Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.10.2014 09:17Роман
Про життя і смерть  Про щастя  Про природу  Про молодість  Про літо  
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

У МАНДРАХ ВІДЧУТТІВ

32

Сторінки "Роману для Нобелівської премії"

Початок ХХІ сторіччя.
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 29.10.2014 / 26101

(Закінчення четвертого розділу).

Юрій Соловейко не балував себе різними відпочинками на відповідних базах, пасіонатах, санаторіях, кемпінгах. Та ось несподівано випала така нагода. Тож вибрався з родиною на базу відпочинку, та ще й влітку. Зранку, попросинавшись, ввімкнули у своєму номері мережевий радіоприймач. А з нього, замість останніх новин чи якоїсь розважальної передачі, почулися незвичні як для ранкової пори звуки класичної музики. Родина Соловейків переглянулась: не може бути у цей час класичної музики, та ще так довго. Тож Юрій почав клацати кнопками радіодинаміка, гадаючи, що то ввімкнена не перша, а друга чи третя програма. Ні, програма була перша. Вийшли до коридору. А там у світлиці інші відпочиваючі вже ввімкнули телевізор і нічого теж зрозуміти не можуть: по усіх небагатьох каналах показують оркестри, що виконують класичну музику або балетні вистави.

Хтось десь щось уже прочув і мовив:

— Переворот у державі…

Хтось інший якось не твердо:

— Може, й правильно… А то додумались он до чого — до вирубування виноградників…

Хтось також не дуже сміливо підтримав:

— Тепер, можливо, й припиниться оте вирубування…

— І самогон, підфарбований чаєм, перестанемо з чайників розливати…

Якась жінка:

— Ти помовчав би!

Згодом по усіх каналах показали одну і ту ж «картинку»: за столом кілька московсько-кремлівських урядовців дають прес-конференцію, під час якої твердять, що вони відтепер є владою, і назвали себе ГКЧП (тобто російською абревіатурою: государственный комитет по чрезвичайному положению).

Ну влада — то й влада… Нам відпочивати треба було. Але чи дадуть, думалося. Можливо, за годину-дві громадянська війна розпочнеться.


Ні, всесоюзної громадянської війни не сталося. Але у Москві щось схоже було. Найголовніше, усі союзні республіки скористались моментом і оголосили свої незалежності від Росії та про вихід зі складу Радянського Союзу!

Ось так!!!

Несподіваний поворот подій.

Україна 24 серпня 1991 року теж оголосила про свою незалежність! Ура!!!


Одного разу завітав до Юрія у редакцію майстер народної творчості, з яким він познайомився ще працюючи на заводі. Той майстер тоді був нікому невідомим цеховим художникоми-оформлювачем. Розговорились, потоваришували. Юрій замовив зробити для заводської газети кілька малюнків та заставок. Поступово зрозумів, що художникові треба підказати готувати роботи для виставки. Спочатку допоміг організувати вернісаж малюнків, колажів, живописних і графічних робіт. А потім побачив як чоловік до нового року майстерно вирізає паперові сніжинки. Тож Юрій запропонував йому нарізати для наступної виставки уже витинанки. І у процесі підготовки до неї підказував чи то сюжети, чи спосіб виконання, чи композиційні і тематичні ідеї. Ну, й пішло-поїхало.

Нині колишній цеховий художник — заслужений майстер народної творчості, за роботи якого колекціонери дають великі гроші. А був час коли йому, напевне, здалося, що Бога за бороду ухопив, почав був ображатися за підказки Соловейка, за його критику. Ну, й справді-бо, тоді художник захопився непритаманними його краю африканськими мотивами. Юрій запитав: чому? Адже там він не був ніколи, і, значить, Африки не знає. Порадив звернути увагу на рідне — те, по чому і серед чого ходимо, тобто на розмаїття трав, кущів і дерев, на свої традиції, свою народну і професійну творчість, свій рідний фольклор..

Так ось, тільки через одинадцять років він, нарешті, визнав, що якби він тоді не познайомився з Юрієм Соловейком і Юрій не виступив у якості помічника та мимовільного наставника, ніякого майстра народної творчості, та ще й заслуженого, з нього, цехового художника-оформлювача, не вийшло б.


Настали дні дев’яносторічного ювілею газети, у якій працював Юрій Соловейко. Телебачення і радіо брало численні інтерв’ю з цього приводу, зокрема й у нього, як голови профорганізації. Але дуже дивним у цій ситуації було те, що ні газета, ні журналісти, ні співробітники не номінувалися на високі нагороди чи відзнаки. На всякі запитання з цього приводу головний редактор чіткої відповіді не давав, його заступник — тим паче. Хоча пізніше з’ясувалося: через те, що колектив редакції не висунув кандидатуру головного редактора на звання заслуженого.


Серед усяких подій Юрію чи не найбільше запам’яталася поїздка на етнофестиваль «Печенізьке поле», який щоразу проводився на одному із мальовничих берегів Печенізького водосховища. Було багато учасників художньої самодіяльності, майстрів народної творчості з найрізноманітніших куточків України і навіть з-за кордону. Чого тільки ненапривозили, якого тільки краму не було!!! Просто неба працювали своєрідні майстер-класи, гончарні і слюсарні майстерні, кузня, не кажучи вже про численні пічки, на яких варилося, смажилося й шкварчало — за кожною згідно з... національними традиціями.

На фестивалі можна було не тільки багато чого побачити й себе показати, а й за помірною ціною придбати будь-який виріб чи продукт. Юрій купив гарну вишиванку лише за 135 гривень, хоча іншим разом за неї правили б не менше двохсот. Але приємним було те, що виготовлення вишиванок сучасним промисловим способом налагодили зовсім молоді підприємці.

Здивував Соловейка чималенький гурт інвалідів різних нозологій, що приїхав на той етнофестиваль. Крім двох-трьох організаторів-керівників, нікому з інвалідів ніякого інтересу не було до того фестивалю — весь час пили й закусювали за накритою скатертиною безпосередньо на траві. Прикро було, що ніхто з них не віддав своє місце у виділеному мікроавтобусі тому, кому, по-справжньому відвідування такого фестивалю стало б відчутним емоційним ковтком, накопиченням творчих емоцій на тривалий час. Соловейку не думалось, що коли приїхали б інваліди-художники, народні майстри, інваліди-музиканти, літератори, виконавці, то ось так би байдуже просиділи-пропили-проїли весь продуктивний час роботи фестивалю.


Довелося Юрію якось побувати в одному із санаторіїв Львівщини. Але у помку йому стало не стільки санаторне лікування, планові екскурсії визначними місцями, всілякі культурні заходи, скільки відвідання райцентру Дрогобич за власним бажанням. В ньому вразила не стільки наявність музично-драматичного театру, скільки кількість книгарень. Тож обійшов він їх усі, передивився сотні книг і отримав величезне задоволення.

Після того Юрій ще багато разів приїздив до Дрогобича, щоб тільки відвідати книгарні та відпочити душею.


Був період, коли по мережевому радіо і телебаченню часто згадували голодомор тридцятих років дев’ятнадцятого сторіччя. Юрія неймовірно дивували ті, хто заперечував той голодомор. У родині Соловейків у віці до півтора року померло п’ятеро його братів і сестер: Катерина, Раїса, Лідія, Анатолій, Олександра (чи Олександр?). Царство їм небесне! Його життя, думав Юрій, як і життя ще старшого брата та сестри, народилось певно тільки тому, що їх — перших їхніх братів і сестер — так трагічно не стало.


Юрій Соловейко терпіти не може телебачення. Але одного разу знічев’я переглянув прекрасно зроблений документальний фільм «Гагарін, я вас любила!». Спочатку Юрій був обурений частотою і якоюсь навіть наглістю авторського «я», докучливістю заочної освідченості у платонічному коханні героїні до Юрія Олексійовича Гагаріна. Соловейко допускав, що то, можливо, тільки авторський прийом висвітлення теми. Але додивившись фільм до кінця, зрозумів, що той авторський прийом великою мірою можна розділити із справжнім почуттям якщо не авторки, то якоїсь невідомої жінки. Та це, зрештою, відійшло на другий план одразу після того, коли Соловейко зрозумів: дружина Гагаріна не любила Гагаріна!!! Це для Соловейка стало шоком, як громом серед ясного неба.

На дивні стосунки подружжя Валентини Іванівни і Юрія Олексійовича у фільмі було звернено увагу глядачів лише у єдиній фразі: «…їх ніколи не бачили разом». Щодо Валентини Іванівни Гагаріної розповіді водія, перукаря, родичів Ю. О. Гагаріна були доброзичливі або компліментарні. Але дуже часто з-поміж слів оповідачів можна було зрозуміти зовсім протилежний зміст. От, скажімо, водій розповів, як через кілька років після загибелі Юрія Олексійовича він віз до Москви Валентину Іванівну. І вона, раптом, запитала у нього про подробиці загибелі свого чоловіка. Дуже дивно, що так пізно вона поцікавилась.


Як голові профорганізації Юрію Соловейку довелося разом зі своїм профкомом працювати над проектом колективного договору. Розпочали роботу ще місяців за шість до можливої дати зборів трудового колективу разом з профорганізацією. Спочатку роздали усім копії старого колективного договору, щоб кожен сам власноруч вписав туди свої пропозиції, а чого не треба викреслив, щоб потім ніхто не смів говорити, що він не брав участь у підготовці, що колдоговір недосконалий.

Але Юрія здивувало, що гострі на слово деякі журналісти й інші співробітники редакції, чомусь, не дуже охоче долучались до удосконалення потрібного колективного документу, згідно з яким, у разі прийняття, їм жити і працювати п’ять років. Доводилось нагадувати, а то й просити: впишіть свої пропозиції, щоб потім не говорили, що ніхто не турбується про вас…

Місяців за два-три був підготовлений перший чистовик проекту колдоговору між адміністрацією і трудовим колективом в особі профспілкового комітету та був поданий на ознайомлення головному редактору, юрисконсульту редакції і — на експертизу — до юридичного відділу комітету профспілки працівників культури. Тут порадили, що треба до колдоговору ще підготувати такі потрібні додатки: про авторські гонорари, про доплати і надбавки, про преміювання…

Після цього керівництво редакції впало в ступор, в першу чергу той заступник, який щономера розмічував гонорари. Річ у тім, що попередній колдоговір таких додатків не містив. І гонорари розмічались у дуже довільній формі: собі і наближеним — більше, іншим — менше, хоч ти генієм будь. А тут, якщо буде додаток, то у ньому, хоч не хоч, треба більш-менш точно виписувати принципи нарахування гонорарів не тільки за величину опублікованого газетного матеріалу, а й на те за яких обставин він був підготовлений, чи їздив автор за ним у відрядження, а чи зідрав з інтернету або з якоїсь старовинної книги.

Знаючи Соловейкову принциповість, керівництво редакції взагалі не хотіло говорити на цю тему, метаючи громи й блискавки у бік обкому профспілки. Мовляв, чого ти туди взагалі звернувся і чого вони так настирливо радять ввести такі додатки?.. До цього діяла приблизна шкала виплати гонорарів. Хіба погано було?

— Вам було не погано… — відповів Юрій. — Але не всім же… Багатьох обділяли. Одне діло журналіст побував на події, бачив її й описав, і зовсім інше діло, коли він про це чи почув, чи в інтернеті прочитав. У першому випадку гонорар має бути більшим. Мовляв, ваша приблизна шкала гонорарів настільки приблизна, що про справедливість годі й думати.


З дитинства запав у Юркову душу вірш Лесі Українки, що починається рядками «Красо України, Подолля // Розкинулось мило, недбало…». Але проїхатись-пройтись випала нагода тільки у поважному віці.

У центрі відпочинку «Подолянка», що у місті Бар Вінницької області йому телефоном запропонували кілька маршрутів зеленого туризму: річкою Південний Буг, південно-західними населеними пунктами Вінничини із заїздом до Хмельницької області, північно-східним кільцем Поділля, що охопило Вінницьку, Житомирську, Київську і навіть захід Кіровоградської області, а також багато інших як окремих маршрутів, так і їх варіантів. Перший у поєднанні з другим уявлявся найприйнятнішим, тому що його можна було закінчити в диво-дивному райцентрі Хмільник Вінницької області.

Місто Гайворон, що на південному заході Кіровоградщини, виявилось достатньо зручним для початку такої подорожі. В разі чого її можна було продовжити залізницею, але вже у двох напрямках — точно на захід, у бік Карпат, і на північний захід, у бік Вінниці. У цьому напрямку можна було вирушити й Південним Бугом. Варіант річкою уявлявся романтичнішим.

На причалі для човнів бабця, яка вранці неподалік виганяла гусей пастись, побачивши Юркового супутника з перекошеним від зубного болю обличчям, рішуче підійшла до нього й мовила:

— Гора з горою, камінь з травою, риба з водою! Як усі вони докупи зійдуться, як камінь заводяніє, вода закам’яніє, — ось тоді зуби хай болять у тебе, хрещеного.

Так промовила тричі, а потім вирвала два пера в гусака, потерла їх навхрест, подивилась уже на Соловейка й мовила:

— Мандруй суходолом, над Бугом хмари нависають. За кілька днів отримаєш звістку, що круто змінить твої наміри…

І бабця наче розтанула у променях вранішнього сонця.

Катер, в якому пливли друзі-мандрівники, хоч був і моторним, але настільки безшумним, що річка показала всю свою красу: було гарно видно фантастичне дно, водяна птиця мирно плавала неподалік у заплавах. Буг за течією вище від Гайворона справді розкинувся «мило, недбало…». Вода чиста-чистісінька. А в її товщі гуляла риба.

Найбільше здивувала наявність сомів. Якось дивно було їх там бачити. А в тихих заплавах раз у раз було чути тихе: «Ффу-урр…» То якась водяна пташка своїм пташенятам корм приносила.

У гіда був справжній сервісний арсенал для туриста, який подорожує зеленим маршрутом, — від дуже точних карт місцевостей і біноклів до вудок, спінінгів та різних наживок. Гріх було не скористатися таким добром, тим паче, що майже за безцінь. І хоча під час найпершого закидання гачка з наживкою Юрій «спіймав» сам себе, зачепивши ним власний одяг, риболовля все ж удалася; за півгодини у відрі було з кілограм риби. І подорожуючі пришвартувались неподалік невеличкого села. Щойно хотіли розташуватись на березі, щоб приготувати юшку, запекти рибу, як підійшла молодичка.

— Запрошую до садиби, — усміхнулася.

— Нам просто неба хочеться, — відповіли подорожуючі.

— Так садиба — для вас.

Справді, на подвір’ї, куди запросили, були всі зручності для людини, яка хоче трохи перепочити і навіть розважитись.

Але спочатку мандрівників «зустріли» дерев’яні різьблені ворота й казково оформлена хвіртка. Від воріт і хвіртки в обидва боки виднівся плетений тин з ретельно підігнаної, немов на меблях, лози. У дворі — криниця, біля неї — «журавель» на сонці, з ґирлигою і прикріпленим до неї відром. Поруч — дерв’яна баддя для води.

У спеціальному закутку обійстя можна було розпалити багаття з дров найрізноманітніших порід дерев, що кожний турист може сам обрати згідно зі своїм смаком. Хочеш юшку придухм’янену димком від дуба? Будь ласка! Хочеш від берези, смереки чи іншого дерева, або від соломи? Теж — будь ласка.

Юшку варили двічі: ввечері і вранці. Продимлена-придухм’янена соломою Юрію сподобалась найбільше.

Сам будинок знадвору наче мав сучасний вигляд, але всередині зберіг справжню живу історію: все було облаштовано під старожитності — зі сволоком, сволочками, піччю, чаплійками, кочергами й чавунцями біля неї, з дерев’яними ослонами понад стінами. А на дерев’яному столі — полив’яні миски з дерев’яними ложками. На стінах — вишиванки. Всього не перелічити. Проймало душу те, що це не музейно-показушне, а обжите й використовується повсякденно — якщо не туристами, то й самими господарями. Хоча в одній з кімнат можна було побачити й сучасні меблі, предмети хатнього вжитку, навіть комп’ютер. Таке поєднання предметів розширює світогляд дітей більше, ніж кілька разом узятих шкільних предметів. Шестирічна донька господині зі знанням справи нам розповіла про призначення усіх хатніх речей, на які вона вважала за потрібне звернути увагу відпочиваючих, особливо на меблі з лози.


Вночі вперіщив такий дощ, що наступного дня, поснідавши, Юрась вирішив змінити наміри й поїхати автотранспортом по маршруту Бершадь — Крижопіль — Ямпіль — Могилів-Подільський — Кам’янець-Подільський — Бар — Хмільник.

І не помилився. Вже в Бершаді можна було помилуватися залишками старовинної фортеці й валами навколо неї, що в сиву давнину звело для свого захисту Велике князівство Литовське. Зараз тут розважаються дельтапланеристи, а охочі до піших прогулянок, риболовлі чи тихого полювання за грибами можуть обрати для відпочинку річки Дохна чи Бердянка або ліси навколо них.

До Могилів-Подільського шлях пролягав через Крижопіль і Ямпіль — дуже чепурненькі містечка, в яких, здавалося, мешкають одні жінки. Чоловіче населення складалося з хлопчиків, підлітків, пенсіонерів і чиновників, решта — десь на заробітках.

Пристань на річці Дністер у Могилів-Подільському — справжній центр відпочинку.

— Бо файно тут! — сказав господар фешенебельної яхти й запросив на борт. — На свою землю, луки, заплави, оболоні, плаї, полонини й ватри на них поглянув геть по-іншому, коли напрацювався за кордоном. Заробив грошенят і вирішив повернутись на рідну землю, тільки не в Карпати, а ось сюди, до їх підніжжя. Тут започаткував центр туризму, що охопив Поділля, південне Прикарпаття та навколишні краї.

Він же порадив Юрію зробити своєрідний гак у маршруті і заїхати до села Смотрич Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.

Ось де місце для туристів і творчих людей, особливо художників! Краєвиди просто казкові! Околицею села протікає річка, над якою споруджено міст висотою майже шістдесят метрів. З нього завжди знаходяться бажаючі пострибати на гумовій мотузці. З навколишніх пагорбів відкривається чудовий краєвид. І погляд лине в неосяжний простір. На душі стає так легко!..


Подорож довелося Юрію перервати, хоч як було прикро, і виїхати до Хмільника, де в районній лікарні перебувала теща. Місто багате на історичні споруди. В ньому є чудові парки, сади, сквери. Воно чисте й охайне з безліччю крамниць, у яких, як кажуть, є хліб і до хліба. Неподалік санаторіїв — а їх тут кілька — щодня діють пречудові базари народних промислів.

У місті мирно уживаються кілька релігійних конфесій. Можливо, саме завдяки цьому народ тут достатньо толерантний і ввічливий. Це повною мірою стосується і водіїв маршрутних таксі. На відміну від, скажімо, харківських, у хмільницьких маршрутках не чекають, поки пасажири заповнять усі місця в салоні. Водії здебільшого орієнтуються на щільний графік руху. Отож пасажирам на зупинках довго стояти не доводиться, або ж сидіти у салоні вичікуючи, коли ж, нарешті, хтось сяде на останнє вільне місце.

Тут дуже зворушливо проходило свято Івана Купала. Вогнища біля Південного Бугу, дівочі хороводи, купальські пісні, вінки на воді й тихий теплий вечір — усе створювало атмосферу душевної млості і якихось позаземних таємничих чар. Тим паче, що багато чого відбувалося на тлі старовинної фортеці… Остаточно ж пірнути у чари свята не довелось, позаяк на душі було тривожно через хворобу близької людини.


Ця тривога опредметнилась за кілька днів, коли Творець забрав небіжчицю до себе. Сусіди і її знайомі сходились і згадували її добрі справи, відтак найостанніші: «…Спішила газифікувати помешкання. І як тільки побілила все й пофарбувала — на тобі…»

У незнайомому місті організувати похорон було б непросто, якби не все ті ж сусіди. Вони не лише підказали, а й допомогли. Одна з сусідок була справжнім поводирем для Юрія та його дружини, зовсім недосвідчених у такій справі людей. Навіть водій одного з маршрутних таксі, побачивши, що Юрій виходить з двору, де, з усього було йому видно, , готуються до похорону, без зайвих розпитувань, не дочекавшись інших пасажирів, повіз його до центру, де був паспортний стіл, втішно зазначивши по дорозі:

— Ми подоляни!

Під час ходи похоронної процесії на кладовище жодна з машин не обігнала її, навіть «маршрутки» та рейсові автобуси — так повільно усі їхали слідом до потрібного їм повороту. Побачивши похоронну процесію, господарі тієї чи іншої садиби виходили з табуреткою, на яку ставили пляшку з вином чи горілкою, кілька чарок, клали закуску. Порівнявшись, процесія зупинялась, і господар тієї садиби віддавав шану небіжчиці. Батюшка читав у черговий раз молитву. Причастившись, учасники процесії шли далі. Зупинялись кілька разів.

До почуття суму й горя додавалось усвідомлення гордості за людину, яка залишила після себе добру згадку у душах сусідів, знайомих та колишніх колег, і глибокої шани їм — за останній щирий земний уклін небіжчиці.


…У бік Києва потяг відправлявся вдень. І тому з вікна вагона можна було досхочу надивитись на вже північно-подільські краєвиди. Багато в чому вони схожі на слобожанські. Хоча сама панорама обабіч залізниці, якою мчав потяг, відрізнялась від слобожанської буянням то диких маків, то волошок, то інших польових квітів.

Доводилось Юрію у цих місцях пересуватись й електричками. Багато з них сформовані з вагонів, що мають троє дверей — ще й посередині. Тут же облаштований і величезний тамбур. Квитки, як правило, продають до конкретного вагону, без права переходу в інший, хіба що до буфету чи туалету. При цьому усі вагони одного класу, і в кожному з них — провідник. З одного боку, це незвично. Але з іншого — у вагонах ідеальна чистота й затишок.


До нового року проект колдоговору разом з додатками узгоджувався і доповнювався разів чотири. І щоразу на його удосконалення Юрію доводилось витрачати багато сил та часу. А у середині грудня так званий редакторат (це якесь незрозуміле для колективу утворення, тому що відповідно до статуту редакції такого керівного органу бути не повинно) вирішив у черговий раз змінити штатний розклад. Якщо якийсь там профком виступає за колектив, за справедливе розподілення робіт, своєчасне друкування матеріалів, за удосконалену шкалу розподілу гонорарів — а це ж яка додаткова робота керівництву редакції, — то ось вам ідея: редакторів напрямків і завідуючих відділів понизити до оглядачів, оглядачів — до кореспондентів, а кореспондентів скоротити, або ж запропонувати посади рекламних агентів тощо.

Усякі доводи, що це неправильно, що можна діяти тонше, зваженіше, що кожен прагне хоч до якогось кар’єрного зростання, а після такого обвального необґрунтованого пониження у посадах взагалі залишається думати про неспроможність чи небажання головного редактора — чи то пак редакторату — навести лад у редакційній політиці, зробити поступ у збереженні газети як такої.

На все це відповідь була одна: не дають необхідної суми коштів. Потрібно ще стільки. А де їх взяти?


Одного дня між Юрієм та одним досвідченим журналістом відбулася цікава дискусія на тему… А втім… Він так загорівся проблематикою, що надіслав Соловейку ґрунтовного листа. Ось він: «Якби мені довелось виступати перед студентами факультету журналістики, я зазначив би, що, мовляв, прийшов до них за порадою, дарма що маю багаторічний журналістський досвід. Річ у тім, що одні люди твердять: то не журналісти, які починають оволодівати таким фахом одразу по закінченні школи. Краще коли молода людина, абітурієнт, має хоч би дво-, трирічну виробничу практику чи досвід роботи у тих чи тих закладах, установах тощо. Інші твердять, що такий виробничий досвід необов’язковий, позаяк сумлінний студент, й отримавши диплом, продовжуватиме удосконалювати свої навички. А ви як гадаєте, Юрію? Так-так! Ви! Цікаво.

А що відповіли б на поставлене запитання заочники? Вони, певно, схилились би до першого варіанту: журналісту потрібен життєвий і виробничий досвід!

Але, певна річ, говорячи про стартовий будь-який виробничий досвід журналіста, який починає працювати у якомусь засобі масової інформації, ми маємо на увазі його готовність до розкриття тієї чи тієї теми, а значить таку-сяку життєву зрілість. Зрілість, а не вміння вправно виписувати тексти (хоча і це важливо!), зкомпонувати радіопередачу чи підготувати телесюжет.

Ви, мабуть, подумали, що зрілість у розкритті теми і безпомічність чи невправність автора — речі непоєднувані. Еге, поєднувані! Та ще й як! Принаймні, такий висновок напрошується, якщо уважно простежити за роботою деяких молодих журналістів. Пригадую такий епізод: до одного з райцентрів області завітав гурт журналістів. На місцевому заводі — подія: освоєно випуск нових молочних продуктів на основі сої.

Журналістам, які прибули на молокозавод, як часто це буває, роздали прес-релізи, представили керівників підприємства, деяких головних спеціалістів. Відтак можна було вволю запитувати про все і заодно дегустувати продукцію, котру щедрі господарі виставили на спеціальні столи.

І який же після цього журналісти приготували свій продукт у вигляді кореспонденцій, заміток, радіорепортажів, телесюжетів?!

Телесюжет молодої журналістки у парі з оператором вийшов непоганим. Але коментар до нього вона, як автор, підготувала досить дивний через те, що переплутала місячні і річні обсяги виробництва, а потужності заводу — з обсягами продукції, що тоді підприємство мало змогу виготовляти.

Та навіть і не це так збило з пантелику, як те, що у телесюжеті про головне (що вся продукція є з соєвого молока!) було навіть не згадано.

Але мене, шановний Юрію, таке не здивувало, тому що бачив як саме працювала молода недосвідчена журналістка: вона кидалась то до одного, то до іншого представника заводу брати інтерв’ю, ставлячи їм безліч непотрібних запитань, часто зовсім недоречних, технічного характеру, що не тільки для стислого телесюжету, а й для спеціалізованого наукового видання навряд чи потрібні були б. Ну, хіба що для підручника.

А у перервах між цими інтерв’ю вона розмовляла зі своїми колегами зовсім на відсторонені теми. Не дивно, що, повертаючись до редакції, вона схаменулась і почала розпитувати у нас якраз ті факти діяльності підприємства, про які вона й повинна була сама дізнатись і почути. В окремих випадках достатньо було просто підійти до гурту своїх колег і мовчки прислухатись, про що вони запитують у представника заводу.

Інша молода кореспондентка, чомусь, взяла за правило суттєво запізнюватися. І ось, уявіть собі з десяток журналістів, які беруть інтерв’ю у певної особи, обступивши її напівкільцем. Хвилин через сім-десять після початку такого спілкування ця кореспондентка, захекавшись, прориває тісне кільце колег і… Ви гадаєте, що мовчки тримає мікрофона, що деякий час слухає, намагаючись зрозуміти бодай тему розмови.

Е-е-е! Який би цимис був від того запізнення? Вона протягом секунд тридцяти почергово дивиться то на свій бюст, то на власні руки у браслетах і каблучках, то на своїх колег — прямо в очі. Виходило, що вона запрошувала оцінити саме бюст і дивитись усім саме на нього, готуватися слухати саме її, а не якогось там керівника чи представника підприємства.

Від такого сканування й самі інтенрв’юери збивались з теми. Наставала секундна пауза, яка й заповнювалась питанням цієї журналістки. Але настільки недоречним, що багато хто знічувався, а декого брало обурення. Один за одним журналісти відходили убік. Кореспондентка ж залишилась сама з потрібним їй співбесідником, починала ставити йому майже ті ж запитання, на які щойно відповів.

В іншому випадку що зробили два молодих журналісти друкованих ЗМІ? Переписали перес-реліз. Причому, не той, що стосувався заводу, а загалом про молочарство у районі. Отже після коротесенького вступу на тему молочних продуктів та сої вони, ні сіло ні впало, повідомили про надої молока.

Водночас кілька молодих журналістів і журналісток відмінно виконали роботу, оскільки вони родом з села і тема молочарства їм була близькою. Та чи не найвизначальнішим фактором їхнього успіху вочевидь стало те, що перед тим, як вступити до вищих навчальних закладів, вони по кілька років працювали на виробництві».


Одного разу свято Нового року у редакції зустрічали кланово. Головний надовго пішов на лікарняний. Тож для інтриганів така його відсутність стала справжнім подарунком. І замість того, щоб, як і у попередні роки, зібратися у найбільшій кімнаті редакції — музеї, різні групи симпатиків зкучкувалися в окремих кабінетах. Хоча спочатку з кожного збирали гроші для загального святкування. Аж, раптом, перед самим Новим роком завгосп ті гроші роздає назад. Мовляв, дехто не хоче вкупі святкувати.

— А головний?

— А що «головний»? Він же на лікарняному…

— А як він хотів святкувати?

— У якійсь кав’ярні?

— Тю-ю, «у кав’ярні»… Я не хочу виходити з редакції. Та ще й по холоду…

— І я не хочу десь.

— Справді, навіщо одягатись, якщо, як це було раніше, можемо святкувати тут.

— Що ми обговорюємо за відсутності головного.

— Так він же пропонував.

— Так ми ж не хочемо. Он і завгосп зібрані гроші роздав назад…

Зрештою один небайдужий журналіст за підтримки профкому запропонував все ж таки зібратися колективом. Ну, й по-новому почали збирати гроші. Зібрали. Купили наїдки. Облюбували просторий кабінет. Усілись за стіл передсвятковий, як їм здалося, загальноредакційний. Але деяких з тих, хто здавав гроші, не видно було. Чекали-чекали — немає!

— Піду я по нашому поверху, подивлюсь і покличу, як побачу, а ти спустись на нижчий — там подивись, скажи, що їх лише чекаємо, — звернувся Соловейко до одного з колег.

Хвили за десять той повертається настільки схвильованим і якимсь побілілим, що Юрій навіть злякався за його самопочуття:

— Тобі зле?! Що сталося?..

— Там… там… Там… Зна… Знаєш… Знаєш, що мені сказали?..

— Де? Хто? І… «що»?

— «Ти чого ховаєшся за дверима і нас підслуховуєш?..» От що мені сказали — там, у вільному кабінеті колишнього заступника головного редактора. Я ж не знав, що вони там свій міжсобойчик організували, машинально відчинив двері. Я шукав тих, хто нам здав гроші. Так вони — там… Хоч би нас вже попередили, що з нами не будуть…

Як міг Юрій заспокоїв колегу. Шкода, що так чинять ті, хто своїми публікаціями покликаний лікувати душі інших людей. Огидно було! Противно неабияк!


Скільки коштує? — показуючи на селеру, запитав Юрій у жінки на стихійному ринку.

— Чаво! Сяльдєрєй? Рубєль пятьдєсять.

— А гривнями можна розрахуватися?

— Рубель пятьдєсять.

— Вибачте, але «рублів» не маю, тільки гривні, — пояснив.

— Нє знаю! Рубель пятьдєсять.

— Та купити хоч можна його у вас?

— Рубель пятьдєсять.

Їхню розмову чула інша жінка, яка неподалік теж торгувала.

— Усе життя живе у нашому селі і — «нє знаю». Усе вона знає, «рубєль пятьдєсять».

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.10.2014 Проза / Казка
ХМАРКА З КАТЕЮ ДРУЖИЛА
30.10.2014 Проза / Казка
ЙШЛА ДІВЧИНКА СТЕЖКОЮ…
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Роман Про літо
29.10.2014
У МАНДРАХ ВІДЧУТТІВ (32)
13.02.2013 © Тетяна Белімова
Ізольда-Трістан-Ізольда (глава четверта)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 133  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, радіоприймач, вистави, паперові сніжинки, журналіст
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
01.04.2012 © Каранда Галина
20.03.2015 © Вікторія Легль
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди