Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.09.2010 18:02Оповідання
Для дорослих  Про гумор  
10000
© Михайло Трайста

Чесні жони

«Ой, жони, каже, жони,
Не будьте ворони,
Напийтеся горівочки,
Плещіть у долони...»
(З народної співанки)
Михайло Трайста
Опубліковано 15.09.2010 / 2557

1.
 

 

Марія Звіздариха нашибалась по хаті, як навіжена, що аж зомліла. Та зате в неї вже все в порядку – ліжко застелене свіжовипраною джергою, з-під якої звисало біла-пребіла бавовняна верета з вишиваними шовковою ниткою, червоними ружами, одяг на жердці гарно складений, як у єврейській крамниці, посуд перемитий, скло на гасовій лампі аж блищить, підлога підметена, ніде ні порошка. Одним словом, чисто, як в аптеці. «Най бачить кум Лотак різницю між мною і своєю фофнею1, яка миє посуд раз на тиждень, коли вже бачить, що мох проростає на нім. Не знаю як може жити з такою лінивою? Інший свиснув би їй в три боки і пішов би світ за очі. А він... Господи, що за чоловік! Мій Федур пуста мамалига – не обійме, не приголубить, ні слова солоденького від нього не почуєш, тільки: «Марі; де ми гачі, Марі; де ми постоли? Марі; злагодь бесаги! І все – бесаги на плечі та гайда в бутин! А кум?.. Нема що й говорити! Коли пригорне до себе, то аж світ закружляє, а на душі так солодко, так солодко...». 

– Кумо! Ви вдома? – почувся знадвору голос Лотакової Василини. 

«Тьфу! За вовка помовка, а вовк на порозі, який чорт її приніс?», – сплюнула сердито Марія, а потім ласкаво відповіла: 

– Вдома кумочко, вдома, заходьте! 

– Слава Йсусу Христу! 

– Слава навіки Богу Святому! Сідайте, кумочко, давно вас не бачила. 

– Ой не говоріть! Присяду трішки, хай ся осідає все добро! Раз не вистачає того часу та й годі! Ади, замісила на хліб, Гриць іде на Поґір, і думаю спечу хліба, бо коло овець, у бідних вівчарів тільки одна мамалига, а тут, дивлюся, тепша перегоріла, і кинуламся одним стихом до вас, чи не позичили б вашої? 

– Як би ні! – відповіла Марія, дістаючи тепшу з-під стола. – Прошу, хоснуйтеся здорові! 

– Ранком поверну. 

– Не спішіть, я хліба не печу, бо Федур купованого приносить, щотижня повні бесаги. 

– Ой, як вам добре! А я печу, печу, та не допечу, вже й тепша перегоріла, таки завтра піду до Лорінца і замовлю дві, коби лиш часу того вистачило. 

– Ой, хоть мовчіть – нема часу ні дихати з-поза тієї роботи. Не знаю ні в селі, що коїться, ви часом не чули щось нового? 

– Ой та що ви кумочко? Голови собі не бачу – стільки того клопоту, що й не говоріть... 

– А хіба в мене ні? Від ранку до вечора – то се, то те, а вечором не слідно з тієї біганини нічого, вже рук своїх не розумію стільки... 

– А чи ви чули кумочко, яке гасло ходить по селу? – перебиває її Василина. 

– Ні, не чула нічого, кажіть, кумочко, кажіть! 

– Не знаю чи правда, але всі так говорять, що... 

– Якщо всі говорять, то правда, бо де вогню нема, там ні дим не куриться! 

– Я теж так собі думаю, бо не висмоктали би таке жони з пальця. 

– Так, так, та кажіть вже, кумо, що ви чули? 

– Та говорять, що пан биров ходить до Аннички Дьордьолюкової, лісникової жінки. 

– Не говоріть! 

– Бачите!.. Мені теж не приходило вірити. 

– Хто б таке смів подумати? Така порядна та побожна, – одне утренічко, одну вечурню не втратить, а про службу нема що й говорити... 

– Бачите? Міроносиця одна! І шовкова хустка, і лакові черевики, від бирова – подарок, а чоловікові бреше, що сама купила. 

– Не говоріть! 

– Би-м так діждала хліба спекти! Сама нотаришка2 розказувала мені. Я їй носила сметани та яєць, і так,слово послово почали бесіду про Анничку, а вона мені розказала, що пан Єчі сам бачив, як биру купував у місті, шовкову хустку й лакові черевики. Хвалився, що нібито жінці купує. Та хто бачив його жінку в них? Бачили ви, то бачила і я! Та зате Анничка вийшла в неділю обута та вдягнена, як чічка. 

– Це з превеликого добра, кумочко! 

– Так, так, кумочко з буяйства – кожного досить, а працювати нічого, бо на все наймає робітників, ще й коло хати має слугу – старого Мургаша, який все обійде, обпораїть, навіть і подвір’я замете, кому так добре, як їй? 

– Господи, як одним жонам добре! 

– Бачите, кумочко! Та не вміють шанувати добро, а в мене стільки тієї роботи, що... 

– Ой, не говоріть, кумочко! В мене.., – перебила її Марія, але Василина не дала їй докінчити. 

– Ой, я сіла та присіла, ще тісто переросте почерез корито. Щасливої вам ночі, кумочко! 

– Так само й вам, кумочко! 

«Щасливої ночі мені бажає. Ха-ха-ха! Якби знала, які щасливі ночі в мене з її Грицьком, то тріснула б від злості, як гадина. Ще сміє щось говорити про Анничку Дьордьолюкову?.. Не дивиться сама на себе, що Дьордьолюк зараз чи не щоночі ходить до неї? Хіба не розказувала мені стара Семениха? Ні не відає кум, що за птиця його жінка! Та чорт з нею! Ліпше піду за вином у підвал, кум дуже любить вино». 

 

2.
 

 

«Уб’ю! Уб’ю та го удсижу, маму му тоту солодку із Лотаком! А їй шию відкручу, як гадині, аби знала як ся тігати із кумом, побий єй День Божий із суков! Розгуляласа на моїх плечах, а ти Фе’ роби, – мерзни та опрівай, аби ґайді тикняло стелитися під Лотака, уб’ю тай ґата!» – шептав стискаючи кулаки Федур Звіздарь, змагаючи горі Грушниками з важкими бесагами на плечах, лаючи та проклинаючи, аби не втратити кураж. Але з кожним кроком його гнів кудись-то зникав, ніби розсіювався по дорозі, і він вже не був такий впевнений, що може убити Лотака та «відкрутити шию суці, яка розгулялася на його плечах». 

«Ребра му поломню, аби тямив, ондьол3, би го побив з курвашем! А їй... їй хоть два-три поличмани: фівк утці, фівк утти, та ще оден по потилици, на! Абис тямила, што я твій ґазда, ні Лотак!», – розмахував руками Федур, що аж у повітрі свистіло, та коли переходив Іванкову поточину і побачив світло у вікнах своєї хатини, його гнів кудись-то зник зовсім, не залишивши за собою ні сліду, але він пробував зі всіх зусиль знову розгніватися: «Ще раз най попробує Лотак перейти мій поріг, та го вижену з хати, як пса на мороз, кум не кум, але... А її уганю, як свинне корито, аби ня тямила до своєї дошки». 

Коли Федур зайшов до хати, Марія трохи з ніг не повалилася: 

– Ф-ф-е, ото ти? 

– Я! Що темно, ци уже не довижаєш? – пробував вдавати з себе розлюченого. 

– Але ти, Федурику, казав што лиш у суботу прийдеш, – лащилася біля нього Марія, допомагаючи знімати бесаги з плеч. 

– Та казав, але... 

– Що таке, золотику, кажи, газдику, що? 

– Та бутинароші казали, що коли я іду з дому, у нас ночує кум Лотак. 

– А осліпли би, аби дав Бох! – сплеснула руками Марія, – А ти віриш всяким п’яницям, ци рідній жінці, яка... 

– Тобі, Марічко, вірю, тульки тобі, але... 

– Що соколику, що, кажи! 

– Та й наставник Курило казав, що... 

– А білма би му на очах повилізали з помийняком бородатим! Та ти йому, Федурику, віриш, чи рідній жінці, жінці, котра... 

– Тобі, Марічко, тобі, але я своїми очіма видів, що... 

– Що, срібненький, що?.. 

– Що кум Лотак залицяєтся... 

– А, оч-ч-ч... Федурику, золотику, соколику... Ти своїм очам віриш, чи мені, рідній жінці? Йой, як я мушу затратися з-поза вонячих бутинаришу! Йой, як мушу загибати з-поза бородатого Курила! Йой, як мушу скочіти із берда, бо ти віруєш своїм очам, а не ріднуй жінці!.. 

– Тобі вірю, Марічко, тобі, лиш бе-с не скоїла штос собі, газдинько! 

– Тоді аж віриш, чому слухаєш усяких помийняків, з-поза них останешса одівцем, бо я... 

– Що ти, Марічко, я тобі вірю, лиш тобі, ще хоч один аби посмів про тебе дихнути лихого слова та я його: фівк утці, фівк утти, аби тямив до своєї дошки! – розмахався руками Федур, відчуваючи як кипить в його серці гнів протів «вонячих бутинарошу», які посміли б ще хоть раз про його жінку... 

«Господи, таж тут зараз кум! – пригадала собі Марія. – Що мені робити?». 

– О-о-й, Феду-у-у-ри-и-и-ку-у-у! – простогнала Марія. 

– Що з тобою, газдинько? – перелякався Федур. 

– Йой, відай помираю, Федурику! 

– Що ти Марічко говориш? Що тобі подати, чим допомогти? – тер безпомічно руки Федур. 

– Йой, біжи швидко до куми Василини, вона має таблеток від немочі, позич одну-дві. Ой, йо-йой, на кого тебе лишу бідного та безпорадного, на кого, ґазди-и-и-ку, на ко-го-о-о? 

– Біжу, Марічко, біжу! Хоч на край світу побіг би, лиш би ти не померла. Боже мій! – трохи не розплакався Федур, виходячи з хати. 

«Вони зустрінуться на вулиці, і кум дасть собі справу та не зайде цього вечора», – хитро посміхнулася Марія. 

 

3.
 

 

Гриць Лотак сидів на ослінчику та взував постоли. Василина пакувала йому бесаги і спішила на нього: 

– Скоріш, чоловіче, бо вже сутеніє, ще, не дай Бог, натрапиш на ведмедя, бо ніч своє право має. 

– Не переживай, не страшний для мене він! 

– Стршний нестрашний, але ліпше не зустрічатися з ним. Хіба ти забув, як убив Фелика в Корнеті? 

– То зовсім інше діло, Васили’, Фелик стріляв у нього і таки поранив, а розлючений звір... Боронь Боже! А інакше ведмідь утікає від людей, бо люди сьогодні зліші від звірів. 

– Утікає не втікає, але береженого і Бог бережить. 

– Ось, яка вона в мене боязливка, – посміхнувся Гриць і, встаючи з стільця, обняв її. 

– Коли б ти знав, Грицю, ой, коли б ти знав, скільки я переживаю, а скільки сліз виплакала ночами, коли тебе нема вдома, – зітхнула Василина. 

– Айбо, коли ти така дурненька, що зі мною може трапитися коло овець? То не бутин, Васили’, – заспокоював її Гриць, а потім спитав: 

– Ти поставила пляшку з горівкою? 

– Все поставила – пляшку, цигарки і вовняні капчури – все! 

– Ну, тоді я пішов, – промовив Гриць, закладаючи бесаги на плечі. 

– Йди з Богом, Грицьку, та повертайся скоро! 

– Післязавтра, Василинко, тільки післязавтра, – додав Гриць цілуючи її. 

Тільки що Гриць вийшов, як Василина кинулася закривати фіранком вікно. «Вікно незакрите – Гриць вдома, вікно закрите – Гриця нема, – для Юрка дорога вільна! Ха-ха-ха!.. Добре, що не передумав Гриць». Та ледве вспіла закрити вікно, як в двері хтось постукав. 

– Невже.., – прошептала, відкриваючи двері. 

– Добрий вечір, чічко! – на порозі, появився Юрко Дьордьолюк. 

– Юрку, міг би ще зачекати, Гриць тільки що вийшов, – з докором сказала Василина, обнімаючи його. 

– Ха-ха-ха! Думаєш, я не бачив, коли твій Грицько вийшов? 

– Ти зустрічався з ним, він тебе бачив? – перелякалася Василина. 

– Заспокійся, зозулько! Не зустрічався я з твоїм Грицьком і не бачив він мене. 

– Тоді, де бачив його? 

– Ха-ха-ха! Де бачив? Тут, у хаті, бачив і як ви слинились. 

– Юрчику, невже ти ревнуєш мене до чоловіка? Ти вартував під вікном, не грайся з вогнем, бо попечеш нас обоїх. 

– Ха-ха-ха! Боїшся, чічко? Хто води боїться, той рибу не їсть. 

– Була б нам темна риба, якби дізнався Грицько. 

– Не бійся, кохана, лісник знайде причину зайти будь до кого і в будь котрий час. 

– І до багатьох молодиць ти знаходиш причину заходити «в будь котрий час»? 

– А цікавить дуже? 

– Цікавить. 

– Ну, тоді скажу – тільки до тебе. 

– Ов-ва, болить мене голова, ще й коліно та нога. А чому ти тільки до мене заходиш? 

– Тому, що ти ночами переживаєш та плачеш за Грицьком. 

– І це ти вислухав, шибенику? 

– Вислухав і те як ти його ведмедем лякала, лиш би швидко позбутися. Ха-ха-ха! – розсміявся Юрко, витягаючи з кишені пакунчик загорнутий в червоний папір. 

– А то що? 

– Сюрприз для тебе! 

– Сюр-р-р... що? 

– Сюр-приз, – несподіваний подаруночок, – пояснив Юрко. 

– Сподіваний-несподіваний, але це для панночок з міста, а ми прості молодиці, чесні жони кохаємо любків і без отих несподіваних подаруночків, 

– І багато таких любків ти кохаєш «без отих несподіваних подаруночків?» 

– Цікаво? 

– Ні! 

– Ну, тоді не допитуй, бо швидко постарієш, – посміхнулась Василина, сідаючи йому на коліна, але скоро схопилася й перелякано прошептала: 

– Хтось іде! Господи, це Гриць повернувся, він уб’є тебе! Ховайся скоро! 

– Д-д-де? – перелякано задеденів Юрко. 

– Де, де? Заховайся під ліжко! 

– Свят, свят єси ти Господи, не погуби душі невинної, – шептав Грицько, ховаючись під ліжко. 

– Іду, вже іду! – відповіла Василина, відкриваючи двері. – А то ви, куме, а я думала, що то мій Грицько повернувся. 

– А хіба кум Гриць не вдома? – навіть не привітавшись, посміхнувся Федур, дивлячись на Юркові ноги, які стриміли з-під ліжка. 

– Ні куме пішов на Поґір. 

– Ха-ха-ха! Як міг кум Гриць піти на Поґір, коли його ноги під ліжком? 

Василина засторопіла. 

– А-а-а, то не Грицеві ноги... 

– Не Грицеві, кажете? 

– Ні куме, не Грицеві! 

– Ха-ха-ха! – розміявся знову Федур, а потім серйозним тоном запитав: – А тоді чиї? 

– Слухайте, кумочку, не навожуйте біду на мою голову! Я даю вам п’ять літрів слив’янки, а ви забудьте, що бачили якісь там ноги під моїм ліжком. 

– П’ять кажете, кумо? 

– П’ять, п’ять кумочку, – зраділа Василина. 

– Маєте мене за дурня? 

– Що ви говорите, куме? 

– Та те, що за п’ять літрів не знаю чи варто тримати язика за зубами, коли він свербить, – це надто важке діло. 

– А скільки, куме? 

– Десять! 

– Десять?! – трохи не скрикнула Василина. 

– Десять, кумочко, десять, і хочу бачити господаря ніг. 

– Бідна моя головонько, який вас чорт, куме, приніс в цей час? Ой, занапастите ви мою душу, беріть, куме, п’ять та йдіть з Богом! 

– Кумо!.. Ви свою душу занапастили самі, а я свого не попущу нізащо в світі! 

– Чорт з вами, куме! Даю вам десять, але забудьте про ноги! 

– Кумо!.. Тут я кладу умови, а не ви! 

– Бійтесь, кумочку, Бога Святого, яка вам хосна з того, що побачите хто під моїм ліжком? 

– Може й хосна, може й не хосна, звідки мені знати, поки не побачу? 

– Годі Юрчику, виходь! Знаю я кума, свого не попустить, – впертий, як цап. 

– Ха-ха-ха, ой-йо-йой! – розміявся Федур, лускаючи себе по колінах, коли лісник Юрко Дьордьолюк почав рачкувати задом з-під ліжка. – Якого дідька ви, пане, залізли під Грицеве ліжко? 

– Я... я... гм, я при-прийшов, мене Г-г-гриць про-просив два дуби помаркувати, та я... 

– Ха-ха-ха! І відколи в Гриця під ліжком дуби ростуть? Ха-ха-ха... І чим хотіли ви їх маркувати, чи не тими жіночими трусиками, що висять з вашого пакунка? 

Засоромлений Дьордьолюк заховав руки позаду себе і пробував викрутитися з халепи. 

– Та-та я, я сьогодні ті-тільки домовитися при-при... 

– Та-а-ак? 

– Ч-чесне слово! Бих так жив! 

– Цікаво з ким ви домовлялися під ліжком? Ха-ха-ха! – розреготався знову Гриць. 

– Куме! – перервала їх Василина. – Тепер, коли побачили хто був під ліжком, ходіть, я вам дам з підвалу десять літрів слив’янки, а ви нікому ні словечка! 

– П’ятнадцять! 

– Що ви куме! 

– Те що чули, – п’ятнадцять літрів слив’янки з осінніх слив! 

– Куме! Та ми ж домовились, що... 

– Ніякої домови не було, – перервав її Федур. – Торг ще не закінчено. 

– Спадайте, куме, на Бога! З п’ять літрів на десять, а з десять на п’ятнадцять... 

– Я страх люблю торгуватись, – хитро посміхнувся Федур. 

– Коли вас нічого не коштує, то любите. 

– Як то нічого не коштує, а моє мовчання? Язик свербітиме, а я змушений буду мовчати, хіба цього не досить? 

– Замовкли б ви, куме, навіки, би дав Бог! – розлютилася Василина, але скоро оплахла, – даю вам, куме, дванадцять. 

– П’ятнадцять! Я свого нізащо в світі не попущу! 

– Бог з вами! Ходімте я дам вам п’ятнадцять, – погодилася Василина. 

– І дві кури! – додав Федур. 

– Боли би на вас великі сіли, куме! Не дам, не дам нічого, ні-чо-го! Ось, що вам дам! – підсунула йому дулю під ніс. – А тепер вон з моєї хати, щоб і сліду вашого тут не було, бо кочергою голову розколю, як гарбуз! – розкричалася та розмахалася руками на Федура. 

– Як собі хочете, кумо. Не даєте, то не давайте, я навіть рад, що не треба язика за зубами держати, – посміхнувся Федур і перед тим як виходити, додав: – Цікаво, що скаже кум Гриць на це? 

Василина зиркнула на Юрка, він на Василину... 

– Що ти наробила?.. Ой, що ти наробила?.. Занапастила ти нас обоїх! Треба було дати йому все, що просив, що буде як дізнається Гриць? 

– Біжу і заверну його. 

– Біжи, Василинко, біжи! – погодився Юрко. – «Ой, Господи! Ну й накурварився я, як дізнає про це Гриць, то мені амінь, бо той не знає багато!». 

Федур спочатку нібито не хотів повертатися, мовляв, ви ж мене з хати вигнали, але перелякана Василина трохи не в ноги падала йому – благала та молила з сльозами на очах. «Так вам треба! – радів Федур. – Тепер затанцюєте, як я вам задримбаю!» 

Коли увійшли в хату, Юрко зрадів йому, немов побачив рідного брата, а Василина налила в чарки горівки, щоб могорич випити, як на справжньому торзі. 

– Випийте поки я приготовлю вам горівку та кури. 

– Вип’ємо, вип’ємо, бо мені ще треба з паном Дьордьолюком порозмовляти, – посміхнувся хитро Федур. 

– Куме!.. – глипнула на нього Василина. 

– Про що хочете зі мною розмовляти? – запитав Юрко. 

– Я хочу трохи поторгувати з вами, пане ягер4! 

– Як це? – здивувався Юрко. 

– Куме! – сплеснула руками Василина. 

– Хіба я вам не говорив, що страх люблю торгуватись, – підморгнув Федур. 

– Хіба ми вже не торгували досить, куме? Ось і могорич на столі! Торгував би чорт вашою шкурою! 

– Це правда! Я з вами, кумо, торг закінчив, а з паном ягером тільки починаю. 

– Господи, куме!.. Ви зовсім безсовісні? 

– Ха-ха-ха! – розміявся Федур. – Ось, і знайшлись мені совісні. Вас, пане ягер, совість загнала під Грицеве ліжко? 

– Досить! Говори, що вимагаєш від мене і закінчім раз і назавжди цю комедію! – набрався сміливості Юрко. 

– Ви розумна людина і знаєте, що мовчання купується дорогою ціною. 

– Знаю, чорт би забрав те мовчання! 

– Головне, пане, – мовчання, головне! 

– Цей безбожник вимагає за своє мовчання, як дідько за матір, – зітхнула Василина. 

– Я безбожник, кумо? Я, котрий чесно торгую своїм мовчанням, чи ви, які прелюбодійствуєте, га?.. Ніде в Святому Письмі не заборонено чесно торгувати, а навпаки Божа заповідь глаголить: «Не желай жони ближнього твого!». 

– Годі! Кажи, що ти вимагаєш за твоє кляте мовчання? – втратив терпіння Юрко. 

– Дасте мені десять смерек з Ялинки Урстиної! 

– Добре, дам, чорт з тобою! 

– Чекайте, це ще не все! 

– Як не все? 

– Ви ж самі призналися, що мовчання дороге. 

– Кажи вже раз і йди з моєї голови! 

– Ваш годинник! 

– Що?!.. Ти здурів? 

– Ні, пане, не дурний я. 

– Та це ж золотий годинник! 

– Мовчання теж золоте! 

– Ти гірш від злодія! 

– Ні, пане, я не злодій, не хочете, то і не треба. Я пішов! 

– Ні, ні, ні! – скрикнули в один голос Юрко з Василиною. 

– Добре, як скажете ви. 

– Федуре, це ж забагато, – лагідним голосом промовив Юрко. 

– Як хочете, пане, або... або... 

– Хай буде, але нікому ні пис-с-с! – знімаючи годинника з руки, сказав Юрко. 

– Про що ви, пане? Я не знаю нічого, пробачте, важкий на голову забуваю все, –хитро посміхнувся Юрко. 

 

4.
 

 

Марія не мала спокою, ходила по хаті прислухаючись чи не повертається Федур. 

– Накінець-то іде! – прошептала. 

Та на її здивування до хати зайшов не Федур, а Грицько Лотак. 

– Куме Грицьку, що ви тут шукаєте в цей час? – перелякано запитала. 

– Як, хіба ж ми не домовлялися? – здивувався Гриць. 

– Так, але повернувся Федур! 

– Де він? –перелякався Гриць. 

– Пішов до вас. 

– До мене, за чим? 

– Послала його ніби таблеток позичити, надіючись, що ви зустрінетесь. 

– А мене нечистий до корчми заніс. 

– Федур щось здогадується, ідіть швидко звідси, бо як зловить вас, то... 

– Зловить вітра в полі, – я зник, бувайте здорові, кумо! 

– Ідіть з Богом, куме, і поки не втихомириться... – не доказала Марія, бо хтось загупкав ногами під поргом. – В комору, в комору, куме, бо він порубає вас сокирою! 

Гриць кинувся до комори, а Марія лягла в ліжко й почала стогнати. 

– Де ти стільки сидів? Добре б тебе за смертев послати... 

– Би ти знала яку комедію я гостив, то мовчала б тихо. 

– Що за комедію, таблетки приніс? 

– Ой! – луснув себе Федур по голові. – Забув! 

– Тоді якого біса ти до куми ходив? – розгнівалася Марія. 

– Та за таблетками, але через оце забув, – посміхнувся Федур, ставлячи корчагу на стіл. 

– Що в корчазі? 

– Як що? – здивувався Федур. – Що інше може бути в корчазі, як не горівка?.. Міцна, як вогонь, з осінних слив. 

– Хіба в нас нема горівки? – здивувалася Марія. 

– Є! Не хочу гнівити Бога, але такої горівки, як в кума Гриця, нема на все село, це будь-хто знає. 

– Ти купив, чи позичів? 

– Купило-притупило, а який позичай такий віддавай, – посміхнувся Федур і додав: – Ні, не купував, але ні не позичав. 

– Украв!?.. – перелякалася Марія. 

– Що ти, жоно, хіба я колись крав?.. 

– Тоді? 

– Я чесно виторгував від куми Василини і не тільки горівку, а й дві білі кури, того фелю, що кум Гриць з Сукмарю5 привіз. 

– Що ти мелеш, чи не здурів? 

– Так само мені і Дьордьолюк казав, коли віддавав свого золотого годинника. Ось він! Та ще й десять смерек з Ялинки Урстиної можу зрубати їх, коли захочу. 

– Навіщо вони дали тобі все це? Ти таке мені «намолов», що нічого не розумію. 

– Що не розумієш, то й не дивно, думаєш я розумію?.. Ха-ха-ха!.. Поплутаний світ – я приходжу додому, щоб зловити свою жінку з кумом Лотаком, а зловив кумову жінку з ягером Дьордьолюком, – з переляку під ліжко заховався як щур. Ха-ха-ха!.. – розреготався Федур. 

– З ягером?.. – зраділа Марія, але Федур не мав коли повторити, бо з комори вискочив Гриць, горлаючи: 

– Що, що ви, куме? Я вб’ю його – порубаю клятого, сокирою посічу, а її… – погрозив кулаком, – її, підвішу за одно ребро, як суку, Бог би їх побив! 

Федур спочатку випулив очі на Гриця, а опісля вхопив з кута сокиру. 

– Що ви шукаєте, куме, в моїй коморі? –хотів вдавати з себе розлюченого, але не виходило, бо був досить задоволений своїм торгом, щоб зміг так відразу розлютитись, але все ж таки закричав: Га, кажіть!.. Бо вас тут на мак посічу і викину на смітник! 

Гриць, на відміну від нього, був надто розлючений, щоб перелякатись сокири, і сердито відповів: 

– Те саме шукаю у вашій коморі, що й Дьордьолюк під моїм ліжком! 

Така відповідь трохи-потрохи розбудила гнів у Федоровім серці. Він підняв сокиру на Гриця. 

– Так це правда?.. Я уб’ю вас куме! 

– Господи Боже мій! – кинулася поміж них Марія. – Федорику!.. Не занапасти собі душу, Федорику-у-у!.. Ой, що я наробила?.. Бійся Бога, Федорику-у-у!.. 

Від того «Федорику-у-у» у Федура запалали очі гнівом «Ага, бояться», – зрадів. «Значить, бояться! Го-го-го, ну покажу я вам, де раки зимують!». Але з радощів, що його бояться, весь гнів кудись-то зник. 

– Слухайте, куме, відпустіть мене! Я розрахуюсь з Дьордьолюком і повернусь. Клянуся Богом, що повернусь, і тоді робіть зі мною, що хочете, – пробував хитрувати Гриць. 

– Яке мені діло до того, що у вас з ягером?.. Я зловив вас у моєї жінки і маю право бодай ребра вам переламати. 

– Куме, ви розумний чоловік! Яка буде вам хосна з того, що ви мені ребра поламаєте, або уб’єте?.. За це можете в темницю потрапити, а до того буде сміху на все село, що вас зрадила жінка, треба вам цього? 

– Це так, – погодився Федур. – Але знайте, що це вас не обийде дешево! 

– Що захочете дам, лиш тільки не бийте! – зрадів Гриць. 

– Ну, куме, тоді будемо по іншому – поторгуємо! 

– Поторгуємо, куме! Даю вам, що запросите, лиш забудьте про цей неприємний трафунок. 

– Дасте мені свою мадярську косу, ту, що купили в Пешті! 

– Сівешно6 куме! 

– І бербеницю бриндзі! 

– Хай буде! – почухав Гриць потилицю. 

– Та ще і вашу білу кобилу! 

– Куме, що ви? – підскочив, як обпарений Гриць. – Ви знаєте скільки понужали мені за кобилу на сигутськуй торговиці?.. 

– Мене мало обходить скільки вам давали, чи не давали. Не забувайте чим ми торгуємо – моїм гонором, куме, го-но-ром! Вас можуть звідси винести ногами наперед! 

– Ну, хай буде, але це все! 

– Ой, дешево, зовсім дешево – вам повезло куме! Чи не так, Марічко? 

– Так, Федурику, так, мені не жаль таких людей, що баламутять чесних жінок. Пробач мені, золотику! 

– Поговоримо опісля, Марічко! А ви, куме, забирайтесь і більше через мій поріг не переступайте ні в доброму ні в лихому… 

 

5.
 

 

Федурові не вдалось поговорити, з-загоряча з Марією, бо тільки вийшов Гриць, як до хати зайшла стара Семениха. 

– Добрий вечір молоденята! Щасливі, здорові? Бачу світло, і думаю зайду трохи, а Гриця де так понесло, як з канона7? 

– Правду ви мені говорили, Семенихо! – сплеснула руками Марія. 

– Бачите, хіба я бреха? А, про що я вам говорила? 

– Що бачили Дьордьолюка, виходячи на зорях від куми Василини. 

– Бачите, хіба я бреха? А що бачили і ви? 

– Федур застав його в куми Лотакової – заховався під ліжко. 

– Бачите, хіба я бреха? А що далі?.. 

– Федур проговорився перед Грицем, а той побіг до Дьордьолюка. 

– Бачите, хіба я бреха? Але не треба було Грицькові так прямо… 

– Та чорт знав, що кум у нашій коморі, – посміхнувся Федур. 

– А Гриць, што шукав у вашій коморі? – здивувалась Семениха. 

– Те саме, що й Дьордьолюк під його ліжком, – глянув Федур скоса на Марію. 

– Ой, Боже мій! Біжіть ,Федуре, бо уб’є яґера! Перебіжіть його через городи! – сплеснула руками Семениха. 

– Біжи Федуре, бо трапиться нещастя! – додала і Марія. 

– Яке мені діло до них? – знизив плечима Федур. 

– Біжіть Федуре, Дьордьолюк вам віддячиться! 

– Віддячиться кажете? Гм, хто зна?.. Попробую! – зрадів Федур, надягаючи свиту. 

– Ой, Семенихо, – почала Марія, тільки що Гриць закрив за собою двері, – один раз хотів зайти до мене кум Лотак і то не пощастило – зловив нас Федур, але добре, що й ту суку зловив з Дьордьолюком, тепер Гриць дізнався що за птиця його Василина. Правду ви мали, Семенихо! 

– Бачите, хіба я бреха? Але слухайте мене, Марічко, ви не вмієте, то треба тайком, тайком, щоб ні місяць не потямив. Коли я була у ваших роках, то по два-три коханці тримала, але один про іншого не відав, не аби мій Семен, Царство йому Небесне, щось запримітив, – перехрестилася стара. – А тепер молодиця має одного, і все село знає, дури ви ці молоді! 

– Правду маєте, Семенихо! 

– Та що, хіба я брешу? До мене давно, ще коли поїзд на Коштіль ходив, зайшов молодий кологуз8 – гарний, як ангел з неба. А враз на тоту біду надходить мій Семен додому. 

– Ой, не говоріть! Так само і мені трапилось. 

– Бачите, хіба я бреха? Тоді я так само, як ви, заховала його, але не до комори, а поза піч. 

– Ой, не говоріть! І ви не перелякались? 

– Анітрішечки! Заходить Семен, а я посміхаюсь, цілую, роздягаю його, а він до мене: «Чому не відкрила відразу двері?». А я йому: «Та мала-м коханця, і поки його заховала, ти мусів чекати». «Ха-хаха! – розсміється мій Семен, Царство йому небесне! – І де ти його заховала?» – питає. «Поза піч», – відповідаю, а він регоче, що аж трясеться. «І як він зміг би вийти з хати, щоб я не побачив його?». «Ось, так! – відповідаю і беру з жердки верету, розпинаю її та ближусь до печі. – Дивись, так би і вийшов захований за веретою, бо я би підійшла ось так з веретою до дверей, відкрила б двері до сіней, і таки так роблю, а він вийшов би до сіней, а звідти крізь вікно на город і паче!». Мій кологуз так і зробив, а Семен, Царство йому небесне, сміється до сліз. 

– Господи, Семенехо, в мене аж мороз спиною поліз. 

– Бачите, хіба я бреха? Мені мій Семен, Царство йому небесне, довіряв – одним словечком не образив. 

– Ой, як би я любила, щоб мені Федур довіряв та би не вірив те, що йому брешуть про мене. 

– Я навчу, зварю такого зілля, щоб нічого не бачив і не чув про вас, тоді гуляйте собі, скільки захочете. 

– Ой, Семенихо, я добре віддячусь за це. 

– Побачите! Та хіба я бреха? 

 

6.
 

 

Коли Федур повернувся, ще застав Семениху на бесіді з Марією. 

– Розумна ви жона, Семенихо! – похвалив стару. 

– Бачите, хіба я бреха? А що трапилось? 

– Та побіг я через городи, щоб перебігти Гриця, а коли добігаю до Дьордьолюкового садка, бачу, що Гриць вже душить пана ягера. 

– Бачите, хіба я бреха? А що далі? 

– Я так і схопив його, підняв на ноги. «Ти здурів, Грицю? Уб’єш його!», – кричу. 

Та коли придивлюсь, то не Гриць, а пан биру, а на землі лежить пані Анничка. Ха-ха-ха! 

– І що далі? – в один голос запитали жінки. 

– Та що? З бировом торгуватись не посмів, але він сам: «Даю вам Федуре на десять косарів, лиш не кажіть нікому». 

– Бачите, хіба я бреха? А Гриць з Дьордьолюком де поділись? 

– Коли я повертався, вони заходили до корчми, – помирились, здається. 

– Бачите, хіба я бреха? 

– А навіщо мужчинам сваритись, хіба не ліпше поторгувати? Бо в нас, як бачу, всі жони чесні! – посміхнувся хитро Фудур. 

___________
1). Фофня = лінива, незграбна жінка.
2). Нотаришка = дружина нотаріуса.
3). Ондьол = ангел (угор.).
4). Ягер = лісник.
5). Сукмарь = Сату Маре.
6). Сівешно = вдячно.
7). Канон = гармата.
8). Кологуз = механік локомотива.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.09.2010 Проза / Оповідання
Різдвяна молитва
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Оповідання Про гумор
17.09.2010
В готелі
15.09.2010
Чесні жони
23.08.2010 © Тетяна Чорновіл
ЕКСКУРСІЯ ДО СТОЛИЦІ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 375  Коментарів: 1
Тематика: Оповідання, гумор, чесні жони
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.02.2012 02:44  Каранда Галина для © ... 

хм... уявила це все виставою... гарна була б постановка!) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
Эффективное лечение наркомании в москве http://lifeline-center.ru/?page_id=136.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди