Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.08.2014 18:50Оповідання
Для дорослих  Про молодість  
00000
Без обмежень
© Василенко Андрій Антонович

Майстер

Василенко Андрій Антонович
Опубліковано 28.08.2014 / 24996

МАЙСТЕР


За вікном купейного вагону – літня ніч. Мрійливо гортаючи сторінки минулого, відтиснутого буттям в лабіринтахчарунків пам’яті, Никифор навіть відкрив очі, лежачи на верхній полиці. Перед ним пробігало його юначе життя. Все, як на долоні: пізнавальне, гострозоре, як живе – хоч бери руками!

Никифорові не спиться. Він невгомонно і радісно, поспішаючи, тягнеться, як пролісок до Сонця, у своє мрійне майбуття. Щоб розвіяти свій душевний щем Никифор із верхньої полиці спустився вниз, підійшов до вікна. І, торкнувшись чолом до скла відкритого вікна насолоджувався прохолодою і дивився в ніч Темне вікно нагадало йому затемнене скло щитка електрозварника. Щоби розвіятись від приємної тривоги, Никифор звів очі в небо, всипане зорями, наче жаринками. І знову Чумацький Шлях привидівся непогасним стельовим електрозварним швом, що поєднав небо з двох сферичних половинок – величезних царг. Никифор згадав останній свій день роботи: на замовлення Куби – радіощогла, ревізія дефектоскопом електрошвів на частинах щогли, згадав інструментальню, в яку він здавав свій нехитрий інструмент. Це знаряддя ніколи не спонукало до роздумів. Та ось тепер, під стукіт вагонних коліс, Никифор раптом відчув, як ліктем, близькість далеких днів. Він навіть закрив очі, перебираючи в пам’яті своє робітниче минуле та заочне навчання у металургійному інституті. В його спогади влилося шумом різке гальмування коліс – якийсь полустанок. Никифор відкрив очі, неначе для того, щоб скоріше побачити своє майбутнє і навіть доторкнутися до нього руками, і думав про нього з такою ж насолодою, як про близьке і рідне минуле.

Під ранок електропотяг входив у стрілку. Провідниця оголосила назву зупинки. «Ось ми і вдома, – сам собі бубонів ще міцний дідок. – Кадить же окаянний». Никифор звернув увагу на димчастий терикон. Він повів його у мрійливі роздуми: «Оце так дідів маяк! Не заблукаєш! Я чув про терикони, але, щоб побачити на власні очі – то це вперше. Мені б такого, щоб вів мене у майбуття», – подумав Никифор, дивлячись на діда.

Влаштувавшись у готелі, він поїхав на завод і відшукав свій офіс – виконробську, де проводились оперативні засідання. Біля цього приміщення йому перед очі стрівся юнак у ремісничому картузі. Він курив, примостившись, мов півень на сідалі, на купі деревної опалубки для риштування навколо скрубера. Це все – до болю знайоме Никифору.

– Начальник у себе? – звернувся до хлопця.

– Сам жду… Мозок буде полоскати, – казна-нащо сказав парубок і, ніби від полегшення, глибоко зітхнув.

– А за що, коли не секрет? – поцікавився Никифор.

– Так… Прогуляв, – позіхаючи, сказав співбесідник.

– А як же ти до цього докотився?

– Е-е-е, «керя»! Ти ж я бачу «салага» у цій справі. У відрядженні просто: гульнеш до ручки, а потім в животі колун. Випросиш карбованців п’ять за рахунок авансу – випишуть, а ти їх того… І – палець, як курок, клацнув під кадик горла.

– А наступного дня не вийшов на роботу, еге ж, – сказав лагідно Никифор, дивлячись в очі, доповнивши його базікання.

– Як бачиш і, – неначе каючись, парубок злегка кивнув патлатою головою.

– Отже, а душа аж у п’ятки сховалася, а ваш начальник, мабуть, суворий, – посміхнувшись, зауважив Никифор.

– Ні… Справедливий. Цього разу, мабуть, не допустить до роботи. Прийдеться їхати додому. Коли прогуляв уперше, то він мене залишив – до повторного прогулу, – сказав хлопець і дуже нервово кинув недокурену сигарету в урну.

– А сьогодні, якщо не вижене, знову нап’єшся? – майже дошкульно запитав Никифор.

– Та ні... Та й за що? Мабуть, не тратьте, куме, сили та спускайтеся на дно, – і він рукою одмахнув суть своєї безнадійної справи.

Никифор, жаліючи, можливо, із-за особистої доброзичливості, дивився на нього з повагою. Він чомусь вірив, що цей цибатий, патлатий, із васильковими очима хлопчина обов’язково стане гарною людиною.

– Візьми десятку. Випишеш аванс – віддаси. – І будемо знайомитися. Мене звуть Никифор.

– А мене – Славик. Я там… – і він кивнув головою через ліве плече. – У цеху сірчаної кислоти, – сказав він, тиснучи протягнуту до нього руку Никифора.

– Давно тут? – запитав Никифор., не відпускаючи його руку, 

– Та ні, дев’ятий день. Прямо з ремеслухи, – радісно додав Славик.

– Так, кажеш, начальника чекаєш давно? – відпускаючи руку хлопця, запитав Никифор.

– Ага. А ось і грек іде... Я краще хутко зникну, – розгуб-

лено відповів Славик.

– Який грек? – не розуміючи, запитав Никифор.

– Начальник. Арсен Михайлович Хара.

І, втягнувши голову в плечі, парубок хутенько помчав до їдальні.

Після обіду Никифор знайомився з ділянкою будівництва. Коли виконроб Олег Володимирович підняв угору волохату руку, вказуючи нею на зведення скрубера, а потім, опустивши, товстим куцим пальцем обводив на кресленнях місця ситуаційного плану третьої черги цеху сірчаної кислоти, до них підійшов бригадир.

– А-а, Миронович...Від сьогодні ось твій новий майстер – Никифор Опанасович, – сухо познайомив їх виконроб, не відриваючи голови від креслень.

Миронович стояв, як укопаний, лиш штучно посміхнувся і, коли Никифор став підходити до нього, сухо, не наближаючись, потиснув йому руку. Від Мироновича смерділо, як із діжки з брагою. Никифор запитливо глянув на виконроба.

– Завтра зранку, Мироновичу, у всіх справах звертайся до нього, – з полегшенням зітхнув Олег Володимирович. – А тепер, Никифоре Опанасовичу, пішли далі, – продовжував виконроб.

Перед Никифором стояв сірчаний скрубер заввишки у тридцять метрів, в діаметрі – десять.

– Монтаж майже закінчено, – пояснював виконроб. – А монтаж другого скрубера тільки почався. Робимо це новим методом – декілька штук металевих царг збираються в одне кільце, на землі і теж на землі обварюються всі шви, потім ці кільця зводяться одне на одне і вже обварюються стінові шви на висоті – із риштувань, – продовжував ознайомлювати виконроб.

– Яка ж вага такого велетня? – запитав Никифор у Олега Володимировича.

– Тисячі півтори новенькими грошима, якщо ж увесь по нарядах обрахувати, – дивлячись на виконроба, замість нього відповів бригадир Миронович.

– Це ж вага і раптом – у карбованцях. Як? – перевернув на сатиричний жарт Никифор.

– А так: по тридцять карбованців за тонну, – ніяк не розгубившись, відповів Миронович.

– У нас Миронович, як професор математики, – буркнув виконроб, підкручуючи жовті від нікотину вуса. – А он там, на скрубері, – його академіки.

Він показав сварливим кулаком на електрозварників, які, мов свічками, в декількох місцях світили електродами. Там Никифор побачив і Славика. Він натягував опущений йому зверху скрубера товстий мотузок.

– Працюємо! – підходячи, гукнув Никифор і помахав йому рукою.

Славик від несподіванки різко повернувся. І зморене, укрите потом обличчя, засяяло ніжною усмішкою. Він навіть і не підозрював, що ця робота, яку він зараз виконує, – оце і є не, що інше як глузування над новачком. Бо коли підняли оцим мотузком на поверх скрубера роликовий блок і потім, відв’язавши його, один кінець мотузка прив’язали до риштування, а другий – дали внизу в руки Славику і наказали міцно тримати, мовляв, отак цього вимагає технологічний процес зведення скрубера.

– Строп, – хтось зверху крикнув Славику, – тримай міцніше, а то блок упаде.

Никифор потім дізнався, що Славика прозвали Стропом за його тонку, худорляву, струнку та високу поставу. Поява Никифора для Славика була, як несподівана знахідка.

– О, «керя»! Потримай, поки я перекурю. Є у тебе сигарета? – зрадів Славик його появі.

– Чи не збираєшся ти свого нового майстра вчити лазити по канату? – втрутився виконроб. – Чи тебе, мо’, вже током прихопило до цього мотузка? – продовжував іще глузувати Олег Володимирович.

Славик сприйняв напад виконроба як ображення і на доказ виконання важливої роботи враз відпустив мотузка і, боячись падіння блока, нахилився. Коли мотузок, ніби обірвана струна, підскочив угору, зрозумів, що його обдурили.

– Отакий окозамилювач, – бурчав виконроб. – Почекай, почекай – сьогодні збори. Думаю, що для тебе вони останні. Моли Бога, – на закінчення додав він та повів Никифора на інший монтажний об’єкт.

Миронович біля першого скрубера кваліфіковано пережовував усі деталі знайомства. Поруч з ним стояв Славик і досадливо дивився їм вслід і міркував:«Отже Никифор – мій майстер, а я ж розперезався перед ним, дурний. Ніби я й справді такий безголовий... Та я ж усе перебільшив», – думав Славик, сповідуючись сам перед собою.

На збори сходилися, не переодягнувшись у чистий одяг.

– Здається почалося, – визначив Славик для себе, опускаючись на стілець, мов на дно прірви.

Як завжди, головуючий подзенькав олівцем по графину з водою, і гомін поступово затих. Після обговорення важливих питань, що до будівництва третьої черги цеху сірчаної кислоти та терміну пуску його в експлуатацію, перейшли до обговорення трудової дисципліни. Спочатку говорили взагалі про те, яку вона приносить шкоду будівництву. Нарешті почали обговорювати персонально.

– Ось візьмемо Славика Куйбіду... Прогульник, – різко відрубав начальник дільниці Арсен Хара, протираючи раз у раз скельця окулярів. Його виховну промову Славик сприймав терпляче до кінця. Та ось на трибуну вийшов бригадир Миронович.

– Що й говорити... Воду в ступі товчемо. Пір’їну б йому ззаду – та за вітром… Тьху, – сказав, ніби сплюнув, та й пішов на своє місце, як бездушний робот.

В залі загули, ніби у вулику... Никифора теж збентежив такий ультиматум. Славика – вивів із рівноваги.

– Якщо виганяти, то його першого, – злісно, із протяжним хрипом, підвівшись з місця і оглядаючи співпрацівників, так, щоб всі почули, дзвінко вигукнув Славик.

Славику хотілося вийти на трибуну і розповісти про обіцянки бригадира: «Спочатку я дам тобі електроприхватку, а потім переведу тебе на електрозварку… і склянку горілки за чотири ковтки, щоб скоріше язик розплівся. Обіцяльник. Думав, що я йому налив за те, що він бригадир, чи за те, що з мене належить. Електрозварником хотів стати. Теж мені – пуп Землі», – подумки не заспокоювався Славик.

Никифор попросився на виступ останнім.

– Товариші! Навіщо козиряти пусковим об’єктом? Кому легко дається хліб? У кого із нас карта не була битою? Кого на будовах з вас частували медом? Кого? – такими словами почав свій виступ Никифор Опанасович.

У президії почалося жваве обговорення. Особливо виразно було чути думку начальника дільниці.

Славик, прислухаючись, немов завмер. Остання надія на майстра – Никифора чому-то рухнула, як пісковий замок від річної хвилі. Славик вже бачив перед собою комсорга, який почне йому читати мораль. Почув голос рідного батька, який за кожну провину обіцяє добряче його відлупцювати. Славик, не дочекавшись кінця виступу Никифора, залишив аудиторію.

Никифор наздогнав його, коли хлопець ще сидів на тролейбусній зупинці.

– Залишили... Всі, окрім бригадира, проголосували за те, щоб тебе ще залишити під мою опіку, а ти не міг дочекатися дві хвилини, – Никифор нетерпляче виплеснув йому радісну звістку.

Саме в ту хвилину на зупинку під’їхав тролейбус, і вони похапцем розпрощалися.

– Спасибі тобі, Никифоре Опанасовичу, – щиро і радісно подякував Славик, сідаючи в тролейбус.

Декілька днів ішов дощ, та Никифорові довелося поїхати на склад металевих конструкцій. Із собою він взяв і Славика для виконання стропильних робіт.

– Ну й погода, – промовив Славик. – Мені б гумові чоботи, бо мої черевики вже їсти просять, – сумно пожалівся він і став чіпляти возика до машини з підйомним краном.

На складі металевих конструкцій вони зупинилися в хвості одного з гусеничних тракторів. У черзі були третіми.

– Хіба це склад металевих конструкцій? Це ж склад грязі під відкритим небом, – зауважив Славик.

Поки суть та діло, Никифор вирішив пройтися по складу та відшукати за номером замовлень потрібні металеві конструкції. А Славик заходився робити технічний огляд, за його думкою, «допопотопного воза».

– Ще кілька випробувань на міцність – і в космос, – так, підкручуючи гайку на осі колеса, жартома звернувся Славик до сусіда по черзі, який в цю мить спостерігав за його діями.

– Так, так, – посміхнувся той, запалюючи сигарету.

– Ну от і все. Тепер перекур з дрімотою, – сказав радісно Славик. – У вас знайдеться сигарета? – він ляснув по пустій кишені, попросивши у сусіда по черзі.

– Дав би я, так ось дивися, – сказав той, показавши пусту коробку.

– Прийдеться бігти до майстра, – промимрив Славик.

Никифор стояв біля купи металевих конструкцій і балакав із майстром іншої дільниці – своїм. сусідом по ліжку у готелі. Він був першим у черзі.

– Дай мені, Миколо Миколайовичу, баштовий кран, щоб я забрав свої металеві конструкції, які лежать на твоїх. І тобі буде краще і мені.

– Бери, – погодився той.

Славик, застропив металеві конструкції на удав, показав рукою: віра та, прибігши до свого воза, показав: майна. Але це була лише частка. Інші конструкції лежали неподалік.

– Дай ще, – звернувся, молячи, Никифор до Миколи.

– Не дам, – почесавши потилицю, відповів той.

– Не приберу з дороги воза, – пожартував Никифор.

– Пусти цигана за стіл, так він і ноги на стіл. Бери, – нехотя погодився Микола Миколайович.

Віз так навантажили, що колеса машини проверталися на місці, тільки грязюка летіла з-під них.

Довелося гусеничним трактором тягнути машину з возиком аж на бруківку, і вона, як черепаха, поповзла на першій швидкості.

– Здорово ви їх, Никифоре Опанасовичу, того… А ось у мене… – і обличчя Славика враз спохмурніло, – ніяк не клеїться. Думав електрозварником стану, а тут у бригаду всунули навіть електроприхватку не дають, – сумно поскаржився Славик і попросив сигарету.

Колеса возика від важкого вантажу залишали іскристий слід на бруківці. У Славика раптом зовсім відлетіла підметка.

– Не раніше, як через рік ти босий будеш, – пожартував Никифор і запропонував йому сісти в кабіну машини.

Коли під’їхали до скрубера, Миронович був здивований, що так швидко повернулися. І він, не повіривши своїм очам, підійшов і помацав металоконструкції.

– А виконроб мені казав, що на складі їх іще немає, – додав бригадир.

– Миронович, а чому ти мені не кажеш, що вже тиждень стоять дві банки і вони тільки прихвачені, а не обварені, – запитав Никифор.

– А що тут говорити, коли електрозварників на дільниці не вистачає, – іронічно посміхнувшись, відповів він.

– Так завтра будуть, – Никифор вийняв блокнот і зробив помітку.

Увечері в готелі Никифор написав докладну записку начальнику дільниці. В записці чітко змалював передпускове становище і написав перелік необхідних заходів, щоб уникнути недоліків, які відтягували пуск – дату здачі і введення в експлуатацію третьої черги цеху сірчаної кислоти. Вранці Никифор ще раз ретельно перечитав доповідну записку і поїхав на дільницю. Зі сходом Сонця там з`явився Славик. Він тримав у руці паперову трубочку та, побачивши Никифора, який вже підходив, трішки захвилювався.

– Це тобі, Никифоре Опанасовичу, заява, – сказав Славик і, розвернувши паперову трубочку, подав.

– Твердо вирішив стати електрозварником? – усміхаючись, запитав Никифор.

– Як найтвердіше! – впевнено відповів Славик.

– Ну, що ж, істинно християнська душа, благословляю, – сказав Никифор, потиснувши руку Славика і підписав його заяву.

Славик взяв свою заяву, на якій синім олівцем написано: «Прошу прийняти…», і пішов до начальника дільниці.

Прийшов Миронович. Зіниці – розширені, немов наха-

пався електрозварки, і підійшов до Никифора.

– Електрозварник є? – запитав він. – А інакше мені вже нікуди ставити банки. Вся монтажна зона під ними. Треба ж закінчувати скрубер, – додав Миронович.

– Є, – відповів Никифор, дивлячись на його реакцію.

– Хто? – здивовано запитав Миронович.

– Славик, – спокійно відповів Никифор.

– Що? А хто переварюватиме його брак? – незадоволено запитав Миронович.

– Перевіряти буду сам особисто. Через кожен метр шва! Ясно? Прикинь, яку банку, і став до роботи. Ось він, стоїть, як штик, перед тобою, – зауважив Никифор.

Славик у своєму новому спеціальному одязі був схожий на брезентового робота: з плеча звисав намотаний кабель, в руках – щиток для зварювання. Никифор бачив, як зустрілися їх погляди. Вони були, мов дві грозові хмари, з яких ллє дощ презирства.

– Оцю що на стелажі, – гримнув Миронович та й пішов за електродами в металеву будку.

Славик розмотав новенький кабель, на який точили зуби маститі електрозварники і, підключивши його до трансформатора, дав «землю» і, розписавшись електродом на одній із царг банки, яку показав йому Миронович, став зварювати.

Відрядження Никифора майже закінчується, а знайомство з бригадою тільки почалося. В скрубері, де варив Славик, іще до нього хтось розсипав мабуть більше половини пачки електродів. Одного разу Миронович пожалівся Никифорові на Славика, що це він розсипав електроди.

– Що, що, а це він може. Суміжна професія. Розсипав, а зібрати їх не хоче. Ось запитай у хлопців, – сказав Миронович і став показувати пальцем в кожного робітника бригади.

– Вони ще до нього були розсипані. Він не винен, – казали не всі разом, але кожен впевнено казав правду.

Миронович, збитий з пантелику такою відповіддю, ніяк не здавався, розгублено бормотав щось далі.

– Він що – п’яний чи... – недомовив Славик.

Никифор ретельно придивлявся до Мироновича. Спостережлива позиція Никифора вивела Мироновича з рівноваги.

– Це підрив авторитету бригадира та анархія у трудовій дисципліні. Я буду скаржитися у профспілку, – не вгамовувався він.

В кінці обідньої перерви на об’єкт прийшов і начальник дільниці Арсен Михайлович Хара. Він теж сів на стелаж, де спочивала бригада, щоби так зручніше було поспілкуватися. Никифор теж присів праворуч від нього і захотів потравити декілька анекдотів, і не встиг. Арсен Михайлович протерши

скельця окулярів, почав перший.

– Так хто тут у нас п’є? Га? Не чую. Мовчите!? Може, ти розкажеш, Мироновичу, – суворо і наполегливо запитав він у бригадира.

Від цих слів Мироновича ніби перекоробило, наче хтось під нього підсунув оголений кабель під напругою. Він гнівно подивився на Никифора і процідив крізь зуби: «Продав».

– І майстер вухами хлопає, – продовжував Хара.

На це Никифор не сподівався. Але цього разу бригадира, крім запаху, ніщо не видавало. Та більшим аргументом було те, що його в обідню перерву на гарячому упіймав сам Хара, якого він за склянкою так і не помітив.

– Ну, що? Мовчиш? Дух перехопило? Чи, може, захотів скаржитися у профспілку за підрив авторитету бригадира, – запитав Никифор, підійшовши до Мироновича.

– Я ж – маленьку. А що? – виправдовувався бригадир.

– Та нічого, – мовив Никифор і продовжив: – скаржитися не збираюся. Зараз погукаю лікарку для експертизи і тебе відправлю із дільниці. А як вона з якоїсь причині не прийде то зателефоную в міліцію, і тебе заберуть у витверезник. Їм такі, як ти, потрібні для виконання плану. Тож вони ходять і ловлять спеціально, а тут їм ти, як манна з неба. Приїдуть та аж бігом заберуть!

На цьому обідня перерва закінчилась. Миронович постояв, постояв, як біля розбитого корита, і поплентався куди-то із дільниці, мабуть, до пивної, тушити своє горе.

Наступного дня Миронович винувато заглянув у виконробську. На тверезу голову він думав тільки про одне: про заробіток. Як же закриє наряди новий майстер – Никифор? А тут ще вчорашній конфуз, як сніг на голову, збивав його з пантелику. Никифор саме рахував заробіток бригади за виконаний обсяг роботи – закривав наряди і теж міркував над їх невеликим, але чесним заробітком. Йому було надано головним інженером будівельного управління дозвіл та ліміт. Але ж його думка була чисто математична: що посієш – те й пожнеш. Никифорові ніколи не доводилося отак ламати собі голову: брати зі стелі «липові» дані. Потрапивши в цейтнот, став наспівувати рядки із гарної пісні, які, завдяки асоціації, виникли в його задумливій голові:

«Ни к чему наряды, ни к чему фасон,

Ни в одну девчонку не влюбился он!»

– Ну, як там з нарядами, Никифоре Опанасовичу? – по-діловому запитав Миронович.

– Так само... Візьми їх тай почитай уважно. Можливо, я щось не врахував, – запропонував Никифор, даючи йому на підпис наряди.

Миронович дістав записничок і став звіряти обсяг робіт за місяць. Перевіривши, промовив: «Та ніби все».

– Ну от, прийдеш завтра раніше і підпишеш їх, – сказав Никифор, забираючи наряди.

Виконробська була набита людьми. Майстри, бригадири сиділи за довгими вузенькими столами, вткнувшись носами в наряди. Дим – хоч сокиру вішай! А гомону!– як у вулику. Звичайно, діло без Мироновича не освятилося б. Щоправда, він був дисциплінований, сидів тихо, лиш пильно слідкував за Никифором: коли він закінчить.

– Підписуй, – сказав Мироновичу Никифор і подав йому ручку і нарди.

Він з нарядами сів за інший стіл на щойно звільнене місце і чомусь довго, наче кріт, рився у нарядах, перекладаючи їх. І заспокоївся тільки тоді, як підрахував, по скільки копійок виходило за годину. Потім, записавши до свого блокнота суму з кожного наряду, підбив загальну суму і, поклавши блокнот у кишеню, підійшов з нарядами до Никифора.

– Ну, що ж ти так довго? – зауважив Никифор, взявши у нього наряди.

– Не підпишу, – промимрив незадоволений Миронович. Він був не схожий на самого себе: очі — скляні, опущені, як у мерця.

– Ні копійки більше, – холодно, наче відрубав, промовив Никифор.

Раптом у виконробську забіг захеканий електрозварник – Вася Сіренко, робітник із бригади Мироновича. В нього бліде перелякане обличчя.

– Прибило… – ледве видихнув він.

– Я жалітимуся головному інженерові управління. Ін- шим бригадам закривають за годину на двадцять дві копійки більше, – не заспокоюючись, продовжував Миронович.

– Кого, – запитав Никифор, відчуваючи, як бігають під шкірою морозяні мурашки.

– Славика, – ледве перевівши дух, сказав Вася.

– Дуже? – спитав сумним голосом Никифор.

– Непритомний, – ледь заспокоївшись, сказав Вася.

Коли Никифор прибіг на дільницю, то там уже Славика не застав. Швидка допомога відвезла його в лікарню. В очах Никифора, як у калейдоскопі, проверталися кадри щоденного спілкування. Не дізнавшись подробиць, він повертався до виконробської. В душі цементувалася туга. Сумним він зайшов у приміщення.

Там вже не було нікого, крім Мироновича, який, мов собака на сіні, сидів біля нарядів.

Після операції Слава почував себе добре. Рука зрослася. На лікарняному консиліуму Славику пообіцяли, що його випишуть через тиждень на легку роботу. Розпитавши про все лікаря, Никифор після роботи щодня приходив до Славика.

– Скучаю, Никифоре Опанасовичу, за бригадою, за скрубером, – промовляв сумним голосом Славик. – Хотів би вже всіх побачити, але не розумію, чому крім тебе ніхто не приходить, – задумливо продовжував він.

– Ще прийдуть, – втішав його Никифор.

– Мабуть, забули, – зажурено промовляв Славик.

Никифор теж замислився над тим, як хто реагує на таку подію.

– Забули, кажеш? Ні, не забули. Навіть головний інженер управління літаком прибув, щоб дізнатися, хто винен, що таке з тобою трапилося. Як бачиш, не забули, – зробив висновок Никифор.

– Що ж ти, Никифоре Опанасовичу, так сумовито замріявся? Бачу по твоїх добрих голубих очах... А коли їдеш додому? – теж сумно запитав Славик.

– Сьогодні, о сімнадцятій годині, – ледь посміхнувшись, відповів Никифор.

– Сьогодні... А на пуск об’єкту приїдеш? – тихо перепитав Славик.

– Приїду. Обов’язково приїду... Не болить? – міцно стис-

каючи руку Славика, з веселою усмішкою запитав Никифор.

– Ні, – бадьоро відповів Славик.

Потяг полишив вокзал. Останній терикон Донбасу махав Никифорові сивим чубом – димом. У цьому бачилося, його прощальне дихання. А в уяві знову відбився той бентежний дідок, якого він бачив у вагоні, коли їхав у відрядження.

03.05.2013 р.

03.05.2013 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.08.2014 Поезії / Вірш
ВІКНО В ЄВРОПУ
29.08.2014 Поезії / Вірш
ТЕНЕТА ІНТИМУ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Оповідання Про молодість
11.01.2015 © Анна Ольтенберг
Маленька Мір`ям
28.08.2014
Майстер
03.07.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
ПРО ЖОРУ-ЛЮБЧИКА ТА ЙОГО ДІВЧАТ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 82  Коментарів:
Тематика: Проза, оповідання, знаряддя, відрядження, терикон, електрозварник, технологічний процес, об`єкт, бригадир, кабель, інженер
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
07.02.2014 © Суворий
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.04.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди