Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.08.2014 23:17Роман
Про село  Про розлуку  Про кохання  Про школу  
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

"А-а, "ВОДКІН"?.. БУХАРІК, ЧТО ЛІ?.."

7

Сторінки "Роману для Нобелівської премії"

Початок 60-х років
ХХ сторіччя
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 20.08.2014 / 24823

Юркові купили шкільні підручники і все, що треба для навчання. А воно таке новеньке, пахне друкарською фарбою. Аж учитись захотілося. Усе те дбайливо прилаштував на невелику тумбочку. А що не вмістилось, ретельно склав на підвіконня і почав читати деякі книжки, роздивлятися малюнки.

Аж ось прийшов з роботи брат і велів усе прибрати. Отакої!!! А куди? Юрко гадав, що брат пожартував. Але ні. Той вирішив, що книжки псують інтер’єр квартири (тепер уже й о г о квартири), який повинна підтримувати мати, тому що вони зараз на роботу не ходять. Хоча, якщо по правді, то їм на роботу важко влаштуватися через свою повну неграмотність і вкрай кепське здоров’я.

— Одне слово, вам з Юрком ще треба дотримуватися режиму харчування. Чого жрете, коли хазяїн ще з роботи не прийшов?!

Оце так!!! Тобто він — хазяїн, а мати з молодшим сином — його підлеглі.

Мамка знітились, заплакали. Юрко розстроївся. І ревіти жах як хотілось. Дивився на свої книжки, підручники, зошити, лінійки, альбоми, фарби і не міг придумати куди їх розмістити. А якщо він усе те якось і перекладе, чи нове місце не викличе у брата чергове незадоволення?..

Вперше молодший брат не міг зрозуміти старшого і був неабияк спантеличений.


Юрко поступово знайомився з новим для нього селом. Виявилося, що то не колгосп, а радгосп. Не відразу хлопець зрозумів, що воно значить. Старші товариші пояснили, що радгосп означає радянське господарство. Тобто керує ним держава, а не самі люди, як у колгоспі, тобто колективному господарстві.

У радгоспі Юрась почав часто бачити дуже багато коней. Вони були такими сильними, дужими, гривастими! Ваговозами називаються. Коли виганяють пастися, і ті вибігають з конюшень, то аж земля двиготить.

Усе могло б бути добре у Юрася, якби так часто старший брат не чіплявся до мамки зо всякими закидами. Якось Юрко почув, що тому причиною став саме він, молодший брат.

— Чому це він не хоче їсти разом з нами — коли я з роботи приходжу? — запитав брат матір.

Думав, що про це Юрась не почує. А він почув.

Чекати, не ївши, аж до п’ятої години вечора, коли він приходить з роботи, Юркові було тяжко. Від голоду живіт починав нити. Тому мамка крадькома від брата купували якусь дешеву булочку і давали Юрку опівдні, щоб школярик перекусив. Що та булочка? Тому о п’ятій вечора хлопець знову відчував голод, але сідати за один стіл з братом, який перетворився на ось такого, не мав ніякого бажання.

 

Юрасю хочеться малювати. Тож, бувало, візьме альбом, фарби, пензлі до рук, а потім дивиться: куди присісти? Нікуди!. Так і кладе на місце, не малюючи.

Нещодавно після чергового наміру вийшов надвір та й подибав до магазинів. У цьому селі їх кілька. В одному з них половина стелажів — у книжках! О-о, він і не знав! Продавчиня дозволила підійти і самому подивитися книжки, погортати їх. При молодому відвідувачеві грошей не було, але якщо з’являться, то він уже вирішив, що треба буде купити — книжки Гончара, Трублаїні, Сосюри, Малишка, Шевченка, Коцюбинського, різні збірки — товсті і не дуже. Книжки трохи пахнуть і тим наче закликають до читання.

А ще Юркові у книгарні спала на думку ідея заздалегідь і поступово прикуповувати підручники для старших класів. А то ті, по яким навчався, усі перечитав, і коли задавали уроки, потрібні теми він тільки переглядав. Книжки для інших класів дуже вабили! Почав з підручника астрономії, хоч насправді її вивчатиме аж за кілька років. Читав, захлинаючись. У ній так багато усього цікавого!.. 

При виході з крамниці хлопець, раптом, помітив дівчину, яку раніше бачив з кількома ляльками. Вона сіла на підводу і та вмить зрушила з місця. Віжки тримав якийсь чоловік. Але Юркові здалося, що то не її батько, не брат і не якийсь родич.

У променях надвечірнього сонця її статура на підводі справляла казкове враження: каштанове волосся навколо голови пробивало вже зпурпуровіле сонячне світло, утворюючи немов німб, який він бачив на одному з образів на їхньому покуті. Світло пронизувало легеньке плаття і, поєднуючись з кольором тканини, утворювало дивовижну гру відтінків, як, втім, і на дошках підводи, її колесах, на спині коня, просочувалось попід бричкою і стелило по землі яскравокоричневі смуги, що подекуди здавались аж золотавими. Золотавий одсвіт на запиленій дорозі їхнього села! Дивно було усвідомлювати. Але видовище неабияке!.. Юрась вирішив це закарбувати у пам’яті, щоб згодом намалювати.

Наступного дня він узяв альбом, олівці та й пішов до гаю неподалік малювати ту дівчину по пам’яті. Так захопився, що незчувся як завечоріло. Тож повернувся додому. Запізнився на спільнородинну вечерю. Тому залишився голодним, хоча удома їжа була. То від старшого брата йому була така кара, тому що не дотримувався правил колективної вечері. Мамка плакали тихенько — так, щоб старший син не помітив. А сам Юрій не знав, що й робити…


Свій записник у новому селі Юрко так заховав, що за малим не позбувся його зовсім. Але все минулося. Потреба у тому відпала після того, як його матір за підтримки добрих людей нашкребла невелику суму коштів на благеньку хату. Зі старшим братом в одній квартирі жити було не сила. Не минало й дня, щоби брат не звинувачував матір та молодшого брата у чому завгодно. Дійшло до того, що Юрко для своїх книг змушений був змайструвати підвісні етажерочки під ліжками, чіпляючи їх до залізних сіток, обідати захованими булочками і дивитися у цей час на матір: чи не подасть знак тривоги, якщо брат — не дай Боже! — раніше з роботи не йде.

Та все перевершив один його вчинок — коли у пориві гніву запустив сокиру в матір. І як вони тільки встигли зреагувати: стоячи якраз на порозі, вмить ухилилися і зачинили двері. А лезо сокири на шаленій швидкості ввігналося у їх дерев’яну основу.

Ось після цього стало остаточно зрозуміло, що мати з молодшим сином повинні відокремитися від гріха подалі. Звісно, що і всяке родичання припинилося.

Юрій був шокований і спантеличений, тому що свою родину завжди хотів бачити великою і дружною. З самого малку йому, Юркові, все одно хто, коли, що і по скільки їсть, як саме їсть, де сідає, як сідає, як і коли бере ложку чи виделку — першим, другим чи останнім — все одно! Але, як з’ясувалося не все одно було для його старшого брата. У новій квартирі той відчув себе одноосібним господарем. Хоча дирекція радгоспу давала її за умови, що візьме до себе й матір та молодшого брата.

Старший вирішив, що мамка та Юрій у нього є такі собі раби та ще й невиховані, яким треба показувати, що вони повинні розпочинати їду лише коли ложку візьме він та ще й відсьорбне страву. А він, смакуючи… ні, не їжу — ситуацію і свою роль господаря, неспішно розповідав якусь історію чи анекдот. Юрко ж з мамкою в цей час ковтали слину. Його дружина з немовлям у такі моменти перетворювалася у замкнену істоту, не знала, що робити, що казати, до кого і як звернутися: а, раптом, буде невпопад, не на догоду чоловікові.

За деякий час чи то Юрію почало здаватися, чи й справді так було, але почав помічати, що брат втішається від такої «вистави»: він прийшов з роботи, неспішно умивається, сідає до столу, впевнений у тому, що ми ще нічого не їли, очікуючи його, пана, і що ми від усього цього у неймовірному захваті, незважаючи на те, що наші кишки від голоду танцюють. У каструлях і чугунках не повинно було бути нічого надібраного. Інакше лихо велике було б Юркові з мамкою. А що було б дружині — важко й уявити. Щось би було… Погане, звісно.


До всього цього хлопцю додався неабиякий клопіт навчального характеру. У радгоспі школа непогана, десятирічна. Але, незважаючи на те, що односельці розмовляли українською, геть усі предмети читалися російською мовою. Для Юрія це виявилося шоком!!! Він упав у справжню прострацію... Хімія, фізика, математика та деякі інші предмети йому давалися дуже важко через те, що він до появи у новій школі й слова не сказав російською, і термінів ніяких по-російськи не знав. А на уроках вимагали відповідей, правильних відповідей з тих чи тих предметів.

Але, як не дивно, тут він жодного разу не почув на свою адресу такого слова як «нацмен» та подібних. Це у попередньому селі, стовідсотково українськомовному, деякі люди їх, українців, та й не тільки їх, обзивали «нацменами», що значило: представники національної меншини. «Яка «меншина», якщо ми в Україні живемо?!» — думав про себе Юрась.

Тож на уроках новенький у класі, як, втім, і багато інших учнів, читали підручники російською мовою, а відповідали українською, вставляючи російськомовні терміни, що погано піддаються перекладу або коли той переклад просто не знали. Ось така виходила мішанина. Одна вчителька сказала, що це — головна причина того, що їхній клас чи не найгірший у школі, бо до нього дібрали дітей з українськомовних родин, яким важко опановувати шкільну науку за російськомовними підручниками. Хоча, думається, головним було не це.

Клас дедалі більше відставав у навчанні. М’яка за характером класна керівниця з ним нічого вдіяти не могла. І весь Юрковий клас — як іронізували, клас «баранів» — опинився на останньому місці. Тому його учнів й у піонери приймали не зразу, а в кілька етапів — по мірі, так би мовити, зростання піонерської свідомості. Хоча, що воно за така свідомість — Юрій не знав, і у словниках не знайшов тлумачення такого слова.

Водночас були випадки, коли учень не хотів бути піонером і носити піонерську краватку. Але його заставляли прикрашати шию пурпуровим символом піонерії. Вийшовши зі шкільної споруди, такі «піонери» зривали з себе ті краватки і мерщій ховали до кишень, приказуючи, що у них в очах червоніє від усього червоного: піонерські краватки, гасла, прапори, транспаранти — на стінах школи, клубу, на вулицях, у крамницях, в інших місцях — усе червоне!

Одному школяреві поставили незадовільну оцінку за поведінку упродовж усієї чверті за те, що він на щойно спорудженій батьком домашній вбиральні повісив червоний прапор. Так що цікаво: він переконував, що те зробив переповнений повагою до компартії, що червоний стяг на новій споруді у дворі — то значить таке собі побажання нових успіхів. Але підлабузники і сексоти дирекції радгоспу та керівництва школи розцінили такий вчинок по-протилежному.

Селом ходила оповідка про те, що якось пофарбували у червоне коня і корову. Корову від сторонніх заховали швидко, а ось кінь на волі гасав неспійманим кілька днів. А це було у час роботи виїзних партійних зборів, у дні, коли увесь центр села і головні його вулиці потонули у всьому червоному. Розповідають, що коли партійні керівники після смачного ситого обіду прогулювались центром села, перед їхніми очима, раптом, виник… пофарбований кінь. А вони ж ще не знали, що пофарбований. Найголовнішому комуністові хтось пояснив:

— На честь наших виїзних відкритих і розширених партзборів тут виведена селекція червоних коней.

— Ето што, партія — словна лошать необ’єжженная?.. — засумнівався найстарший комуніст. Він ще не знав, що той кінь якраз дуже і дуже об’їжджений.

У цей момент усі радгоспні керівники пополотніли, як хати перед Трійцею. Але один придумав одповідку:

— Це на тему картини «Купання Червоного коня», яку намалював на честь революції 1917 року художник Петров-Водкін. Після цього більшовики вважають художника справжнім захисником комуністичної партії і її глашатаєм.

— А «Водкін»?.. Бухарік, што лі?.. Как же он может бить «глашатаєм»?!

— Нєт, ето хвамілія такая…

— А-а, ну, і дєла-а… Ну, тогда пусть бєгаіть… Может, єщо покупаєтсі у ставкє…

Така думка найстаршого комуніста, який опинився на селі, вивела усіх з оціпеніння і попришивала кожному наче крила. Але про ставок і можливе купання у ньому коня краще він би не згадував.

Поки комуністи проводили збори, деякі чоловіки — чи то з власної волі, чи за велінням когось із керівників — почали ганятися за конем. Той, нажаханий, тікав не тільки вулицями та провулками, а й городами. Наробив багато лиха, витолочив городину, пообламував гілки фруктових дерев, позбивав плоди. Зрештою його загнали до ставка. Для коня він був неглибоким — по шию. Від людей худобина забрела аж на середину і там відхекувалась.

Люди побоювались, щоб кінь не загруз у муляці. Але, зрештою, все обійшлося. Ніхто не помітив, як він вийшов зі ставка і приковиляв до свого табуна. Фарби залишилось на ньому не багато. За тиждень вона остаточно обсипалась.

___________
Послідовнісь публікації "Роману..." на цьому сайті див. наприкінці уривку під назвою "З першим коханням клопоти млосні" (5),
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.08.2014 Проза / Роман
"ПРИЙМАЙ ПОЛОГИ, "ЧОЛОВІЧЕ"!.." (6)
22.08.2014 Проза / Казка
ЖАДІБНІ ТАРІЛКИ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Роман Про школу
26.08.2014
ЮРАСЬ У ПОШУКАХ СЕБЕ (8)
20.08.2014
"А-а, "ВОДКІН"?.. БУХАРІК, ЧТО ЛІ?.." (7)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 65  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, радгосп, альбом, підводи, господар, клопіт, предмет, свідомість, школяр, комуніст
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди