Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
01.07.2014 22:09Новела
Для дорослих  Про добро  Про любов  Про життя  
СТОЯЛИ МАТИ БІЛЯ ХАТИ
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

СТОЯЛИ МАТИ БІЛЯ ХАТИ

(Малюнок автора)
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 01.07.2014 / 24155

― Присядь, доню, на дорожку. Так-так, можна отам, під абрикоскою. Згадай, як вона з’явилася: синок твій, онучок дорогенький, з’ївши абрикоску, знайшов якийсь патичок, виколупав ним ямку, кинув туди кісточку, засипав, притоптав. І так йому тоді легко стало, що навіть зітхнув, а ми аж засміялися. Хоча не дуже сподівались, що прийметься. А вона он яка виросла! Трохи посеред двору, та нічого. Так їй вільніше розгалужуватись своєю кроною.

― Ви ж бережіть себе, мамо! А то знову оті безкінечні поливання городини, збирання колорадських жуків, просапування, догляд за курами… Вже вік же не той.

― Та цього року довелося відмовитись від городу у полі. Тож соняхів не посадила. Треба буде олію купувати. А чого не посадила? Та й не тільки я. Наближені до влади, підлабузники та хабарники позабирали поля в оренду… І що з того вийшло? Ой, Господи ти мій, Боже! І сам не гам, і другому не дам. Десь на третині полів бур’яни поросли!.. Ні, щоб людям під городи дати, як це раніше практикувалося.

― А отій сусідці, що через хату мешкає, ви, мамо, більше нічого не кажіть. Розвела молоко ― ну то й розвела. Уже ж сталося. Перед односельцями їй буде соромно, а не вам.

― Та як же так?!. Я ж по-доброму її просила: «Михайлівно, онучок маленький приїхав з мамою у гості, то ви вже продайте молочка нам свіженького з-під вашої корівки, незбираного». Ну, не могла ж їй сказати ще й так: нерозведеного. Гадала ж, що совість має. А тут підхожу до хвіртки їхнього двору. І через огорожу помічаю, як вона воду у молоко доливає. То я трішки постояла, відтак поклацала щеколдою хвіртки і зайшла з бідончиком. А вона, дивлюсь, бере молоко з того відра, куди воду лила та й цілиться до мого бідончика налити, та ще розхвалює. Мовляв, корівка у неї гарна, щедра, молоко дає жирне і побагато. Я не витримала, та й кажу: «А щоб ще більше було, то ви його водою розбавляєте! Чи хоч кип’яченою? А то, знаєте, маленький же онучок… Щоб не захворів…» Вона спочатку віднікувалась. Але згодом здогадалася, що я, мабуть, уздріла. Та як відчебучить з неприхованою досадою: «Ви не одна така! Усі хочуть молочка!..» Я так розстроїлась. Кажу: «Та я ж говорила, що ми навіть удвічі дорожче ладні заплатити, тільки ж щоб молоко було як молоко». Досі той випадок у помку мені.

― Ну, нічого, мамо! Добре що другу частину вашої розмови почули й інші люди ― які поприходили теж за молоком. А я спершу думаю: «Чому то люди зібралися біля її двору, та все гомонять, а до двору й не спішать заходити?» То вони покрутились-покрутились, та й пішли геть, у мить селом рознісши новину, що Кацапуриха молоко водою розводить.

― Так вона тепер мене за ворога народу вважає.

― Не переймайтеся! Серце й нерви бережіть. А щодо «ворогів» ― то її проблеми. Добре що часи «ворогів народу» ― сталінська доба ― відійшли у минуле.

― Е-е, Лесю, часи–то, слава Богу, відійшли, але живі нащадки енкеведистів. Та ж Кацапуриха… Зараз вона не дуже афішує, але я точно знаю, що її дід був затятим ловцем патріотів, а батько – комунякою. За совєтської влади їм тут привільно жилося. А як Союз в друзки розтрощився, перелякались, попритихали. Але поступово ожили і нерідко на різні лади показують свою ненависть до таких як ми. А то під час останнього перепису населення, будучи однією з переписувальниць, знаєш що утнула! Заповнювала ж вона потрібну анкету. Серед інших запитань і про національність треба було сказати. А я у цей час так собі, знічев’я глянула на ту анкету. Дивлюсь й очам своїм не вірю: у тій анкеті вона позначила, що я ― росіянка. Я обурилась. А вона й відповідає: «Це щоб більше було…». Я потім у деяких односельців запитала, до кого саме вона приходила. То ми всі разом до сільради ходили. Приблизно у десяти анкетах вона таке нахімічила…

― Вас майже всі односельці поважають. А то ще деякі знаходяться, так не звертайте уваги…

― Та ото добрі люди й підтримують, тобі листи допомагають писати. Та й на пошті, спасибі їм, намагаються пошвидше з’єднати телефонну розмову… А отой стільниковий телефон ти мені не повертай. Бач, він у мене то у рідку глину упав, коли долівку в хаті примазувала, та живлення у нього сідає, то ще щось. Одне слово, краще внучку дорогенькому віддаси… Ти, Лесю, як тільки пересядеш на потяг, то сумку постав у якомога холодніше місце ― щоб курочка не протухла. Я то її посолила, але ж так, щоб вона й не дуже просоліла, бо не той смак утвориться. А з ягід звариш чоловікові вареничків. Він же у тебе їх любить. Привіт передавай… О-о, у хаті радіо пропікало. Пора, донечко, тобі на автобус… Щоб не запізнилася. А то ж не щодня рейси. Он як буває: хочуть водії миттєво розбагатіти і зголошуються їздити до сіл тільки коли у салонах автобусів буде повно людей ― це щоб їм виручка була. І управи на них ніякої немає. У містах, чула, хоч така-сяка є, а у нас катма. Що хочуть те й роблять. Рука руку миє.

― Мамо, ви знову переключились на проблеми. Пообіцяйте, що більше не згадуватимете… А втім, треба було мені, все таки, облаштовувати свою долю тут, на селі. а ви розсовітували. Не шкодуєте?

― Ой, донечко-донечко, що ти! Це я так! Просто гомоню з тобою. А ти наче тут не жила, наче до школи не ходила. Скільки ми тут горя зазнали. Ми та й такі, як ми. Ти он розповідала, що у тебе на одному підприємстві не склалося працювати, так влаштувалась на інше. Не судилось на іншому, перейшла на викладацьку роботу, бо вже здобула вищу освіту. А тут що би ти робила. Тут, якщо когось зненавидять, то вважай на все життя, або, принаймні, надовго ― до того, коли суттєво поміняється керівництво села. Та що я тобі говорю – ти ж усе знаєш. А я вже якось доживу тут… Он хіба що треба буде дах у деяких місцях перекрити, ганок підремонтувати. Може твій приїде, а може синок. Та то таке діло… Ну, пішли… Киш-киш, куди побігли наввипередки?..

Це вже до курей мамка звернулися. Бо ті, щойно вона відкрила хвіртку, повискакували за двір.

― Ще потрапите під колеса машини Стопки Позичгривні. Було діло: залив очі, сів за кермо, щоб їхати додому. Поки доїхав, з десяток курок передавив. Добре, що тоді усіх своїх я покликала кормити. Відтоді, як випускаю за двір, то обов’язково спостерігаю…

― Ну, не дарма ж його люди «переіменували» зі Стьопки на Стопку, та прозвисько вигадали.

― Через нього й дружину його ― непогану жінку ― поза очі Стопочкою кличуть… Ну, хай щастить тобі, доню! У добру путь! Отут я, біля хвіртки, постою, бо сили вже не ті до автобусної зупинки діставатися… Йди-йди, не хвилюйся… Я на курочок поглядатиму, а заодно ― й на тебе. Он і Мурчик звідкілясь вигулькнув. Певно, хоче онучку привіт передати… Щасливо, доню, щасливо… Йди-йди, не оглядаючись… Не оглядаючись, щоб сумно не стало…

Леся пішла, спершу думаючи про зупинку, автобус: чи приїде взагалі? Чи не зламався по дорозі? Чи будуть там місця? Та аби тільки влізти. Аби тільки хоч однією ногою стояти.

Та ці думки швидко й щезли. Буде ― то буде. А не буде ― попутку можна знайти. Ситуація покаже. Хіба зараз це головне? Головне, що Леся відчувала на собі мамин погляд! Мама просили не озиратися. І вона не озирається. Але так хочеться! Бо там, за спиною – як у німому кіні – матуся час од часу піднімають руку, махають нею, осіняють перстом і дивляться… Дивляться… Леся відчуває цей погляд. Відчуває усім своїм єством. Вона віддаляється від матусі спиною до них, а бачить наче попереду, бо вони, матуся, наче поводир ― були, є і вічно будуть. Леся тільки зараз починає усвідомлювати це так явно і так болісно.

Лесі дуже захотілося озирнутися ― щоб ще раз побачити мамцю, які ж точно ще стоять біля хвіртки, наче пасуть курей, а насправді проводжають поглядом Лесю, ймовірно озиваються до Мурчика, щоб якось забутись про клопоти.

Коли ще побачить рідну хату, вкриту очеретом, рідний двір, весь у півниках, мальвах, гладіолусах, нічних фіалках… Коли ще пройде повз нехитру штахетну огорожу до хвіртки, відкриє її тихенько, мимохіть ― за звичкою ― зазирне до поштової скриньки, ступить на ганок і з неймовірним хвилюванням кине погляд на сінешні двері. Якщо вони відкриті і висить тюль або марля, щоб мухи не залітали до хати, ― значить швидше за все мама вдома, або десь недалеко на городі, і з їхнім здоров’ям більш-менш. «А я улюбленої твоєї м’ятки для чаю приготувала, — говорили матуся, привітавшись. ― І онучки приїхали! Яка я рада! Буде вам тут роздолля!..»

А цього разу вона, Леся, сама приїздила, бо сусідка по секрету написала їй листа, в якому повідомила, що матуся останнім часом надто вже часто хворіють на серце, тиск і все таке. Ну, то Леся прямо з роботи, навіть не заїжджаючи додому, метнулась на вокзал…

До матусі!

Вони ж одні!

А вона? Донечка називається! Всучила їй той мобільний телефон, дала трохи грошей та й подумала, що на тому всю свою дочірню любов довела…

Леся дійшла до розлогого куща калини, за яким вулиця різко повертала і вже не можна було побачити рідного обійстя, а, найголовніше, матусю. Вони ж бо там ще стоять. Авжеж!

За кущем був ослінчик. Леся сіла на нього і, наче поправляючи лямки сумок, крізь гілки калини глянула назад, вздовж вулиці, у бік своїх воріт і хвіртки. Мама ще стояли і дивилися… Дивилися… Дубчиком зганяли курей… Знову поглядали, куди пішла вона, її доня.

Леся не втрималася від плачу. Сльози градом бризнули зненацька. Молодичка й не очікувала такого. Скільки разів вона приїздила до мами і сама, і з чоловіком, і з дітками. Ніколи не було такого. Інколи, якщо й плакала, так від щастя, якоїсь смішної історії, що до сліз доводила. А нині щось не те. Не ті передчуття! Чи не в останнє вона побачила матусю живими?!. Чи не в останнє? Та начебто особливо такого й не відчула… Хоча чому ж? Он скільки ліків додалося на маминій аптечній поличці біля покутя!.. Та й якось змарніли, схудли… Хоча весь час жартували. То вже наприкінці, запропонувавши «сісти на дорожку», згадали деякі прикрощі зі свого буденного життя.

У Лесі тільки зараз почали викликати тривогу запитання мами про її братів, які по суті відмовились від матері, бо жадні і вигадали різні причини, щоб тільки не навідуватись до рідної ж матері, не допомагали їй. Незважаючи на те, що вони мешкали лише за кілька десятків кілометрів, а Леся ― за тридев’ять земель, вона часто навідувала неньку, а брати ― ніколи. Раніше матуся про них або не згадували, або, якщо й згадували, то мимохіть. Цього ж разу неодноразово заводили розмову про них, цікавились, чи не збираються, часом, приїхати до неї, чи не передавали привіти?

Ні, не передавали! Хоча з нею, Лесею, інколи й бачаться, зрідка розмовляють телефоном.

…Невдовзі Леся отримала тривожну телеграму від сусідів щодо стану здоров’я мами. І знову, як перед цим, вона помчала на вокзал. З потяга мерщій пересіла на автобус, який ішов тільки у належний бік, а до маминого села інший вже відправився. Відтак доїхала до кінцевої зупинки. Вискочила з нього і ― через гору ― бігом, бігом, бігом…

Біжи, Лесю, біжи!..

Аж ось і кущі ростуть, з яких ти терен з мамкою рвала. А ось ― ковил-трава, оксамитово-шовковиста, така, як тоді, коли ви, відпочиваючи, сиділи у ній і з гори милувалися рідним селом. Там, унизу, були клопоти. А тут, на цій горі, ви відпочивали. Хоч і не довго, та все ж…

Біжи, Лесечко, біжи донечко, біжи!!!

Хвіртку відкрила, а до поштової скриньки ― ніколи зазирати…

На ганок! Мерщій!

Погляд на сінешні двері! Та швидше ж!..

На них ні тюлі, ні марлі. Трохи привідкриті…

Леся у двері ― стук-стук!..

― Відчинено, ― мамин голос почула.

«Слава Богу!... - подумала Леся. ― Погомонимо».

…На ранок вона закрила матусі очі.

Після обіду поприїжджали брати.

― А ми думали, що мамка пожартували, даючи такі телеграми, ― мовили вони.

Покинуту Лесею сумку, до хвіртки піднесли односельці. Крізь пелену скорботи у своїх очах вона розгледіла як безкрая галактика стала наповнюватися людом. І не було йому числа. Леся відчувала, як бренять душі односельців в унісон її душі. Вони огортали Лесю невидимим теплом рідної землі, отчого краю, наповнювалися божественним сяйвом, що йшло від її неньки.

На свіжій могилі – вінки до неба!

«Хто ще мені таке привіз би»...

Біжи, Лесечко, лети!..

Лесі дуже захотілося озирнутися ― щоб ще раз побачити мамцю, які ж точно ще стоять біля хвіртки, проводжають поглядом...

«Ой, донечко-донечко, що ти! Це я так! Просто гомоню з тобою»...

«Мамо, ви знову переключились на проблеми»...

«Та цього року довелося відмовитись від городу у полі»...

«Ви ж бережіть себе, мамо! А то знову оті безкінечні поливання городини, збирання колорадських жуків, просапування, догляд за курами… Вже вік же не той».

«Присядь, доню, на дорожку... Під абрикоскою... Присядь...»

«...Присядь».

«Присядь...».

На свіжій могилі – вінки до неба!

Стояли мати біля хати...

Стояли мати...

Стояли мати...

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
29.06.2014 Проза / Новела
РАЙСЬКИЙ ХУТІР З ПАСІКОЮ
02.07.2014 Проза / Новела
ЯК ЗАЦВІТУТЬ ГЛАДІОЛУСИ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 179  Коментарів:
Тематика: Проза, новела, онучок, абрикос, підлабузники, молоко, корівка, комуняка, росіянка, автобус, мамин погляд, Мурчик, мама
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
10.07.2013 © іміз
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди