Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.09.2014 22:47Оповідання
Про розлуку  Про зраду  Про щастя  Про сучасність  
МАЙЖЕ ЗА ПАВЛОМ ГЛАЗОВИМ
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

МАЙЖЕ ЗА ПАВЛОМ ГЛАЗОВИМ

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 30.09.2014 / 25631

«Ві тут єль би дуля з маком, а не картоплеси, єслі б нє бил мой бабушка родом із Одеси!..» ― така цитата з відомого твору вкраїнського гумориста Павла Глазового про Пилипа-неука у ці хвилини раз-по-раз спадала на думку Галині. До того, як її нещодавно процитував чоловік, ні про гумориста, ні про його твори Галина й не чула.

А навіщо чути-знати, коли ще десь у шостому класі вона почала розуміти, що сенс життя ― у вбранні, прикрасах, парфумах та компліментах на адресу всього цього.

Її старша сестра спробувала була розтлумачити, що компліменти вбранню, а не їй, Галині, ― то принизливо. Але Галина не сприйняла такої думки. Можливо, через те, що вельми пишалась старшою сестрою. А пишалась тому, що ту дуже поважали ровесники, сусіди, близькі і знайомі. Тож її авторитет наче був своєрідним крилом і для Галини. Так виходило. Вона це не відразу збагнула: була молодою-зеленою. А коли почало доходити, то у душі усе частіше відчувала дискомфорт і якусь ще не зовсім зрозумілу заздрість сестрі. Адже її, Галинин, авторитет ґрунтувався не на власній особистості, а на особистості старшої сестри.

Галині тоді дванадцятий рік розбрунькувався, і вона відчула себе майже дорослою. Тим паче, що й ростом природа не обділила, і дівочі принади почала формувати впевнено та швидко. А це, звісно, викликало жвавий інтерес у старшокласників.

Один з них якось запропонував разом вивчати астрономію. Хоча куди їй астрономія, коли й географію з математикою за попередній клас як слід не опанувала, бо на вбранні, прикрасах та парфумах шпаргалки зі шкільних предметів поки що не навчились друкувати. Але він, ще не освоївши педагогічної риторики й психології, заволодів розумом Галини. Відтоді вона найстаранніше вивчала тільки один предмет ― і то з позашкільної програми ― хлопцезнавство! Тож не дивно, що уже у сьомому класі Галина відчебучила:

― Сестричко, наші предки ― трухляві, ось-ось скочеряжаться… Ти, часом, не цікавилась у них, чи нашу «хату» комусь зі сторонніх вони не подарують?..

І підібрала ж мить зачепити розмову про таке ― у ванні, коли неспішно розмовляли про те-се, дівочі таємниці, незлі хитрощі… Але, як вийшло, Галина порушила, на перший погляд, зовсім буденне, а у душі он: «хата…», «предки…». Дивна якась.

Сестра, почувши те, з себе й піну змити не спромоглась. Вискочила з ванної голою, сіла на диван, нахилилась од передчуття скорого плачу, схопила великого м’якого ведмедя та у сльози, наче йому ― живому ведмедику - скаржилась… А на що «скаржитись» ще й не знала. На слова? На сестру Галину? На ситуацію? На батьків? Чому на батьків? Чи на неї, старшу сестру, таку недолугу, а ще «старшу»? Справді, мабуть, Галина її ― сестру ― починає ненавидіти… За те… За те… Ну, за те що вона – старша, а додуматись до того… ну, до «того» ― про «трухлявих» предків – не змогла. А вона, молодша, змогла! Значить, вона ― розумніша, хоч і молодша.

Тоді Галина не вийшла, не вибігла з ванної, щоб заспокоїти старшу сестричку. Ні! Навпаки, вона довго хлюпосталася, час од часу видаючи «в ефір» якісь примітивні пісеньки.

І ось вона тепер сидить тут, на якійсь захаращеній зупинці віддаленої околиці Мілана. О, Мілане! О, Італіє! Вона ще тоді, у ванні, замріялась про Італію. Сестричка ― дурепа (У той час Галина ще з великою повагою думала про неї, хоча уже й з ярликом «дурепа») не зрозуміла її практичних задумів. «Батьки скочеряжаться»… «Квартиру продати»… «Гроші поділити»… Думала: хай сестричка що хоче зі своєю частиною грошей робить, а я на них – до Італії. І тоді, у ванні, вона уявляла себе на якомусь березі омріяної країни, у піні морських хвиль, а не дешевого шампуню, подарованого матері її коханцем. Скупердяй!!! На жіночий день ― пляшечку шампуню?! Це ж треба? Пляшечку! Одну! Найменшу-у! Мовляв, так і так, він не визнає Восьме березня за свято, бо в нього закладений політичний підтекст; він визнає, скажімо, Тетянин день… Так якого ж біса не ощасливив свою коханку на цей день? Чи забув, що її так само звати? О, придурок!

Але ж як ту пляшечку шампуню подав!.. О, як подав!... Та ще й звернув увагу, що той шампунь ― з ароматом морської хвилі! Во, скнара! Дундук з «ароматом» альфонсності. Краще взяв би та матір і повіз до тієї морської свіжості!.. Справжньої! Морської…

Добре, що сестра про походження того шампуню не знала.

І тепер ось ― на цій захаращеній зупинці віддаленої околиці Мілана ― вона що, має згадувати накаркування старшої сестри щодо неї, Галини. Мовляв, ти, Галинко-Галиночко, згадаєш моє слово: не в кожушках, не в джинсах і навіть не у багатих закордонних залицяльниках щастя. Це вона тоді позаздрила, що я збираюсь вийти заміж за Тото-італійця. Але хто ж міг повірити, що він ― виходець з України ― так майстерно удає з себе італійця. Та й не це було головним для Галини, а те, що він, справді, як з’ясувалось, швидко розбагатів саме в Італії. А дружиною не встиг обзавестись. Усе бракувало часу.

Якось познайомився з Галиною. Вона все зробила для того, щоб він оцінив не тільки її вроду, а й здогадався про її нечувані здібності. Тож і одружився, забрав в Італію, до Мілана.

"О, Італіє! О, Мілане!!1» ― вигукувала Галина, витріщаючись з ліжка спальні на архітектуру вулиць ще малознайомого для неї міста. Вона досхочу викачувала своє тіло по двоспальному ліжку, з однієї половини якого вже давно відправився на роботу її Тото. Взяла була до рук самовчитель італійської мови. Та за десять хвилин відклала ― щось не читалось. Тицьнула пальцем по плеєру ― почулися милозвучні італійські слова по кілька разів повторювані професійним читцем і їх переклади ― та щось не слухалось. Треба сходити б до крамниці ― та щось не йшлося. Галина подумала, що не зможе скупитися, бо мови ще не знає; ще ж тільки півроку пройшло, півроку… Хіба в неї голова ― комп’ютер?.. Відтак у своє задоволення ще почукикалась на м’якому ліжку.

Вона згадувала старшу сестру, яка їй від деяких пір дзвонити перестала, і не писала, і привіти не передавала. Галина була впевнена: через заздрощі. Чого та спромоглася? Ну, на лікарку вивчилась. Ну, й що? А живе? А заробляє? Не заробітки, а копійки нещасні. Та й місце таке ― ніяких тобі хабарів. Треба ото було сім років карячитись над тими медичними талмудами. А потім щодня переймайся хворями відвідувачів. Ой, не шанують в Україні лікарів!

Та й чоловіків якихось знайшла: що перший ― він уже на тому світі ― був простим, не грошовитим, без блату і знайомств, та ще й хабарі не брав, хоч і мав можливість; що другий ― ще простіший, тільки що й багатий… на… на ― придумати ж таке! ― багатий на кохання до неї, тобто старшої сестри; ще з дитинства мріяв… Тьфу! Що за ніжності?!.

Інше діло ― її Тото. Хоча, чому «Тото»? Інше діло ― вона, Галя! Це ж у неї розуму вистачило все так облаштувати, щоб він подумав, що не вона, а він з нею знайомився; не вона, а він кличе її до Італії і пропонує одружитися. Ну, навіщо в такому разі людині ― тим паче їй, жінці ― якісь там інститути. Умій подати себе, та й годі.

Галина не була б Галиною, якби, хоч трохи освоївшись на новому місці, хай і звуженому до невеликого обійстя Тото, вона не відчула повнокровною хазяйкою. А Тото в неї ― так, наче їй у придачу, наче обійстя у Мілані не Тотине, а її; наче утримує його не він, а вона; ну, й гроші заробляє не він, а вона. А коли так, то Галині все частіше спадало на думку пожурити Тото за… за… ну, за що завгодно. Прислуги вони не тримали. Тож самі повинні були і посуд мити, і прибирати, і за вбранням доглядати… «А чьо ти посуд не помив?.. А, дивись-но, пугавиці немає на твоїй сорочці… Глянь: у тебе невипрасувані штани…» ― усе частіше повторювала Галина.

Він терпів-терпів (бо насправді був українцем, а вони ж ― терплячі!) і сказав оте: «Ві тут єл би дуля з маком…». А ще спересердя відчебучив: «Сама ти пугавиця… невипрасувана!..» Перекипівши ж душею, розповів свою трагічну історію життя в Україні у дитячі роки, про те як малим завезли його до Італії, як батьки весь час прагнули повернутись на Батьківщину, за яких обставин йому змінили ім’я на Тото, і як він тривалий час не одружувався, тому що хотів поєднати свою долю з українкою. І ось тепер маєш?! Поєднав!.. На свою голову… Посуд їй, кралі, «не помив», ґудзика «не пришив»?! А ти спромоглася вивчити бодай з десяток фраз по-італійські, щоб хоч якось зрозуміти, що тобі скажуть у супермаркеті?.. Та ти й українську, як з’ясувалося, поганенько знаєш… І чим ти мене тоді захопила?.. Так спершу Тото лише думав, а згодом і висловився їй прямо, не стерпівши її лінощів і безпідставних докорів, дрібних і недоречних. Тож послав Галину до біса.

Після цього вона й опинилася на одні із зупинок віддаленої околиці Мілана. Вона якось чула, що тут зупиняються автобуси, в яких їдуть чи то туристи, чи заробітчани з Італії у бік України. Так хтось сказав. Але ніяких карт, звісно, вона не дивилась, і де саме перебуває ніякого уявлення не мала. Просто сподівалась побачити хоч одного мешканця з України. А якщо водій виявиться добрим, то, можливо, й візьме. У Галининій голові й не гуркало, що все не так просто, що на виїзд потрібна віза, певні документи… Тож тут водій чи пасажир-земляк з автобуса зарадити нічим не зможуть. Тоді, після знайомства з Тото, він про в’їзд Галини до іншої держави так добре подбав, що вона й не помітила, а радше не оцінила, його старань. А тепер наївно кумекала про свій швидкий виїзд додому, до України ― на зло своєму Тото, який насправді виявився зіталеним українцем. Тьфу! Хіба про такий шлюб вона думала-гадала, коли там, у ванні, сестричці сказала про трухлявих предків, можливий продаж помешкання і розділення виручених грошей.

І от стояла Галина й нервувала…

О, Італіє!.. О, Мілане!..

Їй, Галині, нервувати було через що. Тоді, коли вона була ще підлітком, той материн коханець-скнара і до неї залицявся. Дуже ― ой, ну, дуже вже! ― хотів, щоб і вона любаскою йому стала. А вона, молода-зелена, не ликом шита, попросила придбати їй гарні джинси. Він, як не дивно, на неї й не поскупився, купив, подарував. Добре, що вона здогадалася все те утаємничити від батьків і сестри. Сказала, що грошей назбирала сама, що їх виграла у якомусь там конкурі. Мати питала, а подруги підтвердили: ага, так і було ― виграла. Тож після того вона сміливо носила ті джинси у всіх на виду.

Інколи батька було шкода. Він здогадувався щодо зрад матері, але, маючи спокійний характер, мабуть, намагався все те не помічати і на витівки та докори матері не реагувати, принаймні якомога рідше. Тільки один епізод Галині закарбувався на все життя ― наче й дрібний, а все ж… «Ну, от залишив я дверці холодильника відкритими, поки наливаю собі борщу… Ну, то й що якщо відкритими?!. Хоча ти у подібних випадках закриваєш його. Ну, трохи збігло у цей час молоко… Трохи збігло. Подумаєш: велика проблема!.. А ти, між іншим, сидиш і спостерігаєш, замість того, щоб підійти до плити і вимкнути її, або молоко помішати, осадити піну…» ― говорив у запалі батько, і так рознервувався, що їй, Галині, стало його шкода. Але вона промовчала, на захист батька уголос нічого не сказала. Старша ж сестра, хоч трохи пізніше дізналась про такий інцидент батьків, висловила матері своє обурення, а батька попросила негайно улягтися, дала йому валеріанових крапель, почала розповідати про його любимі музичні твори, повідомляти, де і коли відбудуться схожі концерти. А ще, раптом, подарувала книжку про одного з його улюблених композиторів ― з нагоди батькових іменин. Трохи раніше потрапила на очі ця книжка. До дня народження батька було ще далеко. Тоді вона переглянула календар іменин. І у той день ― день батькових іменин ― вручила йому книгу. А тут, на тобі що сталося, сімейні потрясіння на пустому місці. Увага старшої сестри виявилась дуже доречною. Але їй, Галині, та увага зашкрябала по душі.

Галина так замислилась, що й пропустила автобус, який, з усього видно було, справді, їхав до України, принаймні у той бік. Галина своєчасно не замахала рукою. А сам він не зупинився, бо вочевидь ніхто з пасажирів не забажав виходити розім’ятися не непоказній зупинці, на якій, до того ж, немає ні якоїсь крамнички, ні АЗС, ні місця для перепочинку.

І чого він її сюди відвіз? Ну, сказала про пуговицю, штани… А шо тут таке? Тю… І шо то за чоловіки?.. Одному не говори, що ось через твою неувагу збіжить молоко, другому ― шо штани неглажені… Тю… Та ше як образився! Теж мені ― «день і ніч працює». Тю-ю… «І без вихідних майже». Тю-ю… Як би менше було жінок отаких як старша сестра, то й чоловіки були б іншими, турботливішими, не нюнями, не скнарами. Хоча чому «скнарами»? Це як до кого, подумала Галина. Он, тоді, коли вона, Галина, підлітком була, щодо матері коханець виявився скнарою, а щодо неї ― ні, подарував чудові джинси. А згодом ще «дешо» він їй піддаровував ― так хотів її. Важко сказати, чим би воно закінчилось, якби усе те не розкусила мати та не влаштувала сварку. Галина несподівано навіть для себе їй відповіла: «Ти, мочалка, закрий своє піддувало так швидко, як швидко закриваєш дверці холодильника!..»

Після цього вона й захопилася старшокласником-«астрономом». Але що з нього можна було взяти, крім його самого? Ну, пройшла курс хлопцезнавства. А той і гемби розвісив, вийти заміж запропонував.

Дурний.

Вона ж про Італію мріяла.

Бувають же такі диваки: дівчина ― про екваторіальне тепло, а потенційні чоловіки ― про одруження та… спільне вивчення астрономії. А далі що?..

О, Італіє! О, Мілане!

На зупинці Галина ще довго витріщалась праворуч-ліворуч, визираючи потрібних автобусів, але ті не проїжджали. Тож вона, зморившись, сіла на імпровізований з цегли ослінчик та й закуняла. І приснилась їй старша сестра, щаслива й усміхнена; та й не одна, а зі своїм другим чоловіком. За ними видніється гарна світлина чоловіка першого. Сестра Галині наче й каже: «Ваня порадив, щоб фото Льоні висіло…». А потім, у тому ж сні, діти забігали довкола них…

Раптом Галина як стрепенеться! Це біля самих її ніг ще упав, кинутий Тотом, оклунок з її речами. І на її пелену якісь документи — шмяк! Перед нею стояв Тото, вже не злий, але рішучий. У руки дав якісь гроші на дорогу, сказав, що його товариш, який ― он неподалік ― чекає, довезе її до аеропорту чи вокзалу ― куди вона сама захоче. А там ― що хоче те й робить: захоче ― виїде, захоче ― залишиться, але вже не з ним. Йому її «ласки» вволю вистачило.


Тото поїхав. А Галина ще довго сиділа на зупинці, все більше обурюючись у душі на недолугих чоловіків, на нещасливу свою долю. І тільки коли товариш Тото, який чекав, запитав у Галини, чи поїде до аеропорту або на вокзал, вона неспішно взяла речі й почалапала до машини.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.09.2014 Проза / Роман
ПЕРША НІЧ У СТУДЕНТСЬКОМУ ГУРТОЖИТКУ (23)
03.10.2014 Проза / Роман
ЛІКАРНЯ АКТОРСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ (24)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 141  Коментарів:
Тематика: Проза, оповідання, авторитет, хлопцезнавство, Мілан, Італія, заміж, клунок, старша сестра
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
29.08.2010 © Віта Демянюк
20.03.2015 © Вікторія Легль
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди