Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.07.2014 23:09Роман
Про життя  Про душу  Про зраду  
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

ДЕ ЖИВЕ ДУША?

3

Сторінки "Роману для Нобелівської премії"

Кінець 50-х -- початок 60-х років
ХХ сторіччя
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 28.07.2014 / 24497

У хаті дуже холодно. Тому Юрась хукає на руки, зігріває їх, а потім записує до свого щоденника. Він не знав, чому холодно, а мамка пояснили, що, коли була корова, то половину молока їхня родина продавала і на виручені кошти купувала щось для пічки: дрова, гній, а інколи й вугілля, хоча воно було дорогим і неякісним. Родина також збувала вишні, яблука, груші, дещо з городини. Але торік на фрукти був неврожай… Корови вже немає… Тож мамка вирішили топити пічку тільки коли треба готувати їжу. Щоб зовсім не задубіти, син заліз на чирінь та й продовжував писати.

Неподалік їхньої хати росте невеличкий гайок-лісочок з берестків. Про нього Юрась трішки згадував, коли розповідав як йшов після виключення зі школи. Як тільки смерклось, мамка кликали його з собою до того гаю, щоб назбирати хмизу для пічки. Вони весь час говорили дуже тихо, щоб ніхто не почув і не помітив та не звинуватив у розкраданні колгоспного добра. Сусіду через хату легше: він — бригадир, і Юрась з матір’ю часто бачили, як той привозить собі і дрова, і щось молочне. Ходили чутки, що краде. Та хто його знав! Але, мабуть, частіше крав, ніж виписував як належить, коли дуже треба якійсь людині чи родині. Бо друг Валерка кілька разів заглядав до бригадирового двору — якраз тоді, коли той приїздив і щось привозив. Так коли оте все помітив Валерка, бригадир зразу прикрив привезене. Якби воно було не крадене, то не прикривав би.

Юрко згадав як у тому ліску-гайочку нещодавно він спочатку змерз, але згодом, пораючись, нагрівся. Йшов лапатий сніг, і від того мамка раділи. Удома вже пояснили:

— Поприкривав наші сліди.


Сьогодні на околиці села, яку народ прозвав Вершиною (бо крайні хати розташовані кілометрів за десять-дванадцять від центру), було справжнє свято. Там, де раніше розлилась невеличка річечка, утворився непоганий лід. Посередині льодового поля закопали невеличкий стовп, на нього наділи колесо від возу. До колеса ретельно прилаштували довжелезну міцну жердину, а до її кінця — санчата для двох-трьох людей. З протилежного до жердини боку — таку собі теж довгеньку жердину. Її почергово штовхали по колу дві-три людини і таким чином кружляли тих, хто хотів покататися. А хотілося усім присутнім. Тож крутили по черзі одні інших, відтак мінялися. В усіх був святковий настрій: чи то від незвичного вихідного дня, чи то через те, що просто він був погожим і всіх односельців раптом охопив колективний дух радості.

Навіть агроном і Ганна Петрівна приходили. Звісно, окремо одне від одного, як наче ніхто нічого про них не знає. І катались, не обіймаючись, не цілуючись. Юрась подумав, що, мабуть, тільки він бачив тоді їх у кукурудзі. Значить, тільки він і володіє таким секретом. Хоча чому тільки він? Он, коли коханці були у лісі, бачили їх разом Юркові друзі. От і розберись тепер з отими дорослими. Невже і він таким стане?


Часто у Юрасевій хаті стояв несусвітній дубар, незважаючи на те, що з осені стіни ззовні були обставлені кукурудзинням, а два вікна закриті щитами і мішковиною. Але ж пічку палили — і дух від неї пашів теплий — лише коли мамка їжу готували. А коли вони кудись ішли у своїх справах, а старший брат — чи то до вечірньої школи, чи на гульки, чи ще не знати куди, у хаті робилося холодно й помозгло.

Якось в один з таких днів Юрась крізь вікно уздрів як зазодить до двору старша сестра. Побачив і немов родинним теплом зігрівся. Та його радість швидко щезла, коли за хвилинку-дві, придивившись до неї, відчув, що вона була неабияк спантеличеною і, ймовірно, навіть плакала перед цим. Юрій краєм вуха почув її розповідь для матері, що її чоловік з усього робить як з мухи — слона, прислухається тільки до своїх батьків, які її зненавиділи.

Мамці було це як сніг на голову, хоча про дещо вони й прочули й раніше…


Добре, що мати дозволили Юрасю запалювати гасову лампу. Від неї і світло є, і деяке тепло йде хоч до рук. Тож хлопець спочатку підклеїв деякі книжки, потім помалював, трохи причепурив родинну ялинку-вишеньку. Вона стоятиме до Нового року за старим стилем, тобто до чотирнадцятого січня. І увесь цей час — від двадцять четвертого — двадцять п’ятого грудня до чотирнадцятого січня — для Юрася є суцільним святом. У цьому проміжку є ще аж два різдва. А ще – день пам’яті батька, який помер десь від 3 по 5 січня, за місяць до його народження. Мамка про нього завжди згадують так:

— Ех, нема хазяїна!.. Не стало… Тепер з вдови знущаються, кому не ліньки дурять, замилюють очі.

Від сестри і брата Юрій якось почув інші характеристики батька:

— Ото, коли щось не по його було, міг зазвіздити так, що від гарного пінка летиш кубарем під ліжко і там сидиш, немов миша, забачивши кота, щоб, чого доброго, не отримати ще низку стусанів.


Мамка Юрія часто плачуть через те, що комусь привезли комбікорм, комусь — вугілля чи дрова, ще комусь — дерть. А їхній двір часто минають, звинувачуючи її у тому, що останнім часом на роботу постійно не ходить. Але ж мамка дуже хворіють!.. Син під великим секретом від них чув: хворіють через те, що пережили три голодомори, смерть його братів і сестер, які у неї познаходились ще до війни. Була тяжка робота у забої однієї з копалень Донбасу, поневіряння під час війни. Але їй щоразу відповідають, що колгосп — є колгосп: мають працювати всі, та ще й з комуністичним завзяттям.

От мамка й плачуть-причитають, виводять з простяжкою якісь сумні слова. Синові від того моторошно стає і він теж починає плакати, тільки не виводить тих сумних слів. Не хоче, не вміє, не наважується і боїться. Йому здається, що вони зайві, тільки душу ятрять.


Днями Юркова мамка позапинали вікна, поставили на долівку гасову лампу, а між нею і стіною поклали зіжмакані аркуші паперу і заплакали… А коли папір згорів і почав тліти, на стіні можна було спостерігати химерні тіні. У них мати й син уздріли військові машини, дерева, шляхи, людей і ще щось. Мати згадували своїх братів, Кирила й Романа: чи живі?!. Тіні показували, що після війни вони залишились живими, але перебувають у далеких краях. Мамка називали острів Шпіцберген. Через десяті вуха до них дійшла чутка, що саме туди братів закинула доля. А через що?! Та через війну ж! Деякі люди тільки натяком говорили, що багато хто з визволителів рідної землі потрапив у полон. Так їм краще не повертатися… Каюк буде!


(«Ой, що ж це я пишу?!. Не можна такого, казав дід Мартин», — так Юрій завершив цей черговий запис у своєму потаємному щоденнику).


Уранці до Юрася притьопав гуляти друг Валерка. Як завжди, взув чоботи навпаки: лівий чобіт — на праву ногу, а правий — на ліву... Прийшов ще удосвіта. Юрко, звісно, ще спав. А коли зліз з чиріні, то побачив як Валерка з половину зошита змалював якимись дівочими обличчями.

— Це — Тонька! — гордо сказав, коли Юрась на те витрищів свої моргали. — Я її кохаю…

— Тю, дурний! Як ти можеш кохати родичку Дусі-семафора. А якщо й Тонька стане «семафором»? Ну, спочатку «семафорчиком»… — відчебучив Юрась.

Валерка образився і гайнув додому.

А вдень приходив якийсь дядько — такий чемний, що Юркові нагадав глевкий пересолоджений вареник. Глевкі вареники — слизькі, а пересолоджені — приторні. До того ж, вони дещо темніші від інших. Їси такий вареник, а він чіпляється за зуби та піднебіння.

Таким був незнайомий хлопцю дядько. Він спочатку трохи поговорив з мамкою, поки вони на роботу не пішли, а відтак підсів до Юрка та й давай про все розпитувати. Через кожне запитання-два — про географію. Попросив показати атласи, карти… Ага!.. Нема дурних. Хлопець отой атлас, точніше два аркуші з нього, де він кольоровим олівцем чіткіше обвів кордони України (як там написано, «Українська РСР»), не показав. Юрко ті два аркуші заховав, коли ще виключили зі школи на тиждень через неправильну відповідь щодо Батьківщини та її столиці.

Під вечір прийшли мамка з роботи. Звідкіля вони дізнались, що Валерка про Тоньку говорив з таким захопленням?!

— Юрасю, тобі з Валеркою ще рано думати про кохання-любов до дівчат, — раптом сказали вони. — Гляди мені — дубця получиш…

Син відчув, що почервонів, як рак. Хоча, що тут поганого. Але таку думку матері сказати не наважився, щоб йому ж гірше не було…


Юрась був радий за брата, напевно, більше, ніж він сам. Це тому, що, коли бинти з його понівеченого пальця зняли, брат потихеньку і його «залучав» до натискання на кнопки гармонії. Спочатку понівечений палець стирчав як цурпалок. Але поступово розсмикався так, що почав торкатися якоїсь кнопки. Буває й невпопад, не у той лад. То виходило смішно. Брат не хотів ту ноту брати, а вона гралась. А оце днями мамка та його товариш мали змогу пересвідчитись як той палець уже свідомо тисне ту чи ту кнопку гармонії під час гри на ній. Звісно, що брат від того був неабияк задоволений.


Не записував Юрко до свого потаємного щоденника вже давненько, бо заховав його так, що сам не зразу знайшов. Гадав, що хтось надибав і поцупив. Аж ні, згодом знайшлися. Останній запис зробив про те, як братів палець заживав. Ну то на цю тему і продовжимо…

Покохав брат молодицю. І хотів був одружитись з нею. Аж тут мамка дізнались, що вона має кількох дітей.

— Ой, лишенько!.. — сплеснули вони у долоні, запричитали і винесли вирок: — Ганьба перед усім селом!

І швидше, мовляв, вона у домовину ляже, ніж погодиться прийняти таку невістку. Почалися неприємні довготривалі лайки між братом і матір’ю. Брат запив, хоча схильності до спиртного не мав.

Нещодавно, будучи випивши, брат не на жарт здійняв неабиякий гвалт. Юрій помітив, що той не стільки під градусом, скільки удає з себе такого. Брат вкотре почав говорити матері щось образливе й неприємне і, можливо, якось замахнувся на неї. Мабуть, Юрій у ту хвилину, кудись відволікся. Коли вже глянув, де ж брат, то побачив його прив’язаним до ліжка: ноги — до одних билець, а руки — до протилежних. Він лежить на спині, хропе чи то від злості, чи від болю, чи незручності і якогось приниженого стану — його, дорослого, і ось так…

— Не будеш за гулящою бігати…— приказували мамка, і ще якісь люди їм піддакували.

Юрко забився під стіл і, піднявши трохи скатертину, спостерігав, коли ті обурені люди, які допомагали матері прив’язувати його брата до ліжка, нарешті вийдуть з хати.

Хтось норовив його ще по щоках ударити. Тож Юрась вискочив зі своєї схованки і щосили зарепетував, що не чесно бити прив’язаного, і облаяв їх найвідбірнішою своєю лайкою:

— Собаки ви!!!. Злі собаки!.. Геть звідси!!! Пацюки!

Розв’язати брата одразу Юркові не дозволили старші й дужі люди. А коли на ранок звільнили від пут, то брат не зміг устати з ліжка через набряк ніг від сильного стискання їх вірьовками. Юрась плакав і переживав за брата, бо дуже не хотів, щоб він опинився інвалідом…


Слава Богу, усе обійшлося. До брата кілька разів приходив старенький лікар, добрий такий, лагідний, приносив різні розтирки, мазі, масажував. Тільки чомусь не ноги. Ну, значить, так треба було.

За деякий час брат повідомив Юрасю, що ніяких незручностей у ногах він не відчуває. Тільки залишилась одна прикрість: душа зчерствіла і стала прісною. Юрій глянув на його шию.

— А що, тебе і за шию в’язали? — запитав.

— Душа ж не у шиї, братику мій… — тільки й відповів він.

За кілька днів він виїхав з села. Подався до райцентру навчатися на механізатора широкого профілю.

Відтоді Юрась жив з мамкою тільки удвох. І усе було б добре, якби син не влаштував їй урок юного атеїста.

У школі останнім часом такі гарні лекції їм читали: про те, що Бога немає і бути не може.

А молодший син приходить додому і часто чує від мамки: «Ой, Боже!.. Ой, Господи!..» Щоб вони не зробили — «Ой, Боже!.. Ой, Господи!..» Навіть коли щось вдале, хороше. Ну то він і випалив у відповідь, що Бога немає і не треба його згадувати. А перед цими словами навіть конспект перед собою поклав, в якому занотував усе найголовніше, про що йшлося на тих атеїстичних лекціях. І не даремно! Ось вони й знадобились. Вирішив розкрити очі своїй неграмотній матері.

Почувши синову репліку, мати спантеличились і запитали чи то його думки, а чи хтось науськав. А Юрко перейняв деякі ужимки і тон лектора, то й давай наставляти матір. Вони те слухали-слухали, та я-а-ак кинуться до дубця:

— Ах, ти ж, атеїст триклятий, сморчок зелений, ти ще будеш мене вчити?!.

Протягнули було руку до дубця, та так з занесеною догори рукою і обмякли, невтішно заридавши.

«Атеїст триклятий» хотів вискочити з хати. Та як же його вискочиш, коли місце для дубця передбачливо визначене біля дверей. Але коли мамка заплакали – тяжко, з болем, зі стоном, з простягом, голосінням, причитаннями («Діждалася я діточок… Уже й найменшенький он як навчає матір… То хіба матір дурна така вже? Хіба погано, коли у Бога вірить? Оце то вас такому у школі учать? Ой, лихо мені, Господи…»), то й син заревів.

Довго плакали разом: мамка біля дверей, а Юрась — під столом, інколи визираючи з-під скатертини то на мамку, то на покутя: чи не свариться Бозя з образів?!.

Під столом хлопець, мабуть, ще й задрімав. Але після деякого затишшя почув:

— Вилазь, синку! Вечерятимемо.


У той проміжок часу, коли Юрій не записував до свого щоденника нічого, сталася з ним ще одна пригода, що неабияк налякала матір. А вже від неї і він злякався…

Мамка пішли з ним поливати огірки, помідори, капусту… невеличкі діляночки овочів розташовані біля самої річечки, якраз напроти хати, у долині.

Спочатку хлопець допомагав матері носити воду з річки. Але згодом вони дозволили погуляти. Тут хлопцю подобалось: неподалік росли верби, різні пахучі кущі, високі трави, серед яких і їстівні лопуцьки. Юрко їх зривав, чистив од верхньої шкірки і їв. Вони були соковитими і смачними. Потім підійшов до поваленого дерева, у якому було дупло. Зазирнув до нього і побачив якісь живі жовті кільця, спрямовані на нього. Вони так верещали! Хлопець дуже злякався і чимдуж дременув подалі від того дупла…

А потім тільки й згадував як опускався горічерва у якусь воду, дивився крізь неї на небо, а круг того неба — усе зменшувався і зменшувався… Потім наче якась сила — бу-бах! — виштовхнула на поверхню води, і втікач від дупла зрозумів, що шубовснув у копанку, яку не помітив за густими травами.

Юркові вдалося ухопитися за корені дерев, що звисали до води, потім — за гілки, товсту траву, і вилізти з води.

Спочатку злякався не води і не копанки, а того, що намочив костюм. Сусіди потім дійшли логічного висновку: він якраз і врятував дитину, адже був зі щільної тканини, просторим, з гумками на рукавах, на поясі і на штанинах. От повітря, що було у костюмі, і сприяло тому що виштовхнуло худеньке тіло на поверхню води.

Отак, вилізши з копанки, побрів стежкою, що вела до самого городу, відтак побачив мамку і, хникаючи, запитав, чи не битимуть його.

Вони, як побачили такого мокрого переляканого сина, сплеснули у долоні.

— Ой, лишенько!... У копанку?.. Ой, Господи!.. Та чого ж я битиму?!. Чого лаятиму? Таке вигадав…

Обкутали сина сухою рядниною, взяли на руки та й понесли додому.

Тільки після цього він злякався…

Згодом покликали шептуху виливати з хлопця переляк. Вона прийшла, поставила переді ним склянку з водою, поклала хліб, сіль, узяла величезного ножа, наставила його на хлопця й почала обертати навколо його тіла й голови. Хлопець спочатку увесь дрижав, але згодом заспокоїася.

___________
Малюнок автора
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.07.2014 Проза / Новела
РИБОЛОВЛЯ НА СВІТАННІ
02.08.2014 Проза / Новела
ЦИБУЛЯ "НА ПІР`ЯЧКО"
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Роман Про зраду
28.07.2014
ДЕ ЖИВЕ ДУША? (3)
15.01.2014 © Сорок Восьмий
Альцгеймерова соната (ХV)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 75  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, холодно, хмиз, бригадир, пічку палили, хворіють, сумні слова, мамка, копанка, переляк, атлас
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
24.04.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
20.01.2011 © Михайло Трайста
10.07.2013 © іміз
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди