Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
12.09.2014 00:39Новела
Про кохання  Про розлуку  Про молодість  Про любов  
ЖИВЕ КОХАННЯ У КАРПАТАХ
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

ЖИВЕ КОХАННЯ У КАРПАТАХ

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 12.09.2014 / 25269

― На думку спадають дитячі роки. І в їхній прозорій товщі, немов різнокольорові скельця калейдоскопу, виблискують спогади, надто ті, що пов’язані з найпершим знайомством з географічною мапою України, ― сусід по купе, Роман Якович, відсунувши вбік випиту склянку чаю, розгорнув шкільний географічний атлас України ще часів його навчання у школі і, наче виправдовуючись, додав: ― Коли, як співається у пісні, літа на осінь повернули, я зрозумів, що моя любов до географії і, зокрема, до географічних мап, ― то від кохання, великого неземного кохання до дівчинки Олі, яка, до речі, й подарувала мені саме ось цю мапу.

Оля приїхала з високогірного карпатського села на літні канікули до Донбаського краю і так захоплено розповідала про нові для неї краєвиди, що її одноліток Роман спершу й не повірив. Почувши, що ще два роки тому її родина мешкала, як виявилося, зовсім неподалік від їхньої оселі, він спочатку став кепкувати з неї. Мовляв, хизуєшся сама не знаєш чим, ціну собі набиваєш. Набачилась? Що ти там набачилась!.. Гори, полонини, смереки, ліси, схили… То хіба може бути аж так гарно та красиво?!

― Тоді вона розгорнула переді мною звичайний шкільний атлас ― ось цей! ― на сторінці з мапою Карпат і почала водити своїм тоненьким пальчиком, — продовжив після деякої паузи Роман Якович, намагаючись слово в слово згадати Олині розповіді: «Ось ― лісостепова частина України, а ось — степова, а ось це ― Карпати. Ну, а це ― Прикарпаття. А там ― за Карпатами ― так і називається: Закарпаття». Я спочатку слухав якось не дуже уважно. Але Оля частенько перепитувала мене, чи я зрозумів, або звертала увагу на ту чи ту дрібничку. І я поступово опинився у полоні її цікавої і своєрідної екскурсії мапою. «А ось, дивись, найвища гора Карпат ― Говерла! А ось — високогірне озеро Синевир, а ось тут ― знаменита полонина, що повністю заростає квітами! А які тут чудові дерева ― високі, стрункі, смереками називаються!.. У цих краях мешкають такі привітні люди, як галичани, гуцули, бойки, буковинці, лемки, покутяни… Вони так цікаво розмовляють, що хочеться слухати й слухати. Тато деякі слова навіть записує, щоб їх при нагоді доречно вживати… І вбрання у людей ― не те, що тут, на Донбасі одягають ― ткане, вишиване, гаптоване… Мамка у захваті. Одягають з задоволенням. І я ношу. А ще ми привезли дещо на подарунок бабусі. Захочеш ― подивишся. Хоча, як хлопцю, тобі буде цікавіше інше. Хай те буде сюрпризом, приємною несподіванкою»…

Згадував Роман Якович слова Олі з тієї далекої давнини і помітно було, що йому дуже кортить виговоритись, що зараз на душі у нього якийсь тягар і той тягар до цього він ніяк не міг скинути: чи то не наважувався, чи не було належного співрозмовника, а чи просто час тоді не настав.

― Знаєте, я її ненароком навіть образив її. «Ти ще геть маленька, а розповідаєш так, наче особисто там усюди бувала й оте все бачила!.. Не люблю триндичих!..» ― дорікнув я їй. ― Але при слові «не люблю», несподівано зловив себе на думці, що я зопалу те сказав, що маленька дівчинка, яка так старанно призвичаювала мене до вивчення мапи і з величезним захопленням розповідала про нові краєвиди, серед яких певний час живе, мені подобається. Тож мені зовсім не хочеться її ображати. Навпаки, хай говорить, розповідає, а я лише слухатиму! Лише слухатиму! Я можу навіть затамувати подих… Так мріяв я…

Роман Якович, раптом, замовк. Помітно, було як підкотився йому до горла кавалок і не дає й півслова вимовити. Відвернувся до вікна.

― Оце залізничники, наче, й дбають про людей… ― порушив зовсім іншу тему мій попутник, певно, щоб не розчулитись перед маловідомим співрозмовником та не показати себе надто сентиментальним. ― А нащо було нам, людям у літах, лізти на другий поверх цих новісіньких сучасних вагонів і сидьма сидіти аж до Києва?!. Теж мені — імпортні!.. Та й, до того ж, квитки ― втридорога! Оце «турбота» про людей… А тоді ми з Олею до Карпат їхали без пересадки. Точніше, батьки нас везли-супроводжували. А ми порозлягались на поличках і всю дорогу провели у спогляданнях за краєвидами, що миготіли за вікном, та у дитячих милих теревенях… Ой, перепрошую, я, певно, вас замучив своїми спогадами… Що це на мене найшло?..

― Ні-ні!.. Говоріть… розповідайте… Я так здогадуюсь, що, якби не Оля, яка почала мешкати з батьками у Карпатах, вас би сюди ніщо не потягнуло, навіть знамениті курорти, санаторії та бази відпочинку…

― Певно, що так. Воно ж знаєте як дехто у нас на Донбасі створював міф про Західну Україну, ну, й, звісно про Карпати: там живуть люди не нашого духу. Тільки згодом я зрозумів, що це твердить дехто з числа переселенців з російської глибинки на донбаські вугільні копальні. Приїхали, так би мовити, зі своїм статутом до чужої хати! А що інше я, підліток, який ніде не бував, міг почути тоді?!. Оленька розкрила мені очі!.. Ой, Олечко!.. Олечко… Вибачте!..

При цих словах Роман Якович вийшов до тамбура. Помітно було: стояв він там, вдивляючись у далечінь, кудись за далекий обрій. Мабуть. справді так і заглядав ― за обрій у мареві. Відтак, повернувшись, тихо мовив:

― Оце, щоразу коли проїжджаю, не можу втриматися і вдивляюсь туди, у бік Чорнобиля. Роки сплили. Але й нині я переконаний: будь вона проклята ота аварія на Чорнобильській АЕС, а ще більше ― ті, хто їй не запобіг! Батько Олі через опромінення невдовзі вмер. У нас з Олею все йшло до весілля, незважаючи на те, що я мешкав на своєму Донбасі, як і раніше, а вона ― мешкала-купалась у Карпатах. Ми, звісно, зустрічались, хоча й не часто, як того хотілося, й телефонували одне одному, і листи писали… А з кожного конверту разом з листом я виймав якийсь цікавий листочок того чи іншого дерева… Не вірите?.. Ось зараз-зараз…

Роман Якович поліз до валізи і за хвилинку витягнув компактний гербарій. Таких гербаріїв я ще не бачив. Під кожним старанно прикріпленим листочком, інколи з гілочкою, чи якоюсь карпатською травкою або квіткою, був підпис: «З листа коханої Олечки…» і далі ― від такого-то числа такого-то року.

Так… «Усе йшло до весілля…». Але захворіла на променеву хворобу й Оля. Як уже потім я дізнався, дітей з піонерського табору, що був зовсім поруч з Чорнобилем, не спішили вивозити. Опромінення здобули усі діти. Причому, офіційно цей факт тоді не зафіксував ніхто…

Роман Якович зітхнув, здалося, дещо заспокоївся, немов камінь з плечей звалив. І хоч жаданого весілля не відбулося, і жити разом з коханою серед милих їй мальовничих краєвидів не судилося, він щороку, бодай на добу-дві, вибирався до Карпат ― походити плаями й полонинами, якими вона ходила, подивитися на дерева, з яких вона обережно зривала листочки, щоб їх вкласти до листа коханому, привітатися з гордовитими смереками і помилуватися неперевершеними світанками, насититись духом гір…

Все це можна якось зрозуміти без особливого подиву. Вразило його останнє одкровення, яке розповів перед самим-самим нашим розставанням. Свій весільний костюм з черевиками і невикористану фату Олі він зберігав упродовж свого життя. А щоб я у тому не сумнівався, Роман Якович показав усе те. Він мав чудову родину, дружину («Оце нещодавно ― царство їй небесне! ― відійшла у кращі світи»), трьох люблячих дітей, які народили йому вже й онуків, але відчуття неймовірної втрати чогось такого, що й словами не скажеш, позбутися не міг. І от нещодавно він зрозумів: отого відчуття втрати він може позбутися тільки якщо поселиться у місцях, що були милі його найнезабутнішій на світі дівчинці ― Олі. Вирішив твердо. Відтак придбав квиток на потяг у бік Карпат.

― Касирка запитала: «Квиток туди й назад?» Я відповів: «Лише туди!»… Ви гадаєте, що я ― старий, трухлявий?.. Ні! Я ― двадцятилітній! Я спішу до Олі… Мені так легко ще ніколи не було! Агов, Ка-а-арпати-и! Вітаю вас! Це я ― Роман, коханий Олі!..

І гори привітно загули.

___________
Малюнок автора.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.09.2014 Проза / Оповідання
РОЗУМНИЙ РУБІН
12.09.2014 СпецТЕМИ / Лікбез
Безкоштовно чи безплатно, безоплатно?
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Новела Про любов
17.09.2014 © Ольга Моцебекер
Память
12.09.2014
ЖИВЕ КОХАННЯ У КАРПАТАХ
06.09.2014
ПОТІЧОК ЛЮБОВІ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 112  Коментарів:
Тематика: Проза, новела, атлас України, Донбас, Закарпаття, Прикарпаття, Карпати, квиток на потяг, Чорнобиль
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
01.04.2012 © Каранда Галина
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди