Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.06.2014 20:39Новела
Про життя і смерть  Про душу  Про любов  
ОСТАННЄ НАДВЕЧІР`Я
30000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

ОСТАННЄ НАДВЕЧІР`Я

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 29.06.2014 / 24116

Більше тижня лижма лежала. Час од часу в подумках прокручувалось життя з самого малку і до… Та ось до цих днів. Найчастіше згадувались дітки, онуки, на твоє переконання, ― найкраще багатство.

А сьогодні з самого ранку з’явилося незбагненне бажання звестися з ліжка: ну, скільки ж можна лежати?! Дітки мають приїхати! А, може, й з онуками! Треба приготувати б варенички, борщик, книші ― їхні улюблені страви. Та й долівку не зайве було б примазати, потрусити травичкою, а призьбу надворі ― підвести рівною смужкою.

Що ж то так бадьорить, додає сил тобі?! Не може бути, щоб від уколу, який зробила медсестра сьогодні на світанні. Вона й у ті дні приходила, колола. Але ж вставати не хотілося. Ні, це, певно, здоров’я налагоджується…

А тут, на щастя, прийшла до тебе ще й сусідка. Допомогла замісити тісто, приготувати борщ та інші страви. Навіть долівку змазала й потрусила травкою, адже ти ― видно ж було їй ― все ж знесилена хворобою і немічністю.

Красно подякувала їй, відпустила, бо у неї ж ― своя родина, а відтак і клопоти свої.

А сама спрямувала погляд ― крізь вікно.

Якесь фантастичне надвечір’я!!! Скільки прожила на світі ― такого не бачила! І чого б то воно?! В очі сліпучо світить вечірнє сонце, вже велике й червоне. Від того фіранки ― жовтогарячі, помаранчеві, червоні.

Ще ширше розсуваєш їх. Мружишся. Вдивляєшся. Там, у мареві далекого обрію, повинен з’явитися силует автобуса. З нього вийдуть твої діти. Можливо й з онуками.

Чекаєш.

З твоїх очей ― сльоза. А в ній ― відбиток вогнику від лампади, що на покуті запалила.

Що, сльоза? Та ні, то так ― від сліпучих пломенів сонця, що заходить. Ач, як сліпить, балується: блимає прямо у вічі жовтизною, оранжевістю, червоністю своєю і пацьорки хмарок фарбує тим. А то, дивись, що ще вигадало: змішало небесну блакить із жовтими промінчиками й утворило божественно зелені барви.

Усміхнулась їм. Тобі радо на душі. Радо у передчутті особливої таїни…

Одначе, де автобус? Немає автобуса.

Діти ― може й з онуками ― вийдуть з нього. З такої далекої відстані ти їх не розпізнаєш ― нікого розпізнати не можна. Зрозуміло тільки, що пасажири вийшли. Але ти так чекаєш! Значить, приїдуть. Трохи пройдуть по пласкій горі, почнуть спускатися крутим схилом у бік мосту й греблі біля ставка.

Водії-відчайдухи у хорошу погоду з’їжджали аж донизу, перетинали міст, греблю і підвозили односельців аж до центру села.

Як би так було й зараз, ти могла б і прогавити момент появи автобуса на горі. Він ― юрк! ― і заховавсь би у тіні схилу. Але ти знаєш, що міст ніхто не хоче ремонтувати, гребля поступово звужується через розмиви. Проїхати вже не можна, але пройти — ще й як! Рибалки ходять-то по ній, вудки розставляють.

Кинула погляд на стільниковий телефон. А обіцяли дзвонити. Сама ще не навчилась сучасної технічної мудрості набирати потрібний номер на такому телефоні. А він ― мовчить…

Стрепенулась: куди дивишся?..

Твій погляд ― на пласку гору. Ні, не видно… Автобуса… не видно…

А сонце все збільшується та червоніє. Ось-ось, і торкнеться обрію. Він ще у більшому мареві. Передвечірньому. Але що там? Там, на горі ― тінь.

Серце ― стук-стук! До горла ― кавалок! Задуха…

Устигли б.

Ой, та що ж це ти?! Обізналась. Тінь не від автобуса ― від кількох дерев, що ростуть там, на горі. Як же це ти забула, що вони там є? Забула… От, горечко… Пам’ять плутатись почала, чи що?.. Саме під їхньою тінню ти раніше і чекала дітей. Приходила сюди, аж на гору ― не сила було виглядати вдома. Вдома що було: стояла біля тину, вдивлялась у далечінь, на знайому пласку гору. Але тебе то хтось гукне чи привітається, або кури почнуть кубахи підривати ― клопоти, відволікання.

Думки про приїзд дітей вели на знайому гору. Автобус зупинявся, серце ― калать-калать, душа ― дзвоном. І це ще до відкриття дверей салону. А вже коли відкривались і показувались діти, той дзвін перетворювався у малиновий: діти приїхали! До неї ― матері! Мовляв, бачте, люди, дітки не забувають! А хтось там казав, що?..

Діти запрошували тебе до салону і ви разом доїжджали до центру села. Це коли ще міст та гребля справними були і ти була нівроку.

А в часи школярства діти любили вудити рибу з тієї самої греблі, по якій зараз автобус не може проїхати. Ти будила їх удосвіта, давала їм сніданки. Відтак чекала з уловом. Коли з ним повертались ― ваша спільна радість була неймовірною. Твоїм дітям те було до вподоби. А тобі що? Ти купалась в любові до них.

Ти геть слабкою рукою торкнулась фіранки і, раптом, помітила що лампада сильніше освітила і вікно зсередини, і твою руку… То сонце почало пірнати за обрій. І зсутенілося у твоїй кімнаті.

Хай.

Не так буде видно речей, приготовлених на випадок твого відходу у вирій. Не так поблискуватиме мініатюрний мовчазний телефон.

Та що ж це? За думками очі відвела від жаданого обрію. Можливо, вже автобус з’являвся там, на пласкій горі.

А то якось недавно ти з трудом виковиляла на ту гору. Автобус ― вжик! ― і поруч загальмував. Душа забриніла, серце закалатало. Твій погляд ― на двері салону. Відкрились. Пасажири, яким треба було виходити, повиходили.

А де ж?!.

Обірвалась музика душі і серця, дзвін малиновий не народився.

Не приїхали!?.

Ага! Так і повірила. Отож ― до салону. Нікого! А сидіння ― такі чужі! Чужі! Бо сиділи чужі люди, хоч і люди, хоч і земляки, хоч і сусіди…

Вийшла.

А хіба небо ― блакитне? А трава що, зелена? І оцей автобус: чому такий дірявий, нефарбований? Чому такий чорний дим ― з його вихлопної труби?.. Що це за потвора? Що за химера? Тільки химера не забажала б привезти твоїх дітей.

Пошкандибала назад, додому.

А що ж робити зі смачними вареничками? Борщиком? Книшами?.. І для кого тепер ота змазана і потрушена травою долівка, тепло батьківської хати, рівненько підведена призьба надворі?

Ой, що ж це ти у думках та у думках! Глядь на гору, пласку гору ― нема силуету автобуса. Сонечко тобі тільки своїм рудим чубчиком ― блим-блим. І жовтизна, оранжевість, червоність навпереміш з блакиттю і смарагдовістю, якось наче поспішаючи, змінились на рудуваті й фіолетовуваті відтінки, зрештою ― байдужі сірі й темно-сірі, сутінкові.

Ти опустилась на своє ліжко, що тут же стояло, біля віконця. Перехрестилась зовсім слабкою рукою. Подумала, що напевне все ж прогавила на обрії силует автобуса. Діти десь точно вже з гори спустились і прошкують до тебе. Ідуть…

Їхній погляд ― у твої очі.

Пізно!!!

Бо твій погляд ― у вічність

У вічність…

У вічн…

У в…

У …

Тризна подиху.

Смеркалось. І тим яскравіше мерехтливе світло лампади освітлювало тебе.

В останнє неповторний стук серця ― Сонцю.

В останнє неповторний подих ― Землі.

В останнє неповторна усмішка ― дітям.

«Оох-х!!!» ― це ти немов сказала чи так тільки…

За мить ― ти: «Здрастуй, Господи! Аж ось і я!..»

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
29.06.2014 Проза / Новела
ПРОЛІСКИ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 173  Коментарів: 1
Тематика: Проза, новела, життя, онуки, бадьорить, неміч, родина, прожила на світі, сльоза, автобус, сутеніло, борщ, вічність, діти
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.07.2014 10:46  Тетяна Белімова для © ... 

Чудовий твір! Про кордон, до якого кожний із нас рано чи пізно наблизиться, і завжди буде там один. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
07.02.2014 © Суворий
27.03.2012 © Микола Щасливий
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди