Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.09.2014 10:18Роман
Про молодість  Про кохання  Про прекрасне  
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

Неймовірне кохання й щем розлуки

21

Сторінки "Роману для Нобелівської премії"

Початок 70-х років
ХХ сторіччя.
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 16.09.2014 / 25335

Неймовірно! Фантастично! То було щось поза межами його, Юрія Соловейка, реальних відчуттів і переживань! Віднині він — студент акторського факультету!!! Акторського!!! Це того, до якого не просто прагнув — був на межі такого собі легкого сп’яніння-запаморочення під час якого можна було перелетіти у часі, щоб зосередитись на головному — театральних чи кіноролях! Ось головне! Ось те, чого йому хотілося ще десь з шостого класу, коли уперше почав серйозно відвідувати драматичний гурток, частіше читати вголос і не тільки вірші, байки та гуморески, а й прозу, монологи, епічні поеми, написані гекзаметром. (Для його однокласників то взагалі було щось незбагненне — гекзаметр). Уже тоді він бачив образи, але швидко зрозумів, що сила їх створення великою мірою залежить від того, як ти будеш усе те розповідати, яким тембром голосу, якою манерою, на що більше наголошуватимешся, де і якої тривалості робитимеш паузи. О-о, то йому так сподобалось, що, виконавши задані уроки, одразу брався за розучування того чи того твору, робив розмітку на папері, де треба наголос особливий зробити чи паузу більшу-меншу тощо. А поки це розмічував, «мукав», «бекав», робив гімнастику щік, губ і язика. Десь після четвертого-шостого прочитання того чи того твору на різні лади-рулади, «намацував» підходящіший варіант особистого озвучування і починав його розробляти та удосконалювати. І балдів од того, що чим грамотніше розповідався текст, тим він швидше і якісніше ставав ніби його — не текстом уже, ні – його переживанням, наче частиною його колишнього життя. У такі хвилини являлись неймовірні відкриття (інколи аж лячно ставало: чи з глузду не їде?) — відкриття його особистої причетності до кимось описаних, здебільшого вигаданих, подій. Так це ж яка сила, думав Юрій. Так, значить, мені якнайшвидше потрібно на сцену, щоб люди побачили, почули… Ні, не мене — моїх героїв! Он хоч би на зразок таких, яких у виконанні відомих українських акторів чув по домашній радіотарілці, що у хаті висить ще з післявоєнних часів. Такі радіовистави у шкільні часи запрошували підлітка не лише стати їхнім слухачем, а й перетворились на своєрідні заочні класи акторської майстерності для нього.

І Соловейку стало дивно й незручно за деяких абітурієнтів, які для творчих іспитів підготували твори тільки зі шкільної програми немов для годиться. Такі твори чудові, але ж так приїлися (так приїлися!), що варто було б самим тим абітурієнтам зрозуміти: комісія очманіти може, слухаючи тексти, що часто повторяються.

У шкільні роки, передплачуючи більше десятка періодичних видань, з-поміж яких і літературно-художні, зокрема газету «Літературна Україна», Юрій мав змогу знайомитись з новими поезіями, прозовими творами, навіть з уривками драм і комедій. Багато чого з нового брав у сільській бібліотеці. Перелопатив безліч творів і зрозумів, що кращих поезій, ніж у Василя Стуса, Василя Симоненка та Івана Світличного не знайде. Ну, хто б оце ще так сказав сильніше, душевніше і з таким відчуттям болючого щему до людини і Батьківщини як Василь Симоненко:

Ти знаєш, що ти – людина.

Ти знаєш про це чи ні:

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Ось що треба розповідати! Ось що треба вчити, запам’ятовувати — те, що на душу лягає і добрим відлунням відгукнеться у душах слухачів чи то глядачів у театрі. Так думав Юрій до вступу. У цьому переконаний і зараз, коли став студентом. Значить, читаючи твори Симоненка, Стуса, Світличного та деяких інших авторів, яких ще не вивчають по шкільній програмі, він діяв правильно: дав зрозуміти екзаменаторам, що він не зациклюється тільки на творах у шкільних підручниках, що може сам творчо ставитись до опрацювання літератури і формування репертуару. Це, вочевидь, і додало ваги його кандидатурі у студенти, коли комісія, можливо, вагалась, кому і яку оцінку поставити. Спробуй-но об’єктивно сприйняти того чи того абітурієнта, коли їх — величезна кількість. Щоб когось з-поміж рівних «відбракувати», деякі члени комісії навіть просили показати зуби і їх прикус. І що? Соловейко помітив, що кількох за цим критерієм «забракували».

Власне для Юрка під час творчого конкурсу не було нічого важкого. Ну, скажімо, перевіряли ритміку. Пройтись під музику у різних ритмах? Подумаєш! Пройшовся, та ще й тримаючи хвіст бубликом. Що тут складного?!

Трохи побоювався загальних предметів зі шкільної програми. І, це ж треба було такому статися, що після останнього творчого іспиту перед написанням диктанту з української мови, здаванням історії на шістнадцять місць абітурієнтів залишили менше, ніж з розрахунку дві особи на місце. Точно не вдалося довідатись. А це може стати образливішим, коли тебе «обскакує» умовних півабітурієнта-конкурента, ніж цілий або півтора чи, краще, два-три. Так роздумував Соловейко.

Та, на щастя, й іспити із загальноосвітніх предметів здав успішно. Про це дізнався учора. А зранку, коли вийшов з під’їзду будинку на Сумській, де знімав куток, він потрапив під теплу мжичку. «Ну, й нехай…» — подумав. Адже ще з дитинства помітив, що дощ — йому на удачу. Так і зайшов до коридору театрального відділення, дещо промокнувши. А серце — тук-тук! Душа — вискакує з грудей! Подріботів до стенду з оголошеннями. Там уже юрмилися юнаки й дівчата. Дівчат значно більше. Хто радів, а більшість — сумні, декотрі плакали. Раптом до Соловейка кинулась дівчина, Ліля, з якою подружився і відчував, що він їй до вподоби. Ридма ридає! Він усе зрозумів. Підтримуючи бідолашну в обіймах тут же, біля стенду, почав очима гасати по списках зарахованих і… і… по-мі-тив сво-є прізвище. Звісно, зрадів! Душа заклекотала водограєм почуттів, забриніла калейдоскопом веселок й забуяла різнобарвною радістю!

Але в його обіймах – дівчина плаче… Вона так хотіла стати актрисою. Так хотіла! Вона з села, як і він, тільки з іншої області. Обоє, як абітурієнти, кілька разів заходили до репетиційної зали, щоб повторити на практиці те чи те з власного репертуару. І юнак спостерігав за нею у такий час. Швидко зрозумів, що у Лілії — неймовірний талант. І це при її чудовій вроді!

Шкода було розставатися. Але що робити: увечері відправлявся потяг, на який уже були куплені квитки. Вона ні на хвилину не відходила від Юрія. Тільки в останню мить він зрозумів, що то Ліля так прощається з ним…

Юрій Соловейко, мабуть, на все своє майбутнє життя був обцілований, обласканий і огорнутий такою дівочою теплотою, що й уві сні подібного не снилось і у подумках не марилось, не фантазувалось. То було вище фантазій, і то було — вчора. Вчора! Боже, яка вічність минула з учора!

Сьогодні йому самотньо. І такий стан самотності юнак ще ніколи не переживав. Ой, якою була гарненькою і лагідною до нього молоденька продавчиня Зіна! Вона йому йодом і зеленкою подряпини змащувала, навіть цілувала! Ті поцілунки пом’ятає досі. За нею Юрась теж скучав. Але ж і бачив часто! Згодом зрозумів, що він порівняно з нею ще дитина. Таке розуміння стало несподіваним відкриттям і одночасно неймовірним психологічним ударом. Але самотнім тоді хлопчисько не став, тому що все одно часто бачив її, свою Зіночку. Вона приїздила навіть у якихось справах до їхнього села. Тож Юрій мав можливість не лише бачити своє незвичне коханнячко, Зінульку, а й спілкуватися з нею. Між іншим, тільки згодом почав здогадуватися, що в окремих випадках ймовірно й вона якось так діяла, щоб їхні шляхи наче ненароком перетиналися. Одного разу хлопець вудив рибу не зранку, а ввечері. До голови лізли всякі млосні думки про неймовірних дівчат: от якби вони оточили ось тут, на казковому березі побіля теплої води, можна було б зануритись у їхні чари не замислюючись!.. Яка там риба!

Тільки-но пройшов у Юрія отой наплив марень, як — ой, свять-свять! — що це?.. По неглибокій теплій воді йшла... вона! Во-на — Зінуля! Парубок — кліп-кліп очима. Картинка не зникала. Це насправді була вона…

Що чинилося потім не розповімо — то їхнє діло. Згадано такий епізод тільки заради, щоб довести: Юрко Соловейко від того козирем ходив.

А ще у середніх та старших класах деякі дівчата зі школи наче подуріли, намагалися знайти привід завести міцну дружбу з ним. А Юрко, телепень, був таким сором’язливим, що, крім обміну фотокартками артистів, вирізок статей про них, ні на що не йшов. Локшину на вуха їм вішати не вмів. От йолоп!

Хай там як, а хіба скажеш, що тоді він міг бути аж таким самотнім.

Хоча інколи у Юрія могла виникнути інша категорія самотності — коли, скажімо, ненька хворіли і за наполяганням лікарів її шпиталили до лікарні. Хлопець залишався один. Спершу побоювався. Особливо, коли ще у хаті не було електроосвітлення. У всих кишенях вітер гув! Тож палили гасову лампу. Щоб заощадити гас, намагалися зайвий раз її не засвічуювати. Коли у хаті було місячно, то Юрась не так боявся, бо самі бабашки боятся світла, всі кудись тікали. Але коли був Молодик або небо укривали хмари й у хаті — хоч око виколи, молодий господар вмикав кишеньковий ліхтарик і, направляючи промінчик у потрібне місце — під ліжка, стіл, ослони, до коморки, на горище, переконувався у відсутності міфічних істот, що могли б оживитися. Відтак, не побачивши їх, хлопчина спокійно засинав, уявляючи поруч з собою Зіночку, а згодом — Людмилу Гурченко або Софі Лорен. А коли побачив фільм «Дзвонять? Відкрийте двері…», то поруч з собою «клав» тільки школярку Оленку Проклову. Простіше було б якусь сільську дівчину… Але здавалося, що матір зможе розгадати такі його думки про місцеву дівчину і вилаяти.

Отож ні за яких умов у шкільні роки Юрій Соловейко самотності такої не відчував. А тут і не тому, що від’їхав далеченько від домівки — нечувана самотність. І причиною — раптова нестача магії дівчини-абітурієнтки, яка могла б стати видатною актрисою, яку він досі не знав, але до якої враз спалахнуло почуття неабиякої спорідненості. І зараз ось її немає… Загалом вона є — біля нього немає!!! Ой-й, важко було йому на душі… Самотньо... Нудно... Порожньо… Прісно… Ніяково у всьому його парубочому єстві…Чому так сталося?! Чому така несправедливість? Хоча, чому ж? Вона відповіла Юрію на ці запитання, щоправда й довго не хотіла, соромилась.

— Та… та… напевне я пройшла би усі конкурси і була б зарахована, якби один з провідних екзаменаторів не почав домагатися моєї… близькості, — сказала вона, зашарівшись.

— Але потім їй неначе легше стало, як тягар з плечей звалився. Вона заплакала. І довго її плечі здригалися, все тіло тремтіло, що навіть парубочі палкі обійми й цілунки тривалий час не втішали. Юрій сів, посадив її поруч, відтак узяв на руки і, обнявши як маленьку дитину, тихесенько заспівав їй колискову, складену експромтом, пригойдуючи дівоче тіло у такт:

Аа-а!.. Аа-а!..

Дівчинко гарненька, ти мені рідненька!

Повік не забуду! Ось так поцілую!

Так не побивайся! Зі мною залишайся!..

Аа-а… Аа-а…


Ліля, раптом, сприйняла його гру і…


Так кохаю тебе я!

Та, мабуть, доля такая…

Ти не будеш вірним,

Бо спокусливі дівчата заб’ють памороки ось так…

Аа-а… Аа-а


З цими речитативними співами-причитаннями вона у якомусь шаленстві почала заціловувати хлопця.

Юра та Ліля й не помітили, як неподалік прямо на них дивилося подружжя вкрай поважного віку. Помітивши їх, юнак і дівчина вибачились. Старенькі теж перепросили. Підійшли трохи ближче і лагідно та якось по-домашньму продекламували:


«Цілуй, цілуй, цілуй її!

Знов молодість не буде!»


— Це — Олександр Олесь, — додали.

І розтанули, немов їх і не було.

А Юрина дівчинка, раптом, крізь сьози заспівала:

Весна іде назустріч нам,

Весна в цей час нам рада!..


Підступні сльози накотилися на очі Юрія. Боявся, щоб ніхто їх не угледів… А то подумають, що якийсь тюхтій емоційно тронутий…

«Але без тебе, моя актриско, як же буду я?..» — думалось тоді Юрієві.


(Спливав час. «І з роками, моя актриско, актриско, що не відбулася, ти не збулася... Не забулася... Кепсько було мені, моє любе миттєве коханнячко юності! Порожньо було!... Неймовірно самотньо... Тоді впродовж ночі ти, вочевидь, уже доїхала додому. Про що ти думала, повертаючись і ще не отямивщись від моїх шалених поцілунків? Про мене? Напевне. Але, мабуть, у твоє «про мене» усе настирливіше вповзали — спочатку повільно, відтак швидше — думки про домівку, односельців, про те, як усе треба буде пояснити... Хоча краще не пояснювати. І все менше місця залишалося для мене. Ну, й нехай. Таке життя. Закономірно. Буденність засмоктала. Вочевидь кудись влаштувалась працювати. Товариші-приятелі. А потім і залицяльник якийсь причепився. Дружба. Можливо навіть кохання... Весілля. Діти. Про мене поступово й маленького місця у думках — тільки у думках! — не залишилося», — занотував значно пізніше Юрій Максимович Соловейко).


Сумно! Самотньо!.. Хай живе кохання! Навіть таке миттєве! Ой, Господи, та що ж це йому так душу стискає?!.

Дівчинко гарненька, ти мені рідненька!

Повік не забуду!..

Не забуду…

Не за…

Не...

Ох!!!...

___________
Попередній уривок має назву "Юрій -- абітурієнт акторського".
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.09.2014 Проза / Роман
Юрій - абітурієнт акторського (20)
16.09.2014 Проза / Роман
Звозив маму до молодості (22)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Роман Про прекрасне
09.10.2014
"Я БЕСПЛАТНО ДЄНЄШКУ МЄНЯТЬ НЄ БУДУ..." (27)
16.09.2014
Неймовірне кохання й щем розлуки (21)
20.08.2014
З КОХАННЯМ ПЕРШИМ КЛОПОТИ МЛОСНІ (5)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 98  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, студент, однокласник, шкільні роки, екзаменатор, іспит, самотньо
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +38
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.03.2012 © Микола Щасливий
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди