Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.10.2014 23:23Казка
 
10000
Без обмежень
© Нещерет Світлана

Подарунок на Новий Рік

Нещерет Світлана
Опубліковано 29.10.2014 / 26072

Того новорічного вечора у нього зовсім не було сил щоб сприймати чиїсь слова, думки, звуки, будь що. Натомість він сам був переповнений власними споминами, що лізли й лізли звідусіль. Кожен куток його кімнати, містив в собі темні тіні спогадів, та ще й таких, що раніше ніколи не виринали назовні. Ховались десь в глибинах підсвідомості. Він сів до клавіатури щоб звільнити місце в своїх мізках для чогось більш вагомого і суттєвого. Речення попливли з-під пальців на екран. То була якась його власна німа музика. Музика. Що насправді не має в собі звуків. Співак без голосу. Балерина без ніг… лише рух. Рух обличчя, тіла, очей, внутрішня кровотеча, яку не видно ззовні. Його пальці грали по комп’ютерних клавішах, його думки викочувались зсередини перш навіть ніж він міг їх усвідомити. 

Коли мені було п’ять років я жив в оточенні казок. Все навкруги мало слова до мене й говорило зі мною. Я часто хворів. Батьків майже не бачив. Ми жили разом з бабусею й дідусем у старому будинку, але коли бабуся йшла на роботу, а дід займався своїми хатніми справами, я все рівно насправді ніколи не залишався один. Бо в моєму старому домі зі мною жили мої казки. Вигадані мною ж по суті. Викормленні моєю власною уявою, моїми страхами. Я ніколи тобі їх не розповідав. Я сам майже їх не пам’ятав до сьогоднішнього вечора. То був інший дивний світ. Світ в якому не бувало нудно чи навіть порожньо. Під моїм ліжком жили змії. Я боявся ступати на холодну підлогу босими ногами, бо вони могли затягнути мене туди вниз в морок. Інколи в мої сни приходила відьма. Вона бігла за мною навкруги хати щоб схованим в долонях лезом розрізати вени на моїх руках. Рано вранці, коли бабуся йшла на двір поратись, відьма інколи стояла над моїм ліжком. Тоді я молився богу й трьома пальцями зведеними в одну крапку накладав хрест на себе й все навколо. Я вірив що це відлякає зло. 

На підлозі під вікном жили домовики. Я говорив з ними й вмовляв себе що насправді вони добрі і не заподіють мені шкоди. Так я засинав і прокидався поряд з вигаданими мною істотами… а можливо й не вигаданими просто тоді в мені жила ще віра в чудесне. Чистота й спокій мого серця творили навкруги зовсім інший світ відмінний від світу дорослих. Інколи в гості до моєї кімнати заходив руденький кіт Мурчик. Дідусь називав його Ніщо, бо на його думку він не робив нічого корисного в цьому житті. Всі навкруги працювали, а Мурчик лише вилежував свої боки на сонці. Насправді то було не так. Своїм ранковим протяжним нявканням мій кіт відлякував від мене моїх привидів і духів. Він носив в собі власні казки я бачив це по його хитрих очах, що світились у темряві. Я думав, може Мурчик має також своїх привидів, які лякають його, просто ми їх не бачимо, бо вони котячі привиди й є невидимими для людей.  

Я не знаю чи можна назвати моє дитинство щасливим, чи залишилось у мене те сонячне дитяче щастя, але єдине що живе в мені точно це його тепло. Воно було теплим й зосталось всередині згустком енергії, що тепер дає сили мені дорослому залишатись людиною в світі чужих привидів. Від своїх я позбавився давним давно вірніше вони вросли в мене і я ношу їх з собою як згадку про мої казки. 

Кожен вечір був теплим. Мені читали книжки, ми всі разом дивились діафільми… але особливо довгоочікуваним було свято Нового року. Навкруги гамірно й світло. Всі збираються разом. Мене рано відправляють спати, але я все рівно навшпиньках пробираюсь через декілька прохідних кімнат до зали, де за великими білими дверима на мене чекає ялинка. Ми залишаємось з нею наодинці. Я ніколи не говорив з самою ялинкою, лише з її мешканцями. Вони існують вже дуже давно. Це ще мамині іграшки. Можливо і вона сама, коли була мала, чула як вони перемовляються між собою, але напевно не пам’ятає вже зараз. А от вони її пам’ятають. Ці звичайні скляні фігурки зберігають в собі доторки дитячих рук, сміх, голоси, морозне ранкове сонце, щорічний бій годинника, подарунки, поздоровлення, тепло. 

Головні мешканці моєї ялинки це два горобця яких треба вішати разом, щоб їм було зручно цвірінькати один до одного, золота рибка, що завжди плаває на нижній гілці, годинник - в центрі, десь поблизу кокетлива бурулька і її маленька донечка, дід мороз зі снігуркою. Їх на ялинці зразу декілька пар, різного розміру, віку, статури. Також тут мешкають ракети СССР, космонавти, просто кольорові кульки, будиночки, корзинки з квітами, солов’ї, що не звисають з гілок, а сидять на них, прикріпленні прищепками до самого дерева.  

Я залажу вниз у хованку під великі колючі гілки. Всі веселяться й пліткують, щасливі після довгого спекотного літа проведеного в коробках на горищі, опинитись знову на волі, прокинутись після такого довгого млосного сну й творити нарешті свої казку.  

Одного разу я ніяк не міг знайти на ялинці одну з моїх улюблених іграшок – Червону Шапочку. Куди б їй подітись? Мешканці ялинки лише знизували плечима. Хтось бачив її тут, хтось там. Нарешті всі зійшлись на тому, що вона зістрибнула з гілки й покотилась кудись у темряву. Це було початком таємниці. Все навкруги говорило про нову різдвяну історію, про пригоду, що мала трапитись. Вогники на ялинці, старий годинник, сімейство бурульок, брати горобчики і навіть ракети ссср чекали на якусь нову чудасію про яку можна було б поговорити, можна було випити її, посмакувати її приправивши ялинковим нектаром. В повітрі це чаруюче почуття… не знаю як його назвати, коли ти відчуваєш як оточуючі речі втрачають свою повсякденність і перетворюються в пазл, звільняють з себе зовсім нову невідому раніше сутність. Отже я пішов на пошуки червоної шапочки. Так як колись вона сама відправилась по знайомій для себе дорозі на зустріч з чимось, на що зовсім не сподівалась. 

Де ж шукати її? Чи є в моєму домі якесь таємниче місце куди б вона могла закотитись, втекти, зникнути? Місце куди тікають домовички й відьми з моїх страхів. Де вони всі ховаються вдень. Мудра сова, що завжди висіла на ялинці поряд чи не з найважливішою ялинковою персоною, новорічним годинником, сказала, що нібито маленька біда спіткала червону шапку. Вона впала з ялинки. Стара фарба, що на її скляному тілі зображувала обличчя, злущилась і так вона втратила своє лице. Осоромлена й засмучена шапочка втекла. Куди йдуть істоти що загубили своє обличчя? Де його можна знайти?  

Між двома темними вікнами на стіні висіло старе дзеркало. Тут я завжди знаходив, якщо не обличчя, то своє відображення. Я давно хотів зайти туди всередину. Прокравшись у батьківську кімнату я тихенько виніс звідти ще одне дзеркало. Тепер поставити їх одне перед іншим і свічку між ними. Я вдивлявсь всередину того, що висіло на стіні і побачив там коридор із дзеркал. Піднімаючи з підлоги кружку зі свічею, я помітив, що полум’я почало танцювати, вихиляючись від протягу. З дзеркала повіяло прохолодою. Я відчинив його ніби то були двері й увійшов всередину. Це дійсно був довгий коридор. Щоправда не з дзеркал. З обох сторін двері. На них зображення дерев чи справжні гілочки. Хвоя, береза, клен. Червона шапочка в своїй історії йшла через ліс. І я щоб знайти її піду власним лісом. Лісом з дверей. Здихнувши я ввійшов у перші.  

Там був синій вечір. На пустому ліжку сиділа жінка. Темна жіноча постать вмотана в чорну хустку. Хвилину вона дивилась кудись нібито повз мене сухими червоними очима. Потім раптом всім тілом тихо впала на подушки, так як падає велике сухе дерево надрубане знизу. Мені стало моторошно. Я закрив двері. В коридорі тепле м’яке світло, що привело мене до тями. Чомусь я злякався тих перших дверей. Не такою я уявляв цю новорічну казку. А значно пізніше виявилось, що то були саме ті двері, де колись помиратиме мій дідусь, а жінка, то бабуся надрубана горем. В таких кімнатах не живуть ялинкові іграшки. Я набрався сміливості і пішов далі. 

Тут навпаки було радісно й сонячно. З вікон ллється нестримний потік світла. Щастя світиться на обличчях людей що дивляться повз мене. Всі зосередились на маленькому крикливому згустку променів на руках у мами. То моя майбутня сестричка. Я знаю, що це почуття ніжності й теплоти завжди буде наповнювати моє серце, коли я думатиму про неї. Саме через неї, крізь її беззахисність і тендітність, крізь слабкість і безпорадність, навіть крізь сварки й можливо бійки я пройду ніби як через дзеркало для того, щоб зрозуміти, що я чоловік і я її захисник. Я з’ясував для себе, що таке жінка саме через мою маленьку сестру. Дивлячись як вона зростає, як колись раптом почне соромитись збитих колін, приміряє мамине вихідне взуття, як з’являться зачіски, помади, бантики, фарбовані нігті, як закриватиметься в своїй кімнаті, щоб я ненароком не підслухав, щось потаємне про що говоритиме з подругою по телефону…. І ось якось колись коли я застану її у ванній ридаючу над якоюсь її першою любовною поразкою, я відчую, що ладен віддати життя аби тільки ніколи не бачити у себе на сорочці жіночих сліз….. але зараз я цього не знаю. Я ще зовсім малий. Я боюсь відьом і змій, я шукаю свою іграшку, але тут літо і ялинковим прикрасам тут не місце. З жалем приходиться закрити двері й іти далі. 

Наступна кімната дуже схожа на нашу вітальню. На ту де ми збираємось щоб подивитись ввечері новини, на ту де всі з повагою замовкають, коли дідусь починає говорити, навіть якщо з ним не згодні, де звучить мій сміх, а мамині руки пливуть по клавішах старого фортепьяно. Тут десь лежать мої машинки з кузовом, я любив саме такі, грузові машинки, не знаю чому, але вони набагато цікавіші за всі інші, той кузов надає їм якоїсь значущості й сили в моїй дитячій свідомості. Але справа не в цьому, а в тому що я шукаю свою іграшку. Тільки тут важко щось знайти. На підлозі розчепірився старий чемодан, куди батько похапцем складає свої речі, мати хоче щось сказати, але через ридання, що забивають їй горло клекотом, вона майже мовчить, залишаючись безпорадно сидіти осторонь. ЇЇ сльози здаються мені дуже вже гарячими, печуть мої щоки і я закриваю двері. 

Наступні ж відкриваються самі, якось раптово, ніби в фільмах жахів. Звідти майже вивалюється суха тремтяча жінка. Невідома сила вкидає її знов всередину, в наш дім із чомусь забитими вікнами. Вона щось шепче своїми пошерхлими вустами, когось шукає, з кимось говорить, жахається від привидів, що обступають її з усіх сторін, хочеться її підтримати, допомогти, але вона не шукає теплоти, їй треба просто забуття, те, що в магазині продається в пляшках, нажаль там можна придбати не лише капусту з дітьми всередині, але щось ще солодке і гірке… то я колись забиватиму вікна й зачинятиму двері, щоб перешкодити їй знайти те гірке забуття. Але нажаль марно. Мама все рівно помре. 

Вкінці коридору залишились одні єдині двері. Розчавлений щойно побаченим, я особливо боявся саме їх, бо вони були останніми. Я знав після них вже не буде нічого…. І що ховається в тій кімнаті… погана чи хороша подія, може від того буде залежати все моє дитячодоросле життя… не знаю….  

Раптом вони самі трохи прочинились. Повіяло запахом свічок. Віск, ладан, фарба, голоси, - все разом якось закрутило мене всередину. То була маленька церква. Священик правив службу. Всі хрестились, кланялись, знову хрестились. Тут стояла вся моя невеличка рідня. Ще не народженні і вже померлі, все ще живі… Раптом дивна думка сяйнула в голові. Вони всі моляться за мене. За моє життя, моє здоров’я і щастя. Не залежно від того як їм самим жилось у цьому світі, мені вони бажали добра. Їхні вуста шепотіли слова світлих молитов, церковний спів піднімався з самих сердець всіх тут присутніх кудись вгору аж до самих небес.  

Ось чому я не боюсь нічого в цьому житті. Бо за моєю спиною назавжди зостались ці двері наповнені молитвами людей, яких я найбільше люблю і ціную у всьому нескінченному холодному всесвіті. І коли раптом я відчуваю себе зовсім самотнім, безпорадним, нікчемним, коли нема в мені сил, щоб піднятись і відстояти себе, мої дитячі страхи сходяться наді мною лежачим і починають схрещувати долоні щоб закрити моє небо, я згадую, що в душі у мене є оця маленька церква наповнена набожним шепотінням моїх близьких людей. Привиди зникають і я знову стаю самовпевненим, впертим, цинічним. Я знову тягну свій камінь кудись вверх на гору, сподіваючись, що можливо хоч цього разу він не скотиться вниз. 

Ось і закінчились ці мої дивні новорічні марення. Красна шапочка якось сама знайшлась на ялинці, а можливо нікуди вона і не ходила, і кінець історії був насправді тоді, коли, виносячи дзеркало з кімнати батьків, я розбив його об стілець, що якось ненароком трапився на шляху. Було багато галасу, але в честь новорічних свят мене вирішили не карати, а просто вклали спати. Можливо….Але тоді б не трапилось цієї історії і я б не міг би розсіюючи твої страхи, відкрити перед тобою душу. Просто ти ніколи не віриш чомусь в мою щирість і справжність моїх почуттів, і коли я спитав тебе в переддень нового року, що ж за подарунок бажаєш, то ти відповіла: тебе справжнього. Ти хотіла побачити якісь потаємні куточки моєї душі, що для інших (на твій погляд, ще й досі твоїх конкуренток) залишались закритими… і от я хочу подарувати тобі цю невеселу новорічну казку списану з мого справжнього життя. Нехай це буде такий подарунок на свята.  

Він натиснув друк. А сам втомлено повів рукою по серйозному своєму обличчі, масажуючи повіки й скроні. Під твердими сухими пальцями маленькі зморшки розгладились і сині очі знову набули виразу дитячої безпосередності, хвилювання перед новорічною таємницею. Але лише на мить. Він дістав з шухляди столу чистий конверт, згорнув декілька аркушів паперу, на якому вмістилось майже все найважливіше в житті, і вклав всередину.  

За вікном бомбардували петарди. На годиннику вже три години як новий рік. Вона заснула на дивані, вмотана в теплий картатий плед. Поряд миготіла вогниками ялинка, з-поміж інших сучасних яскравих іграшок, скромно, але гордо цокали боками один об один два горобця ветерана, в центрі висів старенький годинник, мудра сова та дві бурульки. Червона шапочка нажаль розбилась колись давним давно. 

Він подивився на неї, зовсім невинну й беззахисну уві сні, поклав конверт під ялинку і вийшов геть. Треба було привести думки до ладу й знов повернутись у реальність. Свята разом з чудесами закінчуються, життя триває далі. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
24.09.2014 Проза / Казка
На печі
27.08.2015 Проза / Казка
Пані Напівнічка
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Казка
30.10.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
ЙШЛА ДІВЧИНКА СТЕЖКОЮ…
29.10.2014
Подарунок на Новий Рік
28.10.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
ХМАРКА З КАТЕЮ ДРУЖИЛА
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 168  Коментарів: 1
Тематика: Проза, казка, Новий рік, тіні спогадів, музика, уява, страх, хворів, боявся, ялинка, таємниче місце, моторошно, чудеса
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 27.10.2014 08:39  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Світлано! Автобіографізм такий виразний, що всьому віриться з першого рядочка)) Ви - майстерний оповідач і майстерний казкар! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +32
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
09.12.2010 © Тундра
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди