Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.07.2014 21:40Оповідання
Про життя  Про щастя  Про кохання  
10000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

ПРО КОХАННЯ - БЕЗ ПОРОЖНІХ СЛІВ

або Телефонні спогади бабці Гандзійки

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 09.07.2014 / 24264

Там-тарам-та-та-та-таараа, там-тарам-та-та-та…

«Алоо!.. Так-так, це бабця Ґандзя, а для кого ― й прабабця, а для ще кого ― прапрабабця… Це хто ж зі мною так гарно вітається. Ой, дякую-дякую! Хай і в тебе таким довгим буде життя, як у мене… А це ж хто?.. Валя?!. Моя дорогесенька правнучко. Ні? Не Валя?.. Аля? А це ж яка Аля? Алевтина чи Галина? Отже Галя?!. Галько, та ти як цоб-цабе! Шо ти ото собі вигадала: «Аля»?!. З нагоди привітання зворушена! Тільки ти з пантелику не збивай. Теж мені: «Аля». Я виховну промову ще на закінчила… Усі вітають? Звісно, приємно! Тоді усім теж дякую. Щиро! Ага! Так вони ж у мене усі були. Ось цю штукенцію подарували, з допомогою якої розмовляю з тобою. Я відмовлялася. Гадала, що не справлюся з тицьканням на ці мініатюрні кнопочки. Стільниковим телефоном, кажуть, називається. А іншоземці мобілкою дражнять. Але якийсь зять… Чи не твій чоловік, часом?.. Ні? Ти ще не заміжня? Так от, котрийсь із зятів мені усе гарно розповів і навіть дещо накреслив схематично на аркуші. То я оце як почула позивні до телефонної розмови у вигляді неймовірно душевної мелодії «Грає море зелене…», так зразу тиць на ліву верхню кнопочку і, бач, диво: чую тебе. Ти хто? А, Галя? Це та, що Альку з себе корчить?!. Мовчиш? Значить, та… Ти не сердишся? Так і я не лаюсь, і не сірчаю на тебе. Ти з усіх праправнучок найбільше любиш мене? Моє ти зоренятко! Моє ти дитятко! Кровиночко моя!..

Що-що?.. Від тебе хочуть?.. Не піддавайсі! Ти ще не заміжня! А! Від мене хочуть? Отуди к бісам! Від мене, сторічної бабці, ще чогось хочуть. Скажи їм, що я не… не… конкуренто… конкурето… кон… Птху ти, Боже ж мій!.. Не спроможна на утіхи й веселощі. Ото так і скажи! Чи жартую я? А ти сама подумай… Га? А ти хто? А Галина. Оце тепер знаю, з ким розмовляю ― з праправнучкою Галею. А то «Аля», «Аля». Птху! А я ― Ґандзя! Не забула?! Ні? Так мене коханий називав… Чьо-чьо? Ним теж неабияк цікавились?.. Так його давно немає на Світі. На Цьому. А на Тому ― є!..

А-а, журналісти цікавляться? Нашим з коханим життям цікавляться?.. А ти запитай мене, чом я була небалакучою, коли на моє сторіччя наїхало безліч усіляких чиновників, телевізійників та різних отих журналістів? Вони якісь на диво банальні запитання ставили: а завдяки чому ви дожили до ста років? А що цьому сприяло? Чи завжди мешкала на одному місці, чи надовго нікуди не виїздила, чи я працювала і до скількох літ… Ну, я їм і наплела, що хотіли почути: працювала, брала активну участь в індивідуальному соціалістичному змаганні, виконувала п’ятирічні плани за чотири роки; а як старшого майстра вдавалося забезпечувати свіженькою городиною, то й за три. У подруги моєї, царство їй небесне, городу не було, так вона приноровилася на виробництві здавати контролерам одні і ті ж виготовлені деталі. Ну, і, звісно, стільки разів контролери записували їх до індивідуального плану. В чому сенс отого перевиконання, питаєш? Премії гарні давали: і під час отого, так званого, перевиконання, і протягом наступних років ― аж до закінчення п’ятирічки. Такі плани були понад усе! Що ще? Тарифні відпустки – влітку. Черговикам ― квартири пошвидше або трохи покраще. А ще… Ще посилали на різні зібрання, зустрічі, навчання агітаторів та політінформаторів, до гуртків товариства сприяння армії, авіації і флоту ― ДТСААФ скорочено. І все це дуже часто відбувалося у робочий час, хоч частково, та все ж. Я ще не згадала про численні гуртки художньої самодіяльності, надто їх огляди ― на тижні відпускали з роботи зі збереженням середнього заробітку, щоб тільки колектив того чи того цеху або підприємства мав змогу гарно підготуватися і посісти одне з перших місць. Бо такі прагнення були записані до текстів соціалістичних змагань. Не виконаєш бодай один пункт, і ти ― чи колектив ― контра!..

Що запитуєш?!. «Контра»? А це ще за часів жовтневого перевороту у сімнадцятому році минулого сторіччя так стали називати противників лідера компартії Леніна. Він велів контру розстрілювати… Ну, а за наших часів контрою деяких називали у переносному сенсі. Але нерідко виходило так, що до тих, кого так люди починали називати, спецслужби і сексоти придивлялися і згодом дехто з підозрюваних опинявся у Далекому Сибіру, на Магадані, на Камчатці чи деінде совєтської імперії. Хоча тоді таких слів боялися казати, величали Союзом Радянських Соціалістичних республік.

Про отаке я їм, отим телевізійникам і наговорила. Мовляв, оце до дев’яноста дев’яти років і одинадцяти місяців нічим іншим не жила, як соціалістичними змаганнями, а пізніше ― спогадами про них. А як відчула, що ви до мене завітаєте, мимрю їм, то протягом останнього місяця перед ювілеєм особливо ґрунтовно готувалася до такої зустрічі. Вони й не відчули іронії. А можливо й відчув хтось, та виду не показав.

І ніхто під час тієї зустрічі зі мною не поцікавився, чи було у мене кохання і яке. І лише згодом, значно пізніше зателефонувала мені ота редакторка, про яку ти, дорогенька правнучко, згадала, і зуміла переконати мене розповісти про моє тривале життя-буття крізь призму подружніх почуттів. Ой, як по-книжному вийшло: «крізь призму подружніх почуттів». Птху, та й годі! Це я перейняла від свого правнука Леоніда. А батько у нього був Ільком. Ти, Галинко, зрозуміла, що виходило: Ілько перед народженням сина «переіменувався» на Іллю, сина назвали Льонькою. І вийшов тезка Леоніду Іллічу. Був такий правитель на усі совєти. Так отой Ілько-Ілля ще віршики дряпав. Один з віршиків потрапив на очі членам партійного комітету, і не сподобався. А потім стала їм відома ота його відданість компартійним ідеям через яку він навіть сина назвав. То від Ілька, вже переіменованого, відчепилися, але порадили писати гарні вірші, правильні. Тож він тільки такі потім і пописував. А от його однокурсник не зміг творити «правильні» вірші. Так його заслали до мордовських таборів. Там він і помер, царство йому небесне! Невдовзі окачурився й Ілько, хай Бог простить, що про людину доводиться шепелявити, та ще й родича ― не треба було йому пасквілі на творчих людей складати…

Алло, Галинко, а чому оця штука, по якій я з тобою спілкуюся… Що-що? Мобільний телефон?.. А зять якось не так називав його… О! Правда: стільниковий!.. Ага! Ось! Так чому він пече мені у вухо?! Не треба терти ним об раковину вуха? Сама ти — «раковина», Галинко!.. Ціную твій гумор… Тільки телефон сам нагрівся. І чого б то воно? Нічого страшного?.. Ага, знатиму: «нічого страшного»!

Що кажеш, Галинко? Тебе просили, щоби я розказала про своє ― тобто наше з чоловіком ― кохання. Це тебе оті недолугі журналісти попросили чи редакторка?.. Втім, то мене особливо не пече, бо просиш ти, моя дорогенька праправнучко! Ох, і роду ж у мене, Господи Боже!!! Ага… Так ось, а я про кохання вже й почала розповідати. А-а-а… З чого і як почалося? Фути-нути!.. Нарешті, дорогенька, ти запитала про те, про що ніколи ніхто мене не запитував, коли святкували моє сторіччя. Коли усі розійшлися, а я сиділа серед численних подарунків і квітів, гадаєш, я найбільше раділа від отого подарункового багатства? Нє-а! Гостям ― так! Але вони розійшлися… І залишилась я… з порожнечею. На щастя, зовнішньою. А в душі та згадках я була зі своїм найбільшим і єдиним у житті коханнячком, моїм Яремчиком. А перед тим як я остаточно зупинила свій вибір на ньому, кільком дуже гарним парубкам дала откоша. Шо запитуєш? Як саме? Слухай…

Перший був молодим революціонером, створював комсомольський осередок на селі, згодом займався розкуркулюванням. От падлюка! Розкуркулюванням! Чуєш? Чи ти хоч вивчала уже тему отого розкуркулювання? Чи вчителі соромляться її? Га?! Це ж зараз у душі вони можуть належати до різних партій або симпатиків партій. І тому одні можуть про куркулів говорити, інші ― тільки згадувати, а ще інші ― замовчувати. Ну, зрозуміло, нащадки тих, хто селами гасав з довжелезними металевими шворінями і протикав ними усе, що могло проткнутися, у пошуках їстівних припасів, ті заперечуватимуть і факти розкуркулення, і голод, і численні класові сутички. Так ото й мій перший хлопець з металевими шворнями гасав, розкуркулював ― тобто у заможних смелян відбирав усе до нитки. От падлюка! А мені не зізнавався.

Але я не про те. Я ― про його кохання. Ага… Через свої антинародні гасання йому, певно, . ніколи було зі мною часто бачитися. Тому якось спромігся на листа і передав його людьми. Я, звісно, зраділа, бо молодий революціонерчик подобався мені неабияк. Але, слухай, що прочитала я у тому листі. Так і так, вітаю тебе, моя дорога Ганнусечко, моя мила-наймиліша Гандзечко! Перепрошую, що не можу нині приїхати, і ближчим часом не вдастся. То я ось так хочу запевнити тебе, як я, моя мила, моя найдорожча дівчинко, моя фіалочко, ромашечко ненаглядна, тебе кохаю! Ой, як я тебе кохаю! Ото я тебе як уявляю, як подумки згадую, так немов бачу, наче відчуваю, як я тебе цілую-переціловую з ніжок до голівки, з голівки і щічок — до ніжок, і мені так хороше стає!. Я, згадуючи тебе, відчуваю неабияку спрагу кохання, моя мила, ненаглядна конвалійко моя з біленькими дзвіночками: їх нагадують неповторні маленькі ґудзики на твоїй ― пам’ятаєш? ― отій кофтинці. Я їх спробував був розстібнути, але ти так зазвіздила по моїй фізіономії, що я «Чорний квадрат» Малевича побачив. Ой ненаглядна моя Гандзечко, як я тебе кохаю! Оце шниряю на коні, контрреволюцію розганяю і тебе кохаю… кохаю… кохаю…

"......Я, Гандзієчко, згадуючи тебе, відчуваю неабияку спрагу кохання, моя мила, ненаглядна конвалійко моя з біленькими дзвіночками: їх нагадують неповторні маленькі ґудзики на твоїй ― пам’ятаєш? ― отій кофтинці. Я їх спробував був розстібнути, але ти так зазвіздила по моїй фізіономії, що я «Чорний квадрат» Малевича побачив. Ой ненаглядна моя Гандзечко, як я тебе кохаю! Оце шниряю на коні, контрреволюцію розганяю і тебе кохаю… кохаю… кохаю…"

Чуєш, Галинко, що він мені писав?!. І це ― лише незначна частина! І все ― у тому ж дусі. Я тоді подумала: і настобіса мені ото таке кохання?! А хлопець був хороший! Можна було покохати. Але якщо він, крім отих порожніх і банальних слів, жодним словом не обмовився, що ж він там конкретно робить, кого розганяє, а ще не запитав, чи моя родина не голодна, чи не спалили нашу хату, чи не забрали корову і все таке, то на моїй душі зразу, з кожним рядком його ні про що листа, ставало усе прісніше. А коли дочитала, остаточно збайдужіла…

Що кажеш? Кажеш, що. можливо. тільки правильно висловлюватися не міг, а у душі вочевидь клекотали почуття?!. Та ні! Життя показало що не так, дорогенька моя праправнучко. Що говориш? Цікаво, кажеш? А не брешеш?! Ні?

Що було далі?

Потім залицявся до мене інтелектуал. Зустрічалися з місяць. Частенько. Галиночко, чи й зараз такі хлопці є, які безугавно ― ну просто рот не закривається! ― розповідають про все, що їм у голову збреде, і, водночас, вони або на підпитку, або від них смердить, нечесані, небриті, крізь зуби слину чвиркають, безкінечно палять та ще й пухкають у твоє лице?.. Так ото чого я від нього тільки не начулася. А про мою долю, про те, що мені подобається, як ми житимемо, якщо поберемось, ― ні натяку. І про поцілунки ― теж! Галиночко, закарбуй собі на лобі: погано, коли тебе лобизають під час першої зустрічі, але погано, коли хлопець того зовсім не хоче. Ну, а банальні слова кохання з нього лилися як з рогу достатку. А нащо вони мені були потрібні?! Начитався якихось примітивних книжок, чи що? Як мовиться, скільки «солодко» не кажи, солодше не стане…

Я тобі ще не набридла cвоїми спогадами?! Ні? А треба ото тобі вони? Треба? Молодим треба, кажеш? А я думала, що нинішня молодь усе знає, бо хизується комп’ютерами, оцими от, що я тримаю, ― як його? ― стільниковими мобільками чи мобілками, чи як його?.. Ну, ти зрозуміла… А у вухо він усе ж пече. Нагрівся, чи що?!. О було б таке, коли молодим був мій Яремчик, то він би точно щось оригінальне вигадав з такою технікою.

Що? Ти запитуєш, чи був хтось іще у мене до Яремчика. Та був! Був! Тільки правильніше треба сказати, що не «був», а деякий час ми дружили. А то оте «був» можна розцінити так, наче ми пізнали усі чари кохання до третіх півнів. Ні! Так знаєш, що утнув отой третій ― статний такий, бісовського сина був! ― приніс мені вирізки з якихось брошур, дав мені і порадив прочитати вдома. Ну, я ті вирізки, як найдорожчий скарб, ― за пазуху. В цей час і мої перса блимнули, а він – нічичирк! Навіть трохи відвернувсі. Я то цнотливою була, але у глибині душі мені приємно би стало, якби він тоді не одвернувсі… Те для мене – здивування! Я ж ― дівчина! Дівчина ― молода, гарна, соковита!..

Удома я ті вирізки розгорнула і остовпіла: то були окремі аркуші з праць Леніна, Крупської та їхніх соратників. У текстах ― підкреслені слова «кохання», «поцілунки», «дівчата», «жінки», «чоловіки», «руки», «члени партії», «архіважливо»… Крім них, були підкреслені й суто революційні терміни і навіть повністю гасло: «Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці!». Якби я хлопця не знала, то подумала б що маю справу з психічно ненормальною людиною. Але якщо, будучи нормальним, він вирішив освідчитися у коханні ось таким чином, то ж наскільки ті високі почуття були у нього скособочені революційним часом і жовтневим переворотом. Хіба я щаслива була б з таким?!

Галиночко! Агов! Ти там у себе ще не заснула від моїх теревень?! Ні? Ну, й слава Богу! Слухаєш, затамувавши подих? Ну, слухай-слухай…

Якщо кохання на все життя, то й слів не треба! Дарма що я була дівчиною, жінкою… Деякі казали раніше, деякі й зараз твердять, що жінка кохає вухами, а чоловік ― шлунком. Мені таке твердження дуже не подобається! Ба-наль-но! Це не для мене. І це було не для мого Яреми. Знаєш, як ми зрозуміли, що створені одне для одного і навіки вічні? Знаєш?.. Він косив сіно в лузі. Я, подоївши корову, несла молоко повз нього. А Ярема у цей час взявся за мантачення коси та ненароком порізався. Я те уздріла, підійшла до нього та запропонувала зав’язати ранку ― у мене було чим. Так ото, коли зав’язувала, наші погляди й зустрілися, вперше по-сором’язливому. Закінчувала я зав’язувати його палець уже навпомацки, тому що він занурювався у мої очі, а через них ― в мою душу, усе глибше й глибше… І я все більше відчувала досі небачений її трепет. Там, у глибині моєї душі, наче у теплому вітрі гойдалися різнокольорові стрічки від моїх улюблених дівочих вінків. Там, серед найпотаємніших моїх бажань, різнобарвною веселкою вперше тенькнула хтива думка про те, що я і не проти була б мати діточок від цього чоловіка, якщо, звісно, він стане моїм.

Ярема спрагло пив мої очі, а я не могла відвести погляд від нього… Та й не чемно, мабуть би було, коли б він купався у моїх, а я вмить відвернулась би. Воно то так деякі дівчата й роблять, начебто вільно чи ні намагаючись довести свою лагідну смиренність. А я продовжувала занурюватися у його вічі. І це не було якимсь негативним викликом. Мовляв, чьо ти хочеш? Ось і я довго дивитися можу. І що?!. Ні! І гадки не промайнуло про це. Я полоскала його погляд й відчувала, що млію… Млію!.. А в його очах… У його очах…

Галиночко, дорогесенька, нехай і на твоєму шляху кохання зустрінуться такі очі!.. Яремчику! Мій милий Яремчику, попроси ― там, у твоєму Вирії ― кого треба, щоб Галинці файний хлопчик попався, як ти — мені!..

А в його очах ― о, Галинко! ― я побачила… безкрає блакитне небо і, уяви собі, різнобарвну веселку. Це ― на тлі чистого неба. А ще… Ще… Не повіриш… Ще помітила немов ангелочків з німбами. Може від моєї багатої уяви, може. Але досі мені здається, що так воно і було. Якраз усе те я і бачила. Або зуміла побачити.

Ти, певно, розчарована плином моєї розповіді. Ні? Слухаєш? Зворушена? Дякую. Закінчую. Ми почали зустрічатися. Зійдемось, було, сядемо десь на пагорбі, притулимося плече до плеча, і так нам хороше! Без слів хороше! Дивимось на рідне село, на ставок і верби навколо нього, як сонце за обрій ховається… І ― тиша. А в тій тиші ― чуємо ― б’ються наші серця й тріпочуть наші душі. А траплялося, що я відчувала як Яремчик мене ось-ось поцілує. Перед тим у нього серце частіше починало битися. А я вже й готова була до його ніжності. Отож поцілуємось ніжно-ніжно і знову п’ємо теплий вечір кохання одне до одного й любові до краю свого. І тільки Місяць хитрувато посміхався, бо він на своєму віку бачився-набачився подібних сцен, та ще й не таких. Ой, Господи, про що ото згадаєш!..

А зараз я тобі, Галинко, скажу про свого Яремчика чи не найголовніше. Про те, що він мене кохає, сказав до весілля один раз, як я народжувала йому діточок ― по разу, під час війни, коли ганяв у Карпатах треклятих енкеведистів та перед самою-самою своєю тризною ― теж по разу. І тим вагомішими були його слова. А між ними він збудував для нас хату, закінчив спочатку одне профтехучилище, згодом ― друге, у тридцять третьому році двадцятого сторіччя врятував від голодної смерті кількох односельців, не понадряпував доноси «на кого треба» у тридцять сьомому, прагнув звільнити Україну від совєтської окупації у повоєнні роки… А ще… А ще він пречудово грав на гармошці. Грав і співав. Мав ліричний баритон. Дехто його навіть запрошував до професіоналів. Та не до того було. Життя не давало можливості ставати надто ліричним. І водночас він був ніжним і якимсь трепетним. І в останні роки його життя притулимось, як бувало у молодості, плече до плеча, дивимось у далечінь – уже з висоти чотирнадцятого поверху ― і так добре ставало на душі, що разом. Що разом!.. А не через те, що з «висоти»... Хіба що поцілунків так палко вже не хотілося. І не тому, що кохання розвіялось. Ні! Хай молоді п’ють його чари! Їм – естафета!

Якось я, щоб не розбудити маленьку правнучку, шепнула йому тихенько слова з вірша Олександра Олеся: «Цілуй, цілуй, цілуй її знов молодість не буде»… Він повернувся і ніжно-ніжно поцілував мене. Вийшло, що прощально! Уперше за всі роки спільного життя я побачила в його очах сльози. А крізь них ― безкрає небо і різнобарвну веселку, як під час найпершої зустрічі, коли я йому перев’язувала пальчик. Між іншим, я той саморобний бинтик ухитрилася у нього потім забрати, випрала, випрасувала і зберігаю все життя як оберіг. Його й у домовину візьму. Там, у Вирії, це буде перепусткою до мого коханого. А то, чого доброго, йому там у любаски багато хто напрошується…

Отаке я хотіла була телевізійникам розповісти. Та хіба б вони мене вислухали?..

А ще скажу тобі, Галиночко, що оця штукенція… ну, оцей телефон ― річ непогана, тому що без дротів, а все чути. Так ти знаєш, що я вирішила: як полечу до Бога і свого Яремчика, візьму його з собою ― будемо з вами, землянами, обмінюватися дзвінками.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.07.2014 Проза / Новела
ЙШЛА З ВЕСІЛЛЯ
11.07.2014 Проза / Новела
З Л И В А
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Оповідання Про кохання
27.11.2014 © Серго Сокольник
Томка
09.07.2014
ПРО КОХАННЯ - БЕЗ ПОРОЖНІХ СЛІВ
03.07.2014
ПРО ЖОРУ-ЛЮБЧИКА ТА ЙОГО ДІВЧАТ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 241  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання, бабця Ґандзя, зять, заміжня, ДТСААФ, сексот, мобільний телефон, кохання на все життя, млію
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.07.2014 09:00  Тетяна Белімова для © ... 

Миколо Васильовичу! Написали гарний текст і чимало зусиль приклали. Спочатку обігрування "Альки" й інші мовні перли сприймалися дуже органічно, але чим далі, тим, як би це сказати, неправдоподібніше ставало. Схема. Схема радянського життєпису простої сільської жінки ускладнилася до непізнаваності. Коли бабця, яка періодично забувала з ким провадила телефонну розмову, раптом згадала про "Чорний квадрат" Малевича... У контексті "видоїла корову і пішла на поле" це звучить дивно, погодьтеся.
Також, на мій погляд, трішки не вистачило ліризму у розкритті цього образу. Все ж автор промовляв від імені жінки. І це не була офіційна промова.
Ось такі думки. Попри все сказане, твір сподобався задумкою. Про реалізацію - трохи покритикувала.
Бажаю вам успіху! Ви гарно пишете!  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
20.03.2015 © Вікторія Легль
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди