Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
19.11.2014 01:04Кінофільм
Для дорослих (18+)  Для вчителів  Про Україну  Про життя і смерть  Про Батьківщину  
50000
Для дорослих (18+)
© Тетяна Белімова

ПОВОДИР, або КВІТИ МАЮТЬ ОЧІ

фільм, який має переглянути кожен українець

Тетяна Белімова
Опубліковано 19.11.2014 / 26450

У чому полягала основна загроза радянського тоталітаризму? У порушенні прав і свобод людини, запереченні Бога і породженні страшної бездуховності, переслідуванні інакшості у всіх її проявах, безперервному підслуховуванні і донесенні, виробленні чітко окресленої системи правил в усіх без винятку сферах життя, порушення яких могло призвести до летальних наслідків? Це все так. Безумовно. Проте основне антигуманістичне спрямування тоталітарної системи безвідносно від її належності і національного означення – у нівеляції людської індивідуальності. Сама ідея життя як найціннішого дару зазнає руйнівного переосмислення, адже особистість для системи – це лише «гвинтик-шурупик», тобто, цілком замінний елемент, такий собі механізм, або, якщо хочете, муравель-будівничий на шляху до омріяної Блакитної Савої, котра чи не від початку мала ознаки міфологеми і зручної ширми для пристосуванців. Це так – для розуміння тієї історичної ролі, яку вже відіграв «Поводир» у житті нашого народу, оскільки з’явився, і відіграватиме надалі. Бо ж частково все те, що ми маємо в Україні сьогодні – страшна й повальна русифікація етнічних українців, зниження IQ і моральна деградація, яка вже набула генетичних ознак, сепаратистський рух на сході і, зрештою, війна – має своє однозначне й чітке пояснення, яке відчитується саме з нашої історії, не такої і далекої, але безжально-фатальної, немилосердної до українців, нібито за страшні і неймовірні гріхи відміряної щедрою міркою. Історії, яка писалася у межах страшної радянської системи – чи не найгіршого прояву тоталітаризму за весь період існування людства.

Основною темою «Поводиря» є історичний факт знищення кобзарів у Харкові під час їхнього «з’їзду» у 1932 році, який був цинічно організований радянською владою з метою «виявлення» усіх талановитих народних співців, створення їхнього єдиного «реєстру» і навіть запису їх голосів на грамплатівки. Слід відзначити, дещо забігаючи наперед, що усіх сліпих співаків у фільмі зіграли нинішні кобзарі в пам’ять своїх трагічно загиблих побратимів. У «Повадирі» є такий епізод: старий майстер музичних інструментів Богдан пояснює маленьким поводирям мандрівних бандуристів, що душею кобзи є невеличкий патичок-модератор, який забезпечує звучання, і якщо його вийняти, то звук буде глухий, ніби мертвий, таки дійсно «без душі». Кобзарі довгий час також були душею українського народу – цей факт, звісно, не потребує доведення. Отже, що буде, якщо комусь спаде на думку знищити кобзарів, посягнувши на кобзарство як на неповторний феномен духовного життя нашого народу? Відповідь більш, ніж очевидна. Кобзарі – це ніби зіниця ока духовного зору народу. А саме око – це мистецтво у найширшому розумінні, а в 20-30-ті рр. ХХ ст. те, що сьогодні ми називаємо Розстріляним відродженням: неймовірний розквіт української культури, гнобленої століттями, який був гвалтовано і раптово знищений.

Що є народ, якщо знищити його інтелектуальну і мистецьку еліту, відібравши його душу і голос? «Паралітик на бездоріжжю» чи сліпець, який потребує «старшого братнього» поводиря? Та й, власне, про який народ уже може йтися, після «чорних дощок» і голодної катівні, влаштованої у країні із «найгуманнішими» принципами для восьми мільйонів чоловік?

Назва кінокартини Олеся Саніна не лише невипадкова, а й глибоко символічна, така, що може бути прочитана у багатьох планах. Хто кого веде? Куди? Це й маленький хлопчик Пітер, що волею випадку стає поводирем кобзаря Івана Кочерги. Хлопчина втратив батька (американський інженер Майкл Шемрок приїхав до Радянського Союзу, аби налагодити виробництво тракторів), він беззахисний і нікому непотрібний у совковій країні, яка є такою собі вітриною убогого і наскрізь просмерділого льоху. На цій вітрині – «соціалістичний джаз – музика упосліджених американських негрів», репрезентативні жінки і чоловіки у дорогому одязі розважаються у ресторанах і відвідують оперу (бо пролетарі мають таке «право»), а на споді… завошивлені безпритульники, які визирають із кожної підворітні й найменшого закапелка міста, і живі мерці, які усіма можливими манівцями, доріжками, стежинками лізуть до цього ж міста у надії знайти порятунок від страшного голоду.

Водночас і сліпий кобзар Іван теж є поводирем маленького Пітера, проводячи його стежками духовного зростання. Кобзар не лише приймає хлопчину у найбільш драматичний момент його існування, а й ніби дає йому нове життя. Пітер стає Андрієм, американець – українцем, мовлячий – німим (для порятунку – і це спрацьовує до певного часу). Особливо зворушливо виглядає процес своєрідної «ініціації» американського хлопчака, коли Іван пропонує йому заплющити очі і перейняти його «науку» відчувати серцем та орієнтуватися у звуках і запахах. «Там, де тебе чекають – завжди добре пахне», - повчає старий Кобзар, - «А де смердить дешевим одеколоном… ходить зажерливий чекіст, який буде тягти хабара й строчитиме донос «за обов’язком» істинного комунаря».

Іван Кочерга – відроджений козак-характерник, відун і знахар. Все у його особі утверджує Андрія-Пітера у думці, що немає такої біди-перепони, якої б старий кобзар не здолав. Він не лише грає на кобзі і знає усі шляхи «напомацки» в Україні, а й є відуном, котрий може і воду під землею «почути», і знайти шлях через болото чи водою у човні, і зцілити, вправно вставивши суглоб, і відчути й «побачити», не маючи зору, смерть дружини. Характерною тут є сцена «Поводиря», коли сліпий Іван веде вцілілих дітей, які ще лишилися у вимерлому від голоду селі, крізь туман, минаючи загони червоноармійців, що саме чатують на таких втікачів. Вервечкою, поклавши руку передньому на плече, йдуть ці дітлахи за сліпим кобзарем, який врешті їх виводить до рятівної ріки і навіть лагодить там паром. Остаточно утверджуємося у думці, що перед нами козак-характерник, коли на допиті досвідчені чекісти не лише не можуть зламати морального духу Івана і дізнатися, де документи, за якими полює ледь не вся ГБ, а й стають об’єктом кпинів кобзаря. «Чуєш, брате, а нахилися… щось маю тобі сказати…» - шепоче Іван своєму кату, бо вже й на голос сил не лишилося. І коли гбіст нахиляється у надії почути, де сховані документи, то чує: «Ти коли будеш мене на палю саджати, не встромляй заглибоко, бо ж тобі буде незручно мене в дупу цілувати…»

Моральна незламність і сила духу Івана Кочерги, врятовані ціною його життя маленький Пітер, а також доповідна записка про Голодомор в Україні, яка має бути передана на Захід – це і є перемогою людяності над тоталітарністю. Режисер доносить це до глядача у легкій і дуже показовий спосіб. Дух подвижництва і справедливості переймає від Івана його духовний син Пітер-Андрій. Це не лише той спадок, який сформував особистість ще маленького хлопчика – це той оптимістичний посил, який попри відсутність такого бажаного для глядача хепі-енду, все ж присутній у фільмі. Хлопчина називає смертельно пораненого кобзаря татом тією мовою, яка є рідною для Івана, і вже стала рідною для його духовного сина Андрія. І це «тато, не вмирайте!», вимовлене з акцентом, але щиро і віддано, викликає блаженну посмішку на обличчі Івана Кочерги. Якщо після тебе лишається син, хіба можна сказати, що ти прожив марно на цій землі?

Хотілося б декілька слів сказати про жіночі образи. Це оперна співачка Ольга Левицька, яку втілили на екрані співачка Джамала, і яка фактично стала добровільною заручницею нквдиста Володі, аби мати можливість полегшувати вироки репресованим митцям, і дружина кобзаря Івана Орися. Дві жінки – такі різні і неподібні ні в чому, але обидві жертовні і йдуть на подвиг заради кохання. Орися вмирає заради збереження життя Івана, Ольга йде на моральне заклання в ім’я пам’яті загиблого коханого, аби не зменшити нові жертви.

Поводир належить до тих фільмів, прийшовши на який, забуваєш про все на світі, не в силі відірватися від екрану. Тут переплелися елементи драми, екшену, детективу, а основним художнім засобом є контрастне зіставлення поганого і хорошого, потворного і вродливого, сліпого і зрячого, голодного і ситого. Найбільше вразила картина самогубства Ситника, яка розгортається під звуковий ряд степу, який відбиває на сцені столичного ресторану професійний актор. Десь життя ллється через край, а хтось йде з життя, загнаний у кут власним сумлінням і обкладений чекістами, ніби звір на полюванні. Чим швидшим стає темп танцю, тим хуткіше біжать коридорами червоні посіпаки, отримавши наказ «взяти живим», але не встигають. Обривається танець – обривається життя.

Найбільшою окрасою фільму є його музика. Співає Джамала, виконують народні думи і пісні кобзарі, співає Орися. Співоча душа українського народу… Хіба ж ні?

Попри безліч заявлених у фільмі проблем і проблемних ракурсів, основним все ж залишається повернення історичної пам’яті українського народу. Ми, живі, маємо зберігати пам’ять про закатованих і знищених системою українців, і цим уже відродити їх, вирвати з лабетів небуття. Залишається дивуватися геніальній обдарованості режисера, який зумів поєднати цікаву, захоплюючи історію із потужним пластом української історії. Однозначно, «Поводир» Олеся Саніна має подивитися кожен українець і хай він не отримає хепі-енду, але він матиме катарсис, що є у стократ бажанішим з кута бачення духовності. Смішити – добре, але вчити любити і співпереживати, пам’ятати і поважати – значно краще.

P. S. Варто відзначити, що особам до вісімнадцяти і зі слабкою психікою краще утриматися від перегляду "Поводиря" не через наявність сцен жорстокості, а у зв`язку із сильними переживаннями, які виклакає ця картина.

КИЇВ 18 листопада 2014 року
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.10.2014 Рецензії / Кінофільм
ЕКСПЕДИЦІЯ НА КРАЙ СВІТУ
30.11.2014 Поезії / Любовний вірш
Метеликовий сон
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
24.11.2014 © Суворий / Серіал
Американці або чужі серед своїх
Кінофільм
12.03.2015 © Суворий
No pasarán або ласкаво просимо в Нікарагуа
19.11.2014
ПОВОДИР, або КВІТИ МАЮТЬ ОЧІ
19.11.2014 © Дарія Китайгородська
ПОВОДИР УКРАЇНСЬКОГО КІНО
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 5 (5+0+0+0+0)
Переглядів: 1118  Коментарів: 17
Тематика: Рецензії, кінофільм, Поводир, тоталітаризм, антигуманістичне, українці, кобзар, відродження, Санін Олесь, незламність
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.12.2014 08:03  © ... для Игор 

На жаль. Не можу нічим допомогти((  

 02.12.2014 23:47  Игор для © ... 

у меня в городе нет кинотеатра я очень хочу посмотреть этот фильм подскажите пож где в инете его можна посотреть? спс

 

 29.11.2014 10:07  © ... для іміз 

Дякую! Повністю з тобою згодна!  

 29.11.2014 10:01  іміз для © ... 

Спеціально не читала рецензії до перегляду і не дивилася трейлер, аби самотужки відчути і побачити, пережити і запам`ятати екранізацію однієї з найстрашніших сторінок української історії на все своє життя. Вже тиждень не відпускає мене цей фільм, згадуються сцени, дивуєшся майстерності акторів, режисера, сценаристів. Можемо пишатися "Поводирем"!!! Хай світ дивиться!!! Хай вражається українським незламним - КОБЗАРЕМ, ХАРАКТЕРНИКОМ, ДУШЕЮ НАЦІЇ, КОМАНДИРОМ УНР, НЕЗЛАМНИМ СЛІПЦЕМ, ЯКИЙ БАЧИТЬ ТАК ГЛИБОКО...усі...

 27.11.2014 08:54  © ... для СвітЛана 

вдячна!!!  

 26.11.2014 17:58  СвітЛана для © ... 

Читала твою рецензію з тел. подругам. Твоє слово - оправа. Захоплює! Чудово, Таню! Чудовий і живий поштовх до перегляду! 

 19.11.2014 22:19  © ... для Люлька Ніна 

Дякую, Ніно Іванівно! Так і є! 

 19.11.2014 22:18  © ... для Суворий 

Не знала про цей твір. Дякую, що ознайомили. Тільки пані Тетяна пише, що це відбулося у 1930 році.
Не володію інформацією про індіанців у повній мірі. Своя сорочка ближча до тіла, як то кажуть. Наші 8 мільйонів закатованих українців - це те, про що ми не в праві забути.
Фільм може бути прикладом тоталітарної кровожерливості в цілому.  

 19.11.2014 22:16  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Дякую, Олександре Миколайовичу! Дуже приємно!

 19.11.2014 15:36  Люлька Ніна для © ... 

Пані Тетяно, ви так сильно написали рецензію на фільм, в якому підняті вічні проблеми України і нашого волелюбного народу. Сильна біль і душевні переживання від прочитаного.

 19.11.2014 12:38  Суворий для © ... 

Так в ті часи виглядала "люстрація". Одна політична сила люструвала всі інші як уміла... В США десь саме тоді долюстровували останніх індіанців. Людство звихнене на цьому. Фільм перегляну за можливості.

Нагадаю, що у нас на сайті про цю сумну сторінку історіїї згадувалось:

Клич спаленої пісні

 19.11.2014 02:33  Панін Олександр Мико... для © ... 

Майстерна рецензія, написана серцем і душею, наче чуєшь живий голос
Спливають рельєфні образи, коментар несе просвітницьке навантаження.
Рецензія підсилює ефект майбутнього перегляду. 

 19.11.2014 00:04  © ... для ГАННА КОНАЗЮК 

Саме так((  

 19.11.2014 00:02  ГАННА КОНАЗЮК для © ... 

Важко читати, без сліз не обходиться...
Уявляю, як дивитися фільм... 

 18.11.2014 22:48  © ... для Олена Вишневська 

Звісно, подивися!  

 18.11.2014 22:40  Олена Вишневська для © ... 

Таню, захопило! Попри засторогу для людей, які сприймають все близько до серця і дітей (це я про себе!), неодмінно хочу подивитися!

Чудово!!!!

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди