П’ЯТЬ НАРЯДІВ ПОЗА ЧЕРГОЮ

Невдовзі його радість змінилася неабиякою нервововою напругою, яку пережив під час здавання письмового іспиту з радіотехніки.

А діло було так. Весь взвод посадили до класу за парти і дали завдання: по пам’яті накреслити схему радіопередавача. Це — тим, хто виконуватиме перший варіант. По другому — була схема радіоприймача. По третьому і четвертому — ще щось.

Соловейко сам не очікував, що пам’ять на схеми у нього виявиться на такій висоті, що все необхідне накреслить за половину відведеного часу. Поруч сидів узбек, його закадичний товариш, виконував другий варіант, але нічого у нього не виходило. Відтак дав знак Юрасю: допоможи. Ну, Соловейко тут же накреслив для друга-узбека все необхідне. Екзаменаторів було кілька. Спостерігали за процесом уважно. Тому й помітили Юркову допомогу. Екзаменаційний аркуш з його роботою у товариша відібрали, дали тому інше завдання. А курсанту Соловейку тут же оголосили п’ять(!) нарядів поза чергою. Це дуже багато. Це найбільша кількість нарядів згідно з військовим статутом, які надаються солдату (курсанту) за серйозний проступок. Якщо виникає необхідність суворішого покарання, то застосовують уже гауптвахту або інші методи впливу — на розсуд командирів.

«П’ять нарядів — це сто годин непрестижних робіт, від чищення картоплі до миття унітазів, а то навіть прибирання вигрібних ям. Це робота при різних чергових офіцерах, серед яких є й такі, яким одне задоволення — поглумитися над курсантом. Юрія, як зв’язківця і радіотелеграфіста, сто разів віджиматися або носити відра з цементом чи піском не заставлять з метою збереження гнучкості пальців для швидкого і якісного передавання азбуки Морзе, і горе тому офіцеру або заступнику командира взводу, тобто старшому сержанту строкової служби, який насмілиться порушити це правило. Але було безліч, на перший погляд, легких покарань, однак які можуть виявитись значно неприємнішими від чищення картоплі чи відер з піском», — отакі думки промайнули у голові Юрія.

По закінченні відведеного для такого письмового іспиту часу учням наказали погуляти півтори-дві години. Відтак покликали до класу. Вони розсілися на свої місця.

— Клас, встати! — скомандував заступник командира взводу. — Струнко! Товаришу лейтенанте, взвод зв’язківців-радіотелеграфістів готовий до підбиття підсумків письмового іспиту…

— Вільно! — скомандував лейтенант. А потім назвав прізвище Юрія та велів йому вийти до дошки.

Той поміж тісних рядів парт насилу протиснувся. Став.

— Клас, струнко! — це лейтенант — до взводу.— За те, що курсант Соловейко єдиний з усіх без жодної похибки по пам’яті накреслив схему дуже непростого радіопередавача, я знімаю усі оголошені йому наряди поза чергою і… І — дякую!

Неймовірно! Фантастично! Це ж треба!.. Ффу-х, пронесло! Це ж… Це ж… Та про що там говорити-писати?! Юрій літав над сьомому небі!

І лейтенант якось уже не по-військовому сказав йому: «Дякую».

Це ж треба…

Це ж треба…

О-о-о!..