Колись десь прочитала, що Любов – це коли ти більше часу проводиш на його сторінці, ніж на своїй. Коли ти з нетерпінням чекаєш, щоб біля його ім.*я заблимало довгоочікуване «online». Коли ти щоразу передивляєшся його альбоми, не коментуючи жодного фото, а на його питання «що зараз робиш?» просто відповідаєш «лажу по нету» чи «просто слухаю музику», «читаю» чи ще якесь «просто», тільки б він не здогадався, що ти постійно на його сторінці, навіть тоді, коли він «OFFline». От так ти живеш, не зізнаєшся нікому, що він, лише він постійно в твоїх думках.
А йому байдуже. Він просто не твій. Він ніколи твоїм не був і не буде. Ти часто перечитуєш вашу переписку. Ти аналізуєш. Та марно. Ти там нічого для себе не знайдеш. У кожному слові, реченні, ти шукаєш натяк, надію, шанс. А для чого це все тобі? Все, що могла отримати ти отримала. На що чекала ба навіть більше, ти отримала. І що далі? Що далі? Яку нову іграшку ти захочеш? Чим будеш тішити своє ЕГО? Ким? Для чого це тобі?
А далі будуть просто спогади. Спогади і можливі варіанти, які ти будеш аналізувати. А з часом пам`ять зітре все. Забудуться спогади, відчуття, слова втратять сенс. От тоді, саме тоді ти його побачиш. Ви зустрінетесь поглядами. По твоєму тілу пробіжать мільйони мурашок. Ти насмілишся сказати «Привіт!», а він.. Він просто підійде і скаже те, що так і не насмілився сказати тоді, в далекому минулому. Тоді, коли він втратив тебе. Але, можливо, тоді вже буде пізно. Пізно щось міняти, пізно пригадувати, пізно починати спочатку.
Лише дотик, тепло рук і поцілунок залишаться тими ж незмінно дорогими і справжніми.
