Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.07.2014 00:18Новела
Про зраду  Про тварин  Про кохання  
ПАННОЧКА З ЛЕЛЕКАМИ, або Знову про кохання
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

ПАННОЧКА З ЛЕЛЕКАМИ, або Знову про кохання

Ото так йому й бовкнула?
Та не може бути!..
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 20.07.2014 / 24418

— А чому ти тут стоїш, лелечко? Як тебе звати? Мене звати Іринкою. А тебе? Чого мовчиш? А-а, ти, напевно, їсти хочеш? То хіба ти на заводі працюєш? Мій тато, тато Андрій, каже, що на його заводі нічого вже не залишилось — ні двигунів… ні молотів… ні навіть серпів. А знаєш чого, лелечко? Тому що одна за одною приходили якісь бабці і повикрадали все те. Тато Андрій казав, що при бабці Приватизації ще дещо було. А коли очолила завод Санація, в огорожі ще більше дірок з’явилося. І він часто розповідав, як у цей час усі ходили до якоїсь Фені. Коли я їсти у нього просила, він і мене до неї посилав: “Та йди ти до Фені!..” Але я навіть не запитувала її адресу, бо зрозуміла, що вона дуже жадібна. Тато Андрій одного разу півдвигуна разом з Санацією приніс. Але Феня нічого не заплатила. Сказала, що Санація захворіла, і кошти потрібні на її лікування… Лелечко, ти їсти не хочеш? Напевно, не хочеш. Ти ж на заводі не працюєш… Ех, якби був тато Слава! Я в нього запитала б, як він знайшов мене у твоєму гнізді і як він мене виносив звідти, маючи лише одну руку. А то мамця чомусь не хочуть розповідати… Ма-а-м-меря…

Лелека повернув голову в один бік, повернув у інший, уважно прислухаючись до Іринки, а потім гикнув по-пташиному, скликаючи свою сім’ю, і здійнявся вгору. Трохи покружлявши, лелеки відлетіли. Дівчинка дивилась птахам услід, як, раптом, їй запаморочилось у голові. І вона втратила свідомість. “Мамо, їсти…” — тільки й ворухнулись її губи.

— А-а, ось ти де! — холодні краплі змусили її відкрити очі. З пляшкою газованої води над нею височив “тато Андрій”:

— Казав тобі, що тут, на луках, грошей не назбираєш. Хіба що жаб. Он інші діти і в метро проворні, і на зупинках транспорту, і на базарах гроші збирають… На, пий… “панночко”! І йди, скупайся у річці, водночас і до тями швидше прийдеш. А то, поки ти тут на траві відлежувалась, нам відрізали водогін. Ти ж погано працюєш: грошей не приносиш. Ну, йди. А я пішов “на промисел” — матері скажеш. Там, в одному місці, дроти “непотрібні” висять. А це все одно, що десять гривень. Ризикуватиму життям заради вас, ледацюг. Та хто не ризикує, той не п’є шампанського.

І він рушив берегом у бік ліній електропередач.

— Ірусю, я все чув, — звідкілясь з’явився сусідський хлопчик-одноліток. — У-у, піранья! — посварився він у бік дядька Андрія, який щойно зник за прибережними вербами. — Зачекай, підросту, я покажу тобі, як Ірусю ображати… На, їж, — простягнув він дівчинці варене яйце і шматочок м’яса.

— Ходімо, спершу поплаваємо, а потім поїмо. Разом, — запропонувала Іринка.

— А чого твій тато такий суворий, нелагідний? — поцікавився хлопчик, коли вони вийшли з води на берег обсихати.

— Мама розповідали, що тато Андрій був дуже хорошим інженером і його цінували на підприємстві. Одного разу навіть начальником цеху працював. Але потім підприємство збідніло. Гроші людям не платили. І тату Андрію сказали, що він теж винен у тому. Не знаю, що потім сталося. Але згодом він почав їздити за кордон заробляти гроші. І зустрів там мою маму. Вона приїхала туди теж на заробітки, із Закарпаття. Але в неї відразу хтось відібрав документи. А тато її примусив вийти за нього заміж: бовкнув, що тільки тоді він зможе їй допомогти повернутись до України. А загалом, тато Андрій — не мій тато. Мого тата Славою звати.

— А чому ти на свою маму кажеш “ви”?

— Бо так у нас усі говорять. Тато Андрій сказав, що за це він мою маму й покохав.

— А чому ж він тебе не поважає?

— Не знаю. Певно, тому, що я весь час чекаю свого тата Славу. Його фотокартку повісила біля свого ліжка. Інколи навіть звертаюсь до неї. І, напевно, тому, що тато Андрій обізлився на весь світ. У нас була своя квартира в багатоповерховому будинку. Хороша. Її тато Андрій і мама продали, щоб розрахуватись з якимись великими боргами. Тому й поселились ми тут, на околиці, на старій садибі.

— Добре, що це недалечко від нас. Тепер я тебе щодня бачитиму. Ти не проти, якщо ми дружитимемо? Завжди.

— Гаразд. Ти лагідний. А що ти любиш? Лелек любиш?

Перекусивши, Іринка повеселішала. І вони ще довго розмовляли, плавали в річці, сміялись. Були щасливі до нестями.

— У тебе таке довге волосся, немов у мавки, — мовив хлопчик. — А очі — карі. Можна, я в них подивлюся?

— Іриночко! Іро-о! — раптом долинув голос її мами. – Де ти?

— Ми тут, мамусю!–-озвалась дівчинка, одягаючи трусики.

Підійшовши швидкою ходою й відхекавшись, її мама тільки й мовила:

— Ой, Іринко, що буде? Тато Слава знайшовся і приїхав до нас.

— Олежику, — звернулась Іринка до хлопчика. — Побігли зі мною. Не бійся. Тато Слава хороший. Я пам’ятаю.

І вони чимдуж наввипередки побігли до Іриної домівки.

Хоч Іринка майже забула образ рідного батька, впізнала його одразу. Швидше навіть не впізнала, а зрозуміла, що з-поміж кількох незнайомих чоловіків, які стояли на подвір’ї, саме оцей — тато Слава. Бо він був з іграшковим лелеченям і широко відвів праву, єдину, руку вбік, побачивши свою доньку. Підбігши, вона пригорнулась до нього, міцно обхопивши шию.

А Олежик діловито запитав:

— Ви не будете посилати її до метра просити милостиню?

— Яка милостиня? Навіщо? — голублячи доньку, мовив В’ячеслав, як враз побачив за ворітьми Андрія з якимсь брухтом.

— Славо… Андрюшо… — тільки й мовила їхня дружина, стоячи на воротах. І незрозуміло було, чи то вона не хоче впускати Андрія, чи не бажає випускати з подвір’я В’ячеслава. Чоловіки, які, було, прийшли з В’ячеславом, тільки багатозначно зітхнули й пішли геть.

— Ну, звідки ти взявся, звідки? — розізлився на В’ячеслава Андрій.

— Іриночко, а ну, бери мої валізи й виймай звідти гостинці. Вони тобі сподобаються. І друга свого можеш пригостити… — звернувся до доньки В’ячеслав. — А мені треба з дядею поговорити.

— Татом Андрієм?

— О-о, то вже й “тато”? — кинув В’ячеслав дружині.

Та опустила очі.

— Вибач, я чекала. Чому ти не писав, не телефонував?

— Як це? — швидше не в неї, а в Андрія запитав В’ячеслав.

— Звідки ти взявся? Звідки ти взявся? — Тільки й повторював Андрій. — Ну, так-так, я ховав твої листи до неї. Так. Можеш назвати мене козлом. Можеш. Але я її з самого першого класу кохав. З самого першого…

— І я — з першого, — нагадав В’ячеслав.

— А чому ж ти не хотів з нею сидіти за однією партою?

— Тому що від тебе сильніше її кохав. Обожнював її.

— “Обожнював”, “обожнював”… А чому ж ти дременув за кордон і заховався там, покинувши молоду дружину в малознайомому їй місті та ще й з малою донькою? — Андрій шукав вразливі місця у поведінці В’ячеслава. — Слухай, а як це тобі вдалося викрасти її в мене перед самим нашим весіллям? Я так її тоді шукав!

— За кордоном я не ховався, а працював, щодо моїх комп’ютерних програм ніколи не було нарікань. І, до речі, не шантажував інших жінок, як ти, що я допоможу їм повернутись в Україну, якщо вони мені стануть дружинами… Словом, я все знаю про твою поведінку, шановний мій друже-однокласнику, — відповів В’ячеслав. — І давай по-хорошому: бери свої речі й шуруй геть.

— Ох, який швидкий. А в моєї дружини не хочеш запитати, як вона мене кохає? Ганнусю, а ну, скажи, як ти мене кохаєш?

Жінка опустила очі.

— Бачиш? Бачиш?.. А не хочеш знати, як вона розпочала свій бізнес і як її тут же обклали данню рекетири, і як я її викупив — не хочеш знати?

— Бери речі і йди…

— Хто б казав! Не моя ж дружина. Правда, Ганнусю? Ти ще до цього ж мене вибрала?

— Я що… Вибрала Іринка. Правда за нею, — мовила Ганна.

Іринка підбігла до В’ячеслава, міцно обхопила його і аж полегшено зітхнула, а потім прожогом кинулась на луки, кличучи за собою й свого тата.

Лелечина сім’я вже повернулась і мирно паслась у лузі.

— Тату, а в якому гнізді ви мене знайшли? — запитала Іринка.

В’ячеслав трохи розгубився. А потім уважно подивився на всі лелечині гнізда. На одному з них стояла пташина пара з пташеням.

— А он у тому, — показав він і щасливо засміявся, обіймаючи правицею донечку.

Несподівано, мов з-під землі, вигулькнув товариш Іри. Він щосили репетував, аж підскакував:

— Піранья накивав п’ятами, і слідів не видно… Не видно й слідів…

До них ішла Ганна, ніяково усміхаючись.

___________
Малюнок автора.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.07.2014 Проза / Роман
РОМАН ДЛЯ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ (початок любові)
23.07.2014 Проза / Новела
СВІТАНОК УСМІХАЄТЬСЯ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 132  Коментарів:
Тематика: Проза, новела, лелека, по-пташиному, плавали в річці, обожнював, лелечині гнізда
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
05.04.2012 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди