Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.09.2014 00:10Новела
 
40000
Без обмежень
© Максимів Галина

ГАЛСТУКИ ДЛЯ БІЛИХ МІШКІВ

Максимів Галина
Опубліковано 17.09.2014 / 25338

Коні не були винні. То все тота повінь. Затопила гори і доли жовтелезним киселем. Захлиналось все в тому противному пійлі. Спливали голічерева пструги й тритони, а кроти вибирались на поверхню, щоби схрестити свої невтомні спрацьовані долоні тут, на білому світі. А коні били копитами, ломили підкови, бо не було як в гори їхати через ту зливу, і не було як пастися на полонинах.

– Ти подумай, Софіє, а чого б то того року такі гриби рясні були? На біду, певне…

– Діду, а в лісі після вашої смерті дубам все гілля пообламувало. Випав сніг і за одну ніч дуби стали лисі й безрукі.

Я запалюю свічку на дідовій могилі. Діда нема вже десять років. Але я з ним говорю. Подумки говорю. А біля могили – вголос. Дід мені відповідає. Його голос звучить в підсвідомості мого мозку. На дідовому хресті сидить пташок. Завжди прилітає до мого приходу. Я говорю, а пташок мовчить. То він слухає, а потім дідові все переказує, щойно з’явиться в ірію.

Дід Михайло мені часто снився. А тепер не сниться. Дощі заливають землю.

– Лиш би граду не було, діду Михайле, бо дивіться, які хмари із заходу сунуть…

Я виходжу за цвинтарну браму, і вітер мені дихає погрозливо в шию, і терпнуть мої ноги.

… Вчора мені віддали трудову книжку. Їм не треба стільки працівників. І їм наплювати, що я завтра прокинуся і захочу їсти. І що мені треба в щось озути свої натруджені ноги і ще яку сорочину треба. І плаща хоч якого. А заробітку нема. Бо діда нема і нема його коней. В стайні лише їх привиди живуть. Іржуть – кличуть свого господаря. Десять років кличуть.

Я не витримую.

– Виходьте обидва, не добивайте мене тим іржанням. Я вам ні вівса не куплю, ні трави не накошу.

У навстіж відчинені двері випливають туманом обидва: карий Каштан і білий, в яблука, Сніжко.

Сніжко зупиняється біля мене і промовляє лише очима:

– Може, залишишся? Ми собі раду дамо. Можеш нам траву не косити, можеш нас водою не поїти. Ми навіть узимі сніг відгребемо, трави наскубемо, а в річці ополонку проб’ємо та води нап’ємося…

Але я невблаганна. Навіщо їм тут лишатись без мене? Я з собою їх не візьму…

– Не треба мене везти… сама піду. І ви йдіть. Бо нема спокою на білому світі і не буде. В небі стогнуть перегодовані тротилом бомбардувальники. На землиці трава з боязню росте. Йдіть. Йдіть обидва…

Сніжко похилив голову, а Каштан одвернув свій зір від мене.

– Йдіть… Бо я не зможу продавати вже ялинки панам міським, щоби хліба вам купити. На світі велика смута. Ніхто не святкує прихід нового року та Різдва. Певне, до Страшного суду святкувати не буде. А, може, й буде. Може не буде Страшний суд довго. І тих, хто крав, вбивав, ненавидів, зраджував Всевишній знищить за одну хвилину?

Коні йдуть, пливуть, линуть до гірських вершин. І люта злива шмагає їх прозорі боки. І вітер обдуває їх легенькі гриви.

…Я плачу. Солонці в моїй душі, солонці в моїх очах. Солонці на моїх губах. Сріблясті хребти вигинає ячмінь в полях. Він темніє від тих дощів. І од сліз моїх темніє. В соняшникових головах поселилось горе насінинами чорними. А хлопці наші куштують того горя і не наситяться ним. Багровіють соняшники. Червоне на жовтому – іржею, іржею…

«Мой город разрушают у меня на глазах», – плаче Настя. А я не плачу. Ні, я плачу без сліз.

– Настуню, Бог накаже винуватих…

Настуня не вірить. Бо Бог мовчить. Бог мовчав тоді, як знищили їх будинок дотла. Бог не озивався, як брат загинув під час вибуху на панському заводі. Бог мовчав і тоді, коли Настя опинилась помежи чужинцями лютими. Але Він не залишив її одну. Пізнього вечора взяв за руку і вивів з того слизького підвалу.

… Той чоловік з блідим обличчям переслідує мене всюди. У нього вчора були вуса, а сьогодні він безвусий і чисто виголений. Синя куртка на ньому – ніби вилита, чорні штани – заправлені акуратно у важкі кирзові чоботи. Це колишній директор моргу.

Теперішній директор – Настя. Настя є кандидатом медичних наук. Вона вміє рубати грудні клітки навпіл, не зачепивши серця. Ото розрубає і я вже знаю, що все, кінець. Андроїд розукомплектований. І лише Бог може його зібрати докупи. Я звикла до того, що так має бути. Той блідолиций знову приходив сьогодні. Він відгорнув білу клейонку і погладив по голові чорноволосу жінку без обличчя.

Промовив по хвилі до мене:

– Пильнуй себе. І дякуй за хліб…

– Кому дякувати?

– Мені дякуй. Тут безпечно. Помежи мертвими живих не шукатимуть.

Він зникає. А мені вже не хочеться того грушевого варення, що його наш їздовий Андрійко нам приніс з дому напередодні.

…Я неспокійна всю ніч. Нас залишилось троє. Я боюсь залишитись одна. Завжди боялась темряви, болота, лісових хащ. У тих болотах нявки молодили свої тіла, а в тих хащах чугайстер чаївся в колючих гілках терену й глоду. Я не вмію танцювати. Чугайстер це знав. Тому примусив мене обійти сім кіл довкруг смереки, а відтак відпустив напівживу. Бо за мене заступився лісовик. Кожного разу я приносила йому окрайця хліба. Того дня лісовик взяв з пенька мій хліб, засмакував його швидко, заїв малиною, а відтак вирушив на обхід своїх володінь. Там і побачив мене. А я його не побачила. Він мені розслонив невидимою рукою завісу предвічних ялинових гілляк і я вийшла на полонину…

Тої ночі червоні півні дзьобали люто схід і захід. Так втомились, що забули в передрання заспівати. Настя, певне знала, що вони не піятимуть. Тому щойно засіріло – розбудила і сказала, що маємо пильну роботу. Андрієва машина не заводилась – не вистачило бензину. Ми втрьох помандрували пішки.

Понад дорогами виднілись мішки. Білі мішки. Сірі мішки. Латані мішки. З червонястими тороками, паркою гречкою, з твердим соняшниковим насінням. Товсті мішки, худі мішки, довгі мішки, короткі мішки. Парували попри дорозі. В них селилися миші, в них метушилось хробаччя, в них личинки миттю оживали.

Той блідолиций чоловік підійшов до мене. Простягнув десяток зелених галстуків…

– Зав’язуй, Софіє…

– Навіщо?

– Не запитуй. Доки жива, зав’язуй!

Я простягаю по три галстуки Насті і Андрієві. Собі залишаю чотири. Так звелів блідолиций. Він сказав, що зараз повернеться ще. Бо галстуків треба багато. Щоб вистачило на всі мішки.

Я зав’язую перший. Разом ми зав’язали десять. Біля мішків лежать патрони і гранати. Ми не запаковуємо їх в нутро мішків. Хоч і не будемо їх розпаковувати більше, проте боїмось підірватись.

– Дівчата, завдайте на плече, – просить Андрій. Але по хвилі, не пройшовши й трьох кроків, паде з мішком. На мішок паде.

Ех, нам би коней. Моїх коней…

Понад обрієм клубочиться темрява. З неї раптом випливають туманом обидва мої коні. В упряжі вони. З возом широким. На ньому колись дідо возили пшеничні і житні снопи. Каштан виступає на крок вперед. А Сніжко спотикається трохи. Певне, поранив ногу. Віз з дерев’яними колесами, а тому торохтить по кам’янистій дорозі, всіяній вирвами. Здригаються невижаті ниви, сіпаються в слабкій агонії мішки. А ми всі троє йдемо назустріч нашим новим помічникам.

… По хвилі наш віз вже повен. Ми чекаємо сходу Сонця…

2 серпня 2014 року
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.07.2014 Поезії / Патріотичний вірш
МОНОЛОГ ПРАДІДА
02.03.2015 Проза / Новела
П’ЯВКИ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Новела
17.09.2014 © Шкромида Іванна
Дихання в спину
17.09.2014
ГАЛСТУКИ ДЛЯ БІЛИХ МІШКІВ
13.09.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
ЗБИРАЛИ ГАРБУЗИ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 170  Коментарів: 6
Тематика: Проза, новела, гриби, дуб, іржання, коні, лісовик, упряж
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.09.2014 13:08  © ... для ГАННА КОНАЗЮК 

Дякую, пані Ганно, за розуміння і щирий відгук!) 

 18.09.2014 12:29  ГАННА КОНАЗЮК для © ... 

Чудовий текст, глибокий зміст!.. Дуже гарна новела! Читала кілька раз!..) 

 18.09.2014 12:10  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую, Тетяно Валеріївно... я зворушена.... 

 18.09.2014 10:56  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Галино! Ви мене розчулили до сліз! Їй-Богу! Плачу! Яка ж ви людина глибока і талановита!
Я, звісно, читала "Подарунок на іменини" і "Персона грата", але не пов`язала чогось із цими білими мішками і галстуками. Така символіка глибока. Потужний інтертекст. Вас, як і Джойса, треба читати ніби енциклопедію))))
Ще раз дякую вам за все! А найбільше за ваше щире серце! Буду теж молитися за упокій душі вашого однокласника! Царство небесне!  

 18.09.2014 10:45  © ... для Тетяна Белімова 

Тетяно Валеріївно, я захищала в Малій академії наук наукову роботу про Верденську м`ясорубку. Але початкову тему взяла про Столипінські галстуки. В М. Коцюбинського білі мішки - це загиблі люди. Історія повторюється. Прийшов до влади царьок бандитський, привів Захарченка. Той обома руками був за столипінські галстуки. Скільки тоді беззбройних на Майдані загинуло? А під Іловайськом, де загинув 29 серпня мій однокласник, ми мали ще одну верденську м`ясорубку. Парадокс: ми в ХХІ столітті такі ж безсилі перед з...

 16.09.2014 22:12  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Галино! Була зачарована мовою і художньою візією. Символіка вражає... Коні - привиди і реальні мішки у галстуках. Чому у галстуках? При дорозі? Всі різні... Більше питань, ніж відповідей. Сюрр... Глибокий і містично-виразний)))
І я вже пробувала ваш подарунок! Рей Бредбері таки мав рацію))))))))))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2014 © СвітЛана
05.04.2012 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
09.12.2010 © Тундра
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди