Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.09.2010 19:38Повість
Для коханої [для коханого]  Про життя  
10000
© Лія Валеріс

Анна в чорному

Лія Валеріс
Опубліковано 07.09.2010 / 2482

Розділ І
 

1.
 

У кімнаті лунає дзвінок телефону. Вона поборюючи свій сон все ж таки відповідає нічному незнайомцю. «Алло, - промовила вона із сонною зляканістю в голосі, - алло?». По інший бік слухавки ніхто не відповідав, але вона відчувала як хтось слухає її сонний голос, і намагається насититись хоча б мізерною частинкою її енергії. Не почувши жодної відповіді крім страшної тиші, вона поклала слухавку так і не почувши людського голосу - продовжувала жити на самоті зі своїми думками. Іноді вона боялася їх, а іноді зовсім і не впізнавала себе чуючи власний голос у голові.  

2.
 

Літо. Прекрасна пора для знайомств, та вечірніх романів. Прогулятись під зоряним небом із друзями, що могло бути краще, це було уже не традицією, а правилом, що стало прописаним у кодексі сучасної молоді. Але у перший літній вечір із зоряним небом вона була сам на сам. Її телефон мовчав, мовчав німою тишею, і навіть не нагадував про своє існування. 

У неї не було друзів. Усі її боялися, боялися, бо не розуміли – вона відрізнялась від інших дівок своїм смаком, своїми думками, своїм поглядом на світ, своїм відношенням до людей всім, всім, що тільки могло прийти комусь у голову. 

Одним оком вона зиркнула на свій мобільний: жодного вхідного, жодного пропущеного виклику. У голові промайнула думка, що вона нікому не потрібна у цьому світі крім мами, та чорного кота Добрині, але інколи ніби здавалось, що і їм вона зовсім не потрібна. Не зважаючи на ці песимістичні ноти вона спакувала свій наплічник, надягнула літню чорну кофту, взула кеди і попленталась на вулицю у нічну безодню. Безодню, що нагадувала своїм міським божевіллям здичавівшу чорну пантеру Багіру із «Мауглі», що у будь-який момент може розірвати тебе на шматки. Але все ж таки вона пішла сама у вечірні сутінки, де на кожній вулиці за кожним провулком ховається маніяк або алкоголік-збоченець. 

3.
 

Вона йшла , йшла темними вуличками Луцька, які іноді мерехтіли жовтим світлом нічних ліхтарів. І дійшла аж до Либарської гори, що неподалік замку. Її в народі ще називають не інакше як лисою горою. Це було чарівне містичне місце, де частенько збирався натовп різних компаній неформалів-відкривачів, або місцевих груп блекірів (сатаністів). Такі вершини нормальні, консервативні люди обминали десятою дорогою, бо боялися, боялися, бо там вони пізнавали самих себе, відчували суть свого життя. 

4.
 

Підходячи ближче вона відчувала якусь душевну спорідненість, якусь внутрішню прив’язаність. Недарма ж кажуть, що людина має знайти щось своє місце у цьому світі де б їй було б добре, і Анна знайшла це, своє, рідне. 

Викарабкавшись на вершину вона стояла дивлячись з гори на вечірній мерехтлвий Луцьк. Самітниця відчувала себе владаркою світу. Вона владарювала цим світом, вона владарювала цим містом, була його вершиною. Але це все відчувала лиш тільки вона одна і не було тієї людини якій би можна було вилити свою душу. А навіть якби і було кому, то б її не стали слухати, і говорили б їй у відповідь, що вона хвора на всю голову, і їй треба лікуватись. 

Над головою високо в небі скупчувались у свій містичний танок пухкі чорні хмари, але в середині із білим димом. Чорні, як і вона сама. Збиралося на дощ. Трохи гриміло, подекуди давала про себе знати блискавка. Анна, яка бачила і відчувала це небесне диво уже готувалась вертатись назад до своєї квартирки на восьмому поверсі дев`яти поверхівки. До дому, де її ніхто не чекав, квартира була пустою, її залишили самою. Вся її сім’я утекла із міського божевілля у село, де можна було добре відпочити на вихідних, але вона не захотіла їхати їй хотілось побути самою, вона вже звикла до цього.  

Вона готувалась, вернутись у тісне розігріте літнім сонцем помешкання, де важке повітря, і стіни, ніби давлять на мозок. Але все ж таки вона ішла до місця де вона жила.  

Дівчина йшла тими ж тісними вуличками, якими проходила якихось дві години тому. Анна вдихала запах повітря затихлого перед грозою. Потім вона відчувала солодкий смак дощових краплин на своїх червоних, ніби у упиря, що напився крові, губ, але вони були не нафарбованими, таким кольором їх наділила природа. Дощ був чи то холодним, чи то теплим – вона не розуміла. Але при поверненні додому збагнула, що застудилась. Відкрила ключем двері, зайшла – жодного прояву життя. Скинула із себе мокрий одяг, кинула наплічник на крісло сушитись, надягла чистий, сухий, що пахне материнською турботою. Через дощ у квартирі було якось холодно та тхнуло сирістю, як у склепі, і саме тому Анна взулась у свої улюблені пухнасті чорні капці та пошурувала у кімнату з якої кожного дня виходила нагодованою із приємним ситим задоволенням, звісно, це була кухня. Там вона заварила собі горнятко запашного зеленого чаю, і стала з цікавістю спостерігати за краплинами, що спадали у мокрі калюжі які освічувались вуличними ліхтарями. І їй не було сумно самій у пустій квартирі сидіти на вікні із горняткам чаю спостерігаючи за дощем-одинаком – вона розуміла його самотність. Вона була щасливою дивлячись на краплі, що стікали по її вікні. 

Але її охоплювала ностальгія за Львовом, тим Львовом, де вона ще маленькою гасала із сусідськими дітьми по його бруківкових вуличках. Вона згадувала, як з певних причин вони з мамою та чорним котом Добринею покинули місто кам’яних левів і переїхали до старого діда Лучеська, залишивши там усіх своїх друзів. Шкода, що дитинство було уже в минулому, і стрілки життєвого годинника нажаль не переводяться назад. 

Розділ 2
 

1.
 

Ранок. Світило сонце. Анна прокинулась від страшного болю, що роздирав її груди, їй здавалось, ніби мільйони голочок хочуть вирватись на зовні із її грудей. Вона задихалась, задихалась від болю, задихалась від важкого повітря, що пеленав кімнату, задихалась від думки, ніхто не може про неї подбати. Такий вже був її фатум на цей день, але вона з цим змирилась. Вирішила прожити цей день лікуючись від можливого запалення легень. 

Швидко схопившись на свої недовгі рівні ноги вона стояла посеред своєї кімнати, обвішаною плакатами свої кумирів, дівчина стояла у самій лише піжамі із чорними собачками, яку їй купила мама нещодавно у якомусь крутому магазині на розпродажі. У голові паморочилось, ніби там робиться коктейль із мозку приправлений сопляками, а перед очима чорні мурашки танцювали ламбаду навколо своїх великих мурашників. Анна відчувала себе хворою і це було видно по її блідому, як у мерця, обличчі та червоними кролячими очима. 

Уже була 13:00 самітниця снідала на кухні вчорашнім, звареним мамою супом. На десерт її чекав ромашковий чай, сироп від кашлю, та найсмачніше пекуча редька з медом, що лишився ще з минулого літа. Насправді, пекучого овоча вона не любила, але також і не любила хворіти тому мусила сьорбати мед із редьки. 

По обіді, який у неї був аж у 17:00 в гості несподівано прийшла пані Муза, що люб’язно постукала до її душевних дверей, нарешті до самітниці хтось прийшов, і Анна відчинила їй. Знайшовши якийсь згорток паперу та ручку з цікавим написом « Techno tip» вона вмостилось на дивані у своїй кімнаті та почала писати промовляючи в голос вірші. Першого вона назвала « Вечір», і голосно собі промовляла, щоб не збитись: 

Лягав сліпий вечір  

на долину душі моєї. 

Розложив він клунок зір 

на тканину думки твоєї. 

Просвітив він всі дірки, 

що зробили заздрісники. 

Освітив він голову твою, 

що забита майбутньою думою. 

Що далі робити – не знаєш,  

що буде з тобою у місяця питаєш –  

більше клопоту йому добавляєш. 

У той час Анну нічого не турбувало – вона пірнула у поетичну роботу. Вона навіть не чула як сусідній хлопчик грав на скрипці. У такі репетиційні моменти вона була готова розбити ту прокляту скрипку в малого на голові, а потім ще й надавати добрих посрачників. Насправді вона була доброю, але та дика музика учня, те жалібне пищання виводило її із себе і вона була готова лізти на стелю тільки щоб не чути того звуку.  

Свій новостворений вірш вона швидко занотувала, згорну папірець та поклала у блокнот, який вона називала чарівним, бо там записувала цікаві думки, і не тільки із книжок, а й з телевізора, радіо яке часто слухала, та просто почутих на вулиці від розумних людей. Цей блокнот із картинкою Львову на обкладинці вона любила мабуть найбільше у світі не рахуючи маму та чорного кота та дуже боялася його втратити – саме тому весь час носила при собі коли кудись йшла. 

2.
 

Через три дні після початку застуди до дому повернулась мама Анни із її улюбленою твариною – чорним котом Добринею. В холодильнику мабуть миша давно повісилась, бо за ці дні улюблена дочка не сходила навіть у магазин так як була хвора. Мама наказала їй сходити у найближчий супермаркет закупитись харчами. Хоч вона була і трохи хвора та спека взяла своє, дівка одягла чорні шорти чорну майку, натягнула наплічник взула в’єтнамки та пішла виконувати задачу. 

Зійшовши на перший поверх будинку довелось зіткнулась з неприємними їй людьми – це були місцеві пацикі по іншому гопи, гопніки. Колись вже їй доводилось зустрічатись із цими особами тоді їй було чотирнадцять років вони з мамою тільки переїхали сюди – бідна дівчина ледь утекла від цих, як їх називають биків, що їдять сємічкі. Спочатку ті хотіли познайомитись із дівчиною, а коли почули відмову захотіли спочатку полишити цноти, а потім побити до півсмерті – таких вже моральних виродків породило теперішнє суспільство. Але сьогодні Анна їх не боялась, бо їх було лише двоє, і тепер вона завжди носила із собою газовий балончик, та і їй уже було не чотирнадцять років а сімнадцять і вона повністю могла на деякий час протистояти таким двом чахликам, які її «привітно» зустріли. 

Один якого називали Честером, йому було приблизно двадцять років, а він все ще сидів у батьків на шиї, перший відізвався до Анни яка намагалася непомітно прослизнути між пацанами він із радісною усмішкою сказав: 

- Альо, дєвка а шо не вчили вітатись із сусідами? 

У відповідь дівчина нічого не відповідала, і взагалі цей хлопець не був її сусідом по поверху, а тільки жив у одному із нею будинку. 

- Ти шо, оглохла, - підійшов той і схопив Анну за руку, - о, Васьок дивись вона шей нєформалка ох, як я ненавиджу цих всяких готів, сопляків емо і панків-дурбанків, пам’ятаю як ми з бандою знайшли кампанію нєфармалів і побили всіх до одного навіть дєвок, прикінь Васьок гг? 

- Кльво, я б тоже так хотів це ж так круто всіх побити і ше й не попастись мєнтам, - з тупим виразом на обличчі він щось собі уявляв, за віком він був таким як Анна, але набагато дурнішим. Обличчя було таким тупим, якого вона не бачила протягом усього уже прожитого життя. 

Почувши всі ці розповіді Анна непомітно дістала із наплічника газовий балончик та не довго думаючи натиснула на кнопку та пустила струмінь смердючого газу прямісінько в очі двох прищурків. Вирвавшись вона віддячила Честерові болючим копняком прямісінько в пах, він скорчився від болю а Анна собі спокійно пішла знаючи, що ті за нею не поженуться але на прощання сказала таку фразу: 

- Я не готка – просто люблю чорний. 

Вийшла із будинку за спиною чулись якісь погрози, нецензурна лайка, але вона цього не чула, чи просто не хотіла чути. Анна вважала себе на якусь мить суперменом, що рятує світ але це тільки на деякий час, і тільки для себе вона була героїнею. 

3.
 

Дівчина в чорному верталась з магазину, коли почула голоса своїх сьогоднішніх знайомих на якусь мить її охопив такий жах, що вона не могла навіть повернути голову і уважніше роздивитись хто ж це за спиною, адже ж різне буває, буває, що і свій голос почуєш у натовпі – так вже влаштувалась природа робити інколи двійників. Рука у якій чорнявка (насправді вона була не чорнявкою, а рудою просто так її називали через пристрасть до чорного), несла пакет із продуктами, затерпла, і він несподівано упав на землю вона нахилилась підняти його і глянула позад себе перевірити свої думки – це і справді були ті місцеві пацикі, що годину тому чіплялись до неї, її острах справдився. Хутенько взявши у руку багаж Анна зі швидкістю спринтера на змаганні рушила із місця. Вона добре бігала, тому що її уже покійна бабуся кожного дня заставляла займатись ранковою гімнастикою та бігати – у здоровому тілі живе здоровий дух, таке говорила вона кожного дня по телефону онуці, бо жила у селі. Хоча дівчина і не любила такого спорту але у той момент вона була дуже рада бо розуміла, що бабуся була права на всі сто коли казала: « Заняття спортом тобі ще знадобляться, пригадаєш ще моє слово онучко!». 

Бідолашна дівчина, яка втікала від неминучих проблем не знала куди бігти від тих лавкових дикунів,що тоннами їдять насіння, і літрами п’ють пиво, вона уже відчувала їхній пивний запах та чула тупотіння ніг. Через те, що хлопи за багато заряджалися пивом і сигаретами вони не могли швидко бігати і уже на перших хвилинах погоні здалися і сіли на найближчу лавку біля будинку та почали відхекуватись. Ці двоє були схожі на облізлих рибин, що з останньої сили намагаються вдихнути повітря, яке ж це було жалюгідне явище дивитись, як двоє дорослих хлопців не змогли догнати дівчину та здалися на початку марафону. 

Налякана Анна вбігла до квартири, вони жили на третьому поверсі, тому бігти потрібно було не багато, та швиденько зачиняючи за собою двері видихала і вдихала повітря перемоги, перемоги над ворогами. Це був уже другий успіх на сьогодні. Але в голову їй ще лізли дурнуваті думки про жорстоку розправу. Ввечері їй захотілось прогулятись на вулиці, подихати свіжим повітрям перед ще не швидким сном. У дверях пролунав дзвінок дівчина вся у чорному одязі відчинила – це були місцеві свідки Єгогови, як вона їх називала, або штунди, ці настирні люди прийшли у третє за цей тиждень та знову уже вкотре гіпнотизували їй голову своїми балачками втираючи свої побожні погляди. Не довго думаючи дівчина люб’язно попрощалась та зачинила коричневі дерев’яні двері просто перед їхніми шнобелями. Вона була дуже вихованою і не могла просто так нагрубити людині її так навчала мама. Потім глянувши у вікно побачила неприємних собі людей, але вона не злякалась того зброду безкультурних свиней, що пили пиво на лавці перед вікном. Вона була хороброю перш за все для себе, а це найголовніше. Взяла свій коханий наплічник з чарівним блокнотом думок та знову попленталась на вулицю тепер уже з іншою ціллю ніж у день. 

4.
 

Самітниця знову проходила тими ж знайомими вуличками де у кожному темному провулку ховається маніяк-алкоголік. На одній із центральних вулиць Луцька вона натрапила на приємну на перший погляд компанію молодих однолітків що належали до лав нац-панк-культури, що виспівували різні наші українські пісні націоналістичного змісту під акомпанемент гітари і це їй надзвичайно подобалось. Подобалось настільки, що вона уявляла себе сидячи із цією зграйкою і теж виспівуючи слова на кшталт: «Слава Україні, героям слава!», « Лента за лентою», « Націоналіст, раз-два». Приємні молодики до яких входили хлопці в яких на головах виблискували оселедці, і дівчата із заплетеними у волоссі синьо-жовтими стрічками покликали Анну, що проходила поруч.  

Привіт, дівчино, не сумуй сама іди до нас співати – Україну прославляти. – сказав один мабуть найстарший між ними, саме він і керував музичним супроводженням маленького дійства на яке дуже сердились місцеві бабки на лавці під під’їздом, бо ті їм заважали дискутувати на різні захопливі теми: політика, хто кого ввечері проводив додому, хто до кого прийшов в гості, хто йшов напідпитку, ці та інші не менш цікаві події ви можете почути у своєму дворі від місцевих бабульок-пліткарок(на правах реклами). 

- Дякую за запрошення, а я вам не буду заважати? – промовила здивована Анна. Вона не розраховувала на такий поворот подій, але їй було радісно на душі. 

- Та ні, звісно ж не будеш, сідай з нами, співати вмієш? – запитав хлопець який дуже їй сподобався ще з далеку. Напевно, саме так народжується кохання якщо не з першого, то, принаймні, з другого погляду, так казав І.Франко. 

- Трішки вмію, до речі, мене звати Анна, а вас усіх як називають? 

- Мене Козаком або Миколою, - відказав гітарист. 

- А мене Вадимом батьки назвали – друзі кличуть Оселедець, - сказав красунчик з міцним гарним тілом, він був старший за дівчину на чотири роки. Вона також сподобалась йому. Він ласкаво потиснув її маленьку тендітну ручку, - сідай біля мене будемо співати дуетом. 

- Дякую, - зрадівши Анна присіла біля хлопця. Напевно, саме так народжується кохання якщо не з першого, то, принаймні, з другого погляду.  

Потім вона перезнайомилась зі всіма хто тоді сидів на лавці та почала співати із новими знайомими пісні: « Десь під Львівським замком…», «Вона». Такі пісні піднімали загальний дух, хоч і були сумненькими. Анна відчувала себе щасливою і тепер не одинокою вона відчувала якесь незвичайне для себе почуття – це було кохання, і непереборна радість від спілкування. Її очі, та вираз обличчя світились радістю. По-трохи компанія стала розходитись так як було уже 00:00 – батьки хвилювались і Анна була не винятком за останні пів години її мама телефонувала уже десять разів і в останнє упевнившись, що донька скоро прийде додому перестала тероризувати мобільний. 

- Тобі вже мабуть треба йти додому? – запитав її Козак, ховаючи музичний інструмент до спеціального футляру, що легко перетворювався на зручний наплічник. 

- Так я мабуть вже піду, дякую за приємний вечір,- сказала на це чорнявка. 

- І тобі дякую, приємно було познайомитись може тебе провести бо не потрібно, щоб гарна дівчина сама йшла вночі по темних вулицях, ти де живеш? – сказав Оселедець. 

- На вулиці Винниченка, а ви? 

- О, дивись Козаче нам по дорозі. 

- Це добре не буде сумно йти самим, а ми живемо на Волі. Виходить ми майже сусіди. – з ласкавістю промовив Козак. 

І вони троє вирушили у мандрівку, що вела додому. Дорогою вони ще співали пісні, розповідали різні цікаві і не дуже історії знайомились детальніше, ділились думками, і просто говорили, говорили,говорили.  

- Анно скажи, а тебе якось називають не по імені, ну, наприклад як мене Козаком, чи його Оселедцем, а сусід москаль обізвав раз його Сільоткою за що і отримав ляпаса уявляєш до чого докотились москалі прокляті вже нормально і вимовити не можуть без своїх викрутасів. 

Ні, не називали. Я теж не долюблюю москалів бо щось їх забагато розвелось на нашій українській землі і кожен варнякає своїм рускім язиком аж слухати бридко. 

- Знаєш, ти класна дівчина, наша дівчинка-націоналістка. Будемо тепер тебе називати Україночкою або Патріоткою, як тобі більше подобається? – із посмішкою на гарному обличчі сказав Оселедець. 

- Мені більше подобається Україночка все, так і кажіть на мене. 

Розмовами вони настільки захопились, що не побачили як доїхали топ-автобусом(йшли пішки) до Аниного будинку. Потім вони обмінялись контактами,щоб спілкуватись надалі адже дуже вони всі сподобались один одному – і розійшлись кожен у своєму напрямку. 

Розділ 3
 

1.
 

Нарешті мобільний телефон Анни не мовчав хтось жадав спілкування нею. Вона була комусь потрібна. Нарешті вона кохала, кохала по-справжньому.  

З кохання не робили б божества, як би воно не творило чудес. Анна, яка була раніше замкнутою у своїх недоліках та ховалась від реального світу прагнула і потребувала людей, людського голосу, які раніше частенько її ображали і не сприймали серйозно – точніше кажучи просто не розуміли ба навіть не намагались зрозуміти. Добре, що у житті стаються такі хороші моменти, що кардинально міняють ситуацію яка складалася протягом декількох років. Так вже влаштована наша доля для когось вона щаслива та легка, а для когось нещасна та самотня, але потрібно надіятись та вірити у краще і все здійсниться. 

2.
 

Колись дівчина-самітниця, що жити не може без чорного кольору у якому вона знаходить спокій та рок-музики, що приваблювала змістом та смаком життя; а тепер її кличуть Україночка і вже вона не самітниця. З величезним задоволення Анна відповідала на дзвінки своїх недавніх знайомих-націоналістів та з нетерпіння чекала кожних зустрічей які відбувалися майже щоденно. Вона знайшла споріднені собі душі які у будь-який момент могли підтримати, зрозуміти і дати хорошу пораду. 

Було одне АЛЕ. Мама була проти такої дружби, бо вважала таких друзів з вистриженими оселедцями посеред голови поганим прикладом. Взагалі, її матуся була дуже консервативною і навіть найменше відходження від правил було великою бідою з якою потрібно було негайно щось робити. Так із цими націоналістами, які впали у поле зору турботливої матусі. Вона навіть і чути не хотіла від доньки, що ці люди насправді дуже добрі і проповідують добре діло – відродження великої української культури. Незважаючи на ці перепони дружба і кохання росло з кожним днем і з кожною годиною. Було ще одне АЛЕ – сусідські хлопці, що фактично жили на лавках навпроти під’їзду та мабуть народились з пляшкою пива у руках. Ці неприємні особи щодня не давали бідній дівчині, що хотіла простого людського розуміння, спокою. Часто одним вухом Анна чула, як ці виродки замислювали щось погане зробити із нею, бо вона змогла відповісти на погану поведінку «приятелів» - відплатити тією ж монетою. Вона була хороброю дівчинкою. 

3.
 

Одного прекрасного теплого липневого вечора Анна, вона ж у минулому самітниця, вона ж тепер Україночка сиділа на м’якій табуретці на балконі. Дівчина милувалась палаючо-помаранчевим заходом. Це дійство було для душі настільки приємним та чаруючим, що вона навіть не чула як мама кликала вечеряти. Їй хотілось жити, жити в гармонії з самою собою та з природою, жити для когось. У той момент вона бачила тільки захід сонця, відчувала його тепле м`якеньке проміннячко на своєму тілі, відчувала запах літа. Але раптом її милування перервав шум. Дівчина відчула різкий біль у правій частині голови, перед очима враз забігали чорненькі мурашки, голова заходилась обертом, ніби і не була прикріплена до шиї, притуливши руку до болючого місця вона побачила на своїй кінцівці червону кров, відчула теплоту своєї крові, та впала у темноту.  

Нові «приятелі» побачивши руду чорнявку, що сиділа на балконі третього поверху вирішили помститись їй за скоєне кинувши камінь у її бік – влучили у саму ціль, в голову – скарбницю думок. Насправді вони не хотіли такого повороту подій, і побачивши, що накоїли біду одразу ж утекли з місця злочину. Злякались відповідальності; за свої вчинки треба відповідати, як не перед самим собою то перед Богом: рано чи пізно це прийдеться пройти кожному. 

Наступного дня наша Україночка переглядала цікаві сни уже в лікарняному ліжку під прицілом лікарів. Рана виявилася не дуже серйозною, але вона нічого не пам’ятала за той проклятий вечір. Дізнавшись, що сталось дівчина не довго роздумуючи зрозуміла хто це міг зробити. Але вона вибачила тих покидьків, хоч і не до кінця, бо була доброю. Треба ж вибачати навіть таких суспільних уродів як ті.  

Через два дні Анна уже була в дома та читала свої улюблені книги, писала вірші. Коли раптом пролунав дзвінок телефону, це дзвонив її коханий Оселедець, як його називали, або Вадим; він покликав гарну Україночку з невеличкою раною на правому боці голови, піти пройтися міськими вуличками, подихати повітрям, що сприяло одужанню. Звісно ж, він одним із перших дізнався про подію яка сталася про це його повідомила мама Анни, і він твердо вирішив оберігати її та піклуватись про дівчину до останнього. Під час прогулянки вони спілкувались про життя, про самих себе, і Анна мимоволі розповіла про її неприязнь із сусідами та про те що вона витерпіла від них.  

Тримаючись за руки дівчина відчула – це найщасливіший момент у її молодому житті. Вона відчула себе щасливою, коханою, потрібною. Очі світились щасливою добротою, а він забирав із тих очей біль який їй довелось пережити. Заліковував душевні рани. 

Вони:двоє закоханих націоналістів повертались додому. Вадим провів Анну до під’їзду, підходячи вони відчули якусь тривогу але не надавали їй великого значення, бо були закохані. Любові ніщо не страшно. Тримаючись за руки вони обоє стикнулись поглядами із новими «приятелями» дівчини, що жадали більшої помсти, адже Анна принизила їхню гідність перед великим і могутнім «Законом пациків». Злий погляд хворих на всю голову людей зіткнувся із поглядом повним сміливості: це були погляди Вадима і Анни. Україночка і Оселедець не зважали на тих двох бовдурів і йшли далі, коли раптом щось або хтось шарпнув і видер із спини дівчати наплічник, відштовхнув її у бік – та боляче упала на асфальт, і знову вдарилася головою. 

- Ти ше мало получіла, чого висовуєшся – сиди у своїй норі і нікого не чіпай, а то буде ше гуже ніж камінь у голову, паняла? – кричав один із війська бовдурів, що складалося лише з двох людей.  

Вадим побачивши усе це вдарив обох хуліганів по найболючіших чоловічих місцях ті відчувши близьке фіаско втікали що було сили у тілі, але ще перед боєм встигли дещо зробити. Вони знищили найцінніше що Анна любила протягом багатьох років. Вони порвали на малесенькі клаптики, як Тузік грілку, її чарівний блокнот. Більшого нічого не знайшли у наплічнику – і тому вирішили хоч якось нашкодити. А вона плакала сидячи на чорному асфальті не чуючи нічого, що її оточувало в той момент. Вона не бачила і не чула нічого крім однієї дорогої для її серця людини – це був її Вадим він же Оселедець.  

Те що вона любила, те, що вона берегла було втрачено назавжди. Життя для колишньої її не мало б сенсу, але вона по-справжньому КОХАЛА уже інше - людину і її КОХАЛИ теж. 

Вона насправді покохала, 

І її кохали теж . 

Те чого тоді вона пізнала, 

Не могло сягнути меж… 

м. Луцьк лютий 2010
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.09.2010 Проза / Нарис
Вона
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Дарія Китайгородська / Нарис
Червоно-біле серце Сакартвело
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
Повість Про життя
09.10.2010 © Олег Ангел
Так хочеться когось любити
07.09.2010
Анна в чорному
10.03.2010 © Володимир Цилюрик
Святий гріх
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 733  Коментарів:
Тематика: Повість, про життя, Анна
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +36
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +85
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди