Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.10.2014 10:43Роман
Про молодість  Про життя  Про щастя  
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

КВАРТИРНІ ПОНЕВІРЯННЯ

30

Сторінки "Роману для Нобелівської премії"

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 24.10.2014 / 26027

(З а к і н ч е н н я т р е т ь о г о р о з д і л у ).

На великих підприємства робота часто організована у три зміни, одна з якої припадає на ніч. О-о! Для Юрія Соловейка відчуття з найнеприємніших. Навіть під час служби в армії, коли молодшим був, так не хотілося спати, як під час роботи за верстатом. Вже й холодною водою умивався, і, працюючи, пробував анекдоти травити з колегою за сусіднім верстатом — не допомагало!. Очі злипалися — і все. Куняв на ходу. З рівноваги його якось вивело несподівано побачене: щойно контролер перевірила якість кілець у робітника-верстатника за іншим сусіднім верстатом і пішла далі, як той поставив перевірені кільця, тобто якісні, до схованки, а забраковані витягнув, поставив на стіл, як ні в чому не бувало доклав їх щойно виготовленими (на випадок, якщо контролер раптово повернеться, щоб не помітила підміни), а потім висипав їх, як і належить, до загального бункера.

Потім він ті гарні кільця ще кілька разів пред’являв контролеру, щоразу ховаючи до таємного місця і міняючи ящик для них. Кількість повторно підсунутих кілець контролер щоразу вписувала до спеціальної контрольної картки змінної виробітки, не помічаючи підступності і, таким чином вийшло, що сусід по верстатах значно перевиконав змінну норму.

Інші робітники все те бачили, але мовчали, бо й самі — кожний як міг — вдавалися до подібного, з різницею лиш на особисту міру совісті (чи нахабності?), місце роботи (проглядається чи ні?), і швидкість реакції (контролери те підозрювали, інколи несподівано поверталися).


З одним зі змінювальників Соловейку не поталанило. Корчив з себе такого, що досконало знає верстати. Але Юрій, як тільки-но розпочав роботу за ними, наскільки міг заглибився у вивчення, помітив, що нічого мудрого у них немає, і за півроку непогано їх освоїв. Та якось, прийшовши на зміну і ввімкнувши верстати, почув незвичний стукіт деяких реле, перемикачів, головних працюючих частин.

До цього бувало, що Соловейкові здогадки про підступність його робітників-змінників непрямо підтверджувалася. То Юрій непомітно подекуди у верстатах почав ставити своєрідні «маячки». І невдовзі зрозумів: змінник робить западло, спеціально розлагоджує верстати, причому не тільки йому, а й іншому зміннику. Саме тому перший тут вважався асом і передовиком як серед шліфувальників, так і серед наладчиків.

Між іншим, заробіток у наладчиків відсотків на двадцять більший, а обов’язки такі, що завжди можна викроїти час для відпочинку. Сказав, що пішов до слюсарів чи електриків ремонтувати те то. Ну, то й вештайся, де хочеш і скільки завгодно — ніхто тебе шукати не буде. А знайдуть і спробують докорити, то відмазку можна вигадати швидко: не було, скажімо, потрібного дроту, або ізоляції, та що завгодно, що у голову збреде.

За підсумками місячної роботи згаданий наладчик і той, хто найбільше приписав кілець, обдурюючи під час перевірки контролерів, посіли перші місця. Їм виписали непогані премії як таким, які претендували виконати особисті п’ятирічні плани за чотири з половиною роки.


Працював на Юрковій дільниці наладчиком один чоловік, ніяким розумом не відрізняючись. Але дуже вдало у нього виходить випивати зі старшим майстром — то під час демонстрації чи суботника, то під час якогось взагалі дріб’язкового приводу. Напевне таке співпляшництво сприяло підвищенню його до змінного майстра. О-о, як одразу людина змінилася! Якою пихатою стала! Не у переносному, а буквальному розумінні почав ходити, задерши носа. Обрав за звичку повчати усіх, навіть значно старших від себе й розумніших та, найголовніше, досвідченіших, які донедавна навчали його азам професії. Найлегше і найпростіше було йому чіплятися до тих, хто порівняно небагато пропрацював на дільниці, до тих, хто не випивав коли треба і не треба, хто не звик сперечатися, зайвий раз лаятися, переконувати, що біле — то є біле, а чорне — чорне.

Одне слово, Соловейка він обрав чи не найпершою кандидатурою, щоб «покататися», підвищити свій керівний рейтинг, довести старшому начальству свою спроможність до ефективного керування.


Одного дня по дільницях рознесли якусь газету. Соловейко на неї спочатку не звернув особливої уваги, подумавши, що то якась комсомольська чи партійна. А що могло бути цікавого у таких газетах? Але згодом, придивившись, узяв до рук і був приємно здивований: газета — заводська! На його підприємстві, як виявилося, була редакція, яка й випускала щотижня таку газету: на чотирьох сторінках і, як здалося Юрію, змістовну. Принаймні, більшість матеріалів він перечитав з великим інтересом.

Відтак Соловейку захотілося дещо написати до неї, як до того закликала редакція: пишіть, шановні робкори! Ніхто так добре не знає про життя робітничих колективів, як ви — ті, хто у них безпосередньо трудиться.

Соловейко написав замітку про двох сумлінно працюючих дівчат. За кількістю виготовлених кілець вони перебували десь на третьому-четвертому місцях. Зате, знав точно, що вони не дуті передовики, бо не мають звички приписувати кількість виготовлених кілець і подавати їх на контроль по кілька разів із якісних запасів.

У тій замітці обережно ще натякнув на пихатість нового змінного майстра — якраз доречно виходило. Що тут здійнялося?! Хоч ні прізвище його, ні як звати не було згадано, він зрозумів. Кілька днів не розмовляв, не звертався до Юрія, ходив насупленим... Ніхто не міг зрозуміти через що. Зрештою Соловейко почув від нього:

— А тут у нас, шановні, письменники завелись…

— Писаки-письменники!.. Це вам не кільця шліфувати… Начувайтесь, наладчики, шліфувальники, слюсарі й електрики — письменники у наступі, — підлабузницьки додав наладчик з іншої зміни, який полюбляє нишком розналагоджувати верстати, щоб іншим погано працювалось.

Помічено було що наприкінці зміни цього дня вони «роздавили» півлітра оковитої. Ну, хіба ж не привід був.


Завод запроектував спорудження житлових будинків господарським способом. Було вже знайдене місце. Невдовзі розпочалося будівництво.

А тим часом вишикувалась черга на прийом до директора заводу. Житло хоч і давали щороку, та черга не зменшувалася, а загрозливо збільшувалася, навіть серед пільговиків, а їх було кілька категорій. Ну, записався на особистий прийом і Юрій Соловейко. У призначений день і час почалапав. Чомусь з самого ранку гадав, що переговори з директором щодо необхідності виділення його родині житла, можуть бути важкими, але зрештою позитивними.

Ще у приймальні побачив, що сидять перед ним у черзі люди, які, на його погляд, з житлом можуть і почекати. У того — немає дітей. У того — вже є пристойна квартира: чого він ще хоче? Покращити житлові умови? Отакої! А у когось їх узагалі немає! Одне слово, Юрій помітив, що коли житлова комісія там зараз — за дверима — ставиться серйозно і по-діловому до проблем виділення житла, то до його аргументів прислухається.

На засіданні житлової комісії для Соловейка найголовнішим було відчути доброзичливий дух і чи є клопотання начальника цеху. Було!!! Він дотримав свого слова, коли обіцяв дружині клопотатися перед дирекцією і профкомом заводу щодо виділення молодій родині Соловейків щодо виділення квартири, якщо тільки чоловік перейде працювати верстатником. Клопотання було. Більше того, начальник сам прийшов ще й усно сказати «за».

Юрій зі свого боку навів свої аргументи необхідності виділення їм житла у першому ж будинку, що зводитиме завод господарським способом. Мовляв, працюємо обоє за верстатами, сумлінно й без порушень, маємо дитину і ще одну чекаємо. А нині скитаємось по квартирах. А на одній ще й видурили велику суму грошей наперед. А чи житимемо ми там стільки за скільки заплатили, чи ні — не відомо.

Після кількох додаткових запитань Юрію сказали, що, ймовірніше за все, вони отримають квартиру у першому ж спорудженому будинку.

Так воно й сталося.


Чуже житло наймати — одні клопоти. Господарям то те то се не подобається — якщо не одразу, то за деякий час, згодом. Ось і з родиною Юрія Соловейка так вийшло. Перші господарі, щойно дізнавшись, що у молодого подружжя буде ще одна дитина, веліли якомога швидше звільнити їхню кімнату. Відтак довелося терміново шукати інше житло. Поталанило. Знайшли швидко, не як перший раз. Переїхали. З рік господарі не мали претензій, тим паче що вони самі поїхали десь далеко на заробітки. Але на другий рік Юрій перевіз до себе свою матір перезимувати. Родичі господарів квартири швиденько доповіли їм про «самоуправство» квартирантів, і ті веліли помешкання звільнити. Щоправда, не так швидко як перші, та все ж. А воно, як на гріх, шукалося довго. Зрештою зустрівся Юрій з новим господарем, але не безпосередньо на його квартирі, а в одному зі скверів. Той здавав неподалік однокімнатну ізольовану квартиру, і більш-менш за помірною ціною. За кілька днів знову зустрілися, щоб остаточно обговорити ціну і день та час в’їзду молодої родини. Це Юрій так думав. А коли зустрілися ще раз, виявилось, що новий господар думає дещо інакше. Сказав, що там поки що перебуває молода родина, яка ось-ось виїде. То, мовляв, трохи зачекайте. А тим часом, щоб у Юрія не з’явилося бажання шукати інших квартирантів, запропонував оплатити половину вартості того терміну, на який, мовляв, попередньо розраховуєте. Родина Юрія Соловейка розраховувала приблизно на рік. Отож треба було віддати кошти за шість місяців наперед. По-інакшому він і слухати не хотів. Юрію не хотілося втрачати непогану, як зі слів нового господаря, ізольовану квартиру, що була зовсім недалеко від попередньої. Та й поверх невисокий, мікрорайон гарний, неподалік — сквер, а також пошта, магазини. Тож Юрій сказав, що подумає, порадиться з дружиною.

За кілька днів Соловейко знову зустрівся з ймовірним новим господарем можливого їхнього помешкання. І знову — на новому місці, хоча він просив господаря зустрітися у нього на квартирі, яку мав їм здати. Господар заперечив, називаючи все ту ж причину: звідти поки що не можуть виїхати сором’язливі квартиранти. Чоловік усе так переконливо обґрунтовував, так гарно, улесливо, логічно, що Юрій повірив та й віддав йому суму, що дорівнювала піврічній платі за те помешкання. Квартироздавач навіть розписку Юрію дав. Розійшлися, мов справжні друзі. Соловейко почув запевнення, що упродовж не більше тижня його родина зможе переїхати до квартири. Це вважалось дуже доречним, тому що господарі, у яких Соловейки наймали квартиру, уже вдруге просили виселитися.

Яке ж Юркове було здивування, коли другого, третього, четвертого дня він не додзвонився до нового господаря, який наперед взяв гроші за найом його квартири. Тільки після цього у молодій родині відчули щось неладне і зрозуміли, що треба негайно вживати якихось дієвих заходів. Вирішили ту нову квартиру знайти (на прохання нового господаря Юрій до неї ще жодного разу навіть не підходив) і поговорити з тими сором’язливими квартирантами, про яких товкмачив господар.

Юрій пішов разом з дружиною. Невдовзі потрібну квартиру знайшли. Подзвонили у двері. Крізь них почули голоси квартирантів, молодого подружжя, яке не відразу повірило, хто такі нові прибулі, думало, що підіслані господарем їх виселяти. Перемовини крізь двері варті окремого опису. Вони були схожі на перемовини досвідчених детективів. Молоде подружжя за дверима все хотіло переконатися, що інше модолоде подружжя — за протилежним боком дверей, у загальному коридорі — справді, нові квартиранти. Зрештою, Юрія з дружиною впустили і розповіли, що господар — такий собі квартирний шахрай — понабирав грошей за кілька місяців у довірливих людей. Вони дуже хотіли виїхати, але так, щоб про його обдурювання дізналися нові квартиранти. І ось такі квартиранти, тобто Соловейки, на щастя для них, знайшлися, а точніше, потрапили у тенета пройдисвіта. Вони були неабияк раді! Сказали:

— Так, прислухайтесь до нас: якщо гроші за цю квартиру йому заплатили наперед, то негайно переїжджайте сюди, і так щоб господар не знав. Ми виїдемо після того як ви сюди вселитесь. Інакше ваші грошики — тю-тю!..

Як показав час, їхня порада була простою і геніальною. Після того як Соловейки вселилися, а добрі квартиранти-виручальники виїхали, до квартири щодня приходили якісь люди, казали, що вони сплатили гроші наперед, а господар їх не вселяє. Довелось тактовно пояснювати людям у яку халепу ми усі вскочили.

Пройшов приблизно місяць, як у двері подзвонив сам господар. Юрій відкрив двері і...

І...

І він ніколи не забуде вираз обличчя неймовірно здивованого господаря: він тут сподівався побачити попередніх квартирантів. І раптом — родина Соловейків!

Але скандалу ніякого не сталося. Він визнав нових господарів, так би мовити, квартирантами законними. Юрій зрозумів, що у такому визнанні неабияку роль зіграла його розписка у тому, що господар, справді, отримав гроші від Соловейка, причому за півроку наперед.


Фундамент під перший житловий будинок, що завод споруджував господарським способом, швидко заклали і навіть звели перший поверх. До того там стояли три дерев’яних одноповерхових бараки на вісім родин кожний. Один раніше знесли. Ось на його місці розпочали новобудову. А ще два треба було розібрати. Для цього на заводі утворили спеціальну бригаду з робітників — здебільшого тих, хто повинен був отримати квартиру. І Юрій Соловейко з дружиною та сином — серед них! Будинок охарактеризували як для малосімейних. Тобто у ньому геть усі помешкання тільки однокімнатні. Малось на увазі, що згодом усі родини можуть претендувати на покращення житлових умов, якщо, звісно, обзаведуться багатьма дітьми або збільшаться за рахунок близьких людей — матерів, батьків…

Отож для кількох відібраних осіб, робочим місцем став будівельний майданчик. Головним завданням було розібрати бараки. Відверто кажучи, такі бараки шкода стало розбирати, тому що дерев’яні бруски, з яких вони були зроблені, збереглися відмінно. І самі вони — з дерев чудових порід, та ще й сухі-пресухі, але не розтріскані. А ще дошки, дранка — усе у чудовому стані. Це, перш за все ще й тому, що стіни й стеля були облатані будівельним картоном або фанерою. Побачили все те мешканці навколишніх приватних садиб і давай просити у хлопців з такої бригади віддати оте добро, що залишалося від дерев’яних будівель. А вони були й не проти! Не палити ж чудову деревину! Завод з приводу цього багатства ніяких інструкцій не дав. То хлопці й розпоряджалися ним як хотіли.

Але більшість з такої бригади-гопкомпанії помічників будівельників за усе те хотіла горілки, дехто — пива, а дехто — молока, якоїсь їжі (домашньої, звісно) чи в останню чергу — якихось грошей, хоча б символічних.

Так і пройшли перші робочі дні на будівельному майданчику.


Не сплило й кілька днів на розбиранні дерев’яних бараків, як Юрко Соловейко опинився у ситуації, коли змушений був погиркатися з одним «розумником». Хлопцям забажалося випити, а самогон чи горілку ніхто не ніс через те, що усі гарні бруски та дошки закінчились. Відтак пролунала пропозиція скинутися. Соловейко не пив, тим паче без приводу та ще й горілку, та ще й у робочий час. Тож свої гроші здавати до загальної суми на спиртне відмовився. Аж тут один стукнув долонею по ящику, що правив за стола, і зрік:

— А у нас, на Курщінє, так завєдєно, і, щітаю, по-справєдливості: пйош ти ілі нєт — не отривайсі ат калєктіва! Дєньгі — на бочку!!! — і ще раз ляснув своєю долонею по ящику, наче печаткою завіривши сказане.

— А оце ти не бачив?! — показуючи тому дулю, запитав Юрій. — У нас не «Курщіна», а Харківщина! Не прись зі своїм статутом до чужого монастиря! Хіба ти не чув про таку народну мудрість?..

— Да ти какой то унікум! Усє соглашаютсі, а ти — нєт.

— Хто це «усє»?

— Ну, рєбяти…-

— Так вони ж питимуть, а я — ні. Але це не значить, що я — проти них, проти всіх, зокрема й проти тебе…

Хлопці тільки слухали, мовчали.

— Ані малчат. Значіт, мєня поддєрживают.

— А я це сприймаю інакше. І, взагалі, пішов ти під три чорти! Назавжди! На всі можливі майбутні претензії на цю тему.

Після перерви, коли хлопці випили й закусили, коли дещо хміль пройшов, почали висловлювати слова згоди з позицією Соловейка, кожен по-своєму. Звісно, не всі, але більшість, і це для Юрія стало приємним винятком із правил.


Кінець зміни. Ось-ось можна було йти додому. Раптом хлопці дивляться: самоскид з розчином їде. А будівельники-монтажники уже намилились зміну закінчувати.

— Ти де там їздив так довго? Певно, спочатку кузов розчину кудись наліво збагрив? — сердилися на водія будівельники-монтажники.

А хлопці з бригади помічників лише слухали.

— Та ні, бетономішалка зламалась. Довго ремонтували.

— От телепні! А якщо відремонтували б увечері, то що, увечері і привезли б розчин — коли вже нас не було б?! – обурилися будівельники.

— Моє діло що?.. Привезти!.. — кричить їм нагору водій. Одне слово, куди вивантажитись? Та я поїду. Дитину з садка забирати треба.

— Та он бачиш... Бачиш... Бачиш... яму на місці викорченого дерева? Отуди й висип?

— Не поняв…

— Ти все «поняв», «...няв», «...няв». Тобі додому треба, а нам хіба ні?! Ну, вези, якщо знаєш кому і якщо там тобі відмітять маршрутний лист…

— … Хоча, давай його сюди, — долучився до розмови виконроб будівельників. — Підпишу. І роби з тим розчином у кінці робочого дня що хочеш.

Водій розчин висипав до ями, а виконроб велів кільком хлопцям засипати його землею й прикрити дерном.

Юрася від усього цього довго пересмикувало від нервового перенапруження.


Після того його знову зачепила проблема якогось неймовірно недолугого використання бетонного розчину. Нижні частини металічних стійок для перил на балконах і лоджіях мали декоративний згин висотою сантиметрів десять над бетонною плитою. Одному чоловікові з їхньої гопкомпанії помічників будівельників той згин не сподобався, і він поналивав на ті балконні плити десятки відер бетонного розчину, щоб того згину не було видно зовсім. Незрозуміле бажання так своєрідно приховати згин усіх здивувало, але, на диво, не обурило. Хоча повинно було обурити, і, у першу чергу, виконроба та будівельного майстра. Тому що для балконних плит кожний кілограм ваги, крім ваги її самої, просто зайвий, надто коли він дуже важкий і непотрібний. Майбутні господарі помешкання розпорядились би самі як облаштувати балкон, і, зокрема, його підлогу. У такому разі кращими матеріалами слугують дошки, різні деревоволокнисті плити, лінолеум — те що і легке, і тепле, й естетичне.


На початку кожного місяця завод підбивав підсумки роботи протягом місяця минулого. В актовій залі — червоні стяги, вимпели, транспаранти. Атмосфера піднесеності…

— … Радують наші успіхи на спорудженні житлового будинку, шановні товариші, товариші комуністи! Радують! Для прикладу назву тільки окремі факти: автомобілями, що задіяні на будівництві, зроблено вісімдесят ходок, перевезено й укладено триста тонн бетону, освоєно сотні тисяч карбованців. За вмілу організацію праці виконробу і майстру будівельної бригади виписані премії. І це справедливо! Люди працювали по-комуністичному! Зокрема й відряджені з цехів – це про тимчасову бригаду помічників, у якій працював і Соловейко.

Лунали гучні оплески, сяялили усмішки відзначених і тих, хто якось уболівав за них. З неймовірним відчуттям шаленого щастя багато хто махав над своєю головою червоним вимпелом або паперовою грамотою — це ті, яким грошей не вистачило. Але відчувалось, що вимпелу й грамоті вони радіші, ніж якби було капнуто їм грошей. Бідні ж, а усміхалися до нестями.

Відтак був концерт заводської художньої самодіяльності. І першими номерами, як завжди, пролунали пісні, у яких співалось про те, як «Лєнін всєгда живой! Лєнін всєгда с табой!», «Будєт людям счастьє — счастьє на вєка! У совєтской власті сіла вєліка!», а ще, мовляв, «Вставай, проклятьєм заклеймьонний, весь мір голодних і рабов!..»

— Ну так, хочеш не хочеш, голодним станеш, коли тобі до тарілки з манкою звідкілясь падає недожований кусень м’яса, — хтось тихенько сказав позад Юрія.

Сусіди того «хтося» хіхікнули на знак підтримки, додавши:

— Тільки після цього ти помітив, що колір твоєї любимої манки не сильно відрізняється від кольору м’яса.

— «Мяса», — поправив один достатньо недружелюбним тоном.

— Яка різниця…

— А такая!.. Такая... шта ти должен гаваріть на общєгасударствєнном язикє…

— Та пішов ти…

— Тихіше ви… Дайте можливість концерт слухати…

— Ну, ти ж почула, що, коли «Лєнін всегда живой», то «Будєт людям счастьє… на вєка!».

— На шта ти намєкаіш?! Ти шта — націоналіст?

— Я — не «курській салавєй» — це точно! — хтось у відповідь тому.

— Та тихіше ви!..

Тут на сцену вийшов величезний хор одного з цехів. Ним керував досвідчений здібний чоловік. Хор ідейно і матеріально підтримував начальник цеху, що було дуже важливо. І що приємно, так начальник був хоч і російськомовним, але відчувалася його ностальгія за українським. Тому у репертуарі хору переважали українськомовні пісні. Зустрічали хор завжди «на ура». Ось і того разу тільки оголосили його виступ, назвали прізвище керівника, як пролунали тривалі оплески підтримки.

— У-у, націоналісти… — не стерпів той один, піднявся і вийшов з зали.

Крім запланованих кількох пісень, на прохання (а це були тривалі оплески, навіть овації) хор виконав ще стільки ж. Та й після цього його не відпускали. Це було справді професійне виконання: нечуване багатоголосся (колоритне! соковите! жіноче й чоловіче), чистота дикції й артикуляції звуків (у хорі це чи не найвищий пілотаж), логічні акценти на тому чи тому місці тексту пісні — чи то вона була народною, чи авторською, сучасною.

Соловейкові дуже сподобалося. Тож згодом попросився до цього хору. Прослухав його керівник та й дорікнув:

— І де ти раніше був з таким голосом?! Гріх тобі не співати, не виступати зі сцени!


Ура! Ура!! Ура-а-а!!! Була хоч і осінь, але той день запам’ятається Юрію Соловейку назавжди: його родина отримала квартиру! Хоч і однокімнатну — та все ж! Керівництво заводу, напевне, зважило на те, що дружина і він працюють за верстатами, мають сина і ось-ось буде друга дитина. Ну, й на те, певно, що працювали сумлінно, без прогулів і запізнень.

Щоправда, особисто для Юрія півтора-два роки очікування, поки зведуть будинок, пройшли у великому напруженні й тривозі в сенсі можливості отримати ізольоване помешкання. Хоч він ще кілька разів ходив на прийом до директора заводу і голови профкому підприємства, і щоразу вони приймали його доброзичливо, Юрій все ж відчував, що може статися якась така бяка, що зіпсує усі результати походеньок до високого начальства зі своєю квартирною проблемою. І ця неприємна несподіванка могла створитись під час відзначення головних державних і партійних свят, що у Радянському Союзі були майже одним і тим же. Вигадали навіть такий вислів: блок комуністів і безпартійних. Найнедолугішого блоку не знайти. Соловейко зрозумів, що ті, хто стоять на квартирній черзі, перебувають немов на гачках. Не оступись! Не попадись! Зайвого не говори! Розумним себе не проявляй! Надто розумнішим від змінного майстра — своєрідного єфрейтора на виробництві — і поготів!

Найважливіше, треба було чвалати на демонстрації, нести якийсь портрет (не важливо якого діяча, аби тільки не задом неперед), транспарант, червоні прапорці або квіти. Ну, й, звісно, вовсю горланити: «Ура!». Не так вже було й важливо кому, просто репетуй, щоб помітили твою «відданість»... Кому? Е-е! Важко було зрозуміти. Багато хто горланив з підтекстом: «Ура! Я напився!... напився на халяву!...»


Невдовзі після того, як усі новосели будинку для малосімейних отримали ключі, а отже і можливість хоч у той же день почати вселятися (усі комунікації працювали, крім ліфтів), стало зрозумілим кому найпотрібнішим було таке житло. Другого ж дня заселилася десь четверта частина, упродовж тижня — відсотків сімдесят. А решта вселялась не кваплячись. Певно, їм квартири не так вже були й потрібні.

Родина Соловейків хотіла вселитися у перші ж дні. Тільки-но зібралися, як їхню квартиру затопило. Сусід поверхом вище не закрив кран водогону. Тож добряче залило не тільки нижню квартиру, а майже усі по водопровідному стояку майже до першого поверху. Тож після роботи Юрій і вагітна його дружина приїжджали до свого нового помешкання, знімали лінолеум, піднімали деревно-волокнисті плити, сушили їх електроплитами, а разом з ними і пісок, що був під ними. Ну, й синочка брали з собою. Йому було вже більше трьох років, тож розумів багато чого, намагався допомагати. Справжній помічник!



(«Ура! Народився другий синочок! Ну, й молодець! Який же він молодець, що народився!.. Буде два брата — здорово!» — записав до свого потаємного щоданника Юрій, дізнавшись про радісну новину).


Поступово мешканці їхнього будинку повселялися. І хто до чого як ставиться одразу стало зрозумілим. Хто почав капітально ремонтувати свої помешкання. І то правильно. Новосели наперед попросили адміністрацію підприємства і будівельників не сильно упорядковувати квартири, бо кожна родина захоче щось переобладнати на свій смак. Але невдовзі новосели самі створили неабияку проблему. Вона полягала у тому, що всі почали викидати будівельне сміття до сміттєпроводів, залишати його на сходинках, лоджіях-сушилках загального користування, пхати до ліфтів великогабаритні брудні відходи.

На тлі ось таких ремонтів та оздоблень своїх помешкань, коли їхні господарі піклувалися тільки про своє, а на загальних балконах, сходинках та у коридорах — то вже не їхнє, по-справжньому шляхетним видався вчинок одного новосела. Він поставив собі за мету озеленити прилеглу до будинку територію. Дістав саджанці горобини, липи, берези, клену та інших дерев, посадив їх і поливав усе літо аж поки не стало зрозуміло, що всі вони добре прижилися. Як не дивно було, такому новоселу-альтруїсту мало хто допомагав, хіба що дружина та діти.


Одного робочого дня до Юрія Соловейка підійшла кореспондентка заводської газети і по секрету сказала, що вона ближчим часом звільниться, відтак може порекомендувати його персону на своє місце, бо, ймовірніше за все, редакція поставить умову відшукати собі заміну. Це така умова висувалася через те, що заробіток у газетярів значно нижчий від заробітків робітників-верстатників. Не кожен міг погодитися на низькооплачувану роботу. А люди зі сторони, тим паче з якоюсь столичною журналістською освітою, — й поготів. Як правило, редакція підшукувала до свого штату кандидатури чи то з робкорів, чи то серед журналістів інших фабрично-заводських газет. Але і в останньому прикладі мало хто погоджувався, позаяк на тому чи тому конкретному підприємстві журналіст настільки вживався у специфіку його діяльності, традиції, звикав до людей, що враз оте все змінити на інше часто було не під силу. Так і працював до пенсії, навіть якщо до нього й чутки доходили, що ось на такому-то заводі журналістам платять більше. Інша річ, коли тебе зі заводської газети запрошують до видання рангом, а то й двома, вище.

Тож кореспондентка, коли говорила про майбутню вакансію, не дуже й сподівалася на згоду Соловейка, бодай попередню. Працюючи наладчиком-оператором верстатів з числовим програмним управлінням, він заробляв майже удвічі більше від найпрацьовитішого кореспондента редакції заводської газети, а тим паче від кореспондента заводського радіомовлення.

Одначе у глибині душі Юрко мріяв про інше і не збирався все життя працювати за верстатами, надто металообробними. З дитинства хотів бути художником, актором або журналістом чи письменником. За верстатом уже відпрацював сім років — важко й часто, у три зміни, з авральними виходами по суботах наприкінці місяця або на честь дня народження вождя світового пролетаріату, з нагоди випередження п’ятирічного плану і тому подібне. І завжди треба було бути у хорошому настрої, щоб тільки не видати, що ти від багато чого не у захваті.

( Д а л і б у д е ).

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
23.10.2014 Проза / Казка
АБЕТКА ВИВЧАЄ КОРИСНІ КОПАЛИНИ
24.10.2014 Проза / Казка
КОСМОНАВТ З ДАЛЕКОГО МИНУЛОГО
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
Роман Про щастя
29.10.2014
У МАНДРАХ ВІДЧУТТІВ (32)
24.10.2014
КВАРТИРНІ ПОНЕВІРЯННЯ (30)
12.08.2014
ПРО НАЙМИЛІШУ ГАННОЧКУ ПЕТРІВНОЧКУ (4)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 80  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, контролер, робітники, верстат, заробіток, демонстрації, матеріал, письменники, пільговик, клопоти
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди