11.07.2014 11:15
Без обмежень
273 views
Rating 5 | 5 users
 © Максимів Галина

МОНОЛОГ ПРАДІДА

1. “Я був рожденний ще до приходу кімерійців,  

2. Ще до народження Сина Божого, в Юдеї вихованого. 

3. У наших степах тоді ще паслись мамонти,  

4. І шаблезубі тигри роздирали моїх псів. 

5. Я вийшов зо своєї печери часу, як Прометей 

6. Був у Третіх, сивих горах, вірлом щоденно мучений 

7. Бо розумів я, що жити далі в темряві печер, лише при світлі огнищ – 

8. То опоганити душу свою, спродати її задармо демонам темряви, незрячим бувши. 

9. У мене були очі... Очі були у мене,  

10. І бачив я багато на сему світі всього,  

11. Й зіниці мої од радості ставали ширшими за обрії небеснії,  

12. Й зіниці мої од горя ставали тісними, наче камінь на камені вложений. 

13. Тож вийшовши з печери, вирішив я збудувати світлицю. 

14. Деревню звіз із лісу вічного, і дзвеніла вона од міцности,  

15. Сокиру свою нагострив до каменя скельного,  

16. І збудував я світлицю, небачену досі ніким з людей: 

17. Вікна її й двері її запрошували сонце кожного рання. 

18. Знаєш, не хвалюсь, але хата ота була намного більшою од твоєї,  

19. Що Ти в ній родився, бо в тій, що родився Ти,  

20. Було мало місця для кожного і для всіх мало місця було. 

21. Так ось, моя жона і мої діти побілили оселю нашу,  

22. Збудували в ній піч велику й спекли в ній хліб,  

23. Золоту паляницю в печі тій спекли ми. 

24. І вловив ніздрями захланними дух хліба свіжого войовник заздрий зо степів далеких,  

25. І напав на коні, з мечем напав на оплот наш піший, і лишив після себе лише попіл: 

26. Я згорів до вуглика, і родина моя загинула, мечем порубана. 

27. Та відродився я з того попелу в облику новому, бо ворог мусив бути переслідуваний. 

28. А рід мій продовжив син мій найменший, що немовлям був загарбником лютим забраний,  

29. Бо не годен був він в колисці дати ворогу відсіч. 

30. Утік він з шатра степового островерхого,  

31. До дому свого в зір дорогу випитуючи прийшов і, впавши на коліна, на попелищі плакав,  

32. Бо воно двадцять літ пустинею мертвою чорною було. 

33. Виплакавшись, перекопав він мечем землицю,  

34. І посіяв пшеницю та жито. 

35. І колос виріс важчим од заліза, соками налитий – 

36. Бо зірки його леліяли, своєю росою живили,  

37. Бо сонце теплом го огортало, а вітер од дощу щедрого обсушував... 

38. І збудував він нову оселю. Я приходив до нього в сни,  

39. І радив, яке дерево заготовляти, і як зруб класти... 

40. І матір його, і брати його та сестри в його сни приходили,  

41. А як увійшов він до хати з жоною молодою,  

42. Із дитям малим в сповитку поріг переступив – 

43. Поставив посеред божниці снопа найбільшого зо всіх що на полі вжав... 

44. І ми поприлітали, пташками осіли в його рясному чубі колосковому... 

45. І заплакав син сльозами гіркішими од полину глянувши на нас, пташок маленьких,  

46. Ми ж зраділи, що рід наш відродився – 

47. Усі повернулися після вечері до саду райського Даждьбожого,  

48. А я залишився... Я залишився пильнувати сніп... 

49. І став я Пра-щуром,  

50. Хоч називали мене правнуки мої Пра-дідом,  

51. Але не знали, який я, а я не міг показатися їм людиною... 

52. Бо важкі часи настали, як на землі наші прийшов захланний перс,  

53. І як сармати з’явились, що відучились кров з ворога пити,  

54. А потому римляни ліниві прислали на землі наші своїх сатрапів,  

55. І стали землі наші уже не нашими. 

56. Як народився Син Божий, то зоря ясна пройшла через степи слов’янські 

57. І не спопелила їх, хоч і гарячою вельми була... 

58. А яв вмер Він, жидвою замучений, то вода в криницях на три дні пропала. 

59. Учень Його, Андрій, прийшов до Бористена, ноги сколовши до крові об каміння,  

60. І благословив його повноводдя, і не проти був би там спочити,  

61. Хотів був там спочити навіки, та не судилось... 

62. Не стало в лісах моїх звірини,  

63. Й імперії розсипались, підкошені впали, як ідоли,  

64. Котрим ноги їх глиняні сокирами поодбивали... 

65. Так мало бути, бо жили вони не по правді людській і Божій: 

66. Багаті не знали, де багатство своє вмістити,  

67. А бідні не мали чим насититися. 

68. Як з’явились дракони дерев’яні на Меотійськім озері,  

69. То вийшли з їх нутра рогаті вої,  

70. І кольчуги їх засліплювали люд,  

71. Та зір їх був холодний до народу мого... 

72. Вже тоді в нас вождів своїх не було,  

73. А чужі стояли з батогами над спинами людей мого племені. 

74. Як хрестив грішний князь мої землі,  

75. То крові невинної пролив він вельми. 

76. І згадували його покоління чотири 

77. У лісах волинських, Перуну поклоняючись, кару для князя просили... 

78. І не стало князевого роду, вимер він через братовбивць і грішників. 

79. А я сторожив того снопа древнього, з попелища зібраного,  

80. Заки в рік Миші не з’явивсь з степів азійських 

81. Войовник злий, страшніший сторицею од попередніх... 

82. І зруйнувала орда все, і землю цю осквернили злі вояки,  

83. Хоч і не пили вони, як князь Куря з черепа Святославового вино черлене,  

84. Зварили вони юшку жирну, із запроданців юшку в казанах зготували,  

85. Мовивши перед тим до зрадників, що у верхах правили нами, з чужинців бувши: 

86. “Зрадили свого велителя, то і нас зрадите” – і вкидали їх в окріп, як галушки... 

87. Я вижив того страшного року, хоч вмирав з голоду не раз,  

88. Сніп мій войовники стоптали під копитами коней своїх,  

89. Та прийшли до мене мої рідні з вирію,  

90. І принесли по зернині кожен. 

91. І мав я 12 зернин і 12 місяців прожив,  

92. А потому вирушив до Хортиці, де Хорос колись всі вітри світу в загоні тримав,  

93. У древньому дубі, що од його господи залишився, оселився я,  

94. Я поселився в ньому, громовиць не боявшись,  

95. Бо хоч били вони часто в дуба, та не згорав він. 

96. Мене в степу ніхто не зачіпав, ні яструби, ні ховрахи. 

97. Коли прийшов я до стану чубатих онуків,  

98. То лишився, і жив там в очеретянім даху,  

99. І їв кулешу із землиці коло огнищ їх,  

100. І пильнував їх сон, заки вони спали. 

101. А як одної ночи напали на кіш турки з шаблями остренними,  

102. То перекинув я на найближчого козака 

103. Збрую кінську, що в головах його висіла... 

104. Не раз Січ рятувалася і я рятувався,  

105. Але, знаєш, Тарасе, нічого не допомогло, все руйнувалось злом: 

106. Бо характерників, запорожців славних,  

107. Що кулі, як мухи, руками ловили,  

108. І по хвилях великих ходили, як по килимах,  

109. Хоронили в домовинах, лицями до землі обернувши,  

110. Я дивувався, що ж то таке попи з старшиною придумали: 

111. Я знав, що кожен має лицем до Бога обернутий бути,  

112. Але згодом зрозумів, чого то так було: 

113. Старшина вся козацька й духовенство запишилися,  

114. Забули що з печер темних й убогих всі ми однаково вийшли,  

115. І стали братів своїх в миру і во Хресті гнобити,  

116. Запродали весь нарід чужинському царю,  

117. І блудниця безрідна випила свободу козацьку,  

118. Вливши її до чаші гріхів своїх чорних. 

119. І гетьмана нашого попи проклинали,  

120. Хоч Бог заборонив клятьбу в вустах християнських,  

121. І мої давні боги це забороняли, про що я дітям своїм говорив. 

122. Отойді я зрозумів, чого славних моїх нащадків 

123. Хоронили до землі обертаючи: щоб не бачили вони,  

124. Що на світі білому прикрість, і неправда на світі: 

125. Бо на панських ланах вмирали мої доньки,  

126. І синів моїх пани на хортів обмінювали... 

127. Я не пам’ятав нічогісінько од болю страшного,  

128. І готовий був до вирію повернутися,  

129. Але не міг пройти у його ворота, зупинившись під ОДНИМ вікном... 

130. Знаєш, Тарасе, онуків у мене було много, тисячі онуків було у мене,  

131. Але саме через Тебе я не міг пройти у браму вирію: 

132. Як Ти на світ сей прийшов,  

133. То Бористен, що в крижаній кольчузі спав, стрепенувся, розправив широкі крила,  

134. І риба прокинулась, і птахи з гнізд ринули, гори і дерева землі cлов’янської задвигтіли,  

135. І верба розквітла не од сонця, а від морозу! 

136. І не бідний Ти народився, а багатий, бо родичів в Тебе було багато: 

137. І братів, і сестер біля твоєї колиски було, як маку-самосіву. 

138. І я пройшов через шибку легеньким вітерцем, торкнувся лоба Твого високого,  

139. І немовлям став знову, бо Я – це Ти, а Ти – це Я! 

140. Я був вільним споконвіків, і Ти був вільним. 

141. Я водив Тебе на кургани, де лежать мої брати,  

142. Я ночував з Тобою на могилах славних нащадків моїх запорожців. 

143. Ти майже завжди мав окрайчину хліба: половину собі, а половину звірині польовій ділив,  

144. Я їв з Тобою хліб, а як не було хліба, як то буває у великій сім’ї,  

145. То живив Тебе історіями древніми од сотворення світу знаними, і сам ними живився 

146. І коли Ти вперше намалював степ, то степ Тобі поклонився ковилою до землі припавши,  

147. Вітром - леготом обцілувавши Твоє личенько біле... 

148. І коли Ти першого рядка написав, то сонце Тобі подякувало, обцілувавши Твої рученьки... 

149. Помежи людьми чужими, добрими та лихими 

150. Ти вижив і не пропав, бо Я – це Ти, а Ти – це Я! 

151. І не змінив Тебе світ, але Ти його змінив,  

152. Бо Ти знав, з якого племені вийшов,  

153. І з якої хатини була дорога Твоя,  

154. Що до палаців пишних вела і до казарм холодних. 

155. І “Кобзар” Твій заговорив до люду підневільного,  

156. І кайдани люд той розірвав, силу не од світу сего діставши... 

157. Але до тих часів я вже провів Тебе до предків, а сам лишився. 

158. Березень Тебе подарував, березень і забрав... 

159. Я дуже хотів піти разом з Тобою, але мусив залишитися,  

160. Бо треба мені посіяти зерно, зібрати пшеницю і снопа предківського на божниці поставити,  

161. О, як злостився я, коли бачив, які Тобі пам’ятники ставлять сумні,  

162. Як малюють Тебе як старого чоловіка у смушевій шапці,  

163. Знищеного життям і хворобами зламаного! 

164. Але ж Ти подарував їм все, що створив, що для них 

165. Будучи у розквіті сил своїх, бо слабим у часи смути не смів бути,  

166. Хоч і не раз важко було, і нестерпно було на самоті!!! 

167. Я б вигриз мізки тим, хто незаслужено прикривається ім’ям Твоїм,  

168. Незаслужено отримавши нагороду імени Твого 

169. Бувши сватом, братом, кумом, коханкою чи коханцем – 

170. Їх багацько сховалось помежи достойними,  

171. І всі вони видні, як кукіль поміж пшеницею в полі. 

172. Болить мені нині й те, що не снилось тисячі років: 

173. Люд на моїй землі поділений, і вже не одне плем’я,  

174. І вавилонська вежа не стала причиною його розпорошення по всему світі: 

175. Знову одних сліпить їх багатство, інших – догризає бідність. 

176. І нема помежи родами й родинами згоди,  

177. Можна майже все купити за гроші, та все то скороминуще,  

178. І палаци, збудовані на сльозах людських, нещасливі для власників їх... 

179. Як прокидався я, а так було тисячі літ,  

180. То бачив я день нинішній і планував своє завтра,  

181. А тепер чи не всі днем нинішнім живуть,  

182. І не можуть розрізнити правнуки мої своїх братів кревних од варягів,  

183. Бо навіть вовки нарядились в шкури овечі майстерно. 

184. Плачуть неорані ниви, бо їх господарі в краях чужих чужий врожай леліють... 

185. А тим часом сестри мої скорбно голодомори згадують,  

186. Блідий вершник не раз приходив на мої землі, щоб забрати все збіжжя і все живе скосити. 

187. Знецінилось вічне над одноденним, і могили батьків діти од бур’яну забувають прополоти,  

188. Замість любови ненависть проповідує себе – 

189. На майданах люд мерзне, прагнучи змін, та кожного разу отримує обман,  

190. Бо нема помежи мільйонами одного того,  

191. Хто прийде і піде з словами “Йду з чим прийшов!” 

192. Тарасе, онуку мій улюблений, звертаюсь до Тебе,  

193. Ти ж роду мого, племени мого і родини: 

194. Я вийду межи люд, скинувши облик Пра-щура, я вийду Пра-дідом: 

195. Широкоплечим, чоловіком русявим з очима волошковими,  

196. Дужим воїном безстрашним, господарем зі снопом пшениці в руках натруджених жилястих. 

197. Стану захисником всіх, кого душить зло і несправедливість,  

198. Отойді запанує сонце правди і світло віри помежи народом моїм,  

199. І згине все темне в шеолі, бо третій раз повторюю: Ти це Я, а Я – це Ти! 

200. І Ти знову народишся ЦЬОГО ДНЯ! Слова ДВОХСОТ рядків моїх – для Тебе, єдносте нерозділима!” 

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Патріотичний вірш

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Галстуки для білих мішків / Новела | Максимів Галина». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Ластівка / Вірш | Максимів Галина». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Максимів Галина.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 11.07.2014 16:16  Ем Скитаній => © 

так, але цей світ хитається від канонади і спливає сльозами жалю за звгиблими у цій "брудній" розпаленої путіним війні...до речі, привід до цієї бойні був даний так званими "коріними мешканцями донбасу"...і це ж мої земляки, серед яких є і мої тепер вже колишні знойомі...сумно... 

 11.07.2014 15:41  © ... 

Тетяно Валеріївно, дякую за щирі поради щодо подальшої долі твору) І Вам творчих успіхів! 

 11.07.2014 15:39  © ... 

Пане Олександре, дякую за високу оцінку моєї творчої праці) 

 11.07.2014 15:37  © ... 

Дякую, що дочитали до крапки останнього рядка! Радію, що витратили свій час недаремно!))) 

 11.07.2014 15:36  © ... => Ем Скитаній 

Дякую Вам, що перебуваємо на одній хвилі, живучи в одному творчому світі))) 

 11.07.2014 09:30  Тетяна Ільніцька => © 

Цікавий твір! Віє давнім епосом чи навіть своєрідним наслідуванням одкровення-пророцтва. Чи навіть давня дума - так речитативно, під старосвітську кобзу можна навіть виконувати!
Багато праці ви поклали, пані Галино!
Хай щастить!  

 10.07.2014 16:50  Ем Скитаній => © 

сильна річ! багатошарова билинна сповідь наче вплітається крізь душу в розум, спонукаючи до важких роздумів, збуджує чуття і думки про теперешнє, про сьогочасне...дуже, дуже багатий текст... 

 10.07.2014 15:41  Маріанна => © 

Масштабно!  

 10.07.2014 15:34  Панін Олександр Мико... => © 

Епічно, чудово, надзвичайно! 

 10.07.2014 13:06  © ... => Мальва СВІТАНКОВА 

Дякую, що повертатиметесь)))) це означає, що Ви вдумливо читаєте))) 

 10.07.2014 10:53  Мальва СВІТАНКОВА => © 

Цікаво. Незвично.
Ще повертатимусь до цього твору.
Дякую. 

Публікації автора Максимів Галина

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо