Ми робили, що могли…

Як ішла війна зі сходу –

То робили, що могли…

І дістав я в нагороду

Ноги важчі, ніж були…

Не чекав ніхто загину, 

З тих, що стали у полки…

Та розвели ми калину –

Проростає крізь дубки…

Я вернув, хоча й не мріяв –

До весілля заживе…

Вітер виє, ноги ниють –

Кожна мною ще живе…

На комісію медичну

Знову кликати прийшли.

Щоб упевнитись у вічі –

Ноги ще не відросли…

А сусід, котрий не в неба

Відмолив своє життя, 

Заздрить, що мені не треба

Вже зимового взуття…

А прийдеш за щось просити –

Ні на що нема управ…

Як пошлеш когось? Як в битву

Він тебе не посилав?

А героями подуло –

Орденами б’ють під дих…

Звідки, як в війну не було

Жон похідно-польових?

Свіжі зорі на погонах, 

І про подвиги приспів…

Заквітчав, котрий не промах, 

Груди цвинтаром з хрестів…

Ну а тихії герої –

Ті, що винесли війну, 

Все збираються по троє, 

Щоби думку мать одну…

А Покрови буде свято –

Вийду й я, як Бог велів…

Вірю, що зустріну брата, 

І впізнаємось без слів.

Люди втупляться в каміння –

Є таке у всі часи…

Може, їх гризе сумління?

Чи прихильники краси?

Але небо ще чудове!

Ми живем – смертям назло!

І в житті – нічого нового:

Все іде, бо вже було…

Буде завтра непогодить –

Брата ж бо рука болить…

Я наллю йому як водиться –

Він не може сам налить…

І осушим склянки повні, 

Не розхлюпавши біду, 

Та й за тих, котрі із совістю

В мирі жили і ладу…

Не чекали нагороду, 

Ні калини, ні хвали…

Як ішла війна зі сходу –

То робили, що могли…