Ранок. Туман заховав Сонце від мого погляду. Та воно не здається. Продирається крізь густу павутину, час-від-часу дразнячи мене своїм промінням.
Гілки ледь похитуються від Вітру, він немовби надає руху туману.
Тиша...
Шелес листя - шепіт Вітру:
- Шшшшшукаєшшшш Тишу у собі?
- Так, але чомусь її я не можу знайти...
Я побачив рух туману. Ні, я усвідомив, що він рухається. Збирається наді мною, як циклон. Страх пробиратись почав у Серце. Ні, я не дам заволодіти мною. Я і є Страх...НеСтрах. Протилежності єдині. Спокій, тільки Спокій. Але НЕ ТИША!
Шум Дерев озвався до мене:
- Здобудь галас - знайдеш тишу. Пізнай злість - усвідомиш добро.
- Еммм...
Тиша... Шелест Листя зник.
Туман розчинився у промінні. Пройшов день. Настали сутінки - Щілина між Світами, грань між Сном і Реальністю.
Зачаровано дивлюсь на ледь пожовтіле листя, в згасаючому світлі Світила, воно по-особливому красиве...
Думаю? Міркую, скоріш.
Пішов з Місця.
Минають роки. Знайшов Галас, знайшов Злість. Пізнав Добро. А ДЕ Ж ТА ОБІЦЯНА ТИША?
Знову Місце.
Шумлять дерева чорні. Сніг створює Стіну, яку важко подолати, яка кидається на тебе, яка Шумить... Слова-шум...
- Іди до мене.... Знайдешшшшш... Тишшшу....
Крок до Стіни... Шум. Визг.
Я розпадаюсь на Частинки. Я Сніг. Я Вітер. Я - Тиша, яка створює Шум, я Шум, який є настільки голосним, що зникає, стаючи НеШумом.
Сутінки. Стою. Знаю. Іду.
Я тут - Я НеТут. Я не посередені. Я не повсюди. Я там, де треба мені.
Я зник????? Нііііі! Я Прокинувся!
Небо. Яке воно сизе, глибоке...
Оченята, як Небо... ? Як Озерця? Як Океани? Як ВсеСвіти? Ні, це ніщо, у порівнянні з їх Глибиною.
Я потонув? Я ОЖИВ!
"Я не люблю гучних слів. Але по-іншому це описати неможливо..." (с)
Шум...:
- Знайшшшшов?
- Так...
Я - Шум, Він - Людина, Людина - Вітер. Ми - Єдине. Ми - Різне.
Ми - Тиша.
Продовження? Тільки після кроку Назустріч.