Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.09.2014 17:55Казка
Для дорослих  Про літо  Про кохання  
20000
З дозволу батьків
© Нещерет Світлана

На печі

Нещерет Світлана
Опубліковано 24.09.2014 / 25520

Одного разу посеред широкого благодатного колоскового поля з’явилась піч. Без стріхи, без вікон, без долівки одна велика стара селянська піч. Вибілена викохана чиїмись трудящими співучими руками. На ній мальовані червоні маки. З двох сторін обдував піч синій волошковий вітер. Але вона не холола під його рвучкими тонкими пальцями. В печі топилось і пеклось. Кимось. Нами не видимим. Хліб. Пекли хліб. Із запаху скошеної трави, із вранішньої роси, із важких ватних хмар, які живуть лише в моїм краї. То був хліб кохання. Варто було двом порожнім й самотнім скуштувати окраєць того хліба, як всередині проростали маки, дурманили голову, будили стомлене серце. Вони лягали разом, тут же на печі і робили кохання… хай би йшов дощ і залізні блискавки ламались об горизонт, чи вітер сушив шкіру, чи спека вдаряла в голову, але звідкись завжди сюди брели юнаки та дівчата. Вони проходили лісом, занедбаними, невідомо ким і для чого витоптаними стежками, падаючи й піднімаючись, вони йшли щоб урізати свій окраєць любові. Дмухаючи на ще гарячий недопечений гливкий хліб, вони кормили одне одного з своїх теплих тремтячих долонь тими чарівними скибками кохання. З часом життя додавало до того хліба ще й солі, але зараз наповнені жаром із вибіленої печі, молоді віддавались насолоді.

Він ніс її, пробиваючи собою стіну дощу, що текла й текла з темного неба. Спочатку вона брикалась у мішку, кричала, звала на допомогу. Потім усвідомивши всю марність свого зойку, крику, ґвалту замовкла, чекаючи на сувору долю. Де вони є? що буде далі… питання розтанули в темному вогкому полотняному просторі. Не було чим дихати. Не повітря, а ніби вовна лізе через ніздрі всередину, забиває легені. Вона помре. Він не встигне знищити її, вона зникне раніше.

Ноги грузли у напитій дощем землі. Мішок, що спочатку здавався майже невагомим для такого велетня як Сашко, з часом ніби наповнився цеглою. Вона ще й брикала його всією маленькою собою, а бити її щоб заспокоїти, він не хотів. Сашка ніхто не любив. Батьки померли не залишивши жодного слова про те як тепер йому самому жити далі. Єдина надія була на піч. На її чарівну силу кохання. Олеся дівчина тонка, ніжна, колюча, вразлива, різка, самовпевнена, мовчазна….. Він не буде поспішати. Кормитиме її тим хлібом можливо і не раз, сповиватиме як дитину, не випустить зі своїх рук, поки вона не покохає.

Хліб грів серце за пазухою. Стоячи там в полі, біля печі, він, діставши її з мішка, зв’язану по рукам і ногам, намагався вже нагодувати скибкою своєї любові. Спочатку вона виплюнула йому в очі. Сашко, притиснувши її рукою до землі вдруге вже змусив ковтнути. Він тримав свої пальці у неї в роті, штовхаючи окраєць в середину, аж поки той сам не плинув до шлунка Олесі. Сашко стер рукавом піт з чола, що виступив не від жару, а скоріш просто від хвилювання. Вона перевернулась на живіт, щоб не бачити знову цього страшного здорованя, покашлявши, сковтнувши слину, що зібралась від чужих пальців в роті, Олеся гірко заплакала, забилась об грузку роздобрілу водою землю. Їй хотілось ввійти в багнюку, вдрукуватись в середину, зануритись всією собою й залишитись тут на віки. Це поле здавалось таким рідним, оспіваним, колисковим, заколисуючим, заспівуючим своїми вітрами тепле літнє щастя, що разом з пахощами дощу й намоклої, посохлої трави, стукалось до серця. Але… то якесь не її щастя, засіяне, виколисане не для неї… Все билась й билась тілом об землю, аж поки раптом не відчула, щось дивне, як на худеньких збитих руках тріскає шкіра й вилазить пір’я. Олеся злякалась. То напевно її мучитель вже отруїв її і почало відбуватись з нею щось лихе. Вона напружилась, зупинила рух і пір’я заскочило назад, залишивши на тілі рани. Вже не було сил і вона падала в сновидіння.

Сашку здалось, що дівчина заспокоїлась, він знову вклав її в мішок і поніс далі. Знедолено зітхнув. Розчарування гризло серце, зневіра, відчай, біль, що збирались роками, били в ноги, голову. Зсередини підіймалась жорстокість. Насправді сам Сашко був зроблений з джерельної чистої води. Хтось зціджував хмари, зливав їх докупи в один посуд, батьки його напились тої води і так з джерела їхнього кохання з’явився він. Але зарано залишили вони його самого на світі. І та вода, що нею наливали сина по вінця, стала каламутною. Просіявся осад від втрат, розчарувань, нездійснених мрій. Як був він спокійний і вода всередині джерельна. А от як гнів чи біль вдаряв в голову осад, пісок, тина, спливали назовні й будили жорстокість. Нічого, - думав він, - нічого, не вийшло раз, вийде вдруге, буду годувати її тим чортовим хлібом і нічого більше їсти не дам, прив’яжу десь, навідуватимусь. З такими думками йшов далі, гнів змушував рухатись швидше, вправніше, моторніше.

Між тим хліб був і зовсім не чортів. Хліб від бога. А на хвилястому полотнищі залишеного ними поля вдрукувався Олесин зойк – залишився знак оклику вписаний її слабеньким тілом у вогку землю. Дівочий знімілий крик. То була перша літера якою почалась ця історія.

Що було далі? А далі він кормив її хлібом. Змочуючи своєю слиною щоб легше було ковтати. Закинув її в якусь напівзруйновану хату, що трапилась на шляху. Дівоче молоде тіло в напівпрозорій сорочці, - ось воно, саме кохання в плоті й крові. Здавалось сміялось над ним томно й беззвучно. Вона ревіла, він лютував.

У обох не було сил боротись один з одним. Вони сховали змій, що лізли з очей та сердець, висвистуючи німі прокльони, й самі врешті решт розповзлись по темних кутках хати. Олеся, прив’язана тепер лише за ногу, якось намагалась зібрати на собі розідраний ним одяг, зшити шматки серця, що звисали з неї поміж волосся, очей та висохлих губ. Їй було майже байдуже. Вона і раніше знала чоловіків. ЇЇ душа, що майже завжди сиділа на ганку на самих сходах, здатна будь якої миті підхопитись й піти кудись в інший світ, давно вже просвічувала лахміттям між грудей і в самій середині очей. Давно порвали.

Сашко ж хотів тільки побачити молоде тремтяче тіло. Він думав візьме його в свої руки, надкусить немов той хліб і вона зразу підкориться й стане його власною. Олеся лише від несподіванки здригнулась під ним, легкий стогін зірвався з вуст, піднявся кудись вгору, мов повітряна кулька, яку випадково випустили з рук. Вона мовчала і він ослаб, втратив свій хижацький запал, що голками йшов по судинах до серця. Якось зніяковіло, незграбно відповз в свій куток, а потім і взагалі пішов геть, залишивши її саму.

- Я ще вернусь. Завтра ж після роботи. – Сказав так ніби його хтось питав.

Вона залишилась одна. Сльози рятували її від самотності. Але не від спраги. Вони були солоні аж гіркі, а після хліба так хотілось пити. Відчай обіймав побите тіло і раптом через порізи на руках знову полізло пір’я. Враз звільнена від мотузки, змахнула крилами й злетіла вгору. Це було так же звичайно як ходити по землі. Тільки от земля її вже зрадила. Може збереже хоч небо.

Вільна й невагома вона хотіла пити. То єдина думка, яка вібрувала тепер всередині. Олеся летіла на пошук літнього вина.

Отче наш ти віддав нам тіло твоє мов хліб, і ми їли, дай тепер крові твоєї бо хочемо напитись нею мов вином.

Вона шукала пічника. Того хто збудував ту велетенську страшну гарячу піч кохання. Вбачала в ньому свого ворога й водночас союзника… він є тиран і деспот, раз міг так легко й зухвало керувати людськими почуттями, та він є й милосердний, раз так задарма обдаровує всіх любов’ю.

Тільки от навіщо так жорстоко з нею? Хоч би дав тієї п’янкої трути – кохання, бо без нього Сашко був їй зовсім ненависним. На неї не діяв його хліб. Сама не знала чому. Летіла полем до чарівника, щоб напитись. Немає в нього для неї любові, то хай дасть хоч роси, щоб згасити жагу всередині.

Чекав на неї. Він, її пічник, був зовсім непомітним для інших людей і тому зовсім самотнім. Для того він і побудував ту піч. Його ніхто ніколи не бачив насправді. Навіть власна мама й та довго побивалась, бо сказали їй, що народила його неживого, а він кричав: мамо, тут я тут.. Для того щоб зрештою хоч хтось його помітив, керований раптовим поштовхом серця, він будував чуже кохання. Невідомі йому молоді люди ходили сюди мов у церкву, шукати чуда. Скільки чарівних історій він дізнався… тихо спостерігаючи за чужою любов’ю, потроху й сам став мудрим та щасливим. Одного дня самотність відступилась від нього…. Поле, вітер, хмари, виявляється він володів усім на цьому світі. Все, що його оточувало було нічийне, а значить і його власне також.

Але та історія з дівчинкою, яку силою кормили хлібом вразила, зачепила за живе. Будував піч для добра, а вийшло он як.. Зло знову взяло над всім гору. Пічник мусив щось зробити, а так як ми вже здогадались, що був він чарівником, то в його силах було послати Олесі чари, щоб могла хоч якось рятувати себе від нещастя та зневіри. Це він зробив з неї пташку, дав їй крила й нове швидке полохливе серце. І от вона летіла до нього, щоб напитись.

Він же зняв з себе широченну білу сорочку й відкрив для неї власне серце. Вона сіла до нього на плече голубкою. Чистою, ніжною, журливою. Він хотів дати їй напитись своєї крові, але вона не прийняла тієї пожертви. Живи, - курликала вона. – Живи. Олеся пила лише росу з його тіла, ту що котилась теплими крапельками по його щокам. Він підставляв долоні й збирав для неї свої сльози. Дивно, і зовсім не солоні. Вона пила, не вагаючись, швидка й полохлива, пташине серце, робило здавалось тисячу ударів за хвилину. Тепер вона нічого не боялась. Могла тікати, летіти, будь якої миті. Ніхто тепер її вже не образить, не зачепить.

Але воля їй була дана лише на якусь коротку мить. Чари розсіювались і ледве Олеся вдосталь напилась тієї блаженної вологи, як відчула, що власне тіло залишене в хатині, прив’язаним до важкого дубового столу, кликало її назад. Воно вже стомилось втримувати життя в себе в середині без душі, коли та пішла гуляти. От би навіки залишити його там. Зоставити ті великі жагучі карі очі й довге темне волосся. Щоб не зраджували її, не заманювали до неї нещастя. Летіти б завжди маленькою світлою пташкою у саме небо. Чарівник обіцяв їй, що вона скоро зможе знову повернутись й знову напитись і так багато раз, аж поки не вип’є достатньо його душі й не окріпне настільки, щоб жити без тіла, а тоді далі він вигадає для них обох щось інше, набагато краще.

На наступний день повернувся Сашко. Як і казав. Тепер засвітла вона могла краще роздивитись його. Він був впертий і дурний водночас. Ці його дві риси виразно проступали крізь все тіло. Роздобріле лице, велетенські ноги, живіт. Колись в цих очах і на товстому обличчі світились ще й доброта та співчуття. Але напевно він вже довго їв не той хліб, що треба. Заздрість й ненависть до щастя інших давно вже роздували його зсередини і єдина ниточка добра, та маленька надія на чисту світлу Олесю, на її любов і турботу луснула, немов струна, обпікши пальці.

Колись раніше він часто уявляв як внесе її на руках через поріг у власну хату, як вона чекатиме його з роботи, готуватиме їсти, прасуватиме одяг, подаватиме рушника…. Скільки у них буде дітей, як вони ростимуть в її маленькому тілі… Але враз все обірвалось. Через власну жорстокість і впертість – та того він сам ніколи не визнає.

Сашко приніс їжу. Недоладно посмажене м`ясо. Обпечене з боків, а в середині майже сире. Олеся не хотіла їсти, але коли декілька раз отримала носака, прийшлось давитись. Він все ще впихав в неї вчорашній хліб, хоча надії на нього вже майже не було. Взявши її за підборіддя, Сашко вдивлявся в темні сповиті сльозами очі. Вона потупила погляд. Сльози скотились додолу намистинами. Він хмикнув : Нічого, з роками полюбиш. І вийшов геть.

Знесилена й розбита, дратована власною безпомічністю, Олеся ще довго лила з себе сльози і знов гіркі та солоні, аж поки не впала в сни, а потім може й прокидалась, але думала краще вже спати і знову падала в сновидіння. Наступного разу, розбуджена спрагою, пташка полетіла до пічника аж вночі.

Здавалось, що летіла не через поле-ліс, а крізь увесь світ. Бездонний самотній колодязь. Куди не мандруєш, а все не видно дна. То важке око Сашка лягло на її тендітні плечі й не пускало втекти. Коли він пішов від неї цього разу, то так подивився, глибоко і довго, що його очі залишили тавро на її тілі. Там десь далеко вона таврувала жовтогаряче колоскове поле своїм німим зойком, але тепер і на ній самій залишився відбиток чужих страждань. Можливо, вона й сама була винна в чомусь. Маленька пташка надто самотня щоб жаліти й милувати інших.

Олеся видихлась. Не сила було більше літати по кругу. Хтось зав’язав їй очі, а серце, серце, дурне серце не вміє чути, бачити, воно б’ється, б’ється, б’ється всередині й жене її далі, далі… дістань мені джерельних сліз його, здихань його, очей, слів. Я хочу пити, пити хочу, напитись на все коротке життя.

Пічник чув. Він, невидимий для інших, добре навчився слухати чужі серця. Серед темної, тягучої, нескінченної ночі, коли навіть зорі здаються не краплинками світла, а чиїмись холодними зловісними очима, він послав їй своє серце, щоб було не так страшно, щоб можна було йти не заблукавши. Надрізав руки й серед кісток, сухожиль та м’язів, знайшов ліску своїх судин, він витягнув з себе своє життя й змотав в червоний клубок ниток. Кинув його в повітря мов м’ячик. Нитки полетіли, обхопили тіло маленької пташки й звільнили її від чужих злих очей.

Напівзадушена, напівжива, але багато раз щаслива, впала до його ніг. Він грів її в долонях. Тієї ночі вона пила його кров і їла його тіло. Її спрага зникла вже назавжди. Але часу для обох залишалось мало. І тому чарівник дав їй з собою ті ж самі нитки, голку, свою білу сорочку й попрохав вишити, найкраще місце на землі.

Наступного вечора до неї ввалився великий бурий ведмідь. То був Сашко. Він обхопив Лесине тіло своїми великими незграбними лапами намагаючись обняти й заревів. Велика страшна лісова істота. Його рев пройшов крізь кожну її клітину змушуючи морщитись й тремтіти. Вона знову була маленька біла пташка. Легка, швидка, тендітна мов промінчик світла. Але добрі чари закінчились і зовні Олеся залишалась людиною. Як не билась голубка та не могла летіти, ув’язнена у власному тілі. Звір своїми пазурами хотів обійняти, притиснути до себе, але його грубі рухи здатні лише вбивати. Він розідрав її тіло і кров йшла з середини фарбуючи світ в червоне.

Скоро Сашко зник кудись. Може пішов на полювання чи ще що, куди кликала його нова звіряча суть. Олеся знайшла голку й червоні нитки пічника, спробувала латати свої рани, та кров все рівно повільно сочилась навіть через шви. І от крізь свій плач, стогін, схлип, помирання, вона на білій сорочці коханого вишивала їм щастя.

Добрий чарівник чув зойк своєї пташки. Він вперше за все життя покинув свою піч й пішов до неї. Знайшов маленьку, занедбану хатину. Ввійшов всередину і вперше побачив Олесю-дівчину. Довга темна коса і ніжні карі очі немов не людські, дивні глибокі й вимучені, обмальовані тінню, темрявою, сумом. Темні вуста, такі до яких хочеться доторкнутись щоб перевірити чи справжні, не намальовані. Погляди їх схрестились, вона відпустила життя й пташка вилетіла назовні.

Десь там на тій білій сорочці, Леся вишивала рай. І от за мить вони зустрілись знову. Маленька біла пташка й сповите в тумани тепле жовте ранкове поле. Тепер вони довго дивились один одному в очі й ніщо не рушило їх любові. Лише інколи тінню, марою, сном десь в лісі зявлявся самотній бурий ведмідь.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.08.2014 Проза / Казка
До самого сонця
29.10.2014 Проза / Казка
Подарунок на Новий Рік
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Казка Про кохання
17.06.2015 © Ганна Іскренко
Серце дельфіна
24.09.2014
На печі
06.07.2014
На небі
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 127  Коментарів: 4
Тематика: Проза, казка, хліб, піч, гливкий, любов, поле, знедолено, чужі серця, напівжива, звіряча суть, пташка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.09.2014 14:48  © ... для Олена Вишневська 

Дуже вдячна!!! 

 24.09.2014 14:47  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую дуже!!!! 

 24.09.2014 11:37  Олена Вишневська для © ... 

Дуже сподобалося! Захоплює з перших рядочків, стільки чудовий метафор, життєвих істин, обрамлених в казкову реальність!
Давно не отримувала такої насолоди від прози! 

 24.09.2014 10:03  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Світлано! Не могла відірватися, поки не дочитала! Скільки ви сюди мудрості вплели, а також символів і знаків добра і зла! Цікаво!
Нещодавно дивилася анімаційний фільм "Дівчинка з риб`ячим хвостом" - дуже нагадує ваш пластичну реальність, де все мінливе і нестійке.
І цей зворотній (згорнутий до початку) казковий код! Хлопець від не-кохання перетворюється на Ведмедя, а не так, як у казці, коли Ведмідь від справжнього кохання стає хлопцем!
Успіху Вам!  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
20.03.2015 © Вікторія Легль
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди