Йорк – Балтимор – Торонто, 1983. – С. 422.
[9] Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Хвильовий Микола Твори. В 5 томах. Том ІV. – Нью-Йорк – Балтимор – Торонто, 1983. – С. 17.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше