Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
02.07.2014 01:08Новела
Про батьків  Про квіти  Про добро  
ЯК ЗАЦВІТУТЬ ГЛАДІОЛУСИ
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

ЯК ЗАЦВІТУТЬ ГЛАДІОЛУСИ

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 02.07.2014 / 24156

Сусідом Олега Богдановича по кріслу в літаку був чоловік вже грудневого віку. І спершу тому здалося, що з набором висоти старенький просто втрухлявіє до крісла. А трохи згодом, якщо з чоловіком нічого не станеться, то намагатиметься смоктати антинудотні льодяники, натякатиме стюардесі, чи є лікар у салоні, запитуватиме, коли буде посадка і чи можна замовити таксі.

Олегу Богдановичу стало шкода незнайомця: яка непоборна необхідність заставила його одного летіти у таку далечінь? Лише у повітрі шлях літака простягнеться на вісім годин! А потім ймовірно ще ж якимсь транспортом далі діставатиметься…

Що ж вісім годин поруч сидіти ― і мовчки?..

― Певно вагома причина, що вирушили у неблизьку дорогу ви, а не діти чи онуки? Я перепрошую, що, можливо, втручаюсь у ваше особисте життя… ― розпочав знайомство Олег Богданович.

Про дітей він сказав без побоювання, що образить сусіду, бо помітив, як той перегорнув кілька сторінок сімейного альбому кишенькового формату, на яких явно було видно його дітей та родину.

― О-о! Ще як вагома! ― відповів, пожвавившись, чоловік і наче щось згадавши. ― Угадайте…

Видно було, що оте «угадайте» вискочило у нього несподівано, він і сам того не чекав. Але свідомість затіяла таку собі гру: хай оце сусіда, що запитав про причину, відгадає; не у кожного ж така саме причина може бути.

Олег Богданович аж спітнів, називаючи найрізноманітніші варіанти, чого у таку далечінь вирушив його майже сторічний супутник. На все той відповідав «ні».

― Ні, дорогенький… Ой, перепрошую, як величати вас? Олег Богданович?! Дуже приємно! А мене ― Костем Васильковичем. Даруйте, не Васильовичем!.. Гаразд! Не буду вас мучити: причина ― гладіолуси зацвіли! Як тільки гладіолуси зацвітають, я вирушаю у дорогу, де не був би.

Мало зазначити, що Олег Богданович здивувався. Він, хоч і чоловік, а квіти любить, емоційний і певною мірою сентиментальний. Але, щоб ось так ― через цвітіння певних квітів ― вирушати світ за очі, ну це його неабияк збило з пантелику.

― Між іншим, Олеже Богдановичу, у моїй ситуації я не можу аж так дуже наголошувати на тому, що я люблю квіти. Квіти ― найсильніше гладіолуси ― любили мої батьки. Точніше, наші батьки. Нас, братів і сестер, у них було восьмеро. Було, а залишився я один… Інші вже з вирію споглядають, як я оце лечу до улюблених гладіолусів батьків і розмовляю з вами…

Кость Василькович з кожною хвилиною неабияк пожвавлювався. І, усвідомлюючи таке його перетворення, Олег Богданович у душі сам себе покартав за те, що помилився під час першого враження від сусіда, який тепер зовсім не схожим був на грудневу пору, а радше скидався на жовтневу, коли ще різнобарвне листя на деревах, хоч і поступово осипаючись, все ж бадьорить і тішить своїм оптимізмом і бажанням залишитися подовше на гілках, не падати на землю, з часом усе мокрішу через осінні мжички, дощі і сльоту.

― А чи не стали б сестри і брати гудити вас за те, що ви не жалієте себе у поважному віці, ось вибрались у таку далечінь… До речі, куди, якщо не таїна? Здогадуюсь, десь в Україні, бо он у вас українськомовну книжку я зразу замітив.

― Така спостережливість заслуговує на похвалу. А я, уявіть собі, як тільки ви обізвались до мене українською, подумав, що не завжди у літаках міжнародних авіаліній можна почути її, дарма що її носіями є більше п’ятдесяти мільйонів осіб, якщо приймати до уваги ще й світову діаспору.

― Нашого цвіту по всьому світу, кажуть наші люди.

― Так воно і є. Лечу до Івано-Франківська. Там наші корені. Але зараз уже нікого з рідних немає. Цвіт нашої родини, так уже сталося, розлетівся по найнепередбачуваніших місцях нашої планети.

― Якщо ж на Івано-Франківщині вже нікого немає, то яка ж сила вас туди кличе?

― Гладіолуси… Так-так, гладіолуси! Вони ростуть на колишньому обійсті батьків і всієї нашої родини. Там уже давненько мешкають інші люди. Але що добре, так це те, що, як вони нам і обіцяли, грядки з квітами не знищують. Більше того, щороку висаджують, дбайливо доглядають. Власне, ми таких покупців і шукали ― таких, які суттєво не змінювали б наше подвір’я, що у нас було, принаймні поки буде живим останній з нас ― їхніх дітей.

― Ваша родина була, певно, дуже товариською і дружньою?

― Я тільки от на схилі віку над цим скарбом замислився. Так уже сталося, що мої ще чотири сестри і чотири ― разом зі мною ― брати після школи розлетілися хто куди, неначе на роду було написано. Мене оце, найстаршого, занесло до Іспанії. А інших братів і сестер ― хочете вірте, хочете ні ― до Казахстану, Грузії, Фінляндії, Польщі, на Далекий Схід Росії і в її Краснодарський край. І тільки один брат мешкав в Україні, у Харкові. Але, уявіть собі, ми так сумували за своїм краєм, так любили батьків і дорожили ними, що не минало й року, щоб ми не збиралися разом, незважаючи ні на що. Спершу, коли ми навчалися у школі, відтак студентували, то було легше, тому що усі ми тоді мешкали, якщо не у своєму рідному місті, то й не дуже далеко. Столиця Київ ― то не за тридев’ять земель. І так нам було усім хороше! А найголовніше, що ми, діти, помічали, як тішаться з того наші батьки.

Кость Василькович на деякий час затих, уважно вдивляючись в ілюмінатор літака.

― О, над Польщею пролітаємо…

Сльози з очей змахнув…

― Ганнуся, сестричка, на заробітки сюди їздила. Спочатку так званим човником була, скуповувалась на якомусь величезному базарі, розміщеному на стадіоні. А згодом за поляка й заміж вийшла. І все було б досі добре, якби одного разу її не підставили митники. Уявіть собі, наші ж митники, бо на хабар їм у Ганнусі достатньої суми не знайшлося. Її підставили. Відтак ні за що засудили. Під час слідства били. Через побої, душевну наругу, несправедливість і неякісну їжу, мов собачі помиї, вона й не дожила до звільнення. Добре, що хоч дітей встигла на ноги підняти. Та й чоловік, нині вдівець, добрий попався. Коли може, то замість неї на наші родинні зустрічі з Польщі приїжджає, українську мову у дітей схвалює… А ви, перепрошую, я так здогадуюсь, певно бізнесуєте? Он, з ноутбуком не розстаєтеся…

― Так! Бізнесую. Хоч як не прикро, а останні кілька років за кордоном. В усіх подробицях не вивчав як де в Україні, а в Луганську і Харкові займатися бізнесом і розширювати його мені було все важче. Про податковий тиск і численних перевіряючих, які, не червоніючи, щоразу просили хабарів, мені вже й не хочеться акцентувати. Певно чули…

― Та ще й мабуть яких!!!

― Зрозуміли правильно: захмарних! Краще я ті гроші своїм найманим людям платив би. Працівникам же не скажеш, що, мовляв, вибачайте, тридцять відсотків прибутку, який я міг би пустити на підвищення вашої заробітної плати, з мене просто нагло зідрали. А інакше закрили б фабрику і ви всі залишились би безробітними. З двох лих я обрав менше… Допікало ще й те, що, крім згаданого, як тільки міняється якась влада ― чи на державному, чи на місцевому рівні, ― так мені одразу доводилось або міняти місця, або оновлювати документи на підставі надуманих невтішних висновків несправедливих комісій… Одне слово, неабиякі зайві витрати. Нині сімдесят відсотків мого бізнесу ― за кордоном. Отак і літаю туди ― сюди… А ви знаєте, батьки мої теж гладіолуси люблять. Мешкали ми спочатку на селі, закінчував я школу у райцентрі, а за бізнес-справу взявся, коли до обласного центру переїхав. До нього ж і батьків перевіз. Так, знаєте, де вони не жили б, скрізь садили і садять гладіолуси. Через оту любов моїх батьків до квітів я не квартиру, а обійстя у приватному секторі придбав. А ви, перепрошую, це ж як, один ― до гладіолусів?

― Обіцяли зустріти добрі люди. Ми ― всі брати і сестри ― перед батьками дали слово приїжджати до рідного двору у час цвітіння гладіолусів. Так просили мама і тато. Спочатку ми усі збиралися у день смерті тата. А як він помер ― у день смерті мами. Ці дні припадали на різні місяці. Тому перед відходом у райські світи мама порадили нам зустрічатися у дні, коли цвітуть їхні з батьком улюблені квіти і одразу обох їх і згадувати.

Кость Василькович знову змахнув сльози.

― Якби ви знали, як мені оце, найстаршому, доводиться згадувати не лише батьків, а своїх братів і сестер! І чого воно у нас так вийшло, що розлетілися?.. А родина ж яка була ― на заздрість всім! Люди казали, що то, мовляв, від дещо незвичного імені мого батька. Дехто цю тему настільки серйозно сприйняв, що уже у дорослому віці поміняв своє ім’я ― ну, щоб щастя, раптом, підвалило чи що. А ми, хоч і зліталися до батьків щороку, а після того як їх не стало, ― просто, щоб між собою зустрітися. Ну і, звісно, під святим приводом згадати батьків. Але час показав, що багато хто з нас попив гіркої долі. Той брат, який у Краснодарському краї мешкав, загинув під час російсько-чеченських конфліктів. Той, який жив у Грузії, потрапив під бомбардування російськими літаками грузинської території. Уявіть собі! Дико! Та чи не найпідозрілішою була смерть нашого «далекосхідця» ― за нез’ясованих обставин. Але ходять уперті чутки, що отруїли, тому що був надто активним керівником нашої діаспори. А сестричка одна ― царство їй небесне! ― була гожою-прегожою. Так до неї причепився депутат… Ну, такий, який з колишніх бандюків, який раніше голив голову і носив червоні піджаки та тримав пальці віялом. Він зараз удає з себе і знатока історії, і культури, і всього іншого… Так ось, заставив сестру стати його коханкою, розлучив родину свою і сестрину, потім покинув її, знущався. Вона захворіла невиліковною хворобою… Відтак і Богу душу віддала.

Кость Василькович усе розповідав і розповідав. А Олег Богданович вкотре піймав себе на думці, що у цього чоловіка ще така жадоба до життя ― на покоління вистачить. Адже він хоче якомога довше зберегти пам’ять про своїх, про їхню колись дружню родину. А в кого зберегти пам’ять? Ну, звісно ж, в односельців! Бо під час появи на світ у людини вмикаються такі струни душі, що постійно притягують її до рідного краю, навіть якщо там (у тім ріднім краї) нічого й не залишилось, бодай хати ― та що там хати! ― хоч окремих дерев від колишнього буйного садка, хоч якоїсь ознаки, дрібнички від батьківської оселі. Але так непереборно манить, так хочеться побувати на тому клаптику землі! І хай там вже й шляху-дороги немає, поросло все бур’янами, хай, де колись зеленіли грядки з городиною, розлилась вода й утворилось болото, ― все одно так спрагло кличе рідне місце, де вперше, міцно тримаючись за маму, під стук її серця ти вперше побачив і її, і світ, і сонце, а згодом ― двір, кицьку, собаку, садок, стежку за тином, відчув неповторний дух отчого дому. Це ж треба, подумав Олег Богданович, он які нелегкі долі склалися у братів і сестер Костя Васильковича, а завжди навідувались до батьків. А він, Олег Богданович?!. За-пра-цю-вав-ся… Забув про все… Про батьків забув. Телефонні розмови, перераховані їм деякі гроші ― то не те. Душу ж поштою не перешлеш і телефоном не передаси, навіть сучасними методами спілкування. Ну, розмовляв з батьками Скайпом. Тоді, начебто, задоволений залишився. Та й батьки теж ― їм сусід допоміг підлаштувати скайповий зв’язок.

А зараз, тільки після того як познайомився з Костем Васильовичем та послухав його, Олег Богданович зрозумів як далі діяти. З аеропорту він негайно пересяде на інший літак і помчиться до стареньких батьків, бо раптом відчув, що за ними неймовірно скучив. Будь він неладний цей бізнес!.. Щоб там не було, хіба ж через нього забувати рідних?!.

― Косте Васильковичу, а ви знаєте, хоч я вам сказав, що нині мій головний офіс у Києві, я, однак, не затримуватимусь у столиці, а одразу пересяду на літак до Харкова та й гайну до батьків, які, між іншим, знову забажали жити у селі, в оточенні квітів.

― Як я вас зрозумів! Навіть уявити не можете! ― втішно мовив Кость Василькович.

До речі, діставшись колишньої садиби батьків, він побачив не тільки гладіолуси в цвіту, а й… племінників та їхніх дітей.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
01.07.2014 Проза / Новела
СТОЯЛИ МАТИ БІЛЯ ХАТИ
02.07.2014 Проза / Новела
СПОГЛЯДАЮЧИ МАЛЮНОК
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 253  Коментарів:
Тематика: Проза, новела, літак, далечінь, знайомство, гладіолуси зацвіли, українська мова, в Україні, бізнесую, батьки, садиба
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
18.09.2013 © Тетяна Белімова
07.02.2014 © Суворий
12.04.2011 © Закохана
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди