Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.11.2014 00:01Новела
 
130000
Без обмежень
© Сьомін Валерій Олексійович

СЕРЦЕ ДІАНИ

Автобіографічна новела

Сьомін Валерій Олексійович
Опубліковано 18.11.2014 / 26434

… «Ваша Високість!

Звертається до Вас житель України, простий вуличний музикант, котрий заробляє на життя грою на скрипці.

Всередині літа нинішнього року я почув про візит принцеси Великої Британії Діани до Москви з доброчинною місією. У радіопрограмі, з якої я дізнався цю новину, була невелика розповідь про Ваше життя, про Ваше добре серце, про те, як багато Ви робите для людей, котрі потребують допомоги. І ось я, сліпий вуличний музикант, наважився звернутись до англійської принцеси, хоча здогадуюсь, що весь Ваш час присвячений більш важливим справам і листів, очевидно, до Вас надходить стільки, що Ви не в змозі відповісти на кожен із них. Та є Бог, в якого я вірю, і, якщо йому угодно, щоб принцеса, про яку знає весь світ, але душі якої не знає ніхто, крім Бога, почула голос мало кому відомого сліпого скрипаля, - це неодмінно станеться.

Я інвалід першої групи; у мене зберігся дуже малий залишок зору, завдяки якому я відрізняю світло від темряви. Лікування, яке надають в умовах України, зовсім не ефективне. Я відчуваю, як з дня в день згасає те, що можна назвати залишком зору, або відчуттям світла. Мені необхідно кожного року – хоча б раз на рік – проходити курс лікування за кордоном, - а це неможливо для мене. Я не маю можливості зробити це навіть один раз за все життя, а щороку – годі й мріяти. Я люблю скрипку, і вона відповідає мені взаємністю. Думаю, що скрипка допомогла б мені заробити кошти на лікування. Але одержати дозвіл на проживання в одній із розвинутих країн, де я міг би лікуватись, - для мене це майже нереально. Ніякій державі, навіть християнській, не потрібен сліпий вуличний музикант.

Коли я почув, що є на світі Ви – людина, через котру Господь може допомогти мені – у мене з’явилась надія. В моїй свідомості зазвучала чудова мелодія, яку я одразу ж зіграв на скрипці і запам’ятав. Відтоді часто граю її на вулицях. Я назвав цю прекрасну мелодію «Серце Діани», і мрію про те, що коли-небудь Господь дасть мені можливість хоча б на кілька хвилин зустрітися з Вами, Ваша Високість, і тоді я зможу зіграти цю дивну мелодію у Вашій присутності і подарувати її Вам у знак вдячності за все, що Ви зробили для Господа і для мене.


Жовтень 1995 року.»


Валерій, як зумів, підписався, майже навздогад, кілька разів черкнувши ручкою нижче того місця, де мала стояти остання крапка, іще трохи потримав ручку в правій руці, а в лівій – велике збільшуване скло, розмірковуючи, чи не треба додати ще чогось до написаного, потім якимсь сердитим рухом не поклав – кинув ручку перед себе, від чого та покотилась по столу і таки впала на підлогу. Однак він і не подумав розшукувати її, бо в нього, сліпого, це забрало б багато часу і зусиль. Як добре було б перевірити те, що вийшло в нього на папері, і чи немає там помилок, та нема поряд нікого, хто міг би допомогти йому в цьому. Він склав списаного аркуша вчетверо, затим, зітхнувши, знову розгорнув його і наблизив майже до самих очей, силкуючись хоча б щось розгледіти за допомогою збільшуваного скла, але крізь стіну густого туману, що застилав його зір, він побачив лише… невиразні криві смуги, що то наповзали одна на одну, то далеко розходились, проорюючи, немов п’яні борозни, з кінця в кінець біле поле паперу. Не можна було розібрати жодного слова. Сліпий прикусив губу, поклав свого листа на стіл, схилив голову на руки і довго сидів так, - один, в напівпорожній сирій кімнаті; його душа нагадувала зараз цю кімнату: він не відчував у собі нічого, окрім такої ж порожнечі, спустошеності і холоду, як те, що мучило його в цьому низькому, похмурому приміщенні, схожому на склеп, протягом останніх кількох років, що він їх прожив тут.

Вже давно була ніч і, хоча спати не хотілося, - а чи не моглося? - важка неприємна втома раптом ніби впала на нього, примусила його встати з-за столу, роздягнутися, лягти в ліжко.

Холоднеча і сирість, та думи, думи знайшли його й тут, під ковдрою. Сліпий лежав у темряві з розплющеними очима, а думки – такі ж нескінченно холодні і безрадісні, як ця бридка темрява, що поглинала його, і ось цю кімнату, і, здається, весь світ, - не полишали його душі і свідомості.

Важке життя прожив він. І ось нині, коли йому вже майже п’ятдесят, він залишився самотнім, наодинці зі своєю сліпотою, з тепер вже не такою далекою старістю, без сім’ї, без власної домівки, без мети, без надії на світло і тепло. Колись у нього була донька, але вже вісімнадцять літ, як її немає на світі. В десятирічному віці нещасний випадок забрав її з життя. Донечка пішла від Валерія, а разом з нею, здається, і саме життя пішло від нього. З тих пір минуло вісімнадцять років. Зараз їй було б уже двадцять вісім, а в нього, мабуть, росли б онуки. Ні, треба прогнати від себе цю підступну, зрадливу думку назавжди! Від неї стає на мить ніби тепліше, та швидко розтане вона, як марево в пустелі, і коли згадаєш, де ти, що з тобою, що є насправді, стає ще болючіше, важче, і серце кам’яніє ще більше.

Валерій заплющив очі і закутався у ковдру майже з головою, намагаючись зігріти себе власним диханням і заснути, але, хоча холод вже не так дошкуляв йому, рятівний сон не приходив, як і раніше. Думки… думки текли самі собою, немовби незалежно від нього, від його бажання, як той згубний потік, що падає з гір, несучи каміння, і не було ніякої міці зупинити того потоку, не було чим загатити тієї стрімкої, непокірної каламуті. «Ось так і я, - подумки всміхнувся Валерій до себе, - Хто може зупинити мене зараз, хто чи що може втримати, прив’язати мене до цієї землі? Так, я народився в цій країні, на цій землі виріс, навчився її мови, навчився розуміти музику і грати на скрипці, одружився і став батьком, але кому в цьому краю я потрібний? Нема ніде мені місця. Де б я не з’явився з моєю скрипкою, всі женуть мене, - женуть навіть жебраки. Варто тільки стати де-небудь – у підземному переході, у метро або й на вулиці, - і заграти на скрипці, як обов’язково підійде якийсь жебрак – часто жінка, чи подоба жінки – і почне проганяти. Вони вважають, що я вириваю з їхнього рота шматок хліба, але чомусь дихають на мою скрипку перегаром горілки. Вони ставляться до неї із ненавистю, як до свого ворога. Не раз погрожували розламати, розбити її об землю, якщо я не припиню грати і не піду геть – шукати собі іншого місця. О, чи є в цій країні таке місце, де не було б жебраків, - бодай одне-однісіньке таке місце серед людей, де мене не проганяли б, де я і моя скрипка не були б зайвими?! Я не хочу, не хочу ні в кого виривати шматок хліба, не хочу заважати нікому. Якби жива була вона, моя донечка, - саме́ її існування змінило б усе моє життя: я був би з нею, я був би там, де була б вона, моя радість, моя Любонька, я б стерпів все заради неї, змирився б навіть зі сліпотою…».

Її нема. Годі думати про те, мучити себе тим, чого нема і не може бути!... Є лишень маленький вогник надії, який Валерій сам собі роздмухав, - надії на добре серце прославленої на весь світ, майже казкової принцеси Діани. Їй, цій чарівній жінці, матері двох дітей, її великому чуйному серцю, яке, кажуть, теж пізнало страждання, сповідалося його серце у тому листі -сповіді, що його він має намір обов’язково відіслати найближчими днями. Хороше́ було б, якби хтось із зрячих переписав листа, зробив його більш розбірливим, а ще краще – переклав англійською. Валерій перебрав у пам’яті всіх знайомих, але нікому з них він не міг довірити цієї сповіді – довірити своє серце. «Нічого, - втішав він себе, - у принцеси, певно, є цілий штат секретарів; усі вони неодмінно зрячі, серед них мусять бути і перекладачі, і хтось із них обов’язково знає українську мову».

Валерій непомітно для себе почав мріяти, і від того йому ставало тепліше, красивіше, спокійніше.

Вже він уявляв собі, як принцесині секретарі ламають собі голови над чужомовним, а ще й нерозбірливим текстом його листа, якого їм годину тому приніс поштар. Ні, то був не поштар, - чомусь йому уявилась стомлена молоденька поштарка у гарних туфлях на високих каблуках, які носили багато років тому, - ще у дні його юності. Мабуть, через ті височенні каблуки вона й стомилася бігати. Але поштарка швидко пішла з його уяви, і він бачив перед собою тільки секретарів: вони сиділи за круглим столом, його лист лежав посередині столу, а секретарі радилися один з одним і сперечалися, як перекласти те чи інше слово з української мови на англійську.

Далі він спробував уявити собі, як принцеса Діана читатиме його листа. Досить одного зусилля уяви – думка перетворюється на видіння, і ось він уже бачить принцесу, схилену над великим аркушом гербового паперу за білим столиком біля вікна. Це був не той аркуш в клітинку з учнівського зошита, на якому писав Валерій, але це був його лист – старанний переклад його листа рідною мовою принцеси. Вона читає довго, зупиняючись після кожного речення і замислюючись, а дійшовши до останніх слів, повертається і починає знову. Ось на аркуш падає її сльозинка – маленький сяючий кришталик: добре серце Діани дуже хоче допомогти сліпому вуличному скрипалеві з далекої чужої країни. Вона хустинкою витирає очі, потім її рука тягнеться до срібного дзвіночка, що лежить поруч на столику. Мелодійний, але вимогливий голос дзвіночка розливається по її кабінету, з кожною миттю він стає все вимогливішим і голоснішим, - вже чути його по всіх приміщеннях, що межують з покоями принцеси, але він все кличе і кличе, зриваючи з місця людей, переповнюючи тривогою весь палац, і ось уже немає такого куточка в палаці, де можна було б сховатися від цього невмовкаючого зову; зі стуком розчиняються всі двері й вікна – і дзвін виривається на вулицю, ще мить – і ожили, ніби відгукуючись на той заклик, важкі дзвони великого собору, що стоїть навпроти палацу, йому відповів далекий дзвін якоїсь іншої церкви, заголосила третя, підхопила з протилежного боку ще одна теж далека, і ось уже тривожним гудінням і передзвонами наповнилися всі вулиці великого міста. «Що сталося?- перепитували люди один в одного, - що горить?». «Бог знає», - відповідали одні. «Комусь погано, - здогадувались інші, - комусь потрібна допомога». А дзвін будив і будив людей: здавалося, саме небо перетворилося на один величезний соборний дзвін, що ось-ось розколеться і впаде на землю, якщо ніхто не зупинить цієї вселенської тривоги – не вгамує маленького срібного дзвіночка у покоях і люблячому серці принцеси Діани.

Валерій струснув головою і… опинився у своїй кімнаті, на ліжку, знову закутаний у стару ковдру і темряву. Але реальність, до якої він повернувся, вже не так гнітила його. Сон ходив десь поблизу нього, вже торкався його ангельськими своїми крильми, обіцяв бути приємним і тільки чекав дозволу на те, щоб міцно обійняти його, взяти на свої всесильні, прекрасні крила і надовго віднести сліпого музиканта у казковий світ його мрій і видінь, куди він лише на хвильку зазирнув щойно.

Раптом Валерій відчув, що в кімнаті хтось є, крім нього. Цього не могло бути: почуття реальності, логіка розсудку, вся його свідомість чинили опір цьому відчуттю, - але те, що називається шостим чуттям, котре так розвинене у сліпих і ще ніколи в житті не обманювало його, було переконливішим, ніж голос розуму. Всім своїм єством Валерій ясно відчув чиюсь присутність поруч із собою.

Страху не було. Якась урочиста небесна чистота і дивний спокій наповнювали душу і тіло, роблячи його всього надзвичайно легким, майже невагомим. Незрима сила допомогла йому підвестися, і він сидів на ліжку, - роздягнений, спустивши босі ноги на холодну підлогу, - але чомусь зовсім не відчував холоду. Він, сліпий, бачив світло, вірніше, сяйво, що лилося з того кута кімнати, де на стіні висіло велике фото його доньки. Сяйво ставало дедалі яскравішим, набувало приємного, тонкого голубого кольору – і раптом у самому центрі цього дивовижного сяйва він почав розрізняти обриси дівчинки. Світло було живим, воно щось говорило йому, і дівчинка також була живою – вона рухалася, вона повільно йшла до Валерія, не торкаючись ногами підлоги. Його серце одразу впізнало її, а губи самі прошепотіли її ім’я.

Дівчинка зупинилась у двох кроках від Валерія, і в світлі неземного сяйва він тепер ясно бачив її всю. Вона була такою ж, і в той же час, зовсім іншою, аніж він завжди знав і пам’ятав її усе своє самотнє життя.

«Татку! Я так довго чекала на тебе!... Чому ти не приходиш до мене?» - спитала вона очима.

- Донечко! Тяжко мені!... Я сліпий. Я не можу сам знайти дороги до твоєї могилки. Ніхто не хоче допомогти мені. Всі заклопотані своїми справами і не знаходять годинки, щоб привести мене до тебе…

«Щоб зустрітися зі мною, зовсім не треба йти до цвинтаря. Згадай, яке славне ім’я ви з мамою подарували мені, коли я прийшла у цей світ! Ви назвали мене Любою, Любонькою, Любов’ю. Ви дали мені найкраще з імен, яке тільки існує на цій землі. Не треба шукати мене на кладовищі – мене немає там. Я – Любов, а Любов ніколи не вмирає! Я нікуди не пішла від тебе, татусю. Я завжди з тобою. Я живу у твоїм серці, живу у струнах твоєї скрипки, у кожному твоєму доброму слові, у кожній красивій, чистій думці. Шукай мене, татку! Для того, щоб знайти мене, тобі зовсім не треба нікуди йти чи їхати. Хай твоє серце завжди буде відкритим для любові – відкритим для мене, - і тоді ти ніколи не будеш самотнім, ми завжди будемо разом – ти і Любов. Тільки тоді ти почнеш по-справжньому розуміти життя і будеш щасливим!».

- Як ти змінилася, моя донечко! Якою ти стала дорослою, мудрою! Ти тепер розумніша за мене.

«Я прийшла до тебе в образі дівчинки, в образі твоєї дитини, бо лише так ти зараз можеш сприйняти мене. Але знай: я зараз не людина, я – Любов, і в мені є вся Мудрість Любові. Це та Мудрість, що приходить до людей тільки з великою Любов’ю».

- Можна, я обійму тебе, доню?

«Я дуже люблю тебе, татку! Але якщо ти торкнешся мене, то вже не зможеш більше залишитися тут, на землі, а ти потрібен людям, і тобі ще треба багато чого зрозуміти».

- Хіба ж я потрібен людям? – перепитав Валерій.

«Так! Ти і твоя музика – музика твоєї Любові».

Очі, глибокі, як забуте ним небо, прекрасне, одухотворенне обличчя, вся ангельська постать її – усе світилося, випромінюючи тепло і любов. Після кожного слова, котре він читав в очах дівчинки, світіння те ставало все виразнішим, і раптом, з останнім її словом, вся вона ніби спалахнула вогнем зсередини себе, перетворюючись на суцільне сяйво і зливаючись з тим світлом, що оточувало її.

Валерій спробував встати і не зміг. Тоді він простер руки вперед, але, відчувши біль в очах, закрив руками обличчя.

Коли розплющив очі, в кімнаті було темно, а він, вкритий ковдрою, лежав у своєму ліжку.

Отже, то був тільки сон, тільки фантазія його змученої самотністю психіки? – майнула підступна думка. Та ні, ні – це не могло бути лише сном!

Валерій одним сильним рухом скинув з себе ковдру, скочив на ноги і зробив навмання кілька кроків вперед, у темряву – туди, де ще хвилину тому він бачив світло, бачив саму Любов, втілену в образі його коханої доньки, яка давно загинула, а тепер, через багато років, прийшла сюди, щоб врятувати його, визволити з цієї темної холодної домовини.

Щось несподівано хруснуло під ногами Валерія, і це допомогло йому зупинитись. Він присів навколішки і почав мацати підлогу руками, потім підвівся, тримаючи щось у руках, і довго напружено думав, намагаючись збагнути, що це таке. Врешті згадав і зрозумів: то була розламана навпіл ручка, що так невдало скотилася зі столу, - та сама ручка, якою він писав листа британській принцесі Діані, благаючи її про допомогу і милість до нього.

Сама тільки згадка про це вразила його так, ніби хтось із темряви хлисьнув на нього кип’ятком. Йому стало соромно – так нестерпно, невимовно, пекуче соромно, як ще не було ніколи. Валерій похитнувся, мов від неочікуваного удару, ледь не втративши рівновагу, тоді повільно знову опустився на підлогу, потім впав на обличчя, закрив голову руками і заплакав. Він ридав тим страшним риданням, на яке справжній мужчина здатен лиш раз у житті. Що було від людського голосу в тому витті, у тому хрипкому скреготі? Хіба, може, то був і не плач, не ридання, а всі болі, всі жалі, тривоги і страждання, що мучили його так довго, - все разом, знайшовши, нарешті, вихід, вибухнуло, потрясаючи собою повітря і звільняючи, визволяючи його душу від пекельного мороку. Разом, водночас із тим визволенням, в нього з’являлось, народжувалося щось нове, велике й світле, досі ніколи ним не знане, ніби у муках народжувалася в нім нова душа, і він омивав її слізьми своїми, як омивають новонароджену дитину після її явлення у світ.

Схлипнувши ще кілька разів, - дійсно, як дитина, - він замовк. Минулося все. Валерій і справді тепер почував себе маленькою дитиною, що стоїть на порозі великого, дарованого Богом життя, - життя, по якому вона ще не встигла зробити ні кроку і у якому на неї обов’язково чекатиме щастя, бо інакше для чого ж було їй приходити на цю землю!

Легкий і сильний, Валерій звівся на ноги, знайшов стіл, намацав на столі списаного учнівського аркуша, спокійно взяв його обома руками і розірвав на кілька шматків. Після цього ретельно, з насолодою вмився, одягся, взяв в одну руку скрипку, в другу – сліпецького ціпка і, не згадавши про сніданок, вийшов на вулицю.


… У підземному залі Київського метро, на станції Арсенальна, біля стіни, поблизу ескалатора, стояв сліпий скрипаль і грав на скрипці. Повз нього взад і вперед проходили і пробігали люди, дехто з них зупинявся, на хвилину прислухаючись, потім клав гроші у відчинений футляр скрипки біля його ніг, на мить схиляючись над футляром, і тоді збоку здавалося, ніби вони вклоняються музикантові та його скрипці, і йшли чи бігли далі.

Сьогодні Валерій грав так, як ще не грав ніколи. Він не відчував ні того, що діялося навкруги, ні скрипки, яку він притискав до свого тіла і серця, не відчував і не усвідомлював навіть самого себе, - скрипаль і скрипка поєдналися, злилися, перетворилися на одну дивну живу істоту, якій наймення було Музика. То була Музика Любові, ніде і ніким не створена і не занотована, - Музика, яка народжувалася тут, зараз, на цьому місці, була живою оповіддю про Світло і Темряву, про розпачі і надії, горе і радість, то було й свято перемоги, справжній гімн краси Світла й Любові.

- Ей, ти! – врізався раптом у його серце неприємний, холодний і твердий, наче криця, голос. – Так – так, ти! Я до тебе кажу. Ану, забирайся звідси геть!

Від того іржаво - залізного голосу Валерій прийшов до себе, наче опам’ятався, відчув давно знайоме почуття холоду і беззахисності. «Жебрак!» - майнуло у свідомості.

- Хто Ви? – безнадійно запитав він, зупинивши смичок, але не опускаючи скрипки.

- Я черговий міліціонер. Ти заважаєш людям. У мене інструкція: таких, як ти, гнати звідси. Давай забирай своє причандалля і йди геть. Та скоріше, щоб не було чого гіршого!

Валерій зрозумів: говорити не було з ким. Тоді він опустився навколішки і почав обережно вкладати скрипку у футляр, - акуратно, ніжно, і тому довго, замотуючи, вкриваючи її великим клаптем старої теплої материної хустки, - ніби вкладав у ліжечко свою дитину і вкривав її ковдрою.

- Як Вам не соромно! Хіба не бачите, хто перед Вами!? – раптом почув він угорі, над своєю головою мелодійний схвильований жіночий голос. – Облиште його! Ви…. Ви не маєте права!

- А Ви хто така? - поцікавився міліціонер. – Ач, яка грізна!

- Хто я? Я… я... його дружина!

- Дружина? – щиро здивувався той. – Така молоденька… І така гарна?... Ні, - це щось не те! Ви б йому більше підійшли у дочки.

- Невже вік має значення? Я дуже люблю його. Він мій, розумієте? Я ніколи не залишу його! Я привела його сюди і з ним піду звідси. А Ви… Ви… як Ви смієте! Я нікому не дозволю знущатися над ним!

Серце стиснулося так, що Валерій на мить застиг, боячись зробити найменший рух, а потім воно забилося все сильніше і сильніше, аж застукало у скронях. Валерій швидко закрив футляр, звівся на ноги і стояв, тримаючи в руках скрипку.

- Он воно що! – голос міліціонера пом’якшав і потеплішав. – Хм… Ну що ж, тоді грай. Тільки щось веселе! «Мурку» вмієш? І скажи спасибі їй – твоїй Любові. Щасливий ти!... О, якби мене так любили, якби в мене була така любов, я, може, не був би тоді таким… сердитим! – він засміявся. – А Ви молодець! – звернувся він до дівчини. – Ну що ж, нехай вам щастить!... – сказав уже зовсім теплим, чомусь трохи сумним голосом, і по кам’яних плитах підземного залу застукали, задзвеніли підкови його черевиків.

Валерій слухав, як дзвенять його кроки, віддаляючись, і йому водночас було дуже шкода цієї людини і радісно – ніяково перед тою, що продовжувала стояти поруч.

- Як чудово Ви граєте! – мовила вона.

Її чистий, красивий голос він почув так близько від себе, що йому здалося, ніби вона хоче обняти його; від того хвилюючого відчуття у нього зненацька заломило в голові, і він відступив, зробивши непомітний крок назад, - до стіни, біля якої стояв. Жінка продовжувала щось говорити, а він мовчки стояв і слухав, майже не розуміючи змісту її слів і тільки насолоджуючись, напуваючись звучанням її голосу, що лився, як єлей на його душу, - він вбирав у себе, у своє серце той щирий, милий, рідний голос, як ковтають чисте повітря після довгої задухи.

- Я ніколи не думала, що скрипка може говорити, - казала дівчина. – Мені здавалося, ще трохи – і я почую слова, які вона вимовляє. Скажіть, будь ласка, як називається та прекрасна мелодія, яку ви грали останньою?

- Останньою? – Валерій посміхнувся. – «Серце Діани».

- «Серце Діани»? Як дивно! Адже мене також звуть Діаною!... Ні, це просто чудо! Ви зробили для мене такий подарунок, якого я не забуду ніколи. Якби Ви знали, що Ви зробили для мене! Ви врятували мені життя. Так-так, ще кілька хвилин тому мені не хотілося жити. І ось тепер, коли я зустрілася з Вами, почула Вашу музику, я знаю, для чого мені варто жити, - тепер я знаю, що є на світі радість, любов і щастя. Про це мені розповіла Ваша скрипка. У цій скрипці живе Ваше велике серце, а моє серце, - серце маленької Діани, - лише почуло і відгукнулося на биття Вашого.

Вона замовкла, а потім доторкнулася до його руки.

- Візьміть ось це, - сказала вона. – прийміть це від мого серця – серця Діани, - на знак вдячності за те, що ви зробили для мене!...

Валерій переклав футляр зі скрипкою у ліву руку, а праву навмання простягнув уперед. Щось трепетне торкнулося його пальців, і він відчув у своїй руці велику квітку з довгою стебелиною. Наблизив квітку до самого обличчя і мало не зомлів від дивного, живого, солодкого її аромату. Так і стояв хвилину, другу, заплющивши очі, легенько обіймаючи своєю тремтячою, чутливою долонею чарівну квітку, мов маленьку істоту, і ловлячи губами, носом, навіть шкірою свого обличчя тонке її дихання.

Раптом до його вух долинув стукіт жіночих каблучків, що поволі стихав. Спершу він не зрозумів, що то могло означати для нього, - зрозумів лише тоді, коли ті кроки стихли.

- Стривайте! – промовив він. – Мені треба Вам щось сказати!

Гуркіт електропоїзда розчавив його слова. Валерій втягнув голову в плечі і, відчувши, як по його щоці побігло щось гаряче, ще дужче заплющив очі, даремно намагаючись стримати сльозу.

- Постійте! – закричав він щосили. – Не йдіть від мене! Мені обов’язково треба щось сказати Вам!...

Поїзд знов загуркотів, потім все стихло.

Сліпий стояв біля стіни, тримаючи в опущених руках скрипку і велику квітку з довгою стебелиною. Повз нього проходили і пробігали люди, здивовано оглядаючи його з ніг до голови, і, не зупиняючись, йшли далі. Поруч із ним не було нікого….


… Глибоко під землею, у Київському метро, на станції Арсенальна, грає скрипка. Вона дарує свою любов, кидає її під ноги всім, хто зупиняється біля неї, і тим, хто минає її, - тим, хто безжально розтоптує ту любов, байдуже проходячи повз сліпого скрипаля.

А якщо прислухатися на хвильку до живого голосу тієї скрипки, і справді можна почути два слова, які вона вимовляє: «Серце Діани… О, серце Діани!... Серце Діани…».

2 серпня 1996 року.


ЗАМІСТЬ ЕПІЛОТУ


Скрипаль

Сліпий скрипаль біля «Савою»,

на брукові серед зими, 

дивився в небо над собою

крізь призму вічної пітьми.


Його худі і вправні руки

не знали втоми й помилок, 

і плакали-літали звуки, 

і витанцьовував смичок.


А він у сірім макінтоші, 

без шапки, білий чуб, як сніг, 

натхненно грав, і люди гроші

вкладали скрипалю до ніг.


В стару, пошарпану валізу, 

ланцем припняту до ноги, 

рука в щілину не пролізе, 

не пограбують вороги.


Сліпий скрипаль стояв на розі, 

Орфей його руками грав, 

і ніжні звуки на морозі, 

мов самоцвіти розсипав.


І перехожі зупинялись, 

почувши струн чарівний спів, 

сліпому скрипалю вклонялись, 

бо кожен у душі прозрів.


2016 р. Віктор Цимбал, український поет

2 серпня 1996 року.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
02.12.2014 Проза / Новела
ФОНАРИК
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Ангели світла в темряві ночі. Сон як життя і життя як сон.
18.11.2014
СЕРЦЕ ДІАНИ
21.12.2014
Маленька нічна серенада
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 13 (13+0+0+0+0)
Переглядів: 756  Коментарів: 5
Тематика: Проза, новела, інвалід, світло, темрява, скрипаль, думи, донечка, мріяти, видіння, реальність, сон, фантазія, Діана
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.11.2014 23:14  © ... 

Дякую всім за відгуки на мій твір. Добре, що є живе, гармонійне відлуння биття твого серця, відлуння музики, що звучить у ньому.
В.О. Сьомін. 

 18.11.2014 16:57  Олена Вишневська для © ... 

Дуже трепетна, прониклива Ваша проза! 

 18.11.2014 11:38  іміз для © ... 

гарно 

 18.11.2014 10:39  Бойчук Роман для © ... 

Із величезним задоволенням прочитав Вашу новелу! Дуже щемна історія. Дуже глибока і витончена. Дякую Вам за світлі емоції! Так, ЛЮБОВ - всесильна! Браво!!!

 18.11.2014 08:43  Тетяна Белімова для © ... 

Вітаю Вас у нашому товаристві)) З приємністю прочитала Ваш твір. Лише позитивні враження попри глибоко сумну тему. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
07.02.2014 © Суворий
26.11.2011 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди