03.09.2014 01:08
Без обмежень
186 views
Rating 5 | 3 users
 © Наталія Анна

Зорі не гаснуть ніколи

Я лежав на холодній землі, у вухах лунали постріли, в очах миготіли вибухи, а високе зоряне небо було у вогні. Я жадібно вдихав повітря - в останнє. Воно спалахувало холодним вогнем у мене у грудях, а з уст моїх текла кров...я захлинався нею. Я так стомився від крові, я захлинався нею у снах, я втратив спокій і більш не бажав сновидінь...дивно, те що позбавило мене снів, прирікало на сон вічний.

Моя смерть прийшла по мене, маленькою кулею в тілі, вона вирве мою душу і згасне для мене цей світ, так як зорі гаснуть заради світанку… а можливо це я згасну для нього, просто зітлію. Прах до праху. Маленький шматок свинцю- мій швидкісний експрес у вічність.

Я розгублений, від мене втікають думки, десь там далеко, за сотні кілометрів, на мене чекає мій стимул життя, з русявим волоссям і ніжними руками. Її рідні очі, погляд повний тривоги подарований мені на прощання. "Пишаюсь"- її слова...Не просила зостатись, лиш повернутись...до неї- заради неї.

Ще один судорожний подих, задушливий кашель. Над мною хтось схилився, затискає руками рану і руки вже в крові- метушиться, і не знаю кому: чи собі, чи мені немов мантру повторяє "все буде добре". Я не чую його, а може й не хочу чути, мої думки не корячись мені, мандрують лабіринтами пам`яті, з кінця до самого початку- плутаються між чисельними поворотами.

За мир і спокій. За свою землю, дух якої мчить по моїм венам. Чи міг я стояти осторонь? Втекти кудись і вдати, що для мене цієї війни не існує? Не зміг, бо б загинув ще тоді, забувши хто я, втративши не тіло, а свою душу і серце. Звикся, до чужої мені, тяжкості зброї, до неї ще зміг, а от до тих хто паплюжив мою країну не зміг би ніколи. Тому й боровся до самого кінця...

Останнім часом, я часто відчув, як пестить своїм подихом мене Смерть, я бачив як вона впивалась поцілунком в уста союзників і ворогів, я відчував якими голодними очима вона зиркає в мою сторону...а мій друг казав, що насправді цей погляд стомлений, не знаю- за ним вона прийшла швидше. У вухах стихають звуки пострілів.

Дитячий сміх, ще мить і ось, я знову, маленьким хлопчиком, тулюсь до матері. Я закриваю очі і йду в її обійми, а тіло моє довіряю обіймам іншої матері.

Десь там високо в небі палають зорі, вони яскравіші від вогнів, що полонили землю, бо ж це вогнище тимчасове, чуже, навідмінно від небесних світил... Навіть якщо, інколи, ми їх не бачимо, це не означає, що вони пропали безслідно. З приходом ночі, вони освітять темряву знову, бо ж зорі не гаснуть ніколи.

 27.08.2014р.



Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання

Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Несамовитість / Роман | Наталка-Фіалка Енпе». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Наталія Анна.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.12.2016 11:25  Каранда Галина => © 
 03.09.2014 10:44  Тетяна Ільніцька => © 

Дуже гарний, щемливий нарис! Дуже імпонує, що ваш ЛГ все ж не загинув (тобто, ви чітко цього не прописали). Отже, читач має надію, що героя, як і тисячі інших поранених на цій безглуздій війні українців, врятують!
Слава Україні! 

 03.09.2014 01:37  Лана => © 

Защеміло... Надзвичайно проникливо, болюче, тужливо... І що саме страшне - правдиво сьогодні.
Твір зачіпає за живе... 

Публікації автора Наталія Анна

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо