Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
31.10.2014 11:19Роман
Про життя  Про душу  Про час  Про любов  Про кохання  
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ ЗІ ЩАСТЯМ ДИТИНСТВА

33

Сторінки "Роману для Нобелівської премії"

Початок ХХІ сторіччя.
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 31.10.2014 / 26159

Р о з д і л п я т и й

Про пригоди героя на підприємницькому поприщі в Україні, Росії та США, його спогади про дитинство, пошук істини, несподівані зустрічі і рішення.


Юрій Соловейко зайнявся підприємництвом. Не вірилось йому, що буде так багато перешкод в усьому, зокрема під час реєстрації (не виправдано довго, і скрізь треба було давати хабара), встановлення МАФу (тобто малої архітектурної форми, простіше кажучи, кіоску), щоденної роботи (через два-три дні предстає перед очима якийсь перевіряльник і натякає дати йому «на лапу»). І це при тому, що його, як журналіста, добре знали і намагалися допомогти, та водночас зазначали, що зовсім без хабара йому ніяк не обійтись. Одні візьмуть менше, інші — більше, але, щоби зовсім «за так» — такого в принципі бути не могло!

Кіоск постояв три місяці. Відтак під приводом упорядкування території сказали перенести його. Це стосувалось ще з двох десятків Юркових колег по підприємництву. Не встигли на новому місці «обжитися», як знову їх попросили «перенестись» А це ж щоразу неабиякі фінансові витрати… А податки… А корупція…

Одне слово, досить мучитись, вирішив Соловейко та й покинув все те. Знайомий за кордоном покликав. переконав, що там Юрковий бізнес буде успішним.

Соловейку дуже не хотілося виїздити з України… Дуже не хотілося…


Ні, за кордоном влаштовувати свій бізнес Юрій Соловейко не спішив. Нагодився один місцевий знайомий, непоганий чоловік — вірити можна, розповів, що однією з найбільших часток його бізнесу є розповсюдження, тобто продаж, періодичної преси і всього того, що підпадає під це означення. Сказав, що коли починав його у Харкові, то мав на увазі продавати у своїх кіосках і на ятках українськомовні газети і журнали. До такого висновку дійшов, коли у якості активіста молодіжної організації розповсюджував у різних місцях мегаполісу, а також райцентрах, найрізноманітніші видання, причому не тільки громадсько-інформаційні, а й літературно-художні. Десь ставав собі у сквері чи у затишному місці вулиці і на руках ті видання тримав. Людей не було відбою від них. Деякі видання коштували дорогувато, були й не дуже свіжими, але люди охоче купували, ще й запитували, коли наступного разу тут буде продавати подібне. Ось тоді він, до речі родом з Бєлгородщини Російської федерації, такий собі доморощений космополіт, раптом, почав усвідомлювати, що він любить Україну і Харківщину більше, ніж свою Бєлгородщину. А раз так, вирішив він, треба на ділі підтримувати Україну.

Він про це розповідав, соромлячись. І Юрась його зрозумів. Тому що такі почуття — то наче пік інтиму з жінкою: навіщо ляпать про це іншим?.. Оте «на ділі» вилилось у нього в налагодженні чіткої структури розповсюдження періодичної преси, в першу чергу українськомовної. І він не помилився у своїх розрахунках: люди охоче купували такі газети і журнали, бо спраглі були за ними! З кожним місяцем доводилось замовляти все більшу кількість примірників, і вони розкуповувались.

Про свій успіх чоловік згадав якось під час розмови з однією знайомою кіоскеркою, яка працювала на іншого хазяїна.

— Да ти што?!. Ди кто єйо бярьоть — такую-то пресу?!. Тьфу!. Он ляжит, хатя би кто глаз павьол…

— А ти не здогадалася покласти ті дві газети і журнал на видніше місце? Учнівські зошити, лінійки, клеї та скотчі можна і вбік би розкласти-поставити, а періодику — ось би сюди, під погляд твоїх потенційних покупців. Повір, є такі! Й багато!

— Тьфу ти! Чой-то гавріш такоє! Штоб ото націоналісти под маім кіоскам талклісі?.. Тьфу!.. Да і патом хазяїн мінє убьйоть — он патріот Рассєі!

— А ти чаво «патріот»?!. Ти — собака на сіні... — звернувся до кіоскерки зовсім інший покупець та й відійшов геть, нічого не придбавши.

Деякий ще час бізнес знайомого зміцнювався. Але одного разу працівниці по розповсюдженню преси на ятках доповіли йому, що їхні українськомовні видання зіпсували, начебто ненароком розлили бензин на них. У це можна було б повірити, якби таке саме не сталося у кількох місцях.

Іншим разом до одного з кіосків підійшов якийсь чоловік.

— Ти слишь, бабуля, на тєбє стольнік, только убярі етат мусор с глаз в глухой угал, — сказав він кіоскерші, під «мусором» маючи на увазі українськомовні газети і журнали.

Знайомий ще тривалий час утримував як слід таку частку бізнесу аж поки на нього не стали наїжджати різні перевіряючи органи. Ну, звісно, йому не говорили, що декому з місцевих князків та чужих олігархів не по нутру будь-який прояв патріотичності. Це було б з їхнього боку дуже наївно, переконаний був знайомий Соловейка. Перевіряючі просто знаходили зачіпки то до оформлення документів, то затягували з їхнім оформленням, то нав’язували свої видання, навіть якщо вони заздалегідь були приречені на провал, то, раптом, виявлялося, що місце, на якому розташований його кіоск, давно комусь іншому належить, а він — так виходило — начебто й винен, хоча водночас, самі ж давали дозвіл на встановлення того кіоску саме на такому то місці.

Одне слово, Юрій Соловейко придбав той бізнес у знайомого. Грішним ділом подумав, що хоч знайомий і зробився неабияким патріотом України, але ж під впливом згаданих «страшилок», певно, похитнулися його переконання. А ось він, Соловейко, не поступиться, якщо подібне відбуватиметься. Він же дома живе, на своїй рідній землі — з діда-прадіда рідній! А ті, які псують періодику, — ну, нащадки енкеведистів і переселенців з глибинки Росії під час колективізації, голодоморів та розбудови копалень Донбасу — хай знають, що зі своїм статутом до чужого дому не ходять. Ще ото в народі про таких кажуть: пусти свиню за стіл, так вона й з ногами на стіл.

Не минуло й тижня як новоспеченому підприємцю Соловейку зателефонувала кіоскерша і крізь плач розповіла, що якийсь пенсіонер у темних окулярах і насунутою майже на ніс кепкою висипав на усі періодичні видання порошок марганцю. Видання лежали на зовнішній підвісній поличці. Повітря після дощу було вологим. Відтак той марганець вмить зіпсував більшість газет і журналів.

Сказати, що прикро було? Та ні! Не те відчуття! Річ була не у прикрості. Йшлося про травлю українських видань окремішньою сволотою — представниками колишніх енкеведистів, переселенців та за духом подібними до них. І з такими треба було боротися.


Оце так новина! Оце так-так!.. Друг дитинства, Валерка, дав про себе знати. Юрась його теж розшукував, але безуспішно. А він якимсь чином через деяку зовсім скупу інформацію в інтернеті здогадався, що йдеться в ній про Юрія Соловейка і подзвонив. Та так якось дивно почав говорити, що Юрась його трохи до дідька не послав. Тому що Юрія вкрай здивувало навіть не те, що друг Валерка говорить з ним — хоча й голосом дорослої, вже у літах людини, якої він ще жодного разу не чув, — а те, що Валерка твердив, що мешкає у Дагестані. Давно. За кілька років по закінченні школи там оселився. Соловейко подумав, слухаючи його: «І якого — так тебе розтак! — ти туди заперся?!.»

— Юрасю-ю!.. Юра-а-асю!.. Вони, гади, убили моїх синів. Сини вірою й правдою служили… А їх, молодих-зелених неотесаних — та у бій!..

— Який бій? Про що ти?!.

— З чеченцями… А ті ж свою землю захищають від бандитів, а ті бандюки тільки й того, що у військовій формі.

— Так хто убив? Певно, чеченські бойовики?

— Та ні! Ні! Свої, гади!.. Росіяни!.. Під час бойової операції разом з чеченцями вирішено було і наших накрити спільним килимовим вогнем. От падли! Уяви собі?!.

— А якого хріна ти там оселився?! Я неабияк здивований. Ти ж так любив Україну! І раптом…

— Довга історія. Розпочалась під час служби в армії… Знаєш що? Ти приїзди до мене! А? Отоді й розповім! Поговоримо вволю…

І чує у слухавку, що його друг Валерка плаче. Це той, який навіть у дитинстві не плакав ніколи, як би йому не було боляче — крякне, потре болюче місце, та й годі. А тут, дорослий… Певно, натерпівся у цьому житті…

Соловейко приїхати пообіцяв, хоч не дуже й хотілося: ну, що він у тій Росії не бачив? Та й діла були бізнесові, які не варто надовго відкладати. Але, поміркувавши, вирішив, що їхати навіть треба: насамперед, до друга дитинства, якому зараз дуже кепсько; по-друге, там — не Росія, а Дагестан і сусідні автономні республіки зі своїми народами, які хотілося побачити на власні очі, відчути їх незборимий дух; по-третє, було сподівання на хоч якесь налагодження бізнесових контактів, хай і не на тривалий час.


(«Як завше, ховаю цей щоденник подалі і їду до друга дитинства. Вирішено», — занотував Юрій у черговий раз до свого потаємного щоденника за порадою діда Мартина).


От-так! За стислий час — знову неабияка новина. Купував Юрій квитки на літак, щоб до Валерки летіти, і відчув: якась жінка раз-по-раз дуже уважно на нього поглядає. Довгенько так було. Чоловікові аж незручно стало, почав одвертатися потихеньку, не демонстративно, тактовно. Тут уже — віконце каси, треба купувати квитки, а та жінка усе не відходить, хоча хвилин як з десять собі придбала квиток у другій касі на якийсь невідомий для нього рейс.

Щойно Соловейко попрямував до виходу…

— Юрасю! Це ж ти — Соловейко Юрась?! — почув жіночий голос. — Господи, це ж мій милий Юрась!

Зупинивсь. Обернувсь. Переді ним — охайна вродлива й статна жінка. Що за жінка? Звідки його знає?

— Отакої! Відчуваю, що не впізнаєш. А я де завгодно тебе впізнала б.

Юрій все ж впізнав її, але не по зовнішньому вигляду, не по голосу навіть, а по манері говорити — лагідно і мелодійно, трохи розтягуючи слова.

— О, Боже! Це ти, Надійко!!! На-ді-є-є-чко!... Моя дорога дружина дитинства!..

— Юрасю! Юро!..

— Надійко!.. Надечко-о-о!.. Яке несподіване щастя!..

— Юро-о!.. Юрасику-у...

— Тебе можна обійняти?

— Я тут сама…

Вони обнялися і, не втримавшись, заревіли обоє. Заплакали, мов діти. Крізь прозорі сльози від щастя несподіваної зустрічі вдивлялися в обличчя одне одного і силкувалися побачити у них риси далекого дитинства, такого милого, вовіки жаданого, але безповоротного; і усвідомлення такої безповоротності посилювало щем трепетних спогадів.

Юрію якось соромно було (чоловік все ж), а вона — ридма…

Повз них проходили якісь люди, багато людей, неподалік клаксонили таксі, над нами гуділи літаки і навіть трохи окропила мжичка, а друзі дитинства стояли і ніяк не могли розщепити обійми.

— Ось ти який, мій малолітній художнику!..

— У тебе так серце б’ється, Надієчко.

— То нічого… Нічого… Від радості, неабиякої радості…

І свій зашмаганий носик — Юрасю у плече, точно як у дитинстві.

— Певно художником відомим став? — почув крізь схлипування.

— Не судилося, хоча потихеньку й малюю. Після переїзду з твого села все складалося так, що було не до того. Та ще надто сором’язливим був. І це неабияк заважало опановувати професійні ази малювання та готуватися до вишу. Я то що… — перевів Соловейко тему розмови. — Ти як?!.

— А я стала… художницею! І у цьому вдячна тобі й дружбі з тобою.

Надія немов ненароком підняла заплакане (й таке миле-миле!) обличчя й ніжно поцілувала Юрася.

— Сприйми його як поцілунок тієї дівчинки дитинства…

— Мила моя! — вирвалось у нього.

Але ж вирвалась — правда.


(«Не знаю, чи згодиться така правда до роману на Нобелівську премію?»).


— Милий мій, соловейку! — відгукнулася вона і знову обличчям — у його плече.

(«Ой, Господи, та що це таке?! Пишу за кілька днів після зустрічі, а як і тоді душу щось неймовірно стискає і зволожуються очі. Ой, не можу… Іншим разом, можливо, продовжу»).


Ну, от і з’їздив-злітав Юрій до Валерки. Он як буває. Валерка теж купався у коханні до Ганночки Петрівночк, але так якось і не наважився дати зрозуміти їй про свої почуття, навіть коли Соловейки виїхали з села, і в нього не було такого собі «конкурента» в особі Юрася. Але доля Валерки і доля Ганночки Петрівночки якимсь хитрим й дивовижним чином часто перехрещувалися.

У Ганни Петрівни була племінниця їхнього віку, яка на канікули приїздила до неї, своєї тітки, тобто до їхнього села. Насправді племінниця жила з родиною аж у тоді Чечено-Інгушскій АРСР — батько був військовим. Дівчинка вийшла напівукраїнкою-напіваваркою. Приїхавши до тітки, вона не цуралася хоч би щось одягати з національного вбрання дагестанців або чеченців. Воно їй дуже пасувало. Ну, Валерка через те вбрання і закохався у дівчинку. А відтак — і культуру північно-кавказьих народів. А коли прийшов час йти до армії служити, попросився на Північний Кавказ, не знаючи, що там згодом почнеться війна. Племінницю Ганни Петрівни він не знайшов. Точніше йому недвозначно дали зрозуміти, щоб не шукав, якщо хоче їй подальшого щастя. Він здогадався. Але, як і в дитинстві, незважаючи на важку армійську службу, залишався емоційним і трепетним до краси й своїх уподобань. А найголовніше, його уподобання нагодилося йому під кінець служби. І, як треба було сподіватися, воно — ясна річ, в образі гарненької дівчини — було з місцевого народу. Через неї після служби в армії залишився у тому ж місті, маючи намір одружитися невдовзі. Але не тут то було. З одного боку, рідні батьки плакали і кликали повернутися до України, а з іншого — батьки дівчини просили калим. Хоча який калим у звільненого в запас? Єдине, що втішало, так це те, що батьки дівчини з якихось причин дуже добре ставились до України й українців. Тож Валерка, окрилений обіцянкою, що доньку вони точно віддадуть за нього, працював зранку до вечора, накопичив грошенят. І хоч їх ще не вистачало до обумовленої спочатку суми, батьки махнули рукою і погодились.

Валерка неймовірно зрадів. Але тут батьки нареченої й кажуть:

— Спочатку прийми нашу віру. Ти ж тут хочеш жити?!

Валерка спантеличився, однак виду не подав. Розсудив логічно: треба прийняти.

—Я ж до них прийшов, а не вони — до мене. Я ж прагну руки її доньки. А не вона — моєї, — пояснював Юрасю Валерій.

Ну, й зажили щасливо на диво всім. Облаштовували господарство, ростили синів, приїздили в гості до родичів в Україну. Щастя — та й годі!

Так тривало аж поки 1991 року не розвалився Совєтський союз. Не тільки союзні республіки, а й багато автономних забажали незалежності, зокрема й Чечня. Росія була проти, кинувши війська на захисників народу Чечні. Окремі бойові дії перетворились на тривалу справжню війну за принципом свої проти своїх. От у тому горнилі й загинули сини Валерки.

— Юрасю, так ти чуєш, що так звані наші захисники Атєчєства зробили?!. Після килимового бомбового і мінометного накриття визначеної території ще з добу не підбирали наших убити і можливо ще живих. І це при тому, що з чеченськими бойовиками була досягнута домовленість через деякий час після бою не стрілять, щоб можна було забрати свох. Чеченці забрали своїх, а наші, кажуть, пили непробудно та лазили по вцілілих помешканнях, шукаючи дівчат і молодичок… - розповідав Валерій.

Він уже й плакати не міг. Давно висохли сльози. Показував світлини ще тих добрих часів — щасливий чоловік, ефектна дружина, милі люблячі сини. Обірвався своєрідний фотокалейдоскоп світлинами з цвинтаря. Юрась обережно попросив у Валерки дозволу відвідати його. Відтак поклав квіти, перехрестився. Земля їм пухом!

Валерка зрозумів настрій друга дитинства.

— Так, Юрасю, так, шкодую, що не повернувся в Україну. А така нагода випадала. І сини мої були б живими, бо українці — миролюбний народ, — слухав Юрко його, коли присіли перепочити у скверику.

І раптом Валерка заспівав:

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!

Можна жити хохлом,

і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо

нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами,

зневажена вами Вкраїна?..

— Хохол я, Юрасю, хохол!.. А точніше — йолоп! Я почуваюсь тут зрадником свого... свого коріння, свого роду. Вибач за пафос, але по-іншому сказати не можу... Але що найгірше, тут, немов у повітрі, витає дух неприязні до інородців. І через те нас морально гнітять за першої ж можливості — зовсім не те, що в Україні до росіян...

Валерка час од часу замовкав, бо, помітно було, що горло його кавалок стискає. Товариш помітно посивів, схуд і очі — сумні-сумні, не такі, як на світлинах щасливої пори.

Тільки й те його втішає, що дружина виявилась нечуваної мудрості й доброти. Де у неї тільки й сил знайшлося не тільки пережити трагедію своїх синів, а й справитися з розпачем — своїм і чоловічим, підтримувати його, підбадьорювати, добре знаючи, що живе він на їхній землі все ж як новачок, а то й біла ворона. А у таких всяка біда неабияк посилює емоційне напруження.

Незважаючи на це, проводжали Соловейка як рідного, з гостинцями. І не тільки Валерка зі своєю дружиною, а й численні їхні родичі, знайомі та сусіди.

Шкода було Валерку…


Під час перебування у Валарки Юрій хоч і тримав телефонний та скайповий зв’язок зі своїми заступниками по бізнесу, а все ж, повернувшись додому, одразу подався перевіряти свої діла: чи ніхто не збрехав, не підставив? Чи усе нормально й на місці?

На щастя, усе було гаразд. Але у повітрі витав якийсь невидимий дух можливих поганих перемін. Ходили чутки, що на відповідальні адміністративні посади хочуть призначити рідних. А у верхні ешелони влади взагалі іноземців хтось проштовхує, причому, не громадян України. Такі собі, певно, закамуфльовані шпигуни, фінансовані світовими олігархами.

Усе це — на тлі розбрату між своїми: і той думає, що він — найкращий, і той, і той… Усі бачать себе Президентом України. А життєва правда — он яка! Попросилася до Соловейка працювати нещасна жінка: її чоловіка вбив місцевий депутат за те, що той вудив рибу в начебто його приватизованому ставку. Це при тому, що ніхто як слід не знав, приватизував він ставок чи ні. Це — перше. А друге, що раніше той депутат обіцяв бути прихильним до усіх людей — за ловлю на вудилища, скільки їх не було б, не лаятиме, не кажучи вже про можливість користуватися пляжем. Ага! Той депутат швидко так оборзів, що згодом і пляжем почав забороняти користуватися. Це після того, як суд за вбивство виправдав його. Отакої!


Такого Юрій ще не бачив і свідком не був! Запросили його допомогти одному дитячому центру з реабілітації душевно відсталих дітей. Вони — середньої ступені відсталості, вміли і могли доглядати за собою, спілкуватися, деякі навіть ходити вулицями без супроводу опікунів.

Гуманітарну допомогу могли б привезти й помічники Соловейка. Але, крім них, вирішив і Юрій під’їхати до центру. Зайшов до гостьової зали і побачив… розтрощений телевізор. Керівниці центру та її заступницям від того було незручно. Соловейко заспокоїв їх і попросив усе ж назвати причину такого ставлення до новенького телевізора.

Тут же знаходилися й діти. Треба було їх бачити. Вони намагалися щось пояснити, показували пальцями на телевізор, відтак — на деяких хлопців, на телепрограми у газеті, знову — на уламки телевізора… Коли трохи їхня емоційність спала і перестали усі одночасно гомоніти, а керівниця центру попросила переповісти і причину такого ставлення до телевізора, і про привід, що підштовхнув дітей до таких дій, з їхньої розповіді стало зрозуміло, що вони були обурені програмами про насилля, вбивства та дорожні катастрофи. Причому, на всіх надійно працюючих кількох телеканалах вони майже збіглися у часі. Що найбільше завдавало прикрощів, так це те, що на трьох телеканалах все ж не такі програми показували, зате художні фільми на ту ж тематику.

У двох братів, які перебували у центрі, в автоаварії сильно покалічилась мати. От вони, побачивши такий сюжет, схопили — один — величезну вазу, а інший — стілець, на якому сидів, почали трощити телевізор, вибачаючись перед іншими дітьми і примовляючи: «Та скільки ж можна!.. В один і той же час!.. Щодня!.. Аварії!.. Вбивства!.. Обдурювання!.. Скільки можна! Що нам дивитися?! Що?.. А на тобі!.. А ось ще раз!..»

Юрію Соловейку довелося скооперуватися з одним підприємцем та купити для центру комп’ютер з найбільшим монітором, приєднати інтернет. Діти деякий час — з тиждень — пошарили по усіх можливих для них нових телеканалах і позначили прийнятні для них передачі.

Та найбільше Юрія вразили вигуки захоплення, коли зрозуміли, що у мережі інтернет є безліч пречудових українських мультфільмів. А ми, мовляв, ніколи таких не бачили, бо на телеканалах, які «розтрощили» наші хлопці, їх ніколи не показували…

Вустами дітей промовляла істина: «По телеканалах, які «розтрощили» наші хлопці…» Це ж треба так сказати! («Можливо, й цей вислів ввійде до роману для Нобелівської премії?!.»).


От коли якась червоточинка виникла у глибині душі покинути країну (ну, напевно, ще не емігрувати), так почали виникати якісь сигнали, щоби він, Юрій, з таким рішенням не поспішав, навіть якщо й з бізнесом усе сутужніше стає. Ось знову, тільки надумав подати оголошення щодо продажу (чесно кажучи, його й без оголошення один сопляк, мажор проклятий, хотів відібрати майже за безцінь), так знову з’явився його друг, на цей раз — по службі в армії, Салават з Башкортостану. Юрій з ним поруч на стадіоні «воювали» з «хунвейбінами». Салавату стало зле від нещадної спеки та випарів гумового протигазу. То Соловейко його відкачував. Юрась здогадався, йдучи на стадіон, прихопити з собою повну флягу води. Але не тільки через це хлопці здружилися. Салават жив у селі, де відбували терміни заслання політичні в’язні — ті, яким дозволялося перебувати на поселеннях. Відтоді у Юркового товариша по службі з самого дитинства найкраще враження склалося саме про українців. Соловейко спочатку думав, що то Салават мовить так лише, щоб хоч про щось Юркові приємне говорити. А він тижнів за два після однієї з душевних розмов віч-на-віч, раптом, дістав з конверта світлини й на одну з них звернув особливу увагу Юрія. Мовляв, дивись: ось наша горниця, а в ній — портрет Тараса Шевченка і вишиваний ваш рушник навколо нього; висить уже кілька років. А он поруч, мовляв, ще глянь: впізнаєш пейзаж? Юрій розгледів карпатський пейзаж.

Одне слово, Соловейко зірвався з місця і гайнув на запрошення Салавата. Армійський товариш познайомив його зо всією своєю численною родиною. Що Юрію найприємніше було чути, так це те, що саме вони — онуки Салавата! — переконали свого дідуся (коли дізналися від нього про їхню дружбу в армії) викликати Юрія у гості до них. Соловейко був зворушений.

Ну, а серед іншого, товариш не забув, що Юрасю цікаво буде зустрітися хоч з деякими представниками української діаспори. Приємно було чути від них чисту українську мову, бачити їх картини, намальовані за мотивами українських сюжетів, а також вироби народно-прикладного мистецтва. Більше того, пощастило побувати на репетиції народного українського ансамблю, серед учасників якого були навіть кілька представників місцевих народностей. Цікаво, що для заучування українськомовних текстів їм писали слова не російськими літерами, а літерами башкирської абетки. Пояснили, що вона точніше трансформує звуки української орфоепії.

Усе було добре! Але відчувалося й безліч проблем, що стосуються українців. Сутужно з друкованими засобами масової інформації українською мовою через те, що Російська федерація цього не підтримує. Немає в достатній кількості українськомовних груп у дошкільних закладах, школах і вишах. Тому кожне покоління, усе більше асимілюючись, як правило забуває рідне, предковічне.

Та що там говорити про українців, навіть дуже свідомих, якщо в російських реаліях асимілюються місцеві народності. Можна багато говорити на цю тему. Але варто навести тільки один приклад. На мовчазне переконання місцевих росіян, башкири та інші народності Башкортостану повинні обов’язково знати російську мову. А ось росіяни не вважають за потрібне знати або вивчати місцеві мови. От вам і єдність мов та народностей. За таких умов, хоч і повільно, але все ж зменшується кількість носіїв тамтешніх мов. Ось за них найприкріше! А ми — українці — якось переживемо цю трагедію в діаспорах, бо тішить, що у нас є велика Україна з великою кількістю населення. Щоправда, в нього, немов у діжку вкраїнського меду, запущена ложка дьогтю. Навіть не ложка, а багато ложок — під час голодоморів в Україні, індустріалізації Донбасу, депортації кримських татар та інших акцій, спрямованих на зменшення кількості місцевого населення в Україні та збільшенні приїжджих з російських глибинок. Так можна докотитися й до того, що вони з часом почнуть твердити, що Україна — це теж Росія… Хоча, за великим рахунком, мова у тому ні причому: винні її носії з імперським духом.

Ну, досить про такі теми. Не подобаються вони Соловейку. назвав тільки тому, що розворушила згадані проблеми поїздка до армійського товариша у Башкортостані. Юрій відчув, що і Салавату болять подібні питання.


Між іншим, під час перельоту з Уфи у досить таки комфортабельному літаку російських авіаліній трапилась дуже показова сцена ставлення деяких стюардів і якихось інших помічників до пасажирів. Сказати б по-радянськи?!. Хоча, за радянських часів не доводилось такого чути й бачити, дарма що літав літаками Аерофлоту доже часто.

Так ось, був серед пасажирів інвалід-візочник. Його супроводжувала тільки одна тендітна соціальна працівниця. За деякий час до посадки вона вкотре нагадала стюардам про необхідність додаткової допомоги їй винести візочника разом з візком — чи то їхніми власними силами, чи нехай викличуть додатково людей.

Ага! Було б сказано! Було б пообіцяно! Як же! Усі пасажири вийшли з літака, а той візочник залишився. І нікому до нього не було діла! Літак навіть вирулили на стоянку, а пасажир-візочник усе чекав. Багато хто потім з пасажирів, уже потрапивши до виходу з літовища, обурювався. Мовляв, то нечувано, щоб у літаку залишили пасажира на такий тривалий час. Але так сталося. Соціальна працівниця впала буквально у шок. Тільки через хвилин двадцять ввійшли до салону літака два чоловіки і стали горланити: «А де тут інвалід?!.».

Ну, з горем пополам спустили його на грішу землю, точніше на бетонну смугу. Аж тут до нього підходять інші два придурки у якійсь невідомій для нього формі і так хитро запитують в інваліда, якого дідька він так довго перебував у літаку, аж поки той не вирулив на місце відстою, чи він (це — інвалід-візочник!), часом, не диверсант, не терорист, чи не має бомби з годинниковим механізмом?..

Безглуздіших запитань годі було й вигадати.

Одне слово, ось таким буває сервіс повітряних перевезень.


Між іншим у продовження теми попереднього запису, треба описати й ось таку історію про тих же таки інвалідів-візочників, що трапилась на Юркові очі наступного ж дня. Піддавшись загальному віянню безбар’єрного доступу до об’єктів соціальної сфери, багато установ, організацій та підприємств почали робити пандуси (пологі спуски) поруч зі східцями формально. Причому, настільки що…

— Є там хто живий?!. — гукнув чоловік на візку у привідкриті двері відділення банку.

Звідти, ясна річ, ні гу-гу. Хто зна хто там гукає і кому.

— Хочу за комунальні заплати і дещо оформити! – гукнув знову той.

— То заходьте! Через що такий галас? — почув у відповідь.

— Через двері, які не дають мені заїхати нормально! Я упаду, якщо їх відкрити повністю. А якщо їх хоч би трохи прикрити, то я у них не проїду.

На щастя, інші відвідувачі, що трапились тієї пори, допомогли людині на візку все ж зайти-заїхати до відділення банку.

Одне слово, якісь будівельники пандус зробили, наче й нормальний, пологий, але… Вони його обладнали з того боку, куди відкривалися двері. Причому, відкриті двері упиралися у перила і повністю загороджували проїзд з пантуса чи на пантус.

Подібне довелось Юрію побачити у той же день біля однієї з аптек з тією лиш різницею, що нижній кінець того пантуса упирався у... кущі. Ще в одному місці — до супермаркету — пандус був настільки крутим, що навряд чи якийсь інвалід-візочник наваживсь би виїхати на нього — просто сил не вистачило б.


Все ж таки Юрій Соловейко вирішив позбутися своєї частки бізнесу. Шкода, звісно. Тим паче, що у нього її більше, ніж у компаньйона. Та й сам напарник виявився непоганою і чесною людиною. В обидва рази, коли Юрій їздив до Дагестану і Чечні, а також до Башкортостану, напарник його не підставив, не обдурив, навіть не намагався щось дрібне зробити не чесно. І наймані працівники роботящі підібралися. Причому, знайомих (працьовитих!) набрали не більше двадцяти відсотків. Таким був намір Юрія. З ним погодились і головний напарник, і ще двоє, які мали символічні частки власності у їхньому спільному невеликому бізнесі.

На щастя, усі — знайомі й не знайомі — працюють відмінно. Шкода розставатися. А треба, вирішив Соловейко! Треба через те, що ніяк не міг змиритися зі системою повальної дачі хабарів, навіть якщо виникає необхідність узгодити найдрібніше питання. Крім того треба ж ще було й посміхатися, компліменти відвішувати.

А якщо перед тобою — чиновницька пика? Отак говорив йому, чи їй, якийсь комплімент (так, солодаво-солодаво), а у душі думка виникала: «Ех, вмазати би оцим «Київським» тортом по твоїй мармизі та засунути оці доляри — знаєш куди?.. Щоб ти сісти не могла, поки їх не витягнеш. І щоб ти, гадина, мармизо жадібна, не думала, що гроші не пахнуть!..» « А ти, хряк триклятий, звідки взявся на цій посаді? Ти ж навіть вищого навчального закладу ще не закінчив, а корчиш знавця з таких серйозних фахових питань. Інші не тільки виші позакінчували, вчились в аспірантури й докторнатурі, мають численні наукові роботи, багато з них — організаторські здібності… І що?!.. Чиновницька мафія чхати на вас хотіла!»

Але найбільше вплинув на рішення Соловейка спробувати організувати свій бізнес за кордоном, на перший погляд, сторонній випадок. Сторонній, але такий, що неймовірно вразив його душу, хоча її останнім часом бізнес неабияк зчерствив. Так ось, Юрій почув, що на дуже відповідальну високу посаду призначений… Хто б ви думали?! Отакої! О, Господи!.. Це що, людей в Україні не вистачає?.. Призначений нещодавній громадянин Росії, якого по-швидкому зробили громадянином України. І, чомусь, не звернули уваги на необхідний термін проживання.

В іншому випадку — знову таки, громадянин іншої держави — як слід не обжившись в Україні, не зрозумівши і не бажаючи вивчати її традиції, ні сіло ні впало, теж опинився на височенному керівному посту.

Ось це гнітило!..


О, шакали!.. Не так то просто виявилося й вийти з бізнесу. Причому, вийти лише як одному з компаньйонів, передавши майже усі справи партнеру. І це при тому, що один до одного претензій ніяких не мали.

А що робили фіскальні органи з тими, хто бізнес закривав?!. Розтягували оформлення необхідних документів на місяці. І, що дивно, за той час — час тяганини — заставляли сплачувати різні відрахування. «Ідійотизм!!!» — як висловилася Соловейкова старенька сусідка, мати теж підприємця.

Найобразливішим було те, що Юрію дали вибір: мовляв, якщо свою частку бізнесу продаси ось такій-то людині (гадали, що він не знав, хто вона — «підстилкою» була в університеті, «підстилкою» й залишилась — тільки тепер високого чиновника), то, мовляв, оформлення пройде «за пару днів». Та пішли ви нафік, падли недовчені, подумав він!..

Вирішив не поступатись принципами навіть якщо від’їзд за кордон доведеться перенести.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.10.2014 Проза / Казка
ЙШЛА ДІВЧИНКА СТЕЖКОЮ…
31.10.2014 Проза / Казка
СПЕРЕЧАЛИСЬ БУРЯКИ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
Роман Про кохання
30.11.2014 © Тетяна Белімова
ЗУСТРІЧ
31.10.2014
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ ЗІ ЩАСТЯМ ДИТИНСТВА (33)
27.10.2014
ПІДПИСУВАТИСЯ - НЕ ДІВЧАТ ЦІЛУВАТИ! (31)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 128  Коментарів:
Тематика: Проза, роман, підприємництво, бізнес, бойовик, комплімент
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +48
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.03.2015 © Вікторія Легль
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди