Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.09.2014 14:48Роман
 
00000
З дозволу батьків
© Маргарита Проніна

ЗВИЧАЙНА

Частина 8

РОЗДУМИ НА САМОТІ

Маргарита Проніна
Опубліковано 22.09.2014 / 25489

Слухаю тишу. Ніч…

Більш як місяць працюю. Час прощатися з цим, по-своєму неповторним, відрізком мого життя… Який дурний настрій супроводжував мене весь день, і це при тому, що я маю повне право робити все, що хочу. У тому й річ: мене не можна довіряти собі.

Немає гіршого прокляття, ніж жити для себе, готувати їжу так, що навіть ніхто не бачить, що ти готуєш. Застеляти собі ліжко для чогось… Але ж і порожній день! Навіть якби в мене був мільярд на власні витрати і безліч ідей, куди піти, щоб його витрачати... Мені все одно потрібно було б, щоб хтось сказав, що я це можу, що в мене є сили йти непохитно своїм одиноким шляхом. Було б чудово навіть, якби хтось сказав, що я надто драматизую, перебільшую свої страждання. Також не відмовилась би просто – чути чийсь голос поряд з собою. А не лише музику і свої думки.


Я йду пустельною долиною і не можу згадати причин, що мене сюди привели. Сподіваюся, хтось колись зможе прийняти мене такою, якою я є, зрозуміти, чому саме така, а не інакша. Бо іншу мову, іншу зовнішність і іншу душу – вже не матиму. Та якщо б і змінити щось – це буде неправдою, маскою досвіду чи блюзнірського пристосовництва. І взагалі: навіщо бути кимось іншим? Все змовкає і портал одкровення знову закривається важезним чавунним шлюзом. Ісусе, де ти? Я вже на сходах…


Ні, я не жалкую, що приїхала працювати до столиці, поки канікули в універі, замість того, щоб бути вдома і насолоджуватися спокоєм, – без жодних запрошень, підтримок, очікувань, а виключно заради того, щоб випробувати, на що я здатна, коли одна.

Поки я працювала, зустріла дуже багато різних людей і віддалено спостерігала за їхнім життям. Сучасний просторий офіс з великим штабом співробітників, які майже не знайомі одне з одним. Я уявно малювала в своїй голові картини чужого благополуччя та чужі інтереси – за «фетишем» на робочому столі: у когось це фотокартка маленького сина, портрет коханої чи коханого, сувенірні єгипетські пірамідки, привезені з відпустки, хтось божеволіє від вазонів з орхідеями, а в когось – просто діловий календар на стіні зі списком невідкладних справ…

Я збирала маленькі епізоди довколишнього світу і все одно не заповнила ними пащеку власної порожнечі. Я просто завісила її строкатим панно, витканим з чужого повсякдення і моїми спостереженнями. І досить щаслива з цього приводу. Виходить, пітьма відступає лише за наявності поруч з тобою інших осіб, хай навіть відсторонених і байдужих. Я хотіла щось змінити, щось забути, а щось і скопіювати, підгледівши, – аби наблизитися до людей. Проте ніхто з них так і не зважився наблизитися до мене…


Поки я спостерігала за людськими звичками, дійшла висновку, що саме вони й складають згодом загальну картину нашого життєвого устрою. Існують поряд з нами, як самодостатня цілісність, може, навіть колись розкажуть археологам майбутнього про нас більше, ніж ми уявляємо. Приміром, мій скляний кавник є повноправним господарем цієї маленької кімнати. Він мені як друг. Прокидається раніше за мене і мовчки пропонує філіжанку кави, зиркаючи запитально зі столу. Проте, перед кожним із нас обов’язково існує вибір: чай чи кава? Ти думаєш про те, що мабуть все життя будеш учитися варити каву так, аби вона, теоретично, могла сподобатися Дейлу Куперу зі славнозвісного «Твін Піксу»... Це, напевне, єдина книга і єдина екранізація, яким нічого не потрібно, крім того безглуздя, що там уже є. Довершена маразматична картина, і від того – незабутня, незрівнянна, правдива історія-нісенітниця, закуток в реальності, куди страшно заглядати, проте цікавість змусить все одно. І все ж лишається одне питання після чотирьох прочитаних томів, переглянутого серіалу і повного метру: «Хто вбив Лору Палмер?»

А ще завтра приїдуть друзі. Це просто факт, яким я ніколи на сто відсотків не втішаюся, адже вони затримуються не надовго. Моя найкраща подруга… Валерія… ти для мене стала аж надто «змістовною» людиною в житті… Моя єдина зірвана маска, а нині – джерело мого суму й болю, травма дитинства… Я би могла піти іншими «незнаними шляхами», на власний розсуд. Але ти... Зробила мене такою, якою я є сьогодні, перевернула верх дном всі теореми мого життя. А наостанок... просто пішла. Щоб бути вже не подругою, не вірною напарницею в наших шалених авантюрах, а просто щасливою звичайною жінкою – кохати чоловіка й отримувати від нього взаємність. Це прекрасно.

Найліпша подруга мого життя… Моя і не моя. Вона щаслива, бо закохана і кохана. Я розумію, що це загалом нормально, що так і має бути: коли жінка зустрічає чоловіка, поряд з яким вона хоче бути іншою – кращою і серйознішою, вродливішою й жаданішою, надійною й люблячою, – тоді всі інші її ролі та місії, які були важливими до цієї, головної, події в її житті, зводяться нанівець, забуваються, навіть стираються до тла. Заради того, щоб змінити себе, свій устрій і правила, які з часом стають нашими звичками.

Знову ж таки, повертаючись до наших звичок, варто визнати, що дуже часто ми робимо одне й те ж упродовж кількох тижнів чи й місяців, особливо, якщо маємо довготривалу роботу. Приміром, у мені таке життя виробляє певні «замашки»: в холодильнику щоранку беру акуратно складений бутербродний набір з сиру і ковбаси, чашка для кави стоїть ось тут, а одяг на он тій поличці, зуби чищу після сніданку, тепер ітиму цією стежкою, щоб скоротити шлях, чекатиму вагона метро ось на цьому місці, бо звідси ближче до виходу... Таких алгоритмів у кожного набереться чимало. Авжеж, тільки постійна оптимізація зробить з нас успішну в побуті та кар’єрі людину. Але потім раптом охоплює злість на саму себе – за те, що в твої плани та розпорядки не вриваються несподіванки, приємні сюрпризи і навіть власна непередбачуваність. Тебе починає переслідувати нагальна потреба змінити свою роль – самостійно чи завдяки комусь, симпатичному тобі. Тоді починається інше життя, яке щодня сповнене новими турботами й задоволенням собою. Так і вона, моя подруга, змінила те, що вже багато років поспіль було для неї однією з тих численних щоденних звичок – мене. Не спитала: чи зможу я жити «сама-сама-сама». Не сказала, чи чекати на неї, не натякнула навіть – сподіватися чи ні? Полишила мене між життям і смертю, змістила в поле бічного зору. Але їй навіть не потішно з мене як із жертви, бо я їй не трофей, напевне, я… Ні, не знаю, хто я і який маю ступінь відносності до неї. Один з принципів її життя – ніколи не говорити людям, як вона їх сприймає і ким для себе вважає. Можливо, в тому таємниця сили її притягання?А я – жінка, яка не хвилює жодного чоловіка (поки що), жінка, за яку не варто боротися чи боятися втратити.

Завтра.... Довгоочікуване завтра. День, коли вона знову покаже мені, що їй байдуже й ніколи, – розбиваючи моє серце, душу, пам’ять і все суще життя. Моїй біді зарадити не можна, так само, як і повернути її в моє життя, зацікавити знов, щоб було незабутньо, як раніше, найкраще вдвох… Можна лише розмовляти про буденну сірість по телефону, завжди боятися прощань, дивитися вслід, проводжати, усміхатися, можна її згадувати, писати їй листи, а ще – жити далі, просто, щоби жити. Але без неї.

Зрештою, у тому-то й справа: мертве минуле більше не з нами. Кожній з нас, окремо, належатиме тепер окремий шлях, дві довільні лінії у просторі й часі, продовжені лише у випадку нашого особистого руху далі.

Ще чотири місяці – і двадцять один рік. Мені. Прощавай, літо, тепле, сонячне, тупе, кохане літо. Зникаємо разом, любе… Хай нас наздожене і зупинить руйнацію осінню – любов.

У самотності, якщо вже розглядати її з різних боків, є й свої плюси. На перший погляд, не так вже й погано жити лише для себе. Бо точно знаєш, що не допустишся помилки, нікому не набриднеш, нікого не зрадиш, не втомиш надокучливою любов’ю свою половинку, не перегнеш знічев’я палицю, щоби потім терзати себе сумнівами: «Що йому не так?»... О, як непросто жити у парі і залишатися при цьому самим собою! Бо ти маєш розділити, розполовинити самого себе, бо не ти вже на першому місці, а «ми»… І цілком може статися, що ти, жінка, перетворишся на ту ж таки функцію, що полягає у створенні комфорту для нього. І ніхто не спитає тебе потім: а якого комфорту хотіла б ти? Любов, на жаль, має не тільки романтичне, ласкаво усміхнене обличчя, завуальоване грою флірту, а й досить скептичну, вимогливу до життєвої практичності, недобру мармизу.

Отже, не буває так, щоб усе – винятково чудово, бо завжди, навіть у цілком здобутому щасті, все одно чекатимеш – на добро, любов і віру, на свято й диво. І на власну потрібність комусь одному, надійному, коханому, обраному, виклянченому в неба, в суспільства – для себе. Тобто твоєю константою, єдиною постійною величиною, залишається тільки віра у його любов до тебе. У те, що остання не зникне з роками, не втратить своєї першовартості, не трансформується у буденну тривіальність, не перетвориться з кришталевої чари на спорожнілу щербату миску. Але від страху перед можливістю подібних печальних метаморфоз любові хочеться не менше, навпаки: своє звичне існування визнаєш як виправдану повноцінну дійсність тільки тоді, коли тобі Богом дано бодай один шанс у житті – любити, коли люблять тебе… Шанс втілити все, що у тебе є: на думці, на серці, в активі, капіталі тощо. Твій вихід, так би мовити. Якби ж то знаття, що любов усе ж і мене не обмине. Тоді б я зі спокійною совістю, гідністю і мазохістською насолодою спускала свою молодість на бездіяльні роздуми в самоті, неспішне розпивання кави на кухні в товаристві улесливого дзеркала. Але все це – елементарний самообман. Бо як би не переконували мене подруги в тому, що це дуже кльово – гуляти містом на самоті, ходити одній на всілякі презентації, виставки чи перформанси, що треба вірити у вищу суть людську, що в жодному разі не слід чекати на чиюсь випадкову з’яву в твоєму житті, що треба просто собі бути, – це все дарма. Бо вони теж самотні. Тому я розумію, як це важливо переконати когось у тому, у що сам не віриш. Після цього й сам трохи починаєш вірити у власні нісенітниці...

Уже кілька днів я одна в кімнаті гуртожитку. Живу собі як живеться. Розмірковую над тим, що в кожній людині сховано цілий Всесвіт: мільйони думок, нервових клітин, настроїв, сотні прихованих особистостей, особливостей, здібностей, талантів. І не треба думати, що чиїсь слова кращі чи гірші за мої. Бо всі слова красиві, абсолютно. І кожен має право на свій стиль бачення і висловлення відчуттів, і немає стилів однозначно поганих. Як і людей.


…Середня та пізня весна, рання і середня осінь – найкращий час. Для всього. Час, коли можна жити і відчувати себе живим...

Сьогодні ходила нічним містом. Над ним висів легкий туманець, але зорі сяяли досить яскраво, і місяць ледве не сліпив очі. Однак весь світ потопав у чомусь такому в’язкому… Хотілося спати, але ж нізащо не можна пропустити таку чудову місячну ніч, коли є тільки ти і мертва тиша сплячого міста…

Вдома на мене чекав сюрприз: вимкнули під’єднання до вселюдського божевілля – Інтернету. Стало спокійно і затишно. Не ждеш жодних повідомлень – як ілюзорного рятунку від самоти. Не слід себе дурити, бо – таки самота. Однина. І не існує компромісів. Лякає вже навіть не самотність, а те, що вона мене перестала страшити. Лякає напрацьована роками байдужість до неї. Умовний рефлекс визначеної необхідності. Ми навчилися з нею бути разом, я більше не сварю її, бо вона – моя.

…Снилося під ранок, що Він усе ж є на землі. – Той, кого я шукаю постійно, Той, без якого моє життя – монохромний «порожняк». Уві сні я не бачила Його обличчя, але мені було з Ним надзвичайно спокійно і затишно, бо я знала – це моя людина. Таке видіння засвідчило мою віру в Його існування.

Будь.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 7)
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 9)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 100  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, прокляття, працювала, маленькі епізоди, завтра, сюрприз, Інтернет
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди